Київ, 7 листопада 2003 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі! Радіожурнал СЮЖЕТИ і я – Надія Степула – автор та ведуча – знову з вами. Вітаю вас!
Мистецтвом ілюзій називають іноді кіно. – Мистецтвом, здатним творити паралельні реальному світи, - набагато кращі,- барвистіші , людяніші від світу реального. Бо режисери відбирають найцікавіші з можливих історій про щастя й нещастя, любов і ненависть; сюжети боротьби і перемог, відчаю і торжества людського духу наповнюють кіно тим глибоким змістом, якого у реальному житті безлічі людей часто навіть не існує. Чи не тому кіно продовжує бути одним із найпопулярніших жанрів?..
Тридцять третій Київський міжнародний фестиваль “Молодість” відшумів у столиці України. Це – єдиний поки що в країні, офіційно визнаний Міжнародною федерацією кінопродюсерів, кіноогляд на який зібралися учасники з багатьох країн.
Велика Британія, Греція, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Росія, Словаччина і США, Франція, Чехія, Швеція, Швейцарія, Японія і Україна.
Про найцікавіші події “Молодості” говоритимуть і писатимуть ще довго. П’ять наступних чисел часопису “КІНО-КОЛО” будуть присвячені насиченій програмі фестивалю, що відкривався новою роботою – “Старою легендою” Єжи Гофмана. Враженнями від конкурсних та позаконкурсних показів, зокрема, ретроспектив Жоржа Мельєса і Віри Холодної поділяться кінокритики і в майбутніх випусках нашого радіожурналу.
Тимчасом послухаймо кілька думок про українське кіно фахівця з історії кінематографа, професора Сергія Тримбача.
Сергій Тримбач
Виникла потреба дізнатись, хто ми є. Саме тоді виникає український світовий феномен Олександра Довженка, який все-таки значною мірою пояснюється його намаганням представити міф про українство, про слав’янське плем’я, яке має якесь давнє коріння, але яке ніяк не може дістатися якогось берега усвідомлення.
Потім 30-ті роки, українство, як таке, українське кіно були придушені фактично. І до 60-тих років індустрія кіно в Україні так чи інакше існувало, а власне, українське кіно, як таке було відсутнє. Тільки в 60-ті роки, коли було дозволене потребі українства в самоусвідомленні виявитися знову з’являється на новому вже витку українське кіно, яке значною мірою продовжило пошуки Довженка, Ігоря Савченка, Івана Кавалєрідзе. І тому не дивно, що цей напрям було названо поетичним, а власне, я б його назвав міфопоетичним. Це такі фільми, як “Тіні забутих предків” Параджанова, “Кам’яний хрест”, “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала” і т.д.. Ну знамениті фільми 60-тих-поч.70-тих рр.. Потім, ну знов таки було велено не виступать більше з цими своїми образами і образами.
Наступний етап очевидний, це кінець 70-тих-90-ті, народжується і формується українська держава і державність. Було очікування, що українське кіно підніметься на певну висоту, але індустрія кіно почала по суті занепадать і нижчилися. З багатьох причин, одна з головних – це занепад кінопрокату і власне неможливість комерційного економічного, так сказать, існування національного кінематографа. Зараз прокат потроху піднімається, але за рахунок того що показуються фільми світового майстріму, тобто голлівудська кінопродукція.
Чи є умови для нового якогось витка, для нового штурму цих небес? Важко сказати і важко вгадати ближче майбутнє.
Надія Степула
В одному із попередніх випусків радіожурналу СЮЖЕТИ, дорогі слухачі, звучала обіцянка розповісти про випуск самобутнього часопису “Ї”, присвячений Львову. Сьогодні вже можна потримати в руках тугенький томик. Розповідає Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Чи то львівський часопис “Ї” радикально відрізняється від усіх нормальних журналів у якийсь химерний бік – навіть форматом своїх випусків, чи то саме “Ї” є найнормальнішим інтелектуальним часописом, а всі інші тільки бавляться в інтелектуальність. Важко сказати. Принаймні, “Ї” – це “Ї”. Сплутати це видання з якимось іншим неможливо. Зокрема, тому, що кожне його число є тематичним, присвяченим якійсь темі чи проблемі. Останній за часом випуск Ї не зрадив традицію. Зветься він без зайвої сором‘язливості – “Геній місця” – і присвячений місту Львову, він же Леополіс та Лемберґ.
Відкривши грубезний том, у якому майже півсотні сторінок, читач зануриться у світ середньовічних, модерних і постмодерних текстів, де – знов-таки, традиційно – в україномовний корпус вкраплені польські, німецькі і російські статті чи вірші мовами оригіналу. Ба, навіть ноти одного із опусів Моцарта-молодшого, або, як його ще звуть, “львівського Моцарта”.
Що стосується імен, представлених у 29-му, львівському числі Ї, то тут справжнє гроно блискучих імен 0- від Ґеорґа Тракля до Юрія Андруховича, від Джакомо Казанови до Володимира Єшкілєва, від Себастьяна Кльоновича до Григорія Чубая. І майже все – про Львів. А якщо і не про сам Львів, то про давнє, модерне і постмодерне європейське місто, в якому знов-таки вгадується Львів. І справді – хто і що не коїв з Леополісом-Лембергом-Львувом, з нього не вдалося зробити ані взірцеве імперське, ані не менш взірцеве комуністичне місто. Тим більше – місто євразійське. На жаль, у журналі чомусь не знайшлося місця для поетично довершеного вірша харківського поета-дисидента Бориса Чичибабіна, до той розписується у своїй нелюбові до гранично чужого йому Львова. Зважаючи на те, що сам Чичибабін в останні роки життя поетично плакав за совєтською імперією, яка отруїла його молоді роки, і друкувався в комуністичній пресі, цей сюжет вартий-таки уваги. Львів як тест на європейськість і нетоталітарність світосприйняття – чом би й ні? І досить почути музику “львівського Моцарта”, щоб переконатися у магічній аурі цього міста, яка єднала достойників культури різних народів, ставлячи бар‘єр лише на шляху тих, хто не був гідним левів Леополіса. Бодай навіть ці люди випадково й народилися у цьому місці земної кулі.
Надія Степула
говорить головний редактор журналу “Ї” Тарас Возняк.
Тарас Возняк
Чому появилася у редакції ідея творити журнал. Я навіть кажу, не випустити, а створити журнал. То насправді той журнал, який ми створили – це 470 сторінок панегірику місту Львову. Сама назва “Ґеніус Лоцій” – геній місця і підзаголовки Леополіс, Львів, Лемберг, Львов, ті всі історичні назви, в котрих існувало це місто і в якому принаймні в культурному аспекті існує свідчить про певне таке відношення до нашого місця.
З одного боку, з іншого, бачачи достатню проблематичність постування держави Україна, дуже багато людей розчарувалися, впали в відчай і почався відступ людей із життя публічного в життя приватне і коли громадяни провінцій України, скажімо, галичани, не бачать своєї можливої ролі в формуванні новітньої держави Україна. Коли вони бачать, що твориться держава, яка не відповідає їхнім уявленням про державу і про якійсь добробут, вони відступають за Збруч. Далі за Збруч, дальше за Збруч відступають у своє місто, а потім у свій квартал і т.д. Тобто в принципі відбувається певне скорочення тієї шагреневої шкіри, де я себе почуваю у себе дома. І це не стосується тільки львів’ян, може стосуватися одеситів і харків’ян. Але з іншого боку, щось робити треба, а робити треба починаючи з свого будинку, своєї вулиці свого міста. Так от ми взялися за своє місто.
Щонайперше ми вирішили показати, що це місто, котре є своєрідним палімпсестом, нашаруванням багатьох культур. Є історичні хроніки Львова, котрі так і декларуються Бартоломей Зіморович ще кілька сот років тому описав потрійний Львів руський, давньоукраїнський, Львів німецький і Львів польський. Після Зіморовича знову був австрійській Львів, після того знов був польський Львів, після того совєтський Львів, тепер український Львів.
Надія Степула
“Якщо хочеш, аби люди йшли за тобою, - йди за ними” – таку формулу лідерства вивів ще в третьому столітті до нашої ери Лао-Цзи, - давньокитайський філософ і письменник. Жаль, що перевірені часом формули нині здебільшого ігноруються...
Ви тільки не смійтеся, дорогі слухачі, але в Національній Спілці письменників – знову новий лідер.
Історія з черговими позачерговими (вибачте за каламбур) виборами вилилася в новий сюжет. Слово – моєму колезі Павлу Вольвачу.
Павло Вольвач
Знайти когось із учасників з’їзду, про який більшість з учасників довідалась з вечірнього випуску теленовин, виявилось не так то просто. Як до речі потрапити до самого Будинку письменників, який зустрів мене зачиненими дверима і жалобним портретом Василя Плюща, багаторічного редактора “Літературної України”, котрий помер напередодні з’їзду. Втім декого з фігурантів позапланового зібрання таки вдалося зустріти. Говорить член Спілки письменників України, член Міжнародного товариства прав людини в Україні Леонід Сапа.
Леонід Сапа
Це були не збори, це було своєрідне збіговисько людей, які далекі від творчості, але рвуться до влади.
По-перше, це з юридичного боку було нелегітимним. В залі, яка налічує десь 400 чоловік, було десь 350 всього осіб. Але 50% з цих осіб були з обласних адміністрацій. Для кворуму потрібно було 900 письменників, а там фізично не могли вміститися, треба було на руках тримати по два чоловіка, щоб було 900.
Хочу сказати, що такого ще обіду, який був там, Спілка письменників ніколи не бачила, бо ломилися столи. Було 50 столів і на кожному столі по 10 пляшок горілки. Якраз оцім вони хотіли надати державності оцьому заходу обманутим людям, яких звезли з периферії, з областей.
Мені дали слово аж в кінці і я всім людям обманутим. Бо люди були обмануті і я їм з юридичного боку, не як член Спілки письменників, я їм пояснив, а як юрист. Я пояснив, що це збіговисько з юридичного боку не легітимне.
Павло Вольвач
Пане Леоніде, як письменницький загал України, підтримає, не підтримає цю акцію?
Леонід Сапа
Наскільки мені відомо, письменницький загал уже не підтримує. І йдуть повідомлення сьогодні, що вони не підтримували, їх заставили державні, ці обласні адміністрації заставили приїхати сюди. Вони змушені були приїхати. І навіть ті, котрі поприїздили, вони не реєструвалися і не голосували.
Павло Вольвач
Своїм баченням розвитку подій поділився і голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський.
Володимир Яворівський
Якби я навіть не був головою Спілки письменників там, і не був депутатом, я думаю, це викликало б подив, гнів, нерозуміння того, в якій країні я живу і що в цій країні відбувається. А оскільки я очолюю Спілку письменників, обраний на з’їзді, всупереч владі, до речі. І мене переобирають на зборах, в яких зібралися люди, які не мають жодних повноважень. Все це нагадує, такий якійсь напівярмарок, напівшабаш з криком лементом. І там оголошують про те, що і президія, куди входять найвідоміші українські письменники, і рада, куди входять голови всіх обласних організацій, і секретаріат, куди входять представники різних стилів, різних напрямків. Все це виявляється уже усунутим.
Павло Вольвач
Пане Володимире, ну оскільки цей з’їзд претендує на статус всеукраїнського. Яка ситуація в регіонах?
Володимир Яворівський
Абсолютна більшість – 4 письменницьких організацій, які, скажімо, проводили збори, але і то на цих зборах не стояло питання про вибори делегатів на оці всеукраїнські збори. Потім у статуті взагалі немає поняття “загальних письменницьких зборів”. Є або конференція або з’їзд.
Павло Вольвач
Що Вам ставлять на карп, і як Вам прогнозують подальший розвиток подій?
Володимир Яворівський
Спричинилася, звичайно, моя політична позиція. Щодо Спілки, то тут кажуть, що я тут увів терор, тоталітарний спосіб керівництва. Звичайно, ставиться, що я не підняв пенсії письменникам, що не покращилося книговидавництво, тощо, тобто ті речі, які від голови Спілки в сьогоднішній системі влади, і в ситуації, фактично не залежать.
Надія Степула
Не сумнівайтеся, дорогі слухачі, що і цей сюжет матиме продовження...
...Радійте добрим новинам. Сумуйте за тими, кого навіки забрали потойбічні вітри. Хвилюйтеся за тих, кого любите. Очікуйте світлих сюжетів – і вони неодмінно з’являться! Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, дякую вам за увагу, дорогі слухачі. З вами була Надія Степула. До нових зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!
Надія Степула
Дорогі слухачі! Радіожурнал СЮЖЕТИ і я – Надія Степула – автор та ведуча – знову з вами. Вітаю вас!
Мистецтвом ілюзій називають іноді кіно. – Мистецтвом, здатним творити паралельні реальному світи, - набагато кращі,- барвистіші , людяніші від світу реального. Бо режисери відбирають найцікавіші з можливих історій про щастя й нещастя, любов і ненависть; сюжети боротьби і перемог, відчаю і торжества людського духу наповнюють кіно тим глибоким змістом, якого у реальному житті безлічі людей часто навіть не існує. Чи не тому кіно продовжує бути одним із найпопулярніших жанрів?..
Тридцять третій Київський міжнародний фестиваль “Молодість” відшумів у столиці України. Це – єдиний поки що в країні, офіційно визнаний Міжнародною федерацією кінопродюсерів, кіноогляд на який зібралися учасники з багатьох країн.
Велика Британія, Греція, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Росія, Словаччина і США, Франція, Чехія, Швеція, Швейцарія, Японія і Україна.
Про найцікавіші події “Молодості” говоритимуть і писатимуть ще довго. П’ять наступних чисел часопису “КІНО-КОЛО” будуть присвячені насиченій програмі фестивалю, що відкривався новою роботою – “Старою легендою” Єжи Гофмана. Враженнями від конкурсних та позаконкурсних показів, зокрема, ретроспектив Жоржа Мельєса і Віри Холодної поділяться кінокритики і в майбутніх випусках нашого радіожурналу.
Тимчасом послухаймо кілька думок про українське кіно фахівця з історії кінематографа, професора Сергія Тримбача.
Сергій Тримбач
Виникла потреба дізнатись, хто ми є. Саме тоді виникає український світовий феномен Олександра Довженка, який все-таки значною мірою пояснюється його намаганням представити міф про українство, про слав’янське плем’я, яке має якесь давнє коріння, але яке ніяк не може дістатися якогось берега усвідомлення.
Потім 30-ті роки, українство, як таке, українське кіно були придушені фактично. І до 60-тих років індустрія кіно в Україні так чи інакше існувало, а власне, українське кіно, як таке було відсутнє. Тільки в 60-ті роки, коли було дозволене потребі українства в самоусвідомленні виявитися знову з’являється на новому вже витку українське кіно, яке значною мірою продовжило пошуки Довженка, Ігоря Савченка, Івана Кавалєрідзе. І тому не дивно, що цей напрям було названо поетичним, а власне, я б його назвав міфопоетичним. Це такі фільми, як “Тіні забутих предків” Параджанова, “Кам’яний хрест”, “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала” і т.д.. Ну знамениті фільми 60-тих-поч.70-тих рр.. Потім, ну знов таки було велено не виступать більше з цими своїми образами і образами.
Наступний етап очевидний, це кінець 70-тих-90-ті, народжується і формується українська держава і державність. Було очікування, що українське кіно підніметься на певну висоту, але індустрія кіно почала по суті занепадать і нижчилися. З багатьох причин, одна з головних – це занепад кінопрокату і власне неможливість комерційного економічного, так сказать, існування національного кінематографа. Зараз прокат потроху піднімається, але за рахунок того що показуються фільми світового майстріму, тобто голлівудська кінопродукція.
Чи є умови для нового якогось витка, для нового штурму цих небес? Важко сказати і важко вгадати ближче майбутнє.
Надія Степула
В одному із попередніх випусків радіожурналу СЮЖЕТИ, дорогі слухачі, звучала обіцянка розповісти про випуск самобутнього часопису “Ї”, присвячений Львову. Сьогодні вже можна потримати в руках тугенький томик. Розповідає Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Чи то львівський часопис “Ї” радикально відрізняється від усіх нормальних журналів у якийсь химерний бік – навіть форматом своїх випусків, чи то саме “Ї” є найнормальнішим інтелектуальним часописом, а всі інші тільки бавляться в інтелектуальність. Важко сказати. Принаймні, “Ї” – це “Ї”. Сплутати це видання з якимось іншим неможливо. Зокрема, тому, що кожне його число є тематичним, присвяченим якійсь темі чи проблемі. Останній за часом випуск Ї не зрадив традицію. Зветься він без зайвої сором‘язливості – “Геній місця” – і присвячений місту Львову, він же Леополіс та Лемберґ.
Відкривши грубезний том, у якому майже півсотні сторінок, читач зануриться у світ середньовічних, модерних і постмодерних текстів, де – знов-таки, традиційно – в україномовний корпус вкраплені польські, німецькі і російські статті чи вірші мовами оригіналу. Ба, навіть ноти одного із опусів Моцарта-молодшого, або, як його ще звуть, “львівського Моцарта”.
Що стосується імен, представлених у 29-му, львівському числі Ї, то тут справжнє гроно блискучих імен 0- від Ґеорґа Тракля до Юрія Андруховича, від Джакомо Казанови до Володимира Єшкілєва, від Себастьяна Кльоновича до Григорія Чубая. І майже все – про Львів. А якщо і не про сам Львів, то про давнє, модерне і постмодерне європейське місто, в якому знов-таки вгадується Львів. І справді – хто і що не коїв з Леополісом-Лембергом-Львувом, з нього не вдалося зробити ані взірцеве імперське, ані не менш взірцеве комуністичне місто. Тим більше – місто євразійське. На жаль, у журналі чомусь не знайшлося місця для поетично довершеного вірша харківського поета-дисидента Бориса Чичибабіна, до той розписується у своїй нелюбові до гранично чужого йому Львова. Зважаючи на те, що сам Чичибабін в останні роки життя поетично плакав за совєтською імперією, яка отруїла його молоді роки, і друкувався в комуністичній пресі, цей сюжет вартий-таки уваги. Львів як тест на європейськість і нетоталітарність світосприйняття – чом би й ні? І досить почути музику “львівського Моцарта”, щоб переконатися у магічній аурі цього міста, яка єднала достойників культури різних народів, ставлячи бар‘єр лише на шляху тих, хто не був гідним левів Леополіса. Бодай навіть ці люди випадково й народилися у цьому місці земної кулі.
Надія Степула
говорить головний редактор журналу “Ї” Тарас Возняк.
Тарас Возняк
Чому появилася у редакції ідея творити журнал. Я навіть кажу, не випустити, а створити журнал. То насправді той журнал, який ми створили – це 470 сторінок панегірику місту Львову. Сама назва “Ґеніус Лоцій” – геній місця і підзаголовки Леополіс, Львів, Лемберг, Львов, ті всі історичні назви, в котрих існувало це місто і в якому принаймні в культурному аспекті існує свідчить про певне таке відношення до нашого місця.
З одного боку, з іншого, бачачи достатню проблематичність постування держави Україна, дуже багато людей розчарувалися, впали в відчай і почався відступ людей із життя публічного в життя приватне і коли громадяни провінцій України, скажімо, галичани, не бачать своєї можливої ролі в формуванні новітньої держави Україна. Коли вони бачать, що твориться держава, яка не відповідає їхнім уявленням про державу і про якійсь добробут, вони відступають за Збруч. Далі за Збруч, дальше за Збруч відступають у своє місто, а потім у свій квартал і т.д. Тобто в принципі відбувається певне скорочення тієї шагреневої шкіри, де я себе почуваю у себе дома. І це не стосується тільки львів’ян, може стосуватися одеситів і харків’ян. Але з іншого боку, щось робити треба, а робити треба починаючи з свого будинку, своєї вулиці свого міста. Так от ми взялися за своє місто.
Щонайперше ми вирішили показати, що це місто, котре є своєрідним палімпсестом, нашаруванням багатьох культур. Є історичні хроніки Львова, котрі так і декларуються Бартоломей Зіморович ще кілька сот років тому описав потрійний Львів руський, давньоукраїнський, Львів німецький і Львів польський. Після Зіморовича знову був австрійській Львів, після того знов був польський Львів, після того совєтський Львів, тепер український Львів.
Надія Степула
“Якщо хочеш, аби люди йшли за тобою, - йди за ними” – таку формулу лідерства вивів ще в третьому столітті до нашої ери Лао-Цзи, - давньокитайський філософ і письменник. Жаль, що перевірені часом формули нині здебільшого ігноруються...
Ви тільки не смійтеся, дорогі слухачі, але в Національній Спілці письменників – знову новий лідер.
Історія з черговими позачерговими (вибачте за каламбур) виборами вилилася в новий сюжет. Слово – моєму колезі Павлу Вольвачу.
Павло Вольвач
Знайти когось із учасників з’їзду, про який більшість з учасників довідалась з вечірнього випуску теленовин, виявилось не так то просто. Як до речі потрапити до самого Будинку письменників, який зустрів мене зачиненими дверима і жалобним портретом Василя Плюща, багаторічного редактора “Літературної України”, котрий помер напередодні з’їзду. Втім декого з фігурантів позапланового зібрання таки вдалося зустріти. Говорить член Спілки письменників України, член Міжнародного товариства прав людини в Україні Леонід Сапа.
Леонід Сапа
Це були не збори, це було своєрідне збіговисько людей, які далекі від творчості, але рвуться до влади.
По-перше, це з юридичного боку було нелегітимним. В залі, яка налічує десь 400 чоловік, було десь 350 всього осіб. Але 50% з цих осіб були з обласних адміністрацій. Для кворуму потрібно було 900 письменників, а там фізично не могли вміститися, треба було на руках тримати по два чоловіка, щоб було 900.
Хочу сказати, що такого ще обіду, який був там, Спілка письменників ніколи не бачила, бо ломилися столи. Було 50 столів і на кожному столі по 10 пляшок горілки. Якраз оцім вони хотіли надати державності оцьому заходу обманутим людям, яких звезли з периферії, з областей.
Мені дали слово аж в кінці і я всім людям обманутим. Бо люди були обмануті і я їм з юридичного боку, не як член Спілки письменників, я їм пояснив, а як юрист. Я пояснив, що це збіговисько з юридичного боку не легітимне.
Павло Вольвач
Пане Леоніде, як письменницький загал України, підтримає, не підтримає цю акцію?
Леонід Сапа
Наскільки мені відомо, письменницький загал уже не підтримує. І йдуть повідомлення сьогодні, що вони не підтримували, їх заставили державні, ці обласні адміністрації заставили приїхати сюди. Вони змушені були приїхати. І навіть ті, котрі поприїздили, вони не реєструвалися і не голосували.
Павло Вольвач
Своїм баченням розвитку подій поділився і голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський.
Володимир Яворівський
Якби я навіть не був головою Спілки письменників там, і не був депутатом, я думаю, це викликало б подив, гнів, нерозуміння того, в якій країні я живу і що в цій країні відбувається. А оскільки я очолюю Спілку письменників, обраний на з’їзді, всупереч владі, до речі. І мене переобирають на зборах, в яких зібралися люди, які не мають жодних повноважень. Все це нагадує, такий якійсь напівярмарок, напівшабаш з криком лементом. І там оголошують про те, що і президія, куди входять найвідоміші українські письменники, і рада, куди входять голови всіх обласних організацій, і секретаріат, куди входять представники різних стилів, різних напрямків. Все це виявляється уже усунутим.
Павло Вольвач
Пане Володимире, ну оскільки цей з’їзд претендує на статус всеукраїнського. Яка ситуація в регіонах?
Володимир Яворівський
Абсолютна більшість – 4 письменницьких організацій, які, скажімо, проводили збори, але і то на цих зборах не стояло питання про вибори делегатів на оці всеукраїнські збори. Потім у статуті взагалі немає поняття “загальних письменницьких зборів”. Є або конференція або з’їзд.
Павло Вольвач
Що Вам ставлять на карп, і як Вам прогнозують подальший розвиток подій?
Володимир Яворівський
Спричинилася, звичайно, моя політична позиція. Щодо Спілки, то тут кажуть, що я тут увів терор, тоталітарний спосіб керівництва. Звичайно, ставиться, що я не підняв пенсії письменникам, що не покращилося книговидавництво, тощо, тобто ті речі, які від голови Спілки в сьогоднішній системі влади, і в ситуації, фактично не залежать.
Надія Степула
Не сумнівайтеся, дорогі слухачі, що і цей сюжет матиме продовження...
...Радійте добрим новинам. Сумуйте за тими, кого навіки забрали потойбічні вітри. Хвилюйтеся за тих, кого любите. Очікуйте світлих сюжетів – і вони неодмінно з’являться! Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, дякую вам за увагу, дорогі слухачі. З вами була Надія Степула. До нових зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!
