Київ, 31 жовтня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Крім великих і не дуже великих за своєю чисельністю етносів, існують також етнокультурні групи людей, що їх науковці звуть субетносами. Що ж таке субетнос? І які субетноси є у складі українського етносу? Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Субетносами називають групи людей, які поділяючи усі головні риси свого етносу, його самовідомість і самоназву, водночас тривалий час зберігають стійкі місцеві особливості побуту, мови, традицій. Вони, як правило, зберігають й свою регіональну самоназву.
Характерна риса субетносів – наявність самовідомості. Визнаючи свою приналежність до того чи іншого етносу, люди водночас вважають дуже суттєвим для себе й факт своєї спорідненості з меншою спільнотою в рамках етносу.
Походження субетносів може бути різним: в одних випадках йдеться про колишні етноси, що поступово втрачали цей статус в оточенні близьких за походженням спільнот, в інших – про колишні етнографічні групи, що усвідомили свою спільність, у третіх – про соціальні спільноти, що мають специфічні риси культури. Одна й та ж сама людина може ідентифікувати себе з різними рівнями етновизначеності. Коли громадянин України каже про себе: я українець, гуцул і слов''янин, то він визначає свій етнос, субетнос і метаетнос. В цій тріаді, як правило, найсильнішою буде етнічна самосвідомість, дещо слабшою – субетнічна, найслабшою – метаетнічна. Практично всі етноси мають у своєму складі субетноси.
У росіян це донські, уральські, сибірські козаки, архангельські помори, сибірські кержаки, камчадали тощо.
У латишів – латгали і ліви, у грузинів – хевсури, тушини, пшави, мтіули, свани, мегрели, у сербів – граничари, у поляків – кашуби і мазури, у чехів – моравани і ходи тощо.
Мають свої субетноси українці. Це поліщуки, литвини, русини, лемки, бойки, гуцули.
Бойки заселюють обидва узбіччя середньої частини Карпат (Бойківщина). Є різні версії походження бойків. Енциклопедія українознавства стверджує, що Бойки-нащадки давньословянського племені білих хорватів. Енциклопедія також повідомляє, що подекуди бойки цураються своєї назви, вважаючи її за образливу, і називають себе верховинцями. Територія Бойківщини займає близько 8000км2, де проживало 400 тисяч населення – в основному бойки. Але за переписом 2001 року бойками визнали себе 131 особа, із них найбільше на Франківщині – 71 особа, на Закарпатті – 25 осіб, на Львівщині – 22 особи. Напевно, такі відмінності між даними видання, що готувалось до друку 50 років тому, і сучасними свідчать про потужні процеси української етнічної консолідації на західних землях. З цього субетносу вийшло чимало діячів, якими пишається Україна: зокрема, Юрій Дрогобич-Котермак, ректор Болонського університету в добу Ренесансу, Богдан Лепкий, Іван Франко, Степан Бандера, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Олекса Боярко
Доповнює розповідь Ігоря Лосєва член правління товариства “Бойківщина” Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Бойки – це не народ, це частина народу, українського народу. Так само, як частина українського народу є Полісся, Волинь, Поділля, Слобожанщина, Центр, Південь, вони може не так яскраво виражені, але вони є. Бойки, вони є таємничими, але вже достатньо відомими, що про них говорили дуже давно, аніж про їх найдавніших сусідів – лемків. Щодо назви бойків, є кілька версій, бо є і бойові і інші більш менш вдалі такі пояснення. Остаточне відкриття назви, певно, ще чекає своїх науковців, своїх дослідників. Бойки займають значну частину у Карпатському регіоні, мабуть, найбільшу серед інших субетносів Карпат.
Зараз є суперечки щодо того, хто є бойком, хто не є бойком. Чи Бойківщина це тільки гірська частина, чи це і Бойки низинних частин Карпат та Карпатського району. І тому це викликало у науковців, а також у побуті і в широкому такому вживанні інші так би мовити назви бойків, наприклад: волиняни, горбатюки, верховинці, це вже давно було. Ну не секрет, що історія українська не тільки у Карпатах, а взагалі не сприяла, тому що українці чи бойки чи лемки гордилися собою, так як це могло бути десь в іншій державі, іншого етносу. І тому не секрет, що коли дослідник питає: “Ви бойки?”. “Ні, ні. Бойки у сусідньому селі”.
Олекса Боярко
Знову слово Ігорю Лосєву, котрий продовжує розповідь про субетноси у складі українського етносу.
Ігор Лосєв
Лемки – українське населення Бескидського гірського району, яке визнає самоназву лемки, хоча частіше воліє називатися руснаками, або русинами. 50 років тому різних регіональних груп лемків нараховувалося до півмільйона осіб. З 1340 року майже 400 років Лемківщина входила до складу Польщі.
В період національно-визвольних змагань багато лемків брали активну участь у русі ОУН-УПА. У 1947 внаслідок прикрозвісної операції польської офіційної влади “Вісла” лемків було депортовано з рідної землі, репресовано і розпорошено по новонабутих теренах Польщі на заході. Переважну частину лемків (до 80%) було примусово виселено до УРСР. В сучасній Польщі лемки й досі не можуть повернутися на землі своїх предків. Цікаво, що лемків влада Польщі піддавала репресіям саме за їх українство, але майже всі польські довідники стверджують, що лемки є окремим від українців, самостійним народом. До лемків належали поет І.Б. Антонич, композитор Михайло Вербицький (автор музики державного гімну України), співак Модест Менцінський.
За переписом населення 2001 року лемками в Україні визнали себе 672 особи, найбільше в Тернопільській області – 346 осіб, Івано-Франківській – 147 осіб, Львівській – 138.
Гуцули – походження самоназви й дотепер дискутується етнографами і мовознавцями. Гуцульщина охоплює частини території нинішніх Івано-Франуівської, Чернівецької та Закарпатської областей. Гуцули споконвіку займалися скотарством, лісовими промислами, сплавом лісу по гірських річках. До речі, саме цей останній факт спричинився до створення в складі дивізії морської піхоти збройних сил Української держави в період 1919-1920 років спеціального гуцульського полку морських піхотинців. На чолі дивізії був контр-адмірал Михайло Білинський, який героїчно загинув під Базаром. Понад 50 років тому гуцулів нараховувалось приблизно 200 тисяч осіб.
За переписом 2001 року гуцулами визнали себе 21400 осіб, із них 21249 на Івано-Франківщині, 83 особи – на Закарпатті, 14 осіб у Тернопільській області.
Історично Гуцульщина була доволі бунтівною територією, перше повстання проти Польщі датується 1490-м роком, потім участь у війнах Молдови проти Польщі в 1509 і 1530-му роках, повстання Височана в 1648 році 17 і 18 століття – то доба опришків, серед яких найзнаменитіший – Олекса Довбуш. Потому антиавстрійськи повстання 1803, 1814, 1825 років, повстання Лук''яна Кобилиці в 1840-і роки. Гуцули брали найактивнішу участь в усіх українських національно-визвольних рухах.
Олекса Боярко
Карпатські субетноси – бойки, гуцули, лемки – у часи розпаду Австро-Угорщини здійснили кілька спроб створення власних держав. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
У листопаді 1918 року в районі міста Сянока (нині – південно-східна околиця Польщі) була проголошена Східнолемківська або Команецька республіка із центром у селі Команчах. Її владу очолював отець Пантелеймон Шпилька. Команецька республіка була захоплена польським військом у середині лютого 1919 року. Одночасно з нею на заході Лемківщини виникла Лемківська республіка, владу в якій уособлювала Руська Рада з осідком у Гладишові. Лемківська республіка проіснувала 16 місяців і була ліквідована польським військом у березні 1920 року. Наприкінці 18-го року на пограниччі нинішніх Івано-Франківської і Закарпатської областей та північних районів Румунії була утворена Гуцульська республіка із центром у селі Ясіні. Її вищим органом влади була Гуцульська Народна Рада, очолювана журналістом, майбутнім військовим міністром Карпатської України Степаном Клочураком. До складу Ради входили 43 особи, у тому числі 38 українців, 3 єврея, 2 німці. Уряд республіки складався з чотирьох осіб, які керували дипломатичною, військовою, внутрішньою та господарською секціями. У січні 19-го року угорські військові частини вторглися на територію Гуцульської республіки. У боях за міста Білин, Великий Бичків і Рахів вони були розбиті гуцульськими загонами та підрозділами Української Галицької Армії. Наприкінці січня більшою частиною території республіки оволоділа румунська армія, проте в околицях Ясіні Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 19-го року. Влітку 1920 року в районі міста Сколе на півдні Львівщини селяни та повстанський загін на чолі з Бекешем захопили станцію Лавочне та кілька сіл і проголосили Бойківську республіку. Владні функції у ній виконував революційний комітет. Бойківська, Гуцульська і обидві Лемківські республіки припинили своє існування внаслідок рішень Паризької мирної конференції 1919–20 років. Їхні території були приєднані до Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини та Румунії. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
Це був Віталій Пономарьов. А тепер Ігор Лосєв закінчує свій виступ розповіддю про українські субетноси, осідком яких є Полісся та Закарпаття.
Ігор Лосєв
“Литвини” – то була самоназва білорусів, аж до ХІХ ст., як русини в західній Україні, і відображало величезну роль Великого князівства Литовського в етногенезі білорусів. До речі українські прізвища Литвин, Литвинчук, Литвиненко, Литовченко, Литвинець – свідчать про білоруське коріння. Але у вужчому сенсі “литвинами” називають населення етнічної прикордонної смуги між Україною та Білоруссю, яке внаслідок запізнілого національного розвитку не могло визначитися з власною етнічною приналежністю, в залежності від обставин прихиляючись або до українського, або до білоруського, або до російського етносу. Часто-густо взагалі відмовлялося від чіткої самоідентифікації, називаючи себе чи то “тутешні”, чи то “тутейшия”. За переписом 2001 року в Україні визнали себе литвинами з українською самовідомістю 22 особи.
Поліщуки – мешканці українського і білоруського Полісся, які також визнавали себе або українцями, або білорусами. Поліщуків з українською самосвідомістю за переписом в Україні – 9 осіб.
Русини – стара форма самоназви українців, що зберігалася в Галичині до початку ХХ століття, а на Закарпатті до 1944 року. Ця форма й дотепер побутує серед українців Словаччини, Сербії, Хорватії тощо. З цим пов''язаний феномен так званого політичного русинізму, що покликаний перетворити субетноси західної частини України на окремий етнос. Аналіз політичного русинізму не є темою цієї передачі.
За переписом 2001 року русинами визнали себе 10183 особи, майже всі із них – мешканці Закарпатської області. Наведені дані свідчать про посилення процесу етнічної консолідації українців. Але консолідація не перешкоджає тому, щоб люди, почуваючись однозначно українцями, водночас не забували про своє гуцульське, лемківське, бойківське походження. Це треба не лише їм, а всій Україні в ім''я багатства і розмаїття української культури. Звичайно, загальна кількість представників субетносів в Україні більша, ніж це подають матеріали 2001 року до чого спричинилося нечітке формулювання запитань авторами відповідних анкет.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Крім великих і не дуже великих за своєю чисельністю етносів, існують також етнокультурні групи людей, що їх науковці звуть субетносами. Що ж таке субетнос? І які субетноси є у складі українського етносу? Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Субетносами називають групи людей, які поділяючи усі головні риси свого етносу, його самовідомість і самоназву, водночас тривалий час зберігають стійкі місцеві особливості побуту, мови, традицій. Вони, як правило, зберігають й свою регіональну самоназву.
Характерна риса субетносів – наявність самовідомості. Визнаючи свою приналежність до того чи іншого етносу, люди водночас вважають дуже суттєвим для себе й факт своєї спорідненості з меншою спільнотою в рамках етносу.
Походження субетносів може бути різним: в одних випадках йдеться про колишні етноси, що поступово втрачали цей статус в оточенні близьких за походженням спільнот, в інших – про колишні етнографічні групи, що усвідомили свою спільність, у третіх – про соціальні спільноти, що мають специфічні риси культури. Одна й та ж сама людина може ідентифікувати себе з різними рівнями етновизначеності. Коли громадянин України каже про себе: я українець, гуцул і слов''янин, то він визначає свій етнос, субетнос і метаетнос. В цій тріаді, як правило, найсильнішою буде етнічна самосвідомість, дещо слабшою – субетнічна, найслабшою – метаетнічна. Практично всі етноси мають у своєму складі субетноси.
У росіян це донські, уральські, сибірські козаки, архангельські помори, сибірські кержаки, камчадали тощо.
У латишів – латгали і ліви, у грузинів – хевсури, тушини, пшави, мтіули, свани, мегрели, у сербів – граничари, у поляків – кашуби і мазури, у чехів – моравани і ходи тощо.
Мають свої субетноси українці. Це поліщуки, литвини, русини, лемки, бойки, гуцули.
Бойки заселюють обидва узбіччя середньої частини Карпат (Бойківщина). Є різні версії походження бойків. Енциклопедія українознавства стверджує, що Бойки-нащадки давньословянського племені білих хорватів. Енциклопедія також повідомляє, що подекуди бойки цураються своєї назви, вважаючи її за образливу, і називають себе верховинцями. Територія Бойківщини займає близько 8000км2, де проживало 400 тисяч населення – в основному бойки. Але за переписом 2001 року бойками визнали себе 131 особа, із них найбільше на Франківщині – 71 особа, на Закарпатті – 25 осіб, на Львівщині – 22 особи. Напевно, такі відмінності між даними видання, що готувалось до друку 50 років тому, і сучасними свідчать про потужні процеси української етнічної консолідації на західних землях. З цього субетносу вийшло чимало діячів, якими пишається Україна: зокрема, Юрій Дрогобич-Котермак, ректор Болонського університету в добу Ренесансу, Богдан Лепкий, Іван Франко, Степан Бандера, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Олекса Боярко
Доповнює розповідь Ігоря Лосєва член правління товариства “Бойківщина” Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Бойки – це не народ, це частина народу, українського народу. Так само, як частина українського народу є Полісся, Волинь, Поділля, Слобожанщина, Центр, Південь, вони може не так яскраво виражені, але вони є. Бойки, вони є таємничими, але вже достатньо відомими, що про них говорили дуже давно, аніж про їх найдавніших сусідів – лемків. Щодо назви бойків, є кілька версій, бо є і бойові і інші більш менш вдалі такі пояснення. Остаточне відкриття назви, певно, ще чекає своїх науковців, своїх дослідників. Бойки займають значну частину у Карпатському регіоні, мабуть, найбільшу серед інших субетносів Карпат.
Зараз є суперечки щодо того, хто є бойком, хто не є бойком. Чи Бойківщина це тільки гірська частина, чи це і Бойки низинних частин Карпат та Карпатського району. І тому це викликало у науковців, а також у побуті і в широкому такому вживанні інші так би мовити назви бойків, наприклад: волиняни, горбатюки, верховинці, це вже давно було. Ну не секрет, що історія українська не тільки у Карпатах, а взагалі не сприяла, тому що українці чи бойки чи лемки гордилися собою, так як це могло бути десь в іншій державі, іншого етносу. І тому не секрет, що коли дослідник питає: “Ви бойки?”. “Ні, ні. Бойки у сусідньому селі”.
Олекса Боярко
Знову слово Ігорю Лосєву, котрий продовжує розповідь про субетноси у складі українського етносу.
Ігор Лосєв
Лемки – українське населення Бескидського гірського району, яке визнає самоназву лемки, хоча частіше воліє називатися руснаками, або русинами. 50 років тому різних регіональних груп лемків нараховувалося до півмільйона осіб. З 1340 року майже 400 років Лемківщина входила до складу Польщі.
В період національно-визвольних змагань багато лемків брали активну участь у русі ОУН-УПА. У 1947 внаслідок прикрозвісної операції польської офіційної влади “Вісла” лемків було депортовано з рідної землі, репресовано і розпорошено по новонабутих теренах Польщі на заході. Переважну частину лемків (до 80%) було примусово виселено до УРСР. В сучасній Польщі лемки й досі не можуть повернутися на землі своїх предків. Цікаво, що лемків влада Польщі піддавала репресіям саме за їх українство, але майже всі польські довідники стверджують, що лемки є окремим від українців, самостійним народом. До лемків належали поет І.Б. Антонич, композитор Михайло Вербицький (автор музики державного гімну України), співак Модест Менцінський.
За переписом населення 2001 року лемками в Україні визнали себе 672 особи, найбільше в Тернопільській області – 346 осіб, Івано-Франківській – 147 осіб, Львівській – 138.
Гуцули – походження самоназви й дотепер дискутується етнографами і мовознавцями. Гуцульщина охоплює частини території нинішніх Івано-Франуівської, Чернівецької та Закарпатської областей. Гуцули споконвіку займалися скотарством, лісовими промислами, сплавом лісу по гірських річках. До речі, саме цей останній факт спричинився до створення в складі дивізії морської піхоти збройних сил Української держави в період 1919-1920 років спеціального гуцульського полку морських піхотинців. На чолі дивізії був контр-адмірал Михайло Білинський, який героїчно загинув під Базаром. Понад 50 років тому гуцулів нараховувалось приблизно 200 тисяч осіб.
За переписом 2001 року гуцулами визнали себе 21400 осіб, із них 21249 на Івано-Франківщині, 83 особи – на Закарпатті, 14 осіб у Тернопільській області.
Історично Гуцульщина була доволі бунтівною територією, перше повстання проти Польщі датується 1490-м роком, потім участь у війнах Молдови проти Польщі в 1509 і 1530-му роках, повстання Височана в 1648 році 17 і 18 століття – то доба опришків, серед яких найзнаменитіший – Олекса Довбуш. Потому антиавстрійськи повстання 1803, 1814, 1825 років, повстання Лук''яна Кобилиці в 1840-і роки. Гуцули брали найактивнішу участь в усіх українських національно-визвольних рухах.
Олекса Боярко
Карпатські субетноси – бойки, гуцули, лемки – у часи розпаду Австро-Угорщини здійснили кілька спроб створення власних держав. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
У листопаді 1918 року в районі міста Сянока (нині – південно-східна околиця Польщі) була проголошена Східнолемківська або Команецька республіка із центром у селі Команчах. Її владу очолював отець Пантелеймон Шпилька. Команецька республіка була захоплена польським військом у середині лютого 1919 року. Одночасно з нею на заході Лемківщини виникла Лемківська республіка, владу в якій уособлювала Руська Рада з осідком у Гладишові. Лемківська республіка проіснувала 16 місяців і була ліквідована польським військом у березні 1920 року. Наприкінці 18-го року на пограниччі нинішніх Івано-Франківської і Закарпатської областей та північних районів Румунії була утворена Гуцульська республіка із центром у селі Ясіні. Її вищим органом влади була Гуцульська Народна Рада, очолювана журналістом, майбутнім військовим міністром Карпатської України Степаном Клочураком. До складу Ради входили 43 особи, у тому числі 38 українців, 3 єврея, 2 німці. Уряд республіки складався з чотирьох осіб, які керували дипломатичною, військовою, внутрішньою та господарською секціями. У січні 19-го року угорські військові частини вторглися на територію Гуцульської республіки. У боях за міста Білин, Великий Бичків і Рахів вони були розбиті гуцульськими загонами та підрозділами Української Галицької Армії. Наприкінці січня більшою частиною території республіки оволоділа румунська армія, проте в околицях Ясіні Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 19-го року. Влітку 1920 року в районі міста Сколе на півдні Львівщини селяни та повстанський загін на чолі з Бекешем захопили станцію Лавочне та кілька сіл і проголосили Бойківську республіку. Владні функції у ній виконував революційний комітет. Бойківська, Гуцульська і обидві Лемківські республіки припинили своє існування внаслідок рішень Паризької мирної конференції 1919–20 років. Їхні території були приєднані до Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини та Румунії. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
Це був Віталій Пономарьов. А тепер Ігор Лосєв закінчує свій виступ розповіддю про українські субетноси, осідком яких є Полісся та Закарпаття.
Ігор Лосєв
“Литвини” – то була самоназва білорусів, аж до ХІХ ст., як русини в західній Україні, і відображало величезну роль Великого князівства Литовського в етногенезі білорусів. До речі українські прізвища Литвин, Литвинчук, Литвиненко, Литовченко, Литвинець – свідчать про білоруське коріння. Але у вужчому сенсі “литвинами” називають населення етнічної прикордонної смуги між Україною та Білоруссю, яке внаслідок запізнілого національного розвитку не могло визначитися з власною етнічною приналежністю, в залежності від обставин прихиляючись або до українського, або до білоруського, або до російського етносу. Часто-густо взагалі відмовлялося від чіткої самоідентифікації, називаючи себе чи то “тутешні”, чи то “тутейшия”. За переписом 2001 року в Україні визнали себе литвинами з українською самовідомістю 22 особи.
Поліщуки – мешканці українського і білоруського Полісся, які також визнавали себе або українцями, або білорусами. Поліщуків з українською самосвідомістю за переписом в Україні – 9 осіб.
Русини – стара форма самоназви українців, що зберігалася в Галичині до початку ХХ століття, а на Закарпатті до 1944 року. Ця форма й дотепер побутує серед українців Словаччини, Сербії, Хорватії тощо. З цим пов''язаний феномен так званого політичного русинізму, що покликаний перетворити субетноси західної частини України на окремий етнос. Аналіз політичного русинізму не є темою цієї передачі.
За переписом 2001 року русинами визнали себе 10183 особи, майже всі із них – мешканці Закарпатської області. Наведені дані свідчать про посилення процесу етнічної консолідації українців. Але консолідація не перешкоджає тому, щоб люди, почуваючись однозначно українцями, водночас не забували про своє гуцульське, лемківське, бойківське походження. Це треба не лише їм, а всій Україні в ім''я багатства і розмаїття української культури. Звичайно, загальна кількість представників субетносів в Україні більша, ніж це подають матеріали 2001 року до чого спричинилося нечітке формулювання запитань авторами відповідних анкет.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
