Київ, 17 грудня 2003 року.
Леся Олійник
Цей твір, який називається “Мелодія”, звучить мало не щодня по радіо, телебаченні, в концертах, рекламних роликах, у виконанні вуличних музикантів. У країнах, де діють цивілізовані стосунки між державою та її громадянами, автор цього твору Мирослав Скорик міг би претендувати на місце у списку найбагатших людей України. Між тим, реалії життя зовсім інакші.
Але спочатку трохи з недавнього минулого. Стосовно авторських прав у світі існують, умовно кажучи, дві моделі: європейська та американська. В Європі їхній головний володар - сам творець ( композитор, письменник, художник тощо). У США права власника перебирає на себе продюсер чи продюсерська фірма, яка купує їх у автора. У колишньому Радянському Союзі, який існував свого часу під гаслом “Доженемо і переженемо Америку”, діяла американська модель мистецького бізнесу. Але функції продюсера забирала на себе держава. Через Міністерство культури мистецькі твори купувалися державою за встановленими розцінками. На кожний жанр існувала шкала тарифів. (Наприклад, за оперу композитор міг отримати найвищу ціну – 12 тисяч карбованців). Інший державний орган - Всесоюзна агенція з авторських прав - слідкував за відрахуванням гонорару для автора від кожного виконання його дітища. До того ж, практикувалася система державних замовлень, коли, скажімо, драматургу чи скульптору замовляли твір на так звану актуальну тему. Ось і виникали сценічні, балетні, кіноверсії, наприклад, літературного “шедевру” Леоніда Брежнєва “Мала Земля”. У такий спосіб держава регулювала творчий процес радянського мистецтва.
Після розвалу радянської імперії, ця струнка система теж розвалилась. Але у сфері мистецтва, як і в галузі економіки, відбувся той же процес привласнення існуючого майна. Колишні державні установи-власники швидко зрозуміли, що є володарями багатства, яке залишилось їм у спадок. Зокрема, головна в Радянському Союзі Московська аудіо-фірма “Мелодія”, яка мала в Україні свій філіал, автоматично перебрала на себе права власника записаних нею творів. У такий спосіб, Москва, як і раніше, продовжує бути розпорядником авторських прав українських композиторів, але з дивовижною відмінністю. Зокрема, мімікрувавши у різноманітні міжнародні аудіофірмочки, без будь-якої участі композитора чи виконавця, “Мелодія” сама вирішує долю існуючого у неї золотого запасу музики України. Вже не кажучи про якусь фінансову винагороду, автори взагалі поняття не мають, що діється з їхніми творами.
Ось і виходить, що, записані свого часу фірмою “Мелодія”, наприклад, симфонії українських композиторів Євгена Станковича чи Валентина Сильвестрова успішно продаються на П’ятій авеню Нью-Йорка, в престижних магазинах Європи, отримуючи високу оцінку провідних критиків. Але самі композитори дізнаються про це тільки тоді, якщо хтось із знайомих чи колег випадково привезе диск з їхньою музикою. Нині в Україні існує Державна агенція з авторських прав. Паралельно виникають приватні й громадські організації, які складають угоди з авторами про їхній захист. Нова система поступово таки починає спрацьовувати. Підтверджують це слова Мирослава Скорика з його інтерв’ю для радіо “Свобода”.
Мирослав Скорик
Ця проблема, власне, такої пропаганди музики української є дуже важка, тому що це вимагає, як і кожне просування, чи-то культурне, чи економічне, зусиль чи з твоєї сторони, чи з боку держави. Реклама зараз відіграє дуже велику роль. Так що дуже важко, сказати б, пробитися в цьому. Але в більшій мірі вдається. Я навіть можу сказати, що хоча як композитор серйозної музики, я, припустимо, не одержую якихось великих гонорарів за виконання моїх творів ( вони мінімальні), але однак навіть по тим даним, які мені приходять по авторських правах, я бачу, що, наприклад, кожний рік моя музика звучить хоча б у 50 країнах світу.
Леся Олійник
Цю прекрасну, сумну “Мелодію” Мирослава Скорика можна сприймати і як певний музичний символ ситуації, що склалася в Україні з авторськими правами на інтелектуальну та творчу власність.
Леся Олійник
Цей твір, який називається “Мелодія”, звучить мало не щодня по радіо, телебаченні, в концертах, рекламних роликах, у виконанні вуличних музикантів. У країнах, де діють цивілізовані стосунки між державою та її громадянами, автор цього твору Мирослав Скорик міг би претендувати на місце у списку найбагатших людей України. Між тим, реалії життя зовсім інакші.
Але спочатку трохи з недавнього минулого. Стосовно авторських прав у світі існують, умовно кажучи, дві моделі: європейська та американська. В Європі їхній головний володар - сам творець ( композитор, письменник, художник тощо). У США права власника перебирає на себе продюсер чи продюсерська фірма, яка купує їх у автора. У колишньому Радянському Союзі, який існував свого часу під гаслом “Доженемо і переженемо Америку”, діяла американська модель мистецького бізнесу. Але функції продюсера забирала на себе держава. Через Міністерство культури мистецькі твори купувалися державою за встановленими розцінками. На кожний жанр існувала шкала тарифів. (Наприклад, за оперу композитор міг отримати найвищу ціну – 12 тисяч карбованців). Інший державний орган - Всесоюзна агенція з авторських прав - слідкував за відрахуванням гонорару для автора від кожного виконання його дітища. До того ж, практикувалася система державних замовлень, коли, скажімо, драматургу чи скульптору замовляли твір на так звану актуальну тему. Ось і виникали сценічні, балетні, кіноверсії, наприклад, літературного “шедевру” Леоніда Брежнєва “Мала Земля”. У такий спосіб держава регулювала творчий процес радянського мистецтва.
Після розвалу радянської імперії, ця струнка система теж розвалилась. Але у сфері мистецтва, як і в галузі економіки, відбувся той же процес привласнення існуючого майна. Колишні державні установи-власники швидко зрозуміли, що є володарями багатства, яке залишилось їм у спадок. Зокрема, головна в Радянському Союзі Московська аудіо-фірма “Мелодія”, яка мала в Україні свій філіал, автоматично перебрала на себе права власника записаних нею творів. У такий спосіб, Москва, як і раніше, продовжує бути розпорядником авторських прав українських композиторів, але з дивовижною відмінністю. Зокрема, мімікрувавши у різноманітні міжнародні аудіофірмочки, без будь-якої участі композитора чи виконавця, “Мелодія” сама вирішує долю існуючого у неї золотого запасу музики України. Вже не кажучи про якусь фінансову винагороду, автори взагалі поняття не мають, що діється з їхніми творами.
Ось і виходить, що, записані свого часу фірмою “Мелодія”, наприклад, симфонії українських композиторів Євгена Станковича чи Валентина Сильвестрова успішно продаються на П’ятій авеню Нью-Йорка, в престижних магазинах Європи, отримуючи високу оцінку провідних критиків. Але самі композитори дізнаються про це тільки тоді, якщо хтось із знайомих чи колег випадково привезе диск з їхньою музикою. Нині в Україні існує Державна агенція з авторських прав. Паралельно виникають приватні й громадські організації, які складають угоди з авторами про їхній захист. Нова система поступово таки починає спрацьовувати. Підтверджують це слова Мирослава Скорика з його інтерв’ю для радіо “Свобода”.
Мирослав Скорик
Ця проблема, власне, такої пропаганди музики української є дуже важка, тому що це вимагає, як і кожне просування, чи-то культурне, чи економічне, зусиль чи з твоєї сторони, чи з боку держави. Реклама зараз відіграє дуже велику роль. Так що дуже важко, сказати б, пробитися в цьому. Але в більшій мірі вдається. Я навіть можу сказати, що хоча як композитор серйозної музики, я, припустимо, не одержую якихось великих гонорарів за виконання моїх творів ( вони мінімальні), але однак навіть по тим даним, які мені приходять по авторських правах, я бачу, що, наприклад, кожний рік моя музика звучить хоча б у 50 країнах світу.
Леся Олійник
Цю прекрасну, сумну “Мелодію” Мирослава Скорика можна сприймати і як певний музичний символ ситуації, що склалася в Україні з авторськими правами на інтелектуальну та творчу власність.
