Київ, 25 листопада 2003 року.
Олександр Народецький
Радіожурнал – це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! Наприкінці листопада цього року Національна академія наук України відзначає своє 85-ліття. Про історію та сьогодення української науки і йтиметься у нашому радіожурналі. З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
27 листопада відбулися перше Спільне зібрання Української Академії наук. На цьому засіданні я був вибраний одноголосно закритим балотуванням Президентом-головою Української Академії наук. Дмитро Багалій – віце-президентом, а Агатангел Кримський – неодмінним секретарем.
Наступного дня після моїх виборів я надрукував у київських газетах листа про вихід мій з партії народної волі, членом якої і членом центрального комітету якої я був з самого її заснування.
Я зробив цей крок, оскільки вважав і вважаю принципово, що президент Академії наук не повинен належати до якоїсь політичної партії на час свого президентства.
Дружно і енергійно пішла творча робота нової Академії наук. Планів було багато. Я зараз же почав створювати експериментальну базу з геохімії і біогеохімії, над якими після мого приїзду в Київ я весь час неухильно працював.
Я зробив доповідь на засіданні Фізико-математичного відділення Української Академії наук про значення живої речовини в геохімії. Була прийнята тематика експериментальної роботи в цій галузі.
Це був початок Біогеохімічної лабораторії і експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота йшла в воєнних умовах, але ми все ж таки одержували результати.
Молодий хімік Науменко під моїм керівництвом поставив досліди в лабораторії цукрозаводчиків. Він був офіцер і під час однієї з тревог був убитий. Велика частина дослідів загинула, колби лопнули від морозу, але один з контрольних дослідів зберігся і був доведений до кінця Оглоблиним дуже талановитим ентомологом з хімічним ухилом.
Максим Стріха
Так починалася українська академічна наука. Жалюгідні гроші, смертельна небезпека під час обстрілів, коли Київ переходив з рук в руки, неопалювані лабораторії, голод.
І попри все – результати світового значення. Щойно ви чули уривок зі спогадів першого президента академії наук України Володимира Вернадського. Коли Володимир Вернадський через кілька років доповів у Парижі результати тих київських дослідів 1918 року, вони викликали сенсацію. І зараз, попри все, українські вчені дають результати світового значення. Але, коли чуєш розповідь академіка Костянтина Ситника, не знаєш, що надворі – часи війни всіх проти всіх 1918-го чи доба розквіту політичної реформи імені Леоніда Кучми 2003-го.
Костянтин Ситник
Ну, скажімо для таких наук, як геологія, ботаніка, зоологія відсутність можливостей експедицій – це означає просто відсутність самої науки. Наші інститути, Інститут ботаніки імені Миколи Холодного відчувають ті ж труднощі і ті ж вади, які існують сьогодні в Україні.
Якщо ми, скажімо, ще 12-15 років тому виїжджали в експедиції (до 30-40 експедицій в Карпати, Крим, в степ, в болота і т.д.), тобто те, що повинні вивчати ботаніки, то тепер ми, якщо одну-дві експедиції зумієм організувати, то й то добре.
Як же можна навчати, скажімо аспірантів, молодих ботаніків, якщо немає можливості відряджень наукових. Ми не одержуєм належної кількості журналів, які б говорили, що проте робиться в галузях, в яких працюємо ми.
Інститут працює дуже комплексно: у нас і космічна ботаніка, в нас і ембріологія, клітинна біологія, молекулярна біологія, фітохімія, фітохромонологія. Все це вимагає приладів, вимагає реактивів, вимагає нової інформації наукової. Всього цього або нема, або майже нема.
Коли підряд, замість 1,7 % від ВВП на науки виділяється 0,3%, то про який серйозний розвиток науки можна говорити.
Сергій Грабовський
Максиме, але, невже ж українська академічна наука всі 85 років перебувала у такому трагічному стані? Невже в житті академії наук не було кращих сторінок?
Максим Стріха
Безумовно були кращі, хоча були й гірші. З перших днів існування академії в тому Києві воєнному 1918 року. Через голодні 20-ті, коли президент Липський, змушений був ночувати в неопалюваній конференц-залі на металевому ліжку.
Були відносно кращі друга половина 20-тих, коли академія під керівництвом неодмінного секретаря Агатангела Кримського все ще зберігала відносну автономію.
В 29-му році академію зламали об коліно, обравши до неї цілу низку радянських діячів. Тоді ж почалися масштабні репресії проти старих академіків, а в другій половині 30-тих вони плавно переросли в репресії проти всіх.
Тоді ж 36-го року Всеукраїнську академію наук було офіційно перейменовано на Академію наук УРСР. Чим підкреслювалася зміна її національного статусу на суто територіальний.
Мабуть, найтрагічнішими були таки ці часи – другої половини 30-тих, про які згадує у своїх спогадах знаний український історик Наталя Полонська-Василенко.
Наталя Полонська-Василенко
Над усіма академіками й науковими співробітниками тяжів жах арешту, заслання, тортур і розстрілу. Ні заслуги перед наукою, перед партією, ні вік — ніщо не могло ґарантувати йому спокою. Цей жах переслідував в праці, вдома, вдень і вночі. Кожне запізнення, неприбуття на збори — викликало в усіх здогад про арешт.
Пригадую, як до великої залі будинку Інституту Економіки прийшли вранці агенти НКВД і попростували до стола професора Карпека, старого вченого, мовчки вийняли все, що було у столі, й пішли. В залі було 10 співробітників. Всі вони, наче прикуті залишилися біля своїх столів. Довгий час після відходу аґентів у залі панувала тиша. Кожен думав: “хто на черзі ?”
Про пригнічений стан усіх науковців свідчить такий випадок: у 1939 році ми були в одного з академіків, що займав видатне становище в Академії Наук, і проживав у новому помешканні на Рейтерській вулиці, в будинку для академіків. Господарі весь час виявляли страшенний неспокій; зупиняли один одного та гостей: «тихше, тихше, бо він почує». Господиня час від часу, навіть не завжди до речі, голосно викрикувала: «Ми — сталінці».
Все це зацікавило нас і ми спитали, в чім справа? Хто цей «він», який може щось почути? Відповідь була така: є думка, що всі телефони в будинку для академіків, мають мікрофони, які дають можливість комусь чути розмови. Цей приклад показує, в якому настрою жили навіть впливові академіки, яким доручено провід у Академії Наук.
Зацьковані, залякані, беззахисні — опинялися науковці перед слідчими НКВД, і там, у цих катівнях, відбувалися безконечні допити з приводу участи в якихось невідомих організаціях, змовах, розвідках на користь всесвітнього капіталу — то Німеччини, то Польщі, то Японії. Здається найбільше обвинувачень було за шпіонажі на користь Японії.
Сергій Грабовський
Максиме, виходить, як не парадоксально, що найкращими для української науки були післясталінські совєтські часи?
Максим Стріха
Сергію, вони були кращі від тих часів, про який мій дідусь, найстарший сьогодні, дійсний член Академії наук Максим Федотович Гулий, йому 98 років, досі згадує з жахом.
Коли у другу половину 30-тих його ніч у ніч викликали слідчі вимагаючи написати донос на академіка Палладіна, пізнішого президента.
Дідусь досі вважає, що його врятувала бездоганна пам’ять і здатність ніч у ніч повторювати “такий то є чесною радянською особою, такий то є чесною радянською людиною”.
В післясталінські часи цього не було, натомість розвивалися природничо-наукові дослідження, розвивалися технічні напрямки, що значною мірою визначається й особою президента АН, ровесника Академії Бориса Євгеновича Патона, який очолює її з 1962 року – випадок на радянських теренах безпрецедентний.
Отже, справді з одного боку, Академія не мала українського характеру, бо ж навіть в гуманітарних її інститутах працювало на 1986 рік не більше, як 5% її співробітників. Про рівень не казатиму. Але та решта – 95%, які працювали в природничо-наукових і технічних установах, а також в установах медико-біологічного профілю мали змогу займатися наукою і мали змогу давати високоякісні результати.
Сергій Грабовський
Але, можливо, саме ці часи і наклали таке тяжке тавро на українську академію наук, що вона виявилася нездатною до адаптації до нових часів? Принаймні, так вважає Микола Рябчук, наукові розвідки якого високо поціновуються в Америці та Європі, але ігноруються, а то і демонстративно відкидаються академічною наукою України.
Микола Рябчук
Моє ставлення до АН, як і з рештою до Спілки письменників України, як і для багатьох інших постсовєтських інституцій є загалом двоїстим.
Їхня функція була подвійною. З одного боку, вони обслуговували партійно-державну машину, ВПК, якщо йдеться про технічні науки, чи ідеологію, пропаганду, якщо ідеться про гуманістику.
Але також виконували другу функцію і про цю функцію теж не варто забувати. Вони сказати б, каналізували енергію потенційних опонентів режиму у, скажімо так, лояльну діяльність.
Люди купувалися владою, їм давалися якісь певні привілеї, давалися певні зарплати і вони могли під наглядом, під “ковпаком” робити більш менш якісь наукоподібні або і цілком наукові досліди.
Україна, безумовно, мала досить значний науковий потенціал, якщо йдеться про точні науки, якщо йдеться про прикладні науки. Значно гірше було з гуманістикою, вона, власне кажучи, завжди була провінційною, вона такою і залишилася. Мене не тішить занепад тих інституцій, якщо, власне кажучи, не виникає нічого нового, не виникає нічого альтернативного.
АН наша ще якось животіє. Вона щось там отримує з держбюджету. Але на жаль вона залишається криптосовєтською інституцією, вона занепадає, не лише, сказати, у своїй матеріально-технічній базі, але й опускається її рівень страшенно. Тобто ті дисертації, які сьогодні захищаються, те все, що пропускається ВАКом воно іноді буває просто скандальним.
Я поки що не бачу виходу з цієї скрутної ситуації, хоча б тому, що вся наша держава на жаль є криптосовєтською і вона не зацікавлена у зміні правил гри. Вона не зацікавлена в тому, щоб наука була справді незалежною, щоб люди були незалежними, щоб з рештою всі ці інституції були елементами демократичного громадянського суспільства.
Сергій Грабовський
Микола Рябчук оцінював ситуацію в Національній академії наук, так би мовити, ззовні. А тепер послухаємо думку, що описує ситуацію зсередини. Говорить академік Ярослав Яцків.
Ярослав Яцків
Україна мала потужний науково-технічний потенціал за радянських часів. За роки незалежності у нашому суспільно-економічному житті сталися величезні зміни. А науково-технологічна сфера трансформувалася дуже повільно.
На жаль мушу визнати, що ми втрачаємо нашу українську науку. Відбувається дискредитація праці науковця. Інфраструктура наукова морально застаріває. Немає повнокровного притоку молодих кадрів в науку. Нинішні наші окремі здобутки в науці ґрунтуються на двох речах: самовідданій праці науковців старшого покоління та можливості молодих науковців поїхати закордон зі своїми ідеями і працювати на сучасному обладнанні. При цьому повертаються додому на жаль далеко не всі.
Максим Стріха
Очевидно, що із словами Миколи Рябчука і тим більше із словами Ярослава Яцківа можна лишень погодитися. Уточнивши лишень, Рябчук говорив переважно про гуманітаріїв.
Але хотів би наголосити на іншому і сьогодні НАН України лишається єдиною практично єдиною національною установою в державі, де наука не вмерла остаточно.
Сергій Грабовський
То ж з усього, що ми сьогодні дізналися, можна зробити невтішний висновок: починала українська академія наук в часи безгрошів‘я, голоду, політичного терору – і зустрічає своє 85-ліття у такій же ситуації, переживши чимало трагічних сторінок за цей час. То чи є взагалі перспектива в української науки, і, зокрема, у Національної академії наук? Чи невдовзі вона стане таким самим мертвим об‘єктом історичного пізнання, як Трипільська культура, тільки не настільки віддаленим?
Максим Стріха
НАН є своєрідним історичним дивоглядом, бо скрізь у світі наукові дослідження зосереджено або в університетах – фундаментальні, або в технологічних лабораторіях – прикладні.
Але, якщо б хтось сьогодні намагався механічно це зробити в Україні він просто добив би науку до кінця. Сьогодні надзвичайно важливо спробувати по-перше, зберегти те, що збереглося і по-друге, м’яко трансформувати це для нових умов, бо інакше Україна не матиме шансів на інтелектуальне високотехнологічне, високоосвічене майбутнє, а отже не матиме шансів на майбутнє взагалі.
Сергій Грабовський
Шановні слухачі, боюся, що сьогодні ми не розкрили вам ніяких історичних загадок. Але мета нашого радіожурналу – не гонитва за сенсаціями, а дослідження реального стану справ, невідомого широкому загалу. Отож ми і прагнули правдиво показати вчора і сьогодні Національної академії наук України. Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить “Радіо Свобода”.
Олександр Народецький
Радіожурнал – це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! Наприкінці листопада цього року Національна академія наук України відзначає своє 85-ліття. Про історію та сьогодення української науки і йтиметься у нашому радіожурналі. З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
27 листопада відбулися перше Спільне зібрання Української Академії наук. На цьому засіданні я був вибраний одноголосно закритим балотуванням Президентом-головою Української Академії наук. Дмитро Багалій – віце-президентом, а Агатангел Кримський – неодмінним секретарем.
Наступного дня після моїх виборів я надрукував у київських газетах листа про вихід мій з партії народної волі, членом якої і членом центрального комітету якої я був з самого її заснування.
Я зробив цей крок, оскільки вважав і вважаю принципово, що президент Академії наук не повинен належати до якоїсь політичної партії на час свого президентства.
Дружно і енергійно пішла творча робота нової Академії наук. Планів було багато. Я зараз же почав створювати експериментальну базу з геохімії і біогеохімії, над якими після мого приїзду в Київ я весь час неухильно працював.
Я зробив доповідь на засіданні Фізико-математичного відділення Української Академії наук про значення живої речовини в геохімії. Була прийнята тематика експериментальної роботи в цій галузі.
Це був початок Біогеохімічної лабораторії і експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота йшла в воєнних умовах, але ми все ж таки одержували результати.
Молодий хімік Науменко під моїм керівництвом поставив досліди в лабораторії цукрозаводчиків. Він був офіцер і під час однієї з тревог був убитий. Велика частина дослідів загинула, колби лопнули від морозу, але один з контрольних дослідів зберігся і був доведений до кінця Оглоблиним дуже талановитим ентомологом з хімічним ухилом.
Максим Стріха
Так починалася українська академічна наука. Жалюгідні гроші, смертельна небезпека під час обстрілів, коли Київ переходив з рук в руки, неопалювані лабораторії, голод.
І попри все – результати світового значення. Щойно ви чули уривок зі спогадів першого президента академії наук України Володимира Вернадського. Коли Володимир Вернадський через кілька років доповів у Парижі результати тих київських дослідів 1918 року, вони викликали сенсацію. І зараз, попри все, українські вчені дають результати світового значення. Але, коли чуєш розповідь академіка Костянтина Ситника, не знаєш, що надворі – часи війни всіх проти всіх 1918-го чи доба розквіту політичної реформи імені Леоніда Кучми 2003-го.
Костянтин Ситник
Ну, скажімо для таких наук, як геологія, ботаніка, зоологія відсутність можливостей експедицій – це означає просто відсутність самої науки. Наші інститути, Інститут ботаніки імені Миколи Холодного відчувають ті ж труднощі і ті ж вади, які існують сьогодні в Україні.
Якщо ми, скажімо, ще 12-15 років тому виїжджали в експедиції (до 30-40 експедицій в Карпати, Крим, в степ, в болота і т.д.), тобто те, що повинні вивчати ботаніки, то тепер ми, якщо одну-дві експедиції зумієм організувати, то й то добре.
Як же можна навчати, скажімо аспірантів, молодих ботаніків, якщо немає можливості відряджень наукових. Ми не одержуєм належної кількості журналів, які б говорили, що проте робиться в галузях, в яких працюємо ми.
Інститут працює дуже комплексно: у нас і космічна ботаніка, в нас і ембріологія, клітинна біологія, молекулярна біологія, фітохімія, фітохромонологія. Все це вимагає приладів, вимагає реактивів, вимагає нової інформації наукової. Всього цього або нема, або майже нема.
Коли підряд, замість 1,7 % від ВВП на науки виділяється 0,3%, то про який серйозний розвиток науки можна говорити.
Сергій Грабовський
Максиме, але, невже ж українська академічна наука всі 85 років перебувала у такому трагічному стані? Невже в житті академії наук не було кращих сторінок?
Максим Стріха
Безумовно були кращі, хоча були й гірші. З перших днів існування академії в тому Києві воєнному 1918 року. Через голодні 20-ті, коли президент Липський, змушений був ночувати в неопалюваній конференц-залі на металевому ліжку.
Були відносно кращі друга половина 20-тих, коли академія під керівництвом неодмінного секретаря Агатангела Кримського все ще зберігала відносну автономію.
В 29-му році академію зламали об коліно, обравши до неї цілу низку радянських діячів. Тоді ж почалися масштабні репресії проти старих академіків, а в другій половині 30-тих вони плавно переросли в репресії проти всіх.
Тоді ж 36-го року Всеукраїнську академію наук було офіційно перейменовано на Академію наук УРСР. Чим підкреслювалася зміна її національного статусу на суто територіальний.
Мабуть, найтрагічнішими були таки ці часи – другої половини 30-тих, про які згадує у своїх спогадах знаний український історик Наталя Полонська-Василенко.
Наталя Полонська-Василенко
Над усіма академіками й науковими співробітниками тяжів жах арешту, заслання, тортур і розстрілу. Ні заслуги перед наукою, перед партією, ні вік — ніщо не могло ґарантувати йому спокою. Цей жах переслідував в праці, вдома, вдень і вночі. Кожне запізнення, неприбуття на збори — викликало в усіх здогад про арешт.
Пригадую, як до великої залі будинку Інституту Економіки прийшли вранці агенти НКВД і попростували до стола професора Карпека, старого вченого, мовчки вийняли все, що було у столі, й пішли. В залі було 10 співробітників. Всі вони, наче прикуті залишилися біля своїх столів. Довгий час після відходу аґентів у залі панувала тиша. Кожен думав: “хто на черзі ?”
Про пригнічений стан усіх науковців свідчить такий випадок: у 1939 році ми були в одного з академіків, що займав видатне становище в Академії Наук, і проживав у новому помешканні на Рейтерській вулиці, в будинку для академіків. Господарі весь час виявляли страшенний неспокій; зупиняли один одного та гостей: «тихше, тихше, бо він почує». Господиня час від часу, навіть не завжди до речі, голосно викрикувала: «Ми — сталінці».
Все це зацікавило нас і ми спитали, в чім справа? Хто цей «він», який може щось почути? Відповідь була така: є думка, що всі телефони в будинку для академіків, мають мікрофони, які дають можливість комусь чути розмови. Цей приклад показує, в якому настрою жили навіть впливові академіки, яким доручено провід у Академії Наук.
Зацьковані, залякані, беззахисні — опинялися науковці перед слідчими НКВД, і там, у цих катівнях, відбувалися безконечні допити з приводу участи в якихось невідомих організаціях, змовах, розвідках на користь всесвітнього капіталу — то Німеччини, то Польщі, то Японії. Здається найбільше обвинувачень було за шпіонажі на користь Японії.
Сергій Грабовський
Максиме, виходить, як не парадоксально, що найкращими для української науки були післясталінські совєтські часи?
Максим Стріха
Сергію, вони були кращі від тих часів, про який мій дідусь, найстарший сьогодні, дійсний член Академії наук Максим Федотович Гулий, йому 98 років, досі згадує з жахом.
Коли у другу половину 30-тих його ніч у ніч викликали слідчі вимагаючи написати донос на академіка Палладіна, пізнішого президента.
Дідусь досі вважає, що його врятувала бездоганна пам’ять і здатність ніч у ніч повторювати “такий то є чесною радянською особою, такий то є чесною радянською людиною”.
В післясталінські часи цього не було, натомість розвивалися природничо-наукові дослідження, розвивалися технічні напрямки, що значною мірою визначається й особою президента АН, ровесника Академії Бориса Євгеновича Патона, який очолює її з 1962 року – випадок на радянських теренах безпрецедентний.
Отже, справді з одного боку, Академія не мала українського характеру, бо ж навіть в гуманітарних її інститутах працювало на 1986 рік не більше, як 5% її співробітників. Про рівень не казатиму. Але та решта – 95%, які працювали в природничо-наукових і технічних установах, а також в установах медико-біологічного профілю мали змогу займатися наукою і мали змогу давати високоякісні результати.
Сергій Грабовський
Але, можливо, саме ці часи і наклали таке тяжке тавро на українську академію наук, що вона виявилася нездатною до адаптації до нових часів? Принаймні, так вважає Микола Рябчук, наукові розвідки якого високо поціновуються в Америці та Європі, але ігноруються, а то і демонстративно відкидаються академічною наукою України.
Микола Рябчук
Моє ставлення до АН, як і з рештою до Спілки письменників України, як і для багатьох інших постсовєтських інституцій є загалом двоїстим.
Їхня функція була подвійною. З одного боку, вони обслуговували партійно-державну машину, ВПК, якщо йдеться про технічні науки, чи ідеологію, пропаганду, якщо ідеться про гуманістику.
Але також виконували другу функцію і про цю функцію теж не варто забувати. Вони сказати б, каналізували енергію потенційних опонентів режиму у, скажімо так, лояльну діяльність.
Люди купувалися владою, їм давалися якісь певні привілеї, давалися певні зарплати і вони могли під наглядом, під “ковпаком” робити більш менш якісь наукоподібні або і цілком наукові досліди.
Україна, безумовно, мала досить значний науковий потенціал, якщо йдеться про точні науки, якщо йдеться про прикладні науки. Значно гірше було з гуманістикою, вона, власне кажучи, завжди була провінційною, вона такою і залишилася. Мене не тішить занепад тих інституцій, якщо, власне кажучи, не виникає нічого нового, не виникає нічого альтернативного.
АН наша ще якось животіє. Вона щось там отримує з держбюджету. Але на жаль вона залишається криптосовєтською інституцією, вона занепадає, не лише, сказати, у своїй матеріально-технічній базі, але й опускається її рівень страшенно. Тобто ті дисертації, які сьогодні захищаються, те все, що пропускається ВАКом воно іноді буває просто скандальним.
Я поки що не бачу виходу з цієї скрутної ситуації, хоча б тому, що вся наша держава на жаль є криптосовєтською і вона не зацікавлена у зміні правил гри. Вона не зацікавлена в тому, щоб наука була справді незалежною, щоб люди були незалежними, щоб з рештою всі ці інституції були елементами демократичного громадянського суспільства.
Сергій Грабовський
Микола Рябчук оцінював ситуацію в Національній академії наук, так би мовити, ззовні. А тепер послухаємо думку, що описує ситуацію зсередини. Говорить академік Ярослав Яцків.
Ярослав Яцків
Україна мала потужний науково-технічний потенціал за радянських часів. За роки незалежності у нашому суспільно-економічному житті сталися величезні зміни. А науково-технологічна сфера трансформувалася дуже повільно.
На жаль мушу визнати, що ми втрачаємо нашу українську науку. Відбувається дискредитація праці науковця. Інфраструктура наукова морально застаріває. Немає повнокровного притоку молодих кадрів в науку. Нинішні наші окремі здобутки в науці ґрунтуються на двох речах: самовідданій праці науковців старшого покоління та можливості молодих науковців поїхати закордон зі своїми ідеями і працювати на сучасному обладнанні. При цьому повертаються додому на жаль далеко не всі.
Максим Стріха
Очевидно, що із словами Миколи Рябчука і тим більше із словами Ярослава Яцківа можна лишень погодитися. Уточнивши лишень, Рябчук говорив переважно про гуманітаріїв.
Але хотів би наголосити на іншому і сьогодні НАН України лишається єдиною практично єдиною національною установою в державі, де наука не вмерла остаточно.
Сергій Грабовський
То ж з усього, що ми сьогодні дізналися, можна зробити невтішний висновок: починала українська академія наук в часи безгрошів‘я, голоду, політичного терору – і зустрічає своє 85-ліття у такій же ситуації, переживши чимало трагічних сторінок за цей час. То чи є взагалі перспектива в української науки, і, зокрема, у Національної академії наук? Чи невдовзі вона стане таким самим мертвим об‘єктом історичного пізнання, як Трипільська культура, тільки не настільки віддаленим?
Максим Стріха
НАН є своєрідним історичним дивоглядом, бо скрізь у світі наукові дослідження зосереджено або в університетах – фундаментальні, або в технологічних лабораторіях – прикладні.
Але, якщо б хтось сьогодні намагався механічно це зробити в Україні він просто добив би науку до кінця. Сьогодні надзвичайно важливо спробувати по-перше, зберегти те, що збереглося і по-друге, м’яко трансформувати це для нових умов, бо інакше Україна не матиме шансів на інтелектуальне високотехнологічне, високоосвічене майбутнє, а отже не матиме шансів на майбутнє взагалі.
Сергій Грабовський
Шановні слухачі, боюся, що сьогодні ми не розкрили вам ніяких історичних загадок. Але мета нашого радіожурналу – не гонитва за сенсаціями, а дослідження реального стану справ, невідомого широкому загалу. Отож ми і прагнули правдиво показати вчора і сьогодні Національної академії наук України. Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить “Радіо Свобода”.
