Київ, 8 листопада 2003 року.
Ірина Перешило
"Сім днів демократії" - це спеціальна програма на хвилях "Радіо Свобода". Перед мікрофоном у Празі ведуча - Ірина Перешило. Протягом наступних 25 хвилин ви почуєте низку матеріалів, котрі вже звучали цього тижня у передачі "Демократія і держава".
Серед іншого Ви почуєте:
- Як служиться сьогодні солдатам в українському війську.
- Росія переосмислює початки своєї історії.
- Цього тижня виповнилося 62 роки від часу, як було висаджено в повітря Успенський Собор Києво-Печерської Лаври – безцінну пам’ятку давньоруської архітектури.
Це лише частина того, що Ви почуєте у програмі. Залишайтеся з нами.
Нинішній осінній призов поповнить Українську армію більш ніж на 41 тисячу вояків. Більшість новобранців – майже 30 тисяч будуть служити у Збройних Силах, п’ять з половиною тисяч – у Внутрішніх військах, решта стануть прикордонниками, дехто нестиме почесний обов’язок в СБУ та Міністерстві з надзвичайних ситуацій. Але існує й інша статистика. З майже мільйона українських призовників – 900 тисяч мають пільги, котрі звільняють від служби. Тобто йдуть служити не більше 7% потенційних солдат. Здебільшого, це діти з малозабезпечених родин, переважно сільські юнаки. Мрія більшовиків про робітничо-селянську армію таки втілилася в життя. Про те, як цим солдатам служиться в українському війську в рубриці “Соціум” розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Ти полишаєш у минулому усміхнені обличчя друзів, Навколо тебе похмурі постаті – Ти в армії зараз. Мрії про хороші часи вирують у голові, Але, щоб урятуватися зараз – слухайся команд. Ти в армії зараз. Від голоду паморочиться в голові. Але серед ночі зі снів Тебе вириває крик сержанта: “Підйом! Шикуйсь!” Ти в армії зараз.
Ця пісня, яку виконує “Статус Кво”, про американську армію. Армію, в яку йдуть служити добровільно. В українських юнаків, якщо вони не підпадають під пільгові категорії і не мають грошей на платне навчання, аби отримати відстрочку, вибору немає. Не мав вибору і Олег Ткачук. Восени минулого року(?) його призвали до служби. Через кілька тижнів новобранець захворів на ангіну. В госпіталі зустрівся з дідівщиною – сержанти навчали новоприбулих азам взаємин у війську. Внаслідок побоїв і хвороби почався нестерпний головний біль, з’явилися проблеми із серцем. Хлопця вирішили комісувати. Але рідної домівки юнак так і не побачив. Замість того, аби його відразу ж відправити додому – в Новоград-Волинський, Житомирської області, куди їхати було з годину-півтори, його продовжувати тримати у військовій частині. А вже через кілька днів мати довідалася, що її син вже ніколи не переступить батьківський поріг. Він загинув. В частині запевняли, що юнак сам викинувся з вікна. Хоча у адвоката сім’ї Ткачуків – Любов Андрійчук інша думка.
Любов Андрійчук
Коли я почала дивиться матеріали справи, то в мене перше було таке питання, а чи було це самогубство? Це перше. А друге, чи падав він з цього вікна взагалі. Бо я не побачила ні одного доказ, що він з вікна падав на тротуар. Ніде нема скла, ніде нема крові. Питань дуже багато. Але на ці питанні відповіді ми вже отримати не можемо.
Дуже квапливо закрили справу по факту смерті Ткачука. І нічого зробити не можна. Ця справа викликає відчуття, що не тільки Ткачук і його родина може себе відчувати незахищеною, але і ми всі разом.
Ірина Біла
Нині батьки Олега Ткачука, які втратили вже другу дитину, не можуть отримати навіть статус потерпілих. А відтак бодай якусь страховку або ж матеріальну компенсацію за смерть свого годувальника. Відчуваючи неспроможність власними силами дошукатися правди, вони звернулися за допомогою до Спілки солдатських матерів – організації, яка вже понад 13 років опікується проблемами солдат строкової служби. Але навіть спільними зусиллями їм не вдається подолати той рутинний бюрократизм, який чатує на них в кабінетах установ військової Феміди. Говорить Голова Спілки солдатських матерів Валентина Артамонова.
Валентина Артамонова
Ми не можемо добитися, щоб відкрили кримінальну справу по факту загибелі саме цього хлопця. Військовий суд Київського гарнізону і Центрального регіону. Навіть не приймає до розгляду апеляційну скаргу. Всі скарги, скільки от ми звертаємось кругом весь час футболять, футболять, футболять.
Друге. Батьки подали скаргу на військову частину. Цивільний позов подали в Шевченківський суд Києва для того, щоб військова частина виплатила матеріальний позов за його загибель. Шевченківський суд цивільний не став розглядати, хотя згідно з законом, батьки мають право на частину подавати, тому що батьки обирають в який суд звертатись. Вони цивільні люди, але мотивуючи тим, що позов до військової частини в особі командира частини. Військові прийшли на суд і сказали, що раз на нас позов, то ми вимагаємо перенести до військового суду. І от уже подивіться скільки часу, у липні ми були на суді, до цього часу військовий суд Київського гарнізону це питання не розглядає.
Ірина Біла
Але навіть якщо все ж таки вдасться домогтися початку судового розгляду, це аж ніяк не гарантує торжества справедливості. Оскільки військові суди та військова прокуратура, як стверджує Валентина Артамонова – є залежними відомчими структурами.
Валентина Артамонова
Батьки, які виростили дитинку до 18 років і держава про це не піклувалася. В 18 років його забрали в армію і через тиждень тобі привезли дитину в труні, або через місяць, або через два. І батьки, які втратили дитину, втратили годувальника на яку плекали надію, вони не є навіть постраждалими. Їм не дається статус постраждалих. Це взагалі для держави це просто ганебно. І ніхто на це не звертає уваги, ніхто не хоче цим займатися, нікому це не болить, тому що служать діти соціально не захищених верств населення. 80% - це село.
Ірина Біла
Армія із усіх силових структур найбільше зв’язана з суспільством і найбільше від нього залежить. Зрозуміло, що хвороби та проблеми у них схожі. Не може бути здорове військо у хворому суспільстві. Але, на відміну від цивільного юнака, солдат строкової служби повинен знати – кого й за що він захищає. Ірина Біла, Український освітній центр для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
У Росії намагаються осмислити власну історію і в результаті цього переосмислювального процесу конкурентом Києва може стати Ладога. Цього тижня у старовинному містечку під Петербургом побував один з лідерів російської партії влади Борис Гризлов. Наш кореспондент в Росії Віталій Портников вважає цей візит невипадковим.
Віталій Портников
Той факт, що містечко Стара Ладога з’явилася на шляху лідера найвпливовішою серед партії влади в РФ може здивувати, адже під час виборчої кампанії партійні діячі тим більше в ранзі міністра внутрішніх справ РФ намагаються відвідувати великі центри, щоб зустрічатися з якомога більшою кількістю виборців. В Старій Ладозі виборців майже немає. Це село, село на території Ленінградської області РФ.
Чому ж така увага політичного істеблішменту до цього місця? До Старої Ладоги почали приглядатися тоді, коли в це село завітав президент Росії Володимир Путін. І тоді екскурсоводи сказали президенту, що саме тут знаходилася перша столиця Російської держави. Саме тут був табір легендарного князя Рюрика. Звичайно, можна здивуватися з такого трактування подій. Тим більше, що і держава Рюріка не виглядає такою вже й російською і навіть слов’янською. Як відомо Рюрик навіть за легендами зовсім не був слов’янським князем.
Однак, як повідомляють з академічних джерел сьогодні російське політичне цікавиться Старою Ладогою невипадково. Фінансуються археологічні дослідження в цьому місці, щоб довести, тут дійсно, як про це вже говорило російське телебачення, була перша столиця російської держави. Саме тут, а не в Києві розпочиналася традиція російської державності. В новому трактуванні історії з якого ми можемо зустрітися вже за досить короткий період Київська Русь буде лише територією приєднаною до тієї території, яка зараз знаходиться у складі РФ.
В російському політичному керівництві існують сили, які впевнені: Київ – столиця іншої держави не може вважатися “матер’ю городов русскіх”. І таким чином, місце першої російської столиці має буде передане, передане селу Стара Ладога. Ось тому російські політики придивляються до місця, яке ніколи раніше не було добре відоме навіть спеціалістам з російської історії. Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Ірина Перешило
Проблема котрою дедалі частіше займатися дипломатичним українським представництвам у Польщі – це полишені громадянками України діти у пологових будинках діти. Немовлятами займаються опікунські центри та правоохоронні служби, що намагаються віднайти матерів втікачок. Розповідає Володимир Павлів.
Володимир Павлів
У польських пологових будинках дітей залишають або ті українки, які завагітніли у Польщі і не хочуть з таким “доробком” повертатися на Батьківщину, або ті, що приїхали до Польщі спеціально, щоб народити і покинути тут дитину.
У першому випадку мова йде переважно про жінок заробітчанок вагітність яких або стала наслідком зґвалтування або зради чоловіків чи наречених, котрі залишилися на Батьківщині. У другому випадку, це переважно молоді дівчата, що хочуть у Польщі приховати свій гріх.
У обох випадках українські жінки потрапляють до якогось пологового будинку, народжують дитину, а через кілька днів просто втікають. Є й такі, що не приховують своїх намірів. Говорить Дануто Олюхо із всиновлювально-опікунського центру у місті Люблін.
Дануто Шлюхо
(переклад) Інколи трапляються випадки, коли матері відразу декларують, що відмовляються від дитини. Але суд не може приймати такого відречення від громадян такої країни. Колись прийшла одна така українка до суду то суд її відправив, щоб відрікалася в Україні.
До Люблінського опікунського центру цього року потрапило двоє українських дітей. Мати десятимісячної нині дівчинки – 16-літня українка з Тернопільщини приїхала, народила і втекла. Мати шестимісячного хлопчика 23-літня сумчанка перебувала у Польщі на заробітках. На Батьківщині має чоловіка і дитину до яких не хотіла повертатися окрім зароблених грошей ще й з дитиною.
Дітей залишених у пологових будинках переважно передають до всиновлювально-опікунських центрів, де їх готують до всиновлення бездітними родинами, котрих ніколи не бракує. Однак у випадку дітей іноземних громадян це майже неможливо, тому такі діти потрапляють до так званих тимчасових родин до моменту вирішення їхньої подальшої долі. Вирішення правового статусу немовляти – це тривалий процес і діти стають проблемою для всіх.
Василь Павлів
Говорить Данута Олюха.
Данута Олюха
Ці двоє дітей і займають нам місце у тимчасовій родині, бо не можна помістити інших польських немовлят. Така тимчасова родина може прийняти троє-четверо дітей. В даній родині є якраз 4 дітей, 2 польських і 2 українських. І не має куди їх передати, хоч бажаючі сім’ї були б. Можливо, що посольство може прийняти відречення від матерів, але я не знаю чи таке відречення визнав би суд. Отже ситуація тупикова – матері цих дітей не хочуть, польські сім’ї усиновити їх не можуть, а опікунські центри не бажають ними займатися вічно. Однак таких випадків трапляється не так вже багато. Переважна кількість українок залишають своїх дітей незадекларувавши офіційно їхнього громадянства. Досвідчені польські лікарі у таких випадках записують “батьки невідомі”. Ця формула дозволяє польським судам визнавати таких дітей нічиїми, що відкриває перед ними перспективу усиновлення. Неофіційні, але надійні джерела говорять про те, що кожного року українки залишають у Польщі кілька сотень таких нічиїх дітей.
Ірина Перешило
Тиждень, що розпочався, є підготовчим до Всесвітнього дня молитви за переслідувані церкви. Ці молитви для християн є євангельські встановленими: “Пам’ятаймо про в’язнів, - звертався до євреїв апостол Павло, - немов із ними були б ви пов’язаними, про тих, хто страждає, пам’ятаймо”. І християни пам’ятали, і молилися – навіть знаючи, що за ці лише молитви їх буде покарано. І молитимуться цього тижня – адже і сьогодні християн переслідують тією чи іншою мірою, або утискають і обмежують їхні релігійні свободи у десятках країн світу. Тему продовжує Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Укладачі Всесвітньої енциклопедії християнства підрахували, що від 33 року нашої ери 69 млн. 420 тис. християн вмерли насильницькою смертю за свою релігійну належність. До цього 70-мільйонного мартирологу потрапили і поодинокі мученики за віру і цілі народи, котрі винищували за те, що вони сповідували християнство, і, треба дивитися правді в очі, жертви релігійних війн і конфліктів, у яких одні християни винищували інших християн як єретиків. Криваві переслідування зовсім ще не стали сторінкою в історії християнства - достатньо згадати хоча б геноциди у Судані і Руанді. З крижаною регулярністю надходять вістки про замордованих ченців і черниць, місіонерів, священиків і навіть єпископів. Хоча, звісно, переслідувані християни сьогодні частіше стають не жертвами фізичного насильства, а більш або менш брутальних утисків й обмежень їхньої совісті. На Близькому Сході і в Південній Америці, в Китаї і Боснії, у В’єтнамі і в Північній Кореї християни піддаються нагінкам, репресіям, нерідко – тортурам. Мета Всесвітнього дня молитви за переслідувані церкви – крім, зрозуміло, звернення до Самого Бога – ще й привернення уваги урядів, міжнародних організацій, громадськості до долі переслідуваних і мобілізація зусиль задля допомоги ним. Неймовірно, але на пострадянському просторі, і в Україні зокрема, про цей день практично не згадують. Неймовірно тому, що кров’ю християн-мучеників цей простір залито так рясно, як мало який ще у цілому світі. І звідки, як не з цього простору мали б насамперед відчути підтримку і палкі молитви, ті, хто страждає за віру у наші дні? Невже і у цьому випадку вузькоконфесійний егоїзм виявиться сильнішим за загальнохристиянську солідарність?
І ще одне гранично болюче питання, пов’язане із Всесвітнім днем молитов за переслідувані церкви. Автори вже згадуваної енциклопедії підрахували, що відповідальність за життя майже 9 мільйонів християн із загальної кількості 69 мільйонів, які загинули через свою релігійну належність, несуть мусульмани. Ті ж автори підрахували, що самі християни несуть відповідальність за не менше число мусульман, які загинули тому, що були визнавцями ісламу. Мусульмани також відзначають цього місяця день солідарності з переслідуваними одновірцями у всьому світі – він припадає на 29 листопада. і багато хто вірить, що християнсько-мусульманські та мусульмансько-християнські відносини наберуть принципово інакшої тональності, якщо визнавці цих двох великих релігій Аврамового пагону домовляться про спільний день спільного пошанування своїх мучеників. Віктор Єленський для “Радіо Свобода”, Київ.
Ірина Перешило
Цього тижня виповнилося 62 роки, як було висаджено в повітря Успенську церкву Києво-Печерської Лаври. Під руїнами безцінної архітектурної пам’ятки загинуло безліч рідкісних творів мистецтва. Під руїнами також пропали мощі великих церковних та державних подвижників, зокрема ігумена Святого Феодосія, князя Костянтина Острозького, митрополита Петра Могили. Коротко про історію знищеної пам’ятки розповідає Наталя Мусієнко.
Наталія Мусієнко
Одинадцяте століття. Київ. Дніпровські гори. Там у печерах живуть монахи. З кожним роком їх стає все більше. Маленька дерев’яна церква над печерами вже мала для проведення служби Божої. І тоді один із засновників печерського монастиря Феодосій іде до князя Святослава просить розширити монастирські володіння. Князь дарує самітникам значну частину землі де на найвищій горі біля печер закладається перший кам’яний храм, Соборна церква Успіня пресвятої діви Марії. У підмурок храму , за християнським звичаєм поклали мощі святих мучеників, що їх із собою привезли грецькі майстри. Три роки будували храм. Але освятили його лише через 15 років, коли завершилися робити з його оздоблення. В одинадцятому столітті літописець записав – церква небесам подібна.
Від самого початку історія Успенського собору трагічна, розповідає науковий співробітник КПЛ Тетяна Можаровська.
Тетяна Можаровська
(переклад) Землетрус зруйнував значну частину Успенського собору в середині 13 століття. А перед тим він зазнав руйнацій під час нападу половців. І знову відбудова. Потім часи татаро-монгольської навали. Щоразу храм відновлювався і змінювався. Тому про первісний вигляд великої печерської церкви відомо мало. На початку 18 століття в Києво-Печерській лаврі пожежа. Згорають всі дерев’яні споруди. Страждає і кам’яний Успенський собор. Відновлюють його знову зі змінами . Цього разу в стилі українського бароко.
Наталія Мусієнко
Протягом всього часу в церкві зберігалися дорогі реліквії православ’я. Окрім цього церква була українським некрополем – цвинтарем для знатних людей. Із історичних джерел стає відомо, що до сімнадцятого століття соборна церква була заставлена гробницями так щільно, що подальші поховання стали проблематичними. Тому до зовнішніх стін храму почали прибудовувати склепи. А починалися поховання в соборі із Феодосія, одного із засновників монастиря, нетлінні мощі якого наприкінці одинадцятого століття перенесли із печер до святилища, розповідає науковий співробітник КПЛ Тетяна Можаровська.
Тетяна Можаровська
(переклад) І з тих пір Успенський собор Києво-Печерського монастиря стає усипальницею для української еліти різних часіві. У давньоруський період там були поховані донька великого князя Всеволода, сестра Володимира Мономаха. Храм став надгробком нащадків останнього Київського князя Семеона Олельковича. Такою була традиція поховання померлих у храмах чи поблизу них від початку виникнення християнства на Русі.
На кінець 19 століття собор стає величезним цвинтарем, право на поховання в якому починають виборюють представники вже різних соціальних груп.
Остання руйнація Успенського собору Києво-Печерської лаври під час Другої світової війни практично знищила те, що свідчило про тисячолітню історію храму, історію українського пантеону. У 1941 році святиню замінували і підірвали. Про те, хто віддав наказ замінувати і підірвати храм існує кілька версій. Одна та, що це зробити німці, коли залишали Київ. Інша, що на це пішли представники НКВД. Остаточної версії і до тепер немає.
Наталія Мусієнко
Успенський собор Києво-Печерської лаври. Тисячолітній український пантеон – крізь нього історія. Наталія Мусієнко, “Радіо Свобода”, Київ.
Ірина Перешило
На цьому ми завершуємо передачі “Сім днів демократії”. З Вами була Ірина Перешило. Я дякую за увагу і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
"Сім днів демократії" - це спеціальна програма на хвилях "Радіо Свобода". Перед мікрофоном у Празі ведуча - Ірина Перешило. Протягом наступних 25 хвилин ви почуєте низку матеріалів, котрі вже звучали цього тижня у передачі "Демократія і держава".
Серед іншого Ви почуєте:
- Як служиться сьогодні солдатам в українському війську.
- Росія переосмислює початки своєї історії.
- Цього тижня виповнилося 62 роки від часу, як було висаджено в повітря Успенський Собор Києво-Печерської Лаври – безцінну пам’ятку давньоруської архітектури.
Це лише частина того, що Ви почуєте у програмі. Залишайтеся з нами.
Нинішній осінній призов поповнить Українську армію більш ніж на 41 тисячу вояків. Більшість новобранців – майже 30 тисяч будуть служити у Збройних Силах, п’ять з половиною тисяч – у Внутрішніх військах, решта стануть прикордонниками, дехто нестиме почесний обов’язок в СБУ та Міністерстві з надзвичайних ситуацій. Але існує й інша статистика. З майже мільйона українських призовників – 900 тисяч мають пільги, котрі звільняють від служби. Тобто йдуть служити не більше 7% потенційних солдат. Здебільшого, це діти з малозабезпечених родин, переважно сільські юнаки. Мрія більшовиків про робітничо-селянську армію таки втілилася в життя. Про те, як цим солдатам служиться в українському війську в рубриці “Соціум” розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Ти полишаєш у минулому усміхнені обличчя друзів, Навколо тебе похмурі постаті – Ти в армії зараз. Мрії про хороші часи вирують у голові, Але, щоб урятуватися зараз – слухайся команд. Ти в армії зараз. Від голоду паморочиться в голові. Але серед ночі зі снів Тебе вириває крик сержанта: “Підйом! Шикуйсь!” Ти в армії зараз.
Ця пісня, яку виконує “Статус Кво”, про американську армію. Армію, в яку йдуть служити добровільно. В українських юнаків, якщо вони не підпадають під пільгові категорії і не мають грошей на платне навчання, аби отримати відстрочку, вибору немає. Не мав вибору і Олег Ткачук. Восени минулого року(?) його призвали до служби. Через кілька тижнів новобранець захворів на ангіну. В госпіталі зустрівся з дідівщиною – сержанти навчали новоприбулих азам взаємин у війську. Внаслідок побоїв і хвороби почався нестерпний головний біль, з’явилися проблеми із серцем. Хлопця вирішили комісувати. Але рідної домівки юнак так і не побачив. Замість того, аби його відразу ж відправити додому – в Новоград-Волинський, Житомирської області, куди їхати було з годину-півтори, його продовжувати тримати у військовій частині. А вже через кілька днів мати довідалася, що її син вже ніколи не переступить батьківський поріг. Він загинув. В частині запевняли, що юнак сам викинувся з вікна. Хоча у адвоката сім’ї Ткачуків – Любов Андрійчук інша думка.
Любов Андрійчук
Коли я почала дивиться матеріали справи, то в мене перше було таке питання, а чи було це самогубство? Це перше. А друге, чи падав він з цього вікна взагалі. Бо я не побачила ні одного доказ, що він з вікна падав на тротуар. Ніде нема скла, ніде нема крові. Питань дуже багато. Але на ці питанні відповіді ми вже отримати не можемо.
Дуже квапливо закрили справу по факту смерті Ткачука. І нічого зробити не можна. Ця справа викликає відчуття, що не тільки Ткачук і його родина може себе відчувати незахищеною, але і ми всі разом.
Ірина Біла
Нині батьки Олега Ткачука, які втратили вже другу дитину, не можуть отримати навіть статус потерпілих. А відтак бодай якусь страховку або ж матеріальну компенсацію за смерть свого годувальника. Відчуваючи неспроможність власними силами дошукатися правди, вони звернулися за допомогою до Спілки солдатських матерів – організації, яка вже понад 13 років опікується проблемами солдат строкової служби. Але навіть спільними зусиллями їм не вдається подолати той рутинний бюрократизм, який чатує на них в кабінетах установ військової Феміди. Говорить Голова Спілки солдатських матерів Валентина Артамонова.
Валентина Артамонова
Ми не можемо добитися, щоб відкрили кримінальну справу по факту загибелі саме цього хлопця. Військовий суд Київського гарнізону і Центрального регіону. Навіть не приймає до розгляду апеляційну скаргу. Всі скарги, скільки от ми звертаємось кругом весь час футболять, футболять, футболять.
Друге. Батьки подали скаргу на військову частину. Цивільний позов подали в Шевченківський суд Києва для того, щоб військова частина виплатила матеріальний позов за його загибель. Шевченківський суд цивільний не став розглядати, хотя згідно з законом, батьки мають право на частину подавати, тому що батьки обирають в який суд звертатись. Вони цивільні люди, але мотивуючи тим, що позов до військової частини в особі командира частини. Військові прийшли на суд і сказали, що раз на нас позов, то ми вимагаємо перенести до військового суду. І от уже подивіться скільки часу, у липні ми були на суді, до цього часу військовий суд Київського гарнізону це питання не розглядає.
Ірина Біла
Але навіть якщо все ж таки вдасться домогтися початку судового розгляду, це аж ніяк не гарантує торжества справедливості. Оскільки військові суди та військова прокуратура, як стверджує Валентина Артамонова – є залежними відомчими структурами.
Валентина Артамонова
Батьки, які виростили дитинку до 18 років і держава про це не піклувалася. В 18 років його забрали в армію і через тиждень тобі привезли дитину в труні, або через місяць, або через два. І батьки, які втратили дитину, втратили годувальника на яку плекали надію, вони не є навіть постраждалими. Їм не дається статус постраждалих. Це взагалі для держави це просто ганебно. І ніхто на це не звертає уваги, ніхто не хоче цим займатися, нікому це не болить, тому що служать діти соціально не захищених верств населення. 80% - це село.
Ірина Біла
Армія із усіх силових структур найбільше зв’язана з суспільством і найбільше від нього залежить. Зрозуміло, що хвороби та проблеми у них схожі. Не може бути здорове військо у хворому суспільстві. Але, на відміну від цивільного юнака, солдат строкової служби повинен знати – кого й за що він захищає. Ірина Біла, Український освітній центр для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
У Росії намагаються осмислити власну історію і в результаті цього переосмислювального процесу конкурентом Києва може стати Ладога. Цього тижня у старовинному містечку під Петербургом побував один з лідерів російської партії влади Борис Гризлов. Наш кореспондент в Росії Віталій Портников вважає цей візит невипадковим.
Віталій Портников
Той факт, що містечко Стара Ладога з’явилася на шляху лідера найвпливовішою серед партії влади в РФ може здивувати, адже під час виборчої кампанії партійні діячі тим більше в ранзі міністра внутрішніх справ РФ намагаються відвідувати великі центри, щоб зустрічатися з якомога більшою кількістю виборців. В Старій Ладозі виборців майже немає. Це село, село на території Ленінградської області РФ.
Чому ж така увага політичного істеблішменту до цього місця? До Старої Ладоги почали приглядатися тоді, коли в це село завітав президент Росії Володимир Путін. І тоді екскурсоводи сказали президенту, що саме тут знаходилася перша столиця Російської держави. Саме тут був табір легендарного князя Рюрика. Звичайно, можна здивуватися з такого трактування подій. Тим більше, що і держава Рюріка не виглядає такою вже й російською і навіть слов’янською. Як відомо Рюрик навіть за легендами зовсім не був слов’янським князем.
Однак, як повідомляють з академічних джерел сьогодні російське політичне цікавиться Старою Ладогою невипадково. Фінансуються археологічні дослідження в цьому місці, щоб довести, тут дійсно, як про це вже говорило російське телебачення, була перша столиця російської держави. Саме тут, а не в Києві розпочиналася традиція російської державності. В новому трактуванні історії з якого ми можемо зустрітися вже за досить короткий період Київська Русь буде лише територією приєднаною до тієї території, яка зараз знаходиться у складі РФ.
В російському політичному керівництві існують сили, які впевнені: Київ – столиця іншої держави не може вважатися “матер’ю городов русскіх”. І таким чином, місце першої російської столиці має буде передане, передане селу Стара Ладога. Ось тому російські політики придивляються до місця, яке ніколи раніше не було добре відоме навіть спеціалістам з російської історії. Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Ірина Перешило
Проблема котрою дедалі частіше займатися дипломатичним українським представництвам у Польщі – це полишені громадянками України діти у пологових будинках діти. Немовлятами займаються опікунські центри та правоохоронні служби, що намагаються віднайти матерів втікачок. Розповідає Володимир Павлів.
Володимир Павлів
У польських пологових будинках дітей залишають або ті українки, які завагітніли у Польщі і не хочуть з таким “доробком” повертатися на Батьківщину, або ті, що приїхали до Польщі спеціально, щоб народити і покинути тут дитину.
У першому випадку мова йде переважно про жінок заробітчанок вагітність яких або стала наслідком зґвалтування або зради чоловіків чи наречених, котрі залишилися на Батьківщині. У другому випадку, це переважно молоді дівчата, що хочуть у Польщі приховати свій гріх.
У обох випадках українські жінки потрапляють до якогось пологового будинку, народжують дитину, а через кілька днів просто втікають. Є й такі, що не приховують своїх намірів. Говорить Дануто Олюхо із всиновлювально-опікунського центру у місті Люблін.
Дануто Шлюхо
(переклад) Інколи трапляються випадки, коли матері відразу декларують, що відмовляються від дитини. Але суд не може приймати такого відречення від громадян такої країни. Колись прийшла одна така українка до суду то суд її відправив, щоб відрікалася в Україні.
До Люблінського опікунського центру цього року потрапило двоє українських дітей. Мати десятимісячної нині дівчинки – 16-літня українка з Тернопільщини приїхала, народила і втекла. Мати шестимісячного хлопчика 23-літня сумчанка перебувала у Польщі на заробітках. На Батьківщині має чоловіка і дитину до яких не хотіла повертатися окрім зароблених грошей ще й з дитиною.
Дітей залишених у пологових будинках переважно передають до всиновлювально-опікунських центрів, де їх готують до всиновлення бездітними родинами, котрих ніколи не бракує. Однак у випадку дітей іноземних громадян це майже неможливо, тому такі діти потрапляють до так званих тимчасових родин до моменту вирішення їхньої подальшої долі. Вирішення правового статусу немовляти – це тривалий процес і діти стають проблемою для всіх.
Василь Павлів
Говорить Данута Олюха.
Данута Олюха
Ці двоє дітей і займають нам місце у тимчасовій родині, бо не можна помістити інших польських немовлят. Така тимчасова родина може прийняти троє-четверо дітей. В даній родині є якраз 4 дітей, 2 польських і 2 українських. І не має куди їх передати, хоч бажаючі сім’ї були б. Можливо, що посольство може прийняти відречення від матерів, але я не знаю чи таке відречення визнав би суд. Отже ситуація тупикова – матері цих дітей не хочуть, польські сім’ї усиновити їх не можуть, а опікунські центри не бажають ними займатися вічно. Однак таких випадків трапляється не так вже багато. Переважна кількість українок залишають своїх дітей незадекларувавши офіційно їхнього громадянства. Досвідчені польські лікарі у таких випадках записують “батьки невідомі”. Ця формула дозволяє польським судам визнавати таких дітей нічиїми, що відкриває перед ними перспективу усиновлення. Неофіційні, але надійні джерела говорять про те, що кожного року українки залишають у Польщі кілька сотень таких нічиїх дітей.
Ірина Перешило
Тиждень, що розпочався, є підготовчим до Всесвітнього дня молитви за переслідувані церкви. Ці молитви для християн є євангельські встановленими: “Пам’ятаймо про в’язнів, - звертався до євреїв апостол Павло, - немов із ними були б ви пов’язаними, про тих, хто страждає, пам’ятаймо”. І християни пам’ятали, і молилися – навіть знаючи, що за ці лише молитви їх буде покарано. І молитимуться цього тижня – адже і сьогодні християн переслідують тією чи іншою мірою, або утискають і обмежують їхні релігійні свободи у десятках країн світу. Тему продовжує Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Укладачі Всесвітньої енциклопедії християнства підрахували, що від 33 року нашої ери 69 млн. 420 тис. християн вмерли насильницькою смертю за свою релігійну належність. До цього 70-мільйонного мартирологу потрапили і поодинокі мученики за віру і цілі народи, котрі винищували за те, що вони сповідували християнство, і, треба дивитися правді в очі, жертви релігійних війн і конфліктів, у яких одні християни винищували інших християн як єретиків. Криваві переслідування зовсім ще не стали сторінкою в історії християнства - достатньо згадати хоча б геноциди у Судані і Руанді. З крижаною регулярністю надходять вістки про замордованих ченців і черниць, місіонерів, священиків і навіть єпископів. Хоча, звісно, переслідувані християни сьогодні частіше стають не жертвами фізичного насильства, а більш або менш брутальних утисків й обмежень їхньої совісті. На Близькому Сході і в Південній Америці, в Китаї і Боснії, у В’єтнамі і в Північній Кореї християни піддаються нагінкам, репресіям, нерідко – тортурам. Мета Всесвітнього дня молитви за переслідувані церкви – крім, зрозуміло, звернення до Самого Бога – ще й привернення уваги урядів, міжнародних організацій, громадськості до долі переслідуваних і мобілізація зусиль задля допомоги ним. Неймовірно, але на пострадянському просторі, і в Україні зокрема, про цей день практично не згадують. Неймовірно тому, що кров’ю християн-мучеників цей простір залито так рясно, як мало який ще у цілому світі. І звідки, як не з цього простору мали б насамперед відчути підтримку і палкі молитви, ті, хто страждає за віру у наші дні? Невже і у цьому випадку вузькоконфесійний егоїзм виявиться сильнішим за загальнохристиянську солідарність?
І ще одне гранично болюче питання, пов’язане із Всесвітнім днем молитов за переслідувані церкви. Автори вже згадуваної енциклопедії підрахували, що відповідальність за життя майже 9 мільйонів християн із загальної кількості 69 мільйонів, які загинули через свою релігійну належність, несуть мусульмани. Ті ж автори підрахували, що самі християни несуть відповідальність за не менше число мусульман, які загинули тому, що були визнавцями ісламу. Мусульмани також відзначають цього місяця день солідарності з переслідуваними одновірцями у всьому світі – він припадає на 29 листопада. і багато хто вірить, що християнсько-мусульманські та мусульмансько-християнські відносини наберуть принципово інакшої тональності, якщо визнавці цих двох великих релігій Аврамового пагону домовляться про спільний день спільного пошанування своїх мучеників. Віктор Єленський для “Радіо Свобода”, Київ.
Ірина Перешило
Цього тижня виповнилося 62 роки, як було висаджено в повітря Успенську церкву Києво-Печерської Лаври. Під руїнами безцінної архітектурної пам’ятки загинуло безліч рідкісних творів мистецтва. Під руїнами також пропали мощі великих церковних та державних подвижників, зокрема ігумена Святого Феодосія, князя Костянтина Острозького, митрополита Петра Могили. Коротко про історію знищеної пам’ятки розповідає Наталя Мусієнко.
Наталія Мусієнко
Одинадцяте століття. Київ. Дніпровські гори. Там у печерах живуть монахи. З кожним роком їх стає все більше. Маленька дерев’яна церква над печерами вже мала для проведення служби Божої. І тоді один із засновників печерського монастиря Феодосій іде до князя Святослава просить розширити монастирські володіння. Князь дарує самітникам значну частину землі де на найвищій горі біля печер закладається перший кам’яний храм, Соборна церква Успіня пресвятої діви Марії. У підмурок храму , за християнським звичаєм поклали мощі святих мучеників, що їх із собою привезли грецькі майстри. Три роки будували храм. Але освятили його лише через 15 років, коли завершилися робити з його оздоблення. В одинадцятому столітті літописець записав – церква небесам подібна.
Від самого початку історія Успенського собору трагічна, розповідає науковий співробітник КПЛ Тетяна Можаровська.
Тетяна Можаровська
(переклад) Землетрус зруйнував значну частину Успенського собору в середині 13 століття. А перед тим він зазнав руйнацій під час нападу половців. І знову відбудова. Потім часи татаро-монгольської навали. Щоразу храм відновлювався і змінювався. Тому про первісний вигляд великої печерської церкви відомо мало. На початку 18 століття в Києво-Печерській лаврі пожежа. Згорають всі дерев’яні споруди. Страждає і кам’яний Успенський собор. Відновлюють його знову зі змінами . Цього разу в стилі українського бароко.
Наталія Мусієнко
Протягом всього часу в церкві зберігалися дорогі реліквії православ’я. Окрім цього церква була українським некрополем – цвинтарем для знатних людей. Із історичних джерел стає відомо, що до сімнадцятого століття соборна церква була заставлена гробницями так щільно, що подальші поховання стали проблематичними. Тому до зовнішніх стін храму почали прибудовувати склепи. А починалися поховання в соборі із Феодосія, одного із засновників монастиря, нетлінні мощі якого наприкінці одинадцятого століття перенесли із печер до святилища, розповідає науковий співробітник КПЛ Тетяна Можаровська.
Тетяна Можаровська
(переклад) І з тих пір Успенський собор Києво-Печерського монастиря стає усипальницею для української еліти різних часіві. У давньоруський період там були поховані донька великого князя Всеволода, сестра Володимира Мономаха. Храм став надгробком нащадків останнього Київського князя Семеона Олельковича. Такою була традиція поховання померлих у храмах чи поблизу них від початку виникнення християнства на Русі.
На кінець 19 століття собор стає величезним цвинтарем, право на поховання в якому починають виборюють представники вже різних соціальних груп.
Остання руйнація Успенського собору Києво-Печерської лаври під час Другої світової війни практично знищила те, що свідчило про тисячолітню історію храму, історію українського пантеону. У 1941 році святиню замінували і підірвали. Про те, хто віддав наказ замінувати і підірвати храм існує кілька версій. Одна та, що це зробити німці, коли залишали Київ. Інша, що на це пішли представники НКВД. Остаточної версії і до тепер немає.
Наталія Мусієнко
Успенський собор Києво-Печерської лаври. Тисячолітній український пантеон – крізь нього історія. Наталія Мусієнко, “Радіо Свобода”, Київ.
Ірина Перешило
На цьому ми завершуємо передачі “Сім днів демократії”. З Вами була Ірина Перешило. Я дякую за увагу і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
