Київ, 27 жовтня 2003 року.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
В одній із книг Кастанеди є такий пасаж: “Вслухайся у виття собаки за сусіднім пагорбом. То не собака виє, то виє душа її хазяїна.” Якщо сентенцію притулити до останніх бульдозерних дифіляд біля острова Тузла – виникає несподіваний ключ: таке собі дзенівське осяяння. Так буває, коли вчитель б’є учня дрином по стрижці, від чого у довбешці тій бузковим феєрверком вибухає істина.
В українській ситуації вчителем стало життя, а дрючком – ті самі граблі, які політикум вкраїнський забув у смітнику під назвою імперія.
Втім, якість осяяння залежить від того, що окремо взята колективна голова думала перед сеансом дзену. Вочевидь, марила ЄЕПом, дуріла від президентських ініціатив, цілувала руку московським “батюшкам”, русифікувала людність рідну, святкувала Переяслави, комсомоли, дні народження катів недавніх, тілу бідному накази оддавала сідати в геополітичний шпагат так, щоб одна нога торкалася Європи, а інша відчувала мазохістичний кейф од імперських лоскотунчиків. Аж ось граблі лупанули межи очі, і з Києва, голові просвітленій, стало видно усі сторони світу.
Простий дядько, тим часом, діставши од панів політиків чергову гулю на лоба пішов до Гальки, взяв мерзавчик чемергесу, увімкнув стареньку “Спідолу” і ну слухати огляд віртуальної преси, який спеціально для нього підготувала Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк
“До розстрілу російських робітників залишився 1 км”, - у розпачі вигукує російське видання “Газета.ру”. “Російсько-українське протистояння в Керченській протоці з кожним днем набуває все більш загрозливих форм,” - продовжує вона далі. У Києві і Львові вже почали набирати добровольців для “захисту острова від іноземного вторгнення”.
“Газета.ру” також пише, що не лише на вулицях українських міст, але й у парламенті все частіше лунають антиросійські настрої.
Інший російський інтернет-часопис “RBC-daily” вважає, що конфлікт на острові Коса Тузла – це тест на стійкість політичної волі російського керівництва: якщо Росія не доведе до кінця будівництво, її авторитет буде серйозно підірваний”.
Тим часом на шпальтах українського “Майдану” читаємо, що студентський комітет “Опір молоді” пікетував будівлю Генерального консульства Російської Федерації у Львові. Студенти грюкали зробленими з пластикових пляшок брязкальцями і встановили перед консульством символічний прикордонний стовп із написом “Не вилазь! Уб”є”.
Кримський прем’єр Сергій Куницин в інтерв’ю “Главреду” вважає, що загрозлива ситуація навкого Тузли - це екзамен на перевірку українсько-російських стосунків. Тим більше, що все це відбувається після підписання угоди по ЄЕП.
Прем’єр не розуміє, хто і навіщо у Росії міг спровокувати такі дії. “Версії.ком.юей” наводять одразу дві гіпотези подій навколо будівництва дамби. Перш за все видання проводить паралель між цим конфліктом і касетним скандалом. І той, і інший спрямовані, на думку “Версій”, на підрив авторитету президентів обох держав. Мовляв, обидва не контролюють ситуацію, що склалася у державі.
І на останок, російська радіосанція “Ехо Москви” проводила опитування громадської думки з приводу будівництва дамби. Лише 18 відсотків респондентів готові “подарувати” України горезвісний острів заради непорушності дружби двох братніх народів. А переважна більшість росіян висловилася за те, щоб Тузла, а вкупі із нею і весь Крим були “ісконно” російською територією.
Андрій Охрімович
Длубався недавно у старих паперах і видлубав добірку бородатих анекдотів. Деякі дуже актуальні. “Андропов: Чорт знає шо, літній час, зимовий час – заплутався в доску. І ось результат - телеграму співчуття з приводу вбивства Саддата відправив у Каїр за годину до вбивства”.
Це, так би мовити, про стиль, який чомусь прийнято вважати радянським. Але якщо взяти до уваги право наступництва, то все стає на свої місця. І Тузла, і музла, і ще багато чого іншого, включно з матеріалом Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
Преса Російської Федерації і досі є чимось на взірець “четвертої влади” для українців. Так, за даними жовтневого всеукраїнського опитування, проведеного фондом “Демократичні ініціативи”, російські засоби масової інформації користуються в Україні більшою довірою, ніж її власні Збройні Сили і значно більшою, ніж її президент та прем‘єр.
Хтось ще досі живе часами перестройки, коли московські мас-медіа сміливо розтинали гнійники сталінської доби. А для третини українського загалу, як засвідчують ті ж соціологи, Москва досі є улюбленою столицею всесвіту та його околиць.
Звучить пісня
Зори московские звенят, поют часы кремлёвские...
Сергій Грабовський
Отож під цим оглядом цікаво, що пише російська преса під час конфлікту щодо острова Тузла. Візьмемо одне з найліберальніших московських видань – “Новую газету” і прочитаємо міркування її оглядача Павла Вощанова (до речі, культового журналіста-демократа часів перестройки).
Отже, в 1991 році, згадує Вощанов, президентом Єльциним було ухвалене вірне рішення вимагати від тих республік, які не погодяться увійти із Росією в союз, повернення споконвічних російських земель. Які ж це землі? Цитую Вощанова: “У заяві не називалися території, але малося на увазі, що йдеться про області та райони, котрі колись входили до складу РСФСР, а в 50-ті роки, за рішенням ЦК КПРС, були передані в адміністративне підпорядкування іншим республікам: Крим і Донбас – Україні, Абхазія – Грузії, деякі райони Південного Сибіру – Казахстану”.
Якби єльцинська команда вивчила бодай програму совєтської середньої школи, вона б знала, що Донбас ніколи не належав Російській Федерації, а Абхазія була складовою Грузинської держави ще у 13-му столітті.
Але Вощанов продовжує: “Хіба можна прийняти як історичну реальність те, що підпилі куражливі самодури-вожді відписували своїм землякам російські території”?
І знов російського ліберала підвело його невігластво: Сталін любив говорити: “Мы, русские”, а Хрущов народився на Курщині, отож... Але навіщо російським лібералам знати власну історію й історію сусідів? Їм ніколи – вони прагнуть реваншів та аншлюсів!
Андрій Охрімович
Якщо довкола розмитої коси кружляють бульдозери та політики (причому російські нахабно всміхаються, а українські депресивно морщать лоба), то чого варті такі міжнародні стосунки? Якщо по дванадцяти роках непідлеглості держава не має чітких механізмів врегулювання гри у пасочки біля держкордону, то чим ота яйцеголова братія дотепер займалась. Питання риторичне. Наймелодійніше звучить воно з медових вуст національних невротиків. Прагматики намагаються зрозуміти, що їм з того вигорить.
На форумах, тим часом, товчуть своє. Частина дописувачів працює на тих же прагматиків, інша – відчутно хвора на голову. Є, щоправда, третя частина – небайдужі мислителі. Напоровшись на геополітичний дурдом, треті вирішили, що то новий спосіб мислення. Сортувати подібну “пургу”, без надриву внутрішньочерепних мотузочок, може хіба що незмінний санітар палати № 6, Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
На форумах сайту “Майдан” автор за підписом Волиняка опублікував звернення до Волошина: “Шановний гаспадін Волошин! В зв’язку з тим, що Кучма перервав свій вояж до Панами і прилетів на острів Тузлу, прошу Вас не гаяти часу і виконати Вашу погрозу. Точечний бомбовий удар по Тузлі в цей історичний момент яскраво засвідчить нерушимість українсько-російської дружби!”
З дружбою, правда, якось не складається. На форумах “Правди.ру” полеміка сягнула за межу так далеко, що один з респондентів прокоментував: “Чергову хохляцько-кацапську війну на сторінках газети “Правда” оголошую відкритою!” А на форумі ресурсу “Глобалрус” назва топіку свідчить сама за себе: “Украінская істєріка і русскій расчьот”.
Заради справедливості треба визнати, що не всі впираються рогом. Багато людей наголошують, що простий народ розводять, як лохів, і при будь-якому результаті простим громадянам обох країн нічого доброго не перепаде.
Однак домінує психічна необхідність деяких “продвинутих” продемонструвати поблажливе презирство до хохлів: “В мене особисто хохли ніякої злоби не викликають, швидше навпаки. Це все від ущербності, що накопичувалася навіть не роками, а століттями. І от чого я не розумію: чого це горді українці відвідують російські форуми? Хто-небудь колись чув про росіян, які б товклися в українських форумах і, бризкаючи слиною, поливали “самостійну”? Я щось не чув...”
А отут ми вас маємо, товариш капітан. Сходіть на будь який український форум. На одному з останніх обговорень на сайті видання “Форум” такий собі Русс вибризнув чергову порцію слини: “Усміхнулось вам НАТО, хохли ... тобто ... А віддасте Тузлу - поставимо питання про Крим. Нехрін про НАТО гавкати, сявки...” На це відгукнувся відвідувач Акела: “Хто-небудь нарешті вколе хворого в дупу? Де санітари? Всіх повиганяю з роботи!”
Андрій Охрімович
Ще один геополітичний анекдот постбрєжнєвської доби.
Секретар Андропова:
- Юрій Володимирович, до Вас польський посол.
Андропов:
- Ввєдітє.
Це до контексту попередніх матеріалів.
Наступний має потішити естетичну залозу. Моя колега Богдана Костюк, накружлявшись українськими порталами, зупинилась на культурній адресі www.cufer.net. І, “залипнувши” там, тут же змайструвала радіоскрипт.
Богдана Костюк
Ідея розгорнути у “Павутині” наступ української культури належить журналісту і культурологу Тарасові Петріву, який про свою “електронну мрію естета” розповідає наступне:
Тарас Петрів
Якщо споживач закордоном чи український споживач хотів би побачити цілісну картинку або культурну мапу регіонів, то, на жаль, їм доводиться дуже довго мандрувати інтернет-простором, щоб знайти щось. А часто ті лінки, з якими він працює, не оновлюються, і в цьому є велика проблема. Тому консорціум двох організацій (фундації “Суспільність” і організації Інформаційно-аналітичного центру, який очолює пан Олександр Буценко) вирішили створити Інтернет-портал. Він буде охоплювати дві галузі: культури і комунікації. Ми будемо намагатися разом із нашими партнерами з Британської ради, Американського дому, з шведського, польського інститутів це довести до рівня порталу.
Богдана Костюк
І на порталі, за словами Тараса, можна буде ознайомитися з досягненнями візуального, музичного, віртуального мистецтва України.
До того ж, на підтримку “куфера” виходить і культурологічний сайт, який міститься за адресою: www.culture2000.info.
У розробці сайту взяв участь інтернет-дизайнер українського представництва Британської ради Олександр Черниш.
Олександр Черниш
Інтернет – одне з найпотужніших джерел інформації, його порівнюють з величезною бібліотекою, в якій вимкнене світло. Тобто одночасно із збільшенням інформації відбувається ускладнення її пошуку. Наш сайт – це світло, яке запалюється у бібліотеці, а саме у тих її частинах, які стосуються інформації про європейську культуру, мистецькі традиції і досягнення європейських народів.
Богдана Костюк
А з іншого боку, як каже Олександр, названий вище сайт – це і євроінтеграційний шлях України до Європейського дому. Шлях, який лежить через культуру.
Андрій Охрімович
Слово “Самвидав" витягує з пам’яті листочки цигаркового паперу з підсліпуватим текстом, пожовклі сторінки чорноволівського "Українського вісника" і таке інше...
Але часи міняються. Друкарки-підпільниці та обшуки, ніби-то відійшли у минуле. А от самвидав є. Нині він перемістився у сферу віртуальну. Переконливим свідченням цього існування є сайт "Лабіринт українського самвидаву" www.samvydav.net .
На резонне запитання, для чого, засновники сайту відповідають: "А просто так". Далі - Інна Набока з власним баченням цього сегменту української “Павутини”.
Інна Набока
Мабуть, самвидав справді річ незнищенна. Є щось глибинне, генетично-архетипічне у прагненні людини оприлюднити свою думку або ж черговий нетлінний опус. Щоправда, одна з дописувачок сайту, посилаючись на всі можливі авторитети з Роланом Бартом включно, пояснює появу нового самвидаву потребою подолати відстань між текстом і читачем.
Не знаю, наскільки цю потребу задовольняє samvydav.net, але на сайті, як запевняють його творці, "можна читати, слухати, дивитися (а також насолоджуватися життям), часом можна щось і написати".
Всі охочі можуть опублікувати тут свої матеріали: новини, анонси подій, статті, художні твори, причому, зробити це доволі просто. Окрема сторіночка так і називається: "Самовидатися".
Тематику сайту можна визначити як довкола-мистецьку і довкола-літературну. Втім, немає жодних обмежень, головне, щоб було цікаво. Тут є і всі можливі жанри літератури, і мистецькі новини, і музика, і політика, і web-огляд. Зорієнтуватися допомагає каталог – розгалужене дерево тем.
Все на сайті: дизайн, лексика, дотепи, форум, свідчить про те, що розрахований він на молодіжну авдиторію, таку собі “просунуту тусовку”. Очевидно, і робиться він її представниками, треба зазначити, доволі майстерно, оперативно і не без вигадки.
А от чи існує віртуальний самвидав як явище літератури, сказати важко. Микола Рябчук якось зауважив: "...принаймні під одним оглядом самвидав був доброю школою: він змушував писати цікаво. Нецікаві тексти просто не витримували природного - щонайприроднішого, як на мене, - рукописно-машинописного добору". Та чи здійснює подібний добір Інтернет? Пропоную слухачам відповісти на це питання самотужки. Словом, як закликають кріейтори сайту: "Клікайте на все, що клікається”, і воно відкриється.
Андрій Охрімович
І на завершення ще один анекдот з “раньшего врємєні”.
“Вхід у будинок КДБ ремонтується. На дверях – табличка: “Вхід тимчасово зачинено. Стукати по телефону”.
На цьому все. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
В одній із книг Кастанеди є такий пасаж: “Вслухайся у виття собаки за сусіднім пагорбом. То не собака виє, то виє душа її хазяїна.” Якщо сентенцію притулити до останніх бульдозерних дифіляд біля острова Тузла – виникає несподіваний ключ: таке собі дзенівське осяяння. Так буває, коли вчитель б’є учня дрином по стрижці, від чого у довбешці тій бузковим феєрверком вибухає істина.
В українській ситуації вчителем стало життя, а дрючком – ті самі граблі, які політикум вкраїнський забув у смітнику під назвою імперія.
Втім, якість осяяння залежить від того, що окремо взята колективна голова думала перед сеансом дзену. Вочевидь, марила ЄЕПом, дуріла від президентських ініціатив, цілувала руку московським “батюшкам”, русифікувала людність рідну, святкувала Переяслави, комсомоли, дні народження катів недавніх, тілу бідному накази оддавала сідати в геополітичний шпагат так, щоб одна нога торкалася Європи, а інша відчувала мазохістичний кейф од імперських лоскотунчиків. Аж ось граблі лупанули межи очі, і з Києва, голові просвітленій, стало видно усі сторони світу.
Простий дядько, тим часом, діставши од панів політиків чергову гулю на лоба пішов до Гальки, взяв мерзавчик чемергесу, увімкнув стареньку “Спідолу” і ну слухати огляд віртуальної преси, який спеціально для нього підготувала Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк
“До розстрілу російських робітників залишився 1 км”, - у розпачі вигукує російське видання “Газета.ру”. “Російсько-українське протистояння в Керченській протоці з кожним днем набуває все більш загрозливих форм,” - продовжує вона далі. У Києві і Львові вже почали набирати добровольців для “захисту острова від іноземного вторгнення”.
“Газета.ру” також пише, що не лише на вулицях українських міст, але й у парламенті все частіше лунають антиросійські настрої.
Інший російський інтернет-часопис “RBC-daily” вважає, що конфлікт на острові Коса Тузла – це тест на стійкість політичної волі російського керівництва: якщо Росія не доведе до кінця будівництво, її авторитет буде серйозно підірваний”.
Тим часом на шпальтах українського “Майдану” читаємо, що студентський комітет “Опір молоді” пікетував будівлю Генерального консульства Російської Федерації у Львові. Студенти грюкали зробленими з пластикових пляшок брязкальцями і встановили перед консульством символічний прикордонний стовп із написом “Не вилазь! Уб”є”.
Кримський прем’єр Сергій Куницин в інтерв’ю “Главреду” вважає, що загрозлива ситуація навкого Тузли - це екзамен на перевірку українсько-російських стосунків. Тим більше, що все це відбувається після підписання угоди по ЄЕП.
Прем’єр не розуміє, хто і навіщо у Росії міг спровокувати такі дії. “Версії.ком.юей” наводять одразу дві гіпотези подій навколо будівництва дамби. Перш за все видання проводить паралель між цим конфліктом і касетним скандалом. І той, і інший спрямовані, на думку “Версій”, на підрив авторитету президентів обох держав. Мовляв, обидва не контролюють ситуацію, що склалася у державі.
І на останок, російська радіосанція “Ехо Москви” проводила опитування громадської думки з приводу будівництва дамби. Лише 18 відсотків респондентів готові “подарувати” України горезвісний острів заради непорушності дружби двох братніх народів. А переважна більшість росіян висловилася за те, щоб Тузла, а вкупі із нею і весь Крим були “ісконно” російською територією.
Андрій Охрімович
Длубався недавно у старих паперах і видлубав добірку бородатих анекдотів. Деякі дуже актуальні. “Андропов: Чорт знає шо, літній час, зимовий час – заплутався в доску. І ось результат - телеграму співчуття з приводу вбивства Саддата відправив у Каїр за годину до вбивства”.
Це, так би мовити, про стиль, який чомусь прийнято вважати радянським. Але якщо взяти до уваги право наступництва, то все стає на свої місця. І Тузла, і музла, і ще багато чого іншого, включно з матеріалом Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
Преса Російської Федерації і досі є чимось на взірець “четвертої влади” для українців. Так, за даними жовтневого всеукраїнського опитування, проведеного фондом “Демократичні ініціативи”, російські засоби масової інформації користуються в Україні більшою довірою, ніж її власні Збройні Сили і значно більшою, ніж її президент та прем‘єр.
Хтось ще досі живе часами перестройки, коли московські мас-медіа сміливо розтинали гнійники сталінської доби. А для третини українського загалу, як засвідчують ті ж соціологи, Москва досі є улюбленою столицею всесвіту та його околиць.
Звучить пісня
Зори московские звенят, поют часы кремлёвские...
Сергій Грабовський
Отож під цим оглядом цікаво, що пише російська преса під час конфлікту щодо острова Тузла. Візьмемо одне з найліберальніших московських видань – “Новую газету” і прочитаємо міркування її оглядача Павла Вощанова (до речі, культового журналіста-демократа часів перестройки).
Отже, в 1991 році, згадує Вощанов, президентом Єльциним було ухвалене вірне рішення вимагати від тих республік, які не погодяться увійти із Росією в союз, повернення споконвічних російських земель. Які ж це землі? Цитую Вощанова: “У заяві не називалися території, але малося на увазі, що йдеться про області та райони, котрі колись входили до складу РСФСР, а в 50-ті роки, за рішенням ЦК КПРС, були передані в адміністративне підпорядкування іншим республікам: Крим і Донбас – Україні, Абхазія – Грузії, деякі райони Південного Сибіру – Казахстану”.
Якби єльцинська команда вивчила бодай програму совєтської середньої школи, вона б знала, що Донбас ніколи не належав Російській Федерації, а Абхазія була складовою Грузинської держави ще у 13-му столітті.
Але Вощанов продовжує: “Хіба можна прийняти як історичну реальність те, що підпилі куражливі самодури-вожді відписували своїм землякам російські території”?
І знов російського ліберала підвело його невігластво: Сталін любив говорити: “Мы, русские”, а Хрущов народився на Курщині, отож... Але навіщо російським лібералам знати власну історію й історію сусідів? Їм ніколи – вони прагнуть реваншів та аншлюсів!
Андрій Охрімович
Якщо довкола розмитої коси кружляють бульдозери та політики (причому російські нахабно всміхаються, а українські депресивно морщать лоба), то чого варті такі міжнародні стосунки? Якщо по дванадцяти роках непідлеглості держава не має чітких механізмів врегулювання гри у пасочки біля держкордону, то чим ота яйцеголова братія дотепер займалась. Питання риторичне. Наймелодійніше звучить воно з медових вуст національних невротиків. Прагматики намагаються зрозуміти, що їм з того вигорить.
На форумах, тим часом, товчуть своє. Частина дописувачів працює на тих же прагматиків, інша – відчутно хвора на голову. Є, щоправда, третя частина – небайдужі мислителі. Напоровшись на геополітичний дурдом, треті вирішили, що то новий спосіб мислення. Сортувати подібну “пургу”, без надриву внутрішньочерепних мотузочок, може хіба що незмінний санітар палати № 6, Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
На форумах сайту “Майдан” автор за підписом Волиняка опублікував звернення до Волошина: “Шановний гаспадін Волошин! В зв’язку з тим, що Кучма перервав свій вояж до Панами і прилетів на острів Тузлу, прошу Вас не гаяти часу і виконати Вашу погрозу. Точечний бомбовий удар по Тузлі в цей історичний момент яскраво засвідчить нерушимість українсько-російської дружби!”
З дружбою, правда, якось не складається. На форумах “Правди.ру” полеміка сягнула за межу так далеко, що один з респондентів прокоментував: “Чергову хохляцько-кацапську війну на сторінках газети “Правда” оголошую відкритою!” А на форумі ресурсу “Глобалрус” назва топіку свідчить сама за себе: “Украінская істєріка і русскій расчьот”.
Заради справедливості треба визнати, що не всі впираються рогом. Багато людей наголошують, що простий народ розводять, як лохів, і при будь-якому результаті простим громадянам обох країн нічого доброго не перепаде.
Однак домінує психічна необхідність деяких “продвинутих” продемонструвати поблажливе презирство до хохлів: “В мене особисто хохли ніякої злоби не викликають, швидше навпаки. Це все від ущербності, що накопичувалася навіть не роками, а століттями. І от чого я не розумію: чого це горді українці відвідують російські форуми? Хто-небудь колись чув про росіян, які б товклися в українських форумах і, бризкаючи слиною, поливали “самостійну”? Я щось не чув...”
А отут ми вас маємо, товариш капітан. Сходіть на будь який український форум. На одному з останніх обговорень на сайті видання “Форум” такий собі Русс вибризнув чергову порцію слини: “Усміхнулось вам НАТО, хохли ... тобто ... А віддасте Тузлу - поставимо питання про Крим. Нехрін про НАТО гавкати, сявки...” На це відгукнувся відвідувач Акела: “Хто-небудь нарешті вколе хворого в дупу? Де санітари? Всіх повиганяю з роботи!”
Андрій Охрімович
Ще один геополітичний анекдот постбрєжнєвської доби.
Секретар Андропова:
- Юрій Володимирович, до Вас польський посол.
Андропов:
- Ввєдітє.
Це до контексту попередніх матеріалів.
Наступний має потішити естетичну залозу. Моя колега Богдана Костюк, накружлявшись українськими порталами, зупинилась на культурній адресі www.cufer.net. І, “залипнувши” там, тут же змайструвала радіоскрипт.
Богдана Костюк
Ідея розгорнути у “Павутині” наступ української культури належить журналісту і культурологу Тарасові Петріву, який про свою “електронну мрію естета” розповідає наступне:
Тарас Петрів
Якщо споживач закордоном чи український споживач хотів би побачити цілісну картинку або культурну мапу регіонів, то, на жаль, їм доводиться дуже довго мандрувати інтернет-простором, щоб знайти щось. А часто ті лінки, з якими він працює, не оновлюються, і в цьому є велика проблема. Тому консорціум двох організацій (фундації “Суспільність” і організації Інформаційно-аналітичного центру, який очолює пан Олександр Буценко) вирішили створити Інтернет-портал. Він буде охоплювати дві галузі: культури і комунікації. Ми будемо намагатися разом із нашими партнерами з Британської ради, Американського дому, з шведського, польського інститутів це довести до рівня порталу.
Богдана Костюк
І на порталі, за словами Тараса, можна буде ознайомитися з досягненнями візуального, музичного, віртуального мистецтва України.
До того ж, на підтримку “куфера” виходить і культурологічний сайт, який міститься за адресою: www.culture2000.info.
У розробці сайту взяв участь інтернет-дизайнер українського представництва Британської ради Олександр Черниш.
Олександр Черниш
Інтернет – одне з найпотужніших джерел інформації, його порівнюють з величезною бібліотекою, в якій вимкнене світло. Тобто одночасно із збільшенням інформації відбувається ускладнення її пошуку. Наш сайт – це світло, яке запалюється у бібліотеці, а саме у тих її частинах, які стосуються інформації про європейську культуру, мистецькі традиції і досягнення європейських народів.
Богдана Костюк
А з іншого боку, як каже Олександр, названий вище сайт – це і євроінтеграційний шлях України до Європейського дому. Шлях, який лежить через культуру.
Андрій Охрімович
Слово “Самвидав" витягує з пам’яті листочки цигаркового паперу з підсліпуватим текстом, пожовклі сторінки чорноволівського "Українського вісника" і таке інше...
Але часи міняються. Друкарки-підпільниці та обшуки, ніби-то відійшли у минуле. А от самвидав є. Нині він перемістився у сферу віртуальну. Переконливим свідченням цього існування є сайт "Лабіринт українського самвидаву" www.samvydav.net .
На резонне запитання, для чого, засновники сайту відповідають: "А просто так". Далі - Інна Набока з власним баченням цього сегменту української “Павутини”.
Інна Набока
Мабуть, самвидав справді річ незнищенна. Є щось глибинне, генетично-архетипічне у прагненні людини оприлюднити свою думку або ж черговий нетлінний опус. Щоправда, одна з дописувачок сайту, посилаючись на всі можливі авторитети з Роланом Бартом включно, пояснює появу нового самвидаву потребою подолати відстань між текстом і читачем.
Не знаю, наскільки цю потребу задовольняє samvydav.net, але на сайті, як запевняють його творці, "можна читати, слухати, дивитися (а також насолоджуватися життям), часом можна щось і написати".
Всі охочі можуть опублікувати тут свої матеріали: новини, анонси подій, статті, художні твори, причому, зробити це доволі просто. Окрема сторіночка так і називається: "Самовидатися".
Тематику сайту можна визначити як довкола-мистецьку і довкола-літературну. Втім, немає жодних обмежень, головне, щоб було цікаво. Тут є і всі можливі жанри літератури, і мистецькі новини, і музика, і політика, і web-огляд. Зорієнтуватися допомагає каталог – розгалужене дерево тем.
Все на сайті: дизайн, лексика, дотепи, форум, свідчить про те, що розрахований він на молодіжну авдиторію, таку собі “просунуту тусовку”. Очевидно, і робиться він її представниками, треба зазначити, доволі майстерно, оперативно і не без вигадки.
А от чи існує віртуальний самвидав як явище літератури, сказати важко. Микола Рябчук якось зауважив: "...принаймні під одним оглядом самвидав був доброю школою: він змушував писати цікаво. Нецікаві тексти просто не витримували природного - щонайприроднішого, як на мене, - рукописно-машинописного добору". Та чи здійснює подібний добір Інтернет? Пропоную слухачам відповісти на це питання самотужки. Словом, як закликають кріейтори сайту: "Клікайте на все, що клікається”, і воно відкриється.
Андрій Охрімович
І на завершення ще один анекдот з “раньшего врємєні”.
“Вхід у будинок КДБ ремонтується. На дверях – табличка: “Вхід тимчасово зачинено. Стукати по телефону”.
На цьому все. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
