Київ-Прага, 28 листопада 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Польська етнічна меншина на українських теренах і українсько-польські стосунки впродовж багатьох століть – все це є темою сьогоднішньої розповіді доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва.
Ігор Лосєв
Просування польського населення в Україну розпочинається після розпаду Галицько-Волинської держави в формі як магнатської, так і селянської колонізації. Головним чинником етнодиференціації була релігія – якщо римо-католик, значить поляк, якщо православний чи греко-католик, значить українець.
Польські магнати в Україні дали Польщі двох королів – (Михайла Вишневецького та Яна Собеського) та кілька видатних полководців та політиків. Відчутної поразки польська громада в Україні зазнала під час Хмельниччини, насамперед на теренах Гетьманщини, де вона припинила своє існування. Тривалий українсько-польський конфлікт був насамперед соціальним і конфесійним, меншою мірою етнічним. Етнічні риси конфлікту висунуться на перший план в ХХ столітті.
У ХІХ ст. польська громадськість Правобережної України була помітним чинником політичного життя Російської імперії. Польське студенство було представлено в Київському університеті Святого Володимира, де створювало польські національні товариства антиімперського спрямування. Побутувало серед певної частини поляків України й захоплення українофільством, для деяких з них боротьба за українську волю стала справою цілого життя, як наприклад, для шляхтича Володимира Антоновича. Можна сперечатися, чи то була полонізована українська шляхта, чи то українізована польська, в будь-якому випадку Україна в їх особі збагатилася патріотами і оборонцями. Напередодні 1863р. Антонович, Тадей Рильський, Познанський остаточно перейшли на українські національні позиції. Але для більшості польських українофілів такий крок був неможливим.
Це своєрідне українофільство місцевих поляків дало польській культурі цілу так звану Українську школу польської літератури в особі: Юліуша Словацького, Мальчевського, Залєського, Гощинського.
Російські репресії після повстання 1863р. значно послабили польський вплив на Правобережній Україні, але до початку ХХ століття він відновився. Саме в цей період виникає цікаве угруповання “українців-римо-католиків” під керівництвом Вячеслава Липинського у складі Йосипа Юркевича, Францішки Вольської, Людвіка Сєдлецького та інших. Серед правобережних поляків було чимало проявів українофільства та територіального патріотизму.
Але польсько-українські взаємини в Галичині були дещо гірші, ніж на Правобережжі. Це пояснювалось упривілейнованим становищем поляків, домінуванням в адміністративному апараті Галичини. Галицькі поляки відрізнялися непримиренністю щодо українських інтересів на теренах цього краю, прагненням цілковитої польської етнічної гегемонії, що й обумовило переважно недружній характер взаємин.
Після подій, пов''язаних з крахом імперії та війною в Україні 1918-1920р.р. багато поляків почали репатріацію до відродженої польської держави.
Після так званого “золотого вересня” 1939 року сотні тисяч поляків було депортовано із Західної України радянськими “органами”, тисячі піддано іншим репресіям.
Олекса Боярко
Українські поляки як жертви та учасники сталінських репресій – тема розповіді мого колеги Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
На початок 30-х років кількість етнічних поляків у складі Компартії більшовиків України була приблизно удвічі більшою, аніж кількість поляків у складі населення Радянської України, а генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Станіслав Косіор. На основі цього деякі сучасні автори роблять висновок про начебто особливу роль поляків у сталінських репресіях. Проте, на думку фахових істориків, такої ролі не було і не могло бути. Справа у тому, що серед більшовиків в Україні непропорційно малою була кількість етнічних українців, відповідно частка представників практично всіх інших націй була вищою, ніж їхня представленість у загальному складі населення. І якщо Станіслав Косіор закликав (цитата): “вигнати з колгоспів, апаратів МТС і земорганів куркульські, петлюрівські, махновські та інші контрреволюційні елементи!” – то жертвами реалізації таких гасел не в останню чергу ставали й поляки. Так, із села Малого Лазучина Теофіпольського району (тоді – Проскурівська, зараз – Хмельницька область) за 1937 рік депортували 640 поляків, ще кілька десятків були розстріляні за звинуваченням у “приналежності до іноземних розвідок”. Що ж стосується голодомору, то, за оцінками істориків, поляки або болгари гинули від нього в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості. Вражаючі спогади про весну 1933 року, яка засвідчує реальне ставлення комуністичної влади до українських поляків, залишив Болеслав Гонта: “Настала весна, і по всіх закутках Антонівки, у хатах і на вулицях лежали тіла померлих... Ми з тіткою вирішили податися до села Тарнівки, сподіваючись поміняти якісь речі на їжу. Ми йшли дорогою, по краях якої лежали трупи. Активісти вантажили тіла на вози. Серед мертвих були і живіЮ але комсомольці везли до ями усіх. На моїх очах вони кинули до трупів ще живого хлопчика років дев‘яти. Було чути його хрипкий дитячий плач і благання: “Я ще не вмер!” Мама хлопчика раніше збожеволіла, тому що її другого сина живцем з‘їли сусіди...”
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, котрий продовжить інформувати про життя українських поляків за сучасної доби
Ігор Лосєв
Суттєвий вплив на історичну пам''ять двох народів справили події на Волині в 1943 році. Міру цього впливу ми мали відчути влітку цього року, коли раптом польський політикум віришив дуже агресивно відзначити 60-річчя Волинської трагедії, після майже непомітного 50-ліття в 1993-му. В цьому контексті в історичній пам''яті українців і поляків живе прикрозвісна операція “Вісла” пов''язана з депортацією та насильством проти українців у південно-західних войводствах Польщі.
Водночас, слід відзначити, що складні історичні обставини українсько-польських відносин не створюють загрозливих внутрішніх проблем Українській державі з польською меншиною, а Польській – з українською. Українці в Польщі, а поляки в Україні – є лояльними громадянами цих держав, які не провокують болісних геополітичних ситуацій.
В сучасній Україні за переписом 2001 року поляки є восьмою за чисельністю національною меншиною, кількість поляків становило 144 тисячі осіб, це 0,2% всього населення України. У порівнянні 1989 року кількість польської людності в нашій державі зменшилась на 34%. Важко сказати, чи це пов''язане з міграцією, відпливом чи з асиміляцією. 71% поляків України визнали своєю рідною мовою українську, це найвищий серед усіх національних менших показник і другий після етнічних українців.
За даними багатьох соціологічних опитувань більшість польської громади України однозначно підтримує незалежність і соборність, європейську і євроатлантичну інтеграцію України, членство в НАТО і Європейському Союзі.
Найбільші польські громади в Житомирській області – 49 тисяч, 3,5% населення, Хмельницькій – 23 тисячі, 1,6% населення, Львівській – 18тисяч 900 – 0,7% населення.
Олекса Боярко
А зараз слово директору київського Центру польських студій Таїсії Зарецькій, котра розповість про найцікавіші ініціативи та акції польської громади в Україні.
Таїсія Зарецька
Проблеми з котрими польське населення сьогодні стикається в Києві і по всій Україні, ті самі проблеми з котрими стикаються всі інші мешканці економічними.
Але польська громада дуже активно веде свою діяльність, працюють польські школи, як відомо, правда їх не вистачає в Україні. Проводяться наукові конференції. Є ціла програма дослідження історії польської національної меншини України. Проведені такі конференції як: “Поляки у Києві”, “Поляки на Поділлі”, “Поляки на Волині” і далі вони цю програму продовжують. В Києві працює польська бібліотека, котра збагачується весь час новими підбірками літератури.
Польська громада підтримує стосунки з Польщею, з Батьківщиною. Має допомогу в своїй діяльності. Мені здається, допомога української держави полякам могла бути більшою. Тобто вона все ж таки повинна бути більшою, ніж їм допомагає польська держава.
Польська молодь виїздить на навчання, це і вища освіта, університетське навчання, школи, обміни. Але треба сказати, що життя таке насичене і цікаве, тому що польська громада збирається і в Польському домі, на святкуванні різних релігійних, національних свят, просто за круглим столом, за чаєм, просто співають пісні, слухають музику, вивчаються польські звичаї, традиції. І молодь, я знаю з власного досвіду, що молодь ходить туди з задоволенням не тільки польська, а й українці ходять, це дуже цікаво.
Звичайно їм бракує літератури, котра приходить, але її мало. Але звичайно прогрес величезний. Я пам’ятаю діточки не знали ні польської мови, наприкінці 80-тих. За півроку вони почали співати польські пісні, польський гімн, почали читати вірші польською мовою, і звичайно прогрес великий.
Олекса Боярко
Яким був вплив Польщі і польської культури на розвиток українського етносу? Пошуком відповіді на це запитання закінчує виступ у нашій програмі Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Серед усіх сусідніх народів поляки, як і росіяни, справили найбільший вплив на формування української культури та політичного життя, вплив як позитивний, так і негативний. Але з огляду на століття української історії, на цивілізаційну приналежність України, на геополітичний вибір української нації польський вплив слід визнати кориснішим від російського, адже незважаючи на всі криваві конфлікти, конфронтацію, Польща та поляки протягом тривалого часу виступали своєрідним ретранслятором в Україну західноєвропейської культури, західних цінностей та норм європейської цивілізації. Навіть у найгірші часи етнічного протистояння в польському суспільстві були особи та групи, що прагнули до порозуміння з українцями. Ба більш, можна говорити про наявність певної такої традиції в польській громадській думці.
Визначаючи характер взаємин поляків і українців, класик польської літератури, киянин і вихованець Київського університету Ярослав Івашкевич сказав: “Були часи, коли ми любили один одного, були часи, коли ми ненавидили один одного, але не було таких часів, коли б ми ставилися один до одного байдуже”!
Олекса Боярко
Детальніше про поета, письменника і мистецтвознавця Ярослава Івашкевича, пов‘язаного з Україною народженням, виховання і творчістю, розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Ярослав Івашкевич народився 20 лютого 1894 року у містечку Кальнику на Поділлі. В Єлисаветграді він навчався у гімназії та музичній школі Густава Нейгауза, у Києві закінчив Четверту гімназію, юридичний факультет університету та консерваторію. У жовтні 1918 року Івашкевич переїхав до Варшави, був там учасником літературної групи “Під пікадором” та співзасновником об’єднання “Скамандр”. Згодом він працював дипломатом у Копенгагені, а під час німецької окупації Польщі брав участь у русі Опору. По війні письменник редагував часописи “Життя літерацьке”, “Новіни літерацькі” та “Твурчосьц”, був депутатом Сейму і головою Спілки письменників. Ярослав Івашкевич помер 2 березня 1980 року у маєтку Стависько під Варшавою. Дев’яти років Івашкевич написав свій перший вірш, а під час навчання в університеті – першу поему (“Молодість пана Твардовського”) та першу повість – “Втеча до Багдада”. 1915 року він дебютував своїм віршем “Ліліт” у київському тижневику “Перо”. Загалом Івашкевич був автором близько шести романів, семи повістей та чотирьох п’єс, видав 12 збірок віршів і 10 збірок оповідань. Він перекладав Шекспіра, Андерсена, Неруду, Шевченка, Рильського, Бажана, Толстого. Повість Івашкевича “Панночки з Вілька” була екранізована режисером Анджеєм Вайдою, а повість “Мати Йоанна від ангелів” – Єжі Кавалеровичем. Івашкевич залишив Україну двадцяти чотирьох років, однак і надалі називав її “моя земля поезії”. Він сумував за “вітром з України”, писав про “синій берег Росі” та “українську старовину”, а місто завжди нагадувало йому Київ. Українські враження і спогади письменника відлунюють у повісті “Заруддя”, романі “Слава і хвала” і книзі “Подорож по Україні”. І вже у віці сімдесяти трьох років Ярослав Івашкевич у вірші “Серенада” наголошував: “А я родом з України”.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Польська етнічна меншина на українських теренах і українсько-польські стосунки впродовж багатьох століть – все це є темою сьогоднішньої розповіді доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва.
Ігор Лосєв
Просування польського населення в Україну розпочинається після розпаду Галицько-Волинської держави в формі як магнатської, так і селянської колонізації. Головним чинником етнодиференціації була релігія – якщо римо-католик, значить поляк, якщо православний чи греко-католик, значить українець.
Польські магнати в Україні дали Польщі двох королів – (Михайла Вишневецького та Яна Собеського) та кілька видатних полководців та політиків. Відчутної поразки польська громада в Україні зазнала під час Хмельниччини, насамперед на теренах Гетьманщини, де вона припинила своє існування. Тривалий українсько-польський конфлікт був насамперед соціальним і конфесійним, меншою мірою етнічним. Етнічні риси конфлікту висунуться на перший план в ХХ столітті.
У ХІХ ст. польська громадськість Правобережної України була помітним чинником політичного життя Російської імперії. Польське студенство було представлено в Київському університеті Святого Володимира, де створювало польські національні товариства антиімперського спрямування. Побутувало серед певної частини поляків України й захоплення українофільством, для деяких з них боротьба за українську волю стала справою цілого життя, як наприклад, для шляхтича Володимира Антоновича. Можна сперечатися, чи то була полонізована українська шляхта, чи то українізована польська, в будь-якому випадку Україна в їх особі збагатилася патріотами і оборонцями. Напередодні 1863р. Антонович, Тадей Рильський, Познанський остаточно перейшли на українські національні позиції. Але для більшості польських українофілів такий крок був неможливим.
Це своєрідне українофільство місцевих поляків дало польській культурі цілу так звану Українську школу польської літератури в особі: Юліуша Словацького, Мальчевського, Залєського, Гощинського.
Російські репресії після повстання 1863р. значно послабили польський вплив на Правобережній Україні, але до початку ХХ століття він відновився. Саме в цей період виникає цікаве угруповання “українців-римо-католиків” під керівництвом Вячеслава Липинського у складі Йосипа Юркевича, Францішки Вольської, Людвіка Сєдлецького та інших. Серед правобережних поляків було чимало проявів українофільства та територіального патріотизму.
Але польсько-українські взаємини в Галичині були дещо гірші, ніж на Правобережжі. Це пояснювалось упривілейнованим становищем поляків, домінуванням в адміністративному апараті Галичини. Галицькі поляки відрізнялися непримиренністю щодо українських інтересів на теренах цього краю, прагненням цілковитої польської етнічної гегемонії, що й обумовило переважно недружній характер взаємин.
Після подій, пов''язаних з крахом імперії та війною в Україні 1918-1920р.р. багато поляків почали репатріацію до відродженої польської держави.
Після так званого “золотого вересня” 1939 року сотні тисяч поляків було депортовано із Західної України радянськими “органами”, тисячі піддано іншим репресіям.
Олекса Боярко
Українські поляки як жертви та учасники сталінських репресій – тема розповіді мого колеги Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
На початок 30-х років кількість етнічних поляків у складі Компартії більшовиків України була приблизно удвічі більшою, аніж кількість поляків у складі населення Радянської України, а генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Станіслав Косіор. На основі цього деякі сучасні автори роблять висновок про начебто особливу роль поляків у сталінських репресіях. Проте, на думку фахових істориків, такої ролі не було і не могло бути. Справа у тому, що серед більшовиків в Україні непропорційно малою була кількість етнічних українців, відповідно частка представників практично всіх інших націй була вищою, ніж їхня представленість у загальному складі населення. І якщо Станіслав Косіор закликав (цитата): “вигнати з колгоспів, апаратів МТС і земорганів куркульські, петлюрівські, махновські та інші контрреволюційні елементи!” – то жертвами реалізації таких гасел не в останню чергу ставали й поляки. Так, із села Малого Лазучина Теофіпольського району (тоді – Проскурівська, зараз – Хмельницька область) за 1937 рік депортували 640 поляків, ще кілька десятків були розстріляні за звинуваченням у “приналежності до іноземних розвідок”. Що ж стосується голодомору, то, за оцінками істориків, поляки або болгари гинули від нього в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості. Вражаючі спогади про весну 1933 року, яка засвідчує реальне ставлення комуністичної влади до українських поляків, залишив Болеслав Гонта: “Настала весна, і по всіх закутках Антонівки, у хатах і на вулицях лежали тіла померлих... Ми з тіткою вирішили податися до села Тарнівки, сподіваючись поміняти якісь речі на їжу. Ми йшли дорогою, по краях якої лежали трупи. Активісти вантажили тіла на вози. Серед мертвих були і живіЮ але комсомольці везли до ями усіх. На моїх очах вони кинули до трупів ще живого хлопчика років дев‘яти. Було чути його хрипкий дитячий плач і благання: “Я ще не вмер!” Мама хлопчика раніше збожеволіла, тому що її другого сина живцем з‘їли сусіди...”
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, котрий продовжить інформувати про життя українських поляків за сучасної доби
Ігор Лосєв
Суттєвий вплив на історичну пам''ять двох народів справили події на Волині в 1943 році. Міру цього впливу ми мали відчути влітку цього року, коли раптом польський політикум віришив дуже агресивно відзначити 60-річчя Волинської трагедії, після майже непомітного 50-ліття в 1993-му. В цьому контексті в історичній пам''яті українців і поляків живе прикрозвісна операція “Вісла” пов''язана з депортацією та насильством проти українців у південно-західних войводствах Польщі.
Водночас, слід відзначити, що складні історичні обставини українсько-польських відносин не створюють загрозливих внутрішніх проблем Українській державі з польською меншиною, а Польській – з українською. Українці в Польщі, а поляки в Україні – є лояльними громадянами цих держав, які не провокують болісних геополітичних ситуацій.
В сучасній Україні за переписом 2001 року поляки є восьмою за чисельністю національною меншиною, кількість поляків становило 144 тисячі осіб, це 0,2% всього населення України. У порівнянні 1989 року кількість польської людності в нашій державі зменшилась на 34%. Важко сказати, чи це пов''язане з міграцією, відпливом чи з асиміляцією. 71% поляків України визнали своєю рідною мовою українську, це найвищий серед усіх національних менших показник і другий після етнічних українців.
За даними багатьох соціологічних опитувань більшість польської громади України однозначно підтримує незалежність і соборність, європейську і євроатлантичну інтеграцію України, членство в НАТО і Європейському Союзі.
Найбільші польські громади в Житомирській області – 49 тисяч, 3,5% населення, Хмельницькій – 23 тисячі, 1,6% населення, Львівській – 18тисяч 900 – 0,7% населення.
Олекса Боярко
А зараз слово директору київського Центру польських студій Таїсії Зарецькій, котра розповість про найцікавіші ініціативи та акції польської громади в Україні.
Таїсія Зарецька
Проблеми з котрими польське населення сьогодні стикається в Києві і по всій Україні, ті самі проблеми з котрими стикаються всі інші мешканці економічними.
Але польська громада дуже активно веде свою діяльність, працюють польські школи, як відомо, правда їх не вистачає в Україні. Проводяться наукові конференції. Є ціла програма дослідження історії польської національної меншини України. Проведені такі конференції як: “Поляки у Києві”, “Поляки на Поділлі”, “Поляки на Волині” і далі вони цю програму продовжують. В Києві працює польська бібліотека, котра збагачується весь час новими підбірками літератури.
Польська громада підтримує стосунки з Польщею, з Батьківщиною. Має допомогу в своїй діяльності. Мені здається, допомога української держави полякам могла бути більшою. Тобто вона все ж таки повинна бути більшою, ніж їм допомагає польська держава.
Польська молодь виїздить на навчання, це і вища освіта, університетське навчання, школи, обміни. Але треба сказати, що життя таке насичене і цікаве, тому що польська громада збирається і в Польському домі, на святкуванні різних релігійних, національних свят, просто за круглим столом, за чаєм, просто співають пісні, слухають музику, вивчаються польські звичаї, традиції. І молодь, я знаю з власного досвіду, що молодь ходить туди з задоволенням не тільки польська, а й українці ходять, це дуже цікаво.
Звичайно їм бракує літератури, котра приходить, але її мало. Але звичайно прогрес величезний. Я пам’ятаю діточки не знали ні польської мови, наприкінці 80-тих. За півроку вони почали співати польські пісні, польський гімн, почали читати вірші польською мовою, і звичайно прогрес великий.
Олекса Боярко
Яким був вплив Польщі і польської культури на розвиток українського етносу? Пошуком відповіді на це запитання закінчує виступ у нашій програмі Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Серед усіх сусідніх народів поляки, як і росіяни, справили найбільший вплив на формування української культури та політичного життя, вплив як позитивний, так і негативний. Але з огляду на століття української історії, на цивілізаційну приналежність України, на геополітичний вибір української нації польський вплив слід визнати кориснішим від російського, адже незважаючи на всі криваві конфлікти, конфронтацію, Польща та поляки протягом тривалого часу виступали своєрідним ретранслятором в Україну західноєвропейської культури, західних цінностей та норм європейської цивілізації. Навіть у найгірші часи етнічного протистояння в польському суспільстві були особи та групи, що прагнули до порозуміння з українцями. Ба більш, можна говорити про наявність певної такої традиції в польській громадській думці.
Визначаючи характер взаємин поляків і українців, класик польської літератури, киянин і вихованець Київського університету Ярослав Івашкевич сказав: “Були часи, коли ми любили один одного, були часи, коли ми ненавидили один одного, але не було таких часів, коли б ми ставилися один до одного байдуже”!
Олекса Боярко
Детальніше про поета, письменника і мистецтвознавця Ярослава Івашкевича, пов‘язаного з Україною народженням, виховання і творчістю, розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Ярослав Івашкевич народився 20 лютого 1894 року у містечку Кальнику на Поділлі. В Єлисаветграді він навчався у гімназії та музичній школі Густава Нейгауза, у Києві закінчив Четверту гімназію, юридичний факультет університету та консерваторію. У жовтні 1918 року Івашкевич переїхав до Варшави, був там учасником літературної групи “Під пікадором” та співзасновником об’єднання “Скамандр”. Згодом він працював дипломатом у Копенгагені, а під час німецької окупації Польщі брав участь у русі Опору. По війні письменник редагував часописи “Життя літерацьке”, “Новіни літерацькі” та “Твурчосьц”, був депутатом Сейму і головою Спілки письменників. Ярослав Івашкевич помер 2 березня 1980 року у маєтку Стависько під Варшавою. Дев’яти років Івашкевич написав свій перший вірш, а під час навчання в університеті – першу поему (“Молодість пана Твардовського”) та першу повість – “Втеча до Багдада”. 1915 року він дебютував своїм віршем “Ліліт” у київському тижневику “Перо”. Загалом Івашкевич був автором близько шести романів, семи повістей та чотирьох п’єс, видав 12 збірок віршів і 10 збірок оповідань. Він перекладав Шекспіра, Андерсена, Неруду, Шевченка, Рильського, Бажана, Толстого. Повість Івашкевича “Панночки з Вілька” була екранізована режисером Анджеєм Вайдою, а повість “Мати Йоанна від ангелів” – Єжі Кавалеровичем. Івашкевич залишив Україну двадцяти чотирьох років, однак і надалі називав її “моя земля поезії”. Він сумував за “вітром з України”, писав про “синій берег Росі” та “українську старовину”, а місто завжди нагадувало йому Київ. Українські враження і спогади письменника відлунюють у повісті “Заруддя”, романі “Слава і хвала” і книзі “Подорож по Україні”. І вже у віці сімдесяти трьох років Ярослав Івашкевич у вірші “Серенада” наголошував: “А я родом з України”.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
