Прага, 27 грудня 2003 року.
Петро Кагуй
Говорить “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Нинішня передача “Листи на Свободу” - остання у цьому році. Наближаються різдвяно-новорічні свята і до нашої редакційної пошти надійшло вже чимало привітань та побажань. Вони адресовані не лише нам, працівникам радіо, а й усім нашим слухачам, українським громадянам та загалом Україні.
Однак, останні тижні у політичному житті України були настільки напруженими, що мені доводиться розпочинати програму не цими привітаннями. Про них я більше скажу наприкінці передачі.
Події в українському парламенті, насамперед 23-24 грудня, тримали у напруженні чи не усіх політично активних громадян України. Власне, вже очікування 23-го числа, на яке був призначений розгляд змін до Конституції України, не давало спокою багатьом, про що свідчать і листи наших слухачів.
“Я не знаю, чого більше в рішеннях Конституційного суду стосовно обрання президента... – сорому чи жаху, непрофесійності чи рабської покірливості?”, - запитує наш слухач пан Куликов із міста Сніжне Донецької області.
“Інститут, який повинен захищати конституцію і мої права, - продовжує він, - топчеться по цих моїх правах. А я не хочу нікому делегувати своє право на пряме обрання президента. Як на мене, то я, взагалі, волів би обирати не лише президента, але й прем’єр-міністра, і голову Верховного суду, і навіть місцевих суддів”, - наголошує пан Куликов із Донеччини.
Він також порушує запитання: “А що заважає нинішній Верховній Раді, маючи в державі такий Конституційний суд, звернутися до нього з проектом закону про обрання депутатів Верховної Ради майбутнього скликання - нинішньою “більшістю”? Я впевнений, що Конституційний Суд не знайшов би в цьому нічого антиконституційного!”.
А зараз прозвучать фрагменти із послання Василя Яківчика з міста Городенки. Пан Яківчик надіслав нам вже другого свого відкритого листа до народного депутата, координатора парламентської більшості” Степана Гавриша.
“Шановний пане Гавришу, Ви написали для свого внука книжку “Маленькі історії про великі істини. Права та свободи дитини”. А чи не варта було б Вам написати ще одну книжку для свого онука, щоб у популярній формі роз’яснити усі статті Конституції України.
Розказати про те, як дідусь Степан, а також дві бабусі Раїса Богатирьова і Катерина Ващук та ще кілька дядьків - вирішили змінити 103-тю статтю чинної Конституції України: обмежити права українських громадян, забрати у них право обирати президента всенародним голосуванням. Натомість це право хочуть передати дядькам і тітонькам Верховної Ради. А дядьки з Конституційного Суду такі дурниці підтримали.
І розкажіть, як “мажоритарники” в округах спершу купують голоси, щоб бути депутатами, а потім вже їх як депутатів купують у Верховній Раді, щоб вони проголосували за той чи інший закон який потрібний так званій “більшості”.
І чому в Україні на 13-му році державної незалежності ще немає демократії і не виконуються статті Конституції. І чому так звана “депутатська більшість” хоче на ще один строк обрати нині діючого президента...
…Насамкінець, Вам моя порада - не займайтеся недолугою конституційною реформою, а все таки краще напишіть ще одну книжку для свого внука, може вона буде такою популярною як книжка “Гаррі Поттер”.
З повагою до Вас, Василь Яківчик із міста Городенки Івано-Франківської області”.
“Мене як громадянина України до глибини душі хвилює те, що мене намагаються позбавити права вибирати президента. Це хижацька зграя більшості із координатором “товаришем” Гавришем. Я вважаю їх зрадниками України”, - написав дещо раніше у своєму листі Юрій Нестеренко з Києва.
А ось репліка з електронного листа без підпису: “Всякі реформи тільки після виборів Президента всенародним голосуванням в рамках діючої Конституції. А на сьогодні – лише протидія!”.
На черзі лист Романа Петріва із міста Миколаєва, що на Львівщині:
“Вибори нового Президента мають відбутися, як і належить – у 2004 році. Весь український народ до краю замучений шельмівськими іграми політичних “рулетників”, казнокрадів, корупціонерів, московських лакеїв та всяких до них подібних шкідників на шляху націонал-державницького демократичного поступу.
Хочемо вибрати такого Президента, котрий не лише у Києві, але й у Москві, Варшаві, Парижі, Празі, Вашингтоні - скрізь на світі Божому, славився б - людиною України. Щоб він був нашим українським Жаком Шираком, Кваснєвським, Гавелом, Бразаускасом і їм подібним патріотом своєї Батьківщини, батьком і гордістю Народу Українського. І, до речі, хочу ще сказати, що маю на увазі не тільки Президента, але й... “пані президентову”. Це, на мою думку, дуже значуще і важливе. Власне вона повинна презентувати вдома і у світі елегантність, мудрість, національний патріотизм, доброту, материнство, гостинність та усі інші найкращі риси українського жіноцтва.
Тому мій вибір і моїх знайомих однозначно і остаточно зупинився на подружжі Ющенків.
Це прізвище сьогодні на устах мільйонів українських виборців -патріотів. Вони - наша надія. За них будемо боротись і, віримо, що переможемо.
З найкращою повагою до вас, Роман Петрів, місто Миколаїв Львівської області”.
Не усі наші слухачі такі однозначні як Роман Петрів в оцінці Віктора Ющенка щодо його, очевидної, участі у змаганнях за президентське крісло на наступних виборах. Ось, скажімо Любов Чуйко зі села Шевченківки Магдалинівського району Дніпропетровської області, схоже, що має намір голосувати саме за Ющенка, але при цьому вона висловлює свої застереження:
“У президентах я хотіла б бачити Ющенка, незважаючи на його незрозумілу тактику. Але, більше схильна до Юлії Тимошенко, бо її дії прозоріші, хоча я розумію, що вона - не переможе.
А ще в мене жевріє надія, що з’явиться справжній кандидат у президенти і поведе за собою народ. Навіщо нам наївний і беззубий президент, котрий раз за разом дає обдурити себе більшості?”.
А зараз, шановні слухачі, у дикторському читанні прозвучать окремі фрагменти із листа нашого постійного дописувача Йосипа Решка з Києва:
“До цього листа спонукав мене виступ на “Радіо Свобода” 17 грудня цього року першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука. Вірніше його теза про те, що народ може помилятися, тому краще обирати президента парламентом.
Дуже шкодую, що не вдалось додзвонитись до прямого ефіру. Я хотів запитати його про наступне: що було б з політиками, та й парламентом у цілому в будь-якій цивілізованій державі, якби вони ігнорували волю понад 80 % громадян? Всі соціологічні опитування показують, що саме така кількість виборців наполягає на прямих виборах президента.
Леонід Кравчук дав чітко зрозуміти: нині діючій владі, особливо “об’єднаним” на чолі з Медведчуком глибоко начхати на український народ. Краще “більшовики” в парламенті, збиті в стаю завдяки лому та “зелених”, влаштують, так би мовити, “міжусобойчик” та оберуть собі чергового кучму.
Дешево й сердито. А народ переб’ється. Терпів же він Кравчука, терпить Кучму, потерпить і їм подібного. Та врешті-решт питання не в Кравчуку.
Виникає запитання: як могло трапитись так, що ненависна народу влада так цинічно дає зрозуміти своєму “електорату”: ваша думка нікого не цікавить, ви зайві?
Причина перша, і основна. Нинішня опозиція виявилась надто слабкою, в першу чергу в організаційному плані. Вона зосередила свої зусилля на боротьбу з вітряками в стінах парламенту, фактично відсторонившись від рутинної, але вкрай важкої й конче необхідної роботи з виборцями. Ця робота якщо і ведеться, то виключно спонтанно, у вигляді проведення форумів та збирання підписів, організованих, до речі, вкрай бездарно. Смішно й гірко спостерігати за опозиціонерами, які намагаються в чомусь переконати “більшовиків”. Слід, врешті-решт, зрозуміти: єдине, що хвилює “більшовиків” – це їхні гаманці, які повністю залежать від Адміністрації Президента. Вони вже давно не обтяжують себе такими поняттями, як честь, гідність, патріотизм.
Опозиція після утворення “більшості” в парламенті зобов’язана була зосередити всі свої зусилля для роботи з виборцями з метою підготовки до того, щоб в критичний момент вивести на вулиці Києва мільйони людей. І якби опозиція діяла таким чином, то, немає сумніву, що влада ніколи б не дозволила собі бавитись з народом у проекти Гавриша. Але, маємо те, що маємо, як сказав перший. У тому числі й опозицію.
Причина друга, дотична. Свого часу Сталіна українські комуністи запитували: “Чи правда, що республіки мають право, згідно Конституції, на самовизначення, включно до виходу зі складу СРСР?”. Так, відповів вождь всіх народів, але для того й є комуністи, щоб подібне питання ніколи не піднімалось.
Природа українських комуністів з того часу ні на йоту не змінилась. Дехто вже став про це забувати, піймавшись на гачок їхній нібито “опозиційності”. Це хто опозиціонер, комуністи? Невже так коротка пам’ять у наших патріотів, що забули, хто привів до влади обох Леонідів, які є плоть від плоті комуністів?
Слід зрозуміти, що роль компартії в опозиційній четвірці точнісінько така сама, як і Марчука в Канівській “четвірці”. Зараз Петро Симоненко вважає, що у нього в руках “золота акція” в процесі конституційної реформи. Та дуже швидко ця “акція” перетвориться у використаний, пожмаканий папірець з відповідними наслідками.
Хоч електорат комуністичного лідера переважно люди похилого віку, але й вони зрозуміють, як їх використали для підтримки діючого режиму, вдавшись до свого роду українського пакту “Рібентропа-Молотова” у виконанні Медведчука й Симоненка...”.
Нагадаю, що це були лише окремі фрагменти із листа Йосипа Решка з Києва.
А зараз пропоную послухати ще один відгук на нещодавню передачу “Вечірньої Свободи”, у якій взяв участь екс-президент України Леонід Кравчук. Ось що написав Володимир Гончар зі селища міського типу Буча, що на Київщині:
“Не можу промовчати і не відреагувати на Ваш різдвяно-новорічний подарунок нам, Вашим слухачам, який Ви зробили у вигляді морально-етичних повчань колишнього президента України Леоніда Кравчука.
Не може він, не має морального права вчити нас, як потрібно жити і вести себе, тому що саме він започаткував, заклав основи цієї злочинної держави, у якій нині так фізично та морально страждають люди. А тепер він закликає зубожених бути терпимими до своїх кривдників, закликає обкрадених бути толерантними до злодіїв. Чи не блюзнірство це???
Якщо він насправді бажає навчити нас, як стати багатими, то нехай краще розкаже, як він, Медведчук та інші з ними – зуміли за такий короткий час стати мільйонерами. Це замість його порад - як пересічній людині на 13-му році незалежності дожити до прожиткового мінімуму. Адже усі ми вийшли з народу – того самого “радянського”, якого Кравчук ідеологічно цементував. Вийшли разом із однаковим стартовим капіталом, то ж як він, будучи першим президентом, зумів зробити, із цього народу - сотні мільйонерів і мільйони жебраків.
Так, ми знаємо його уміння перевтілюватися, у цьому він – великий артист. Але, нехай не натякає на набутий досвіт президента, бо він уже може бути президентом хіба що в СДПУ(о) або радником у футбольного президента Ігоря Суркіса.
Правий поет, який написав: “Народ дурити балачками годі! І мати нас не треба за калік, Якщо при владі і багатий – злодій. То це тавро на совісті навік!”.
До Вас же, шановна редакціє, прохання - не робіть нам таких подарунків та ще й під новий рік.
А якщо запрошуєте до розмови когось із тих, котрі говорять, що вони знають, як зробити в Україні життя матеріально і духовно кращим, то нехай говорять конкретно і коротко...”.
З пошаною, Володимир Гончар зі селища міського типу Буча, що на Київщині”.
На черзі фрагмент із листа колишнього комуніста, колишнього офіцера, а нині пенсіонера та невдахи-підприємця, Олексія Ковальчука з міста Ужгорода. Це так про себе написав сам пан Ковальчук. А в його посланні є такі рядки:
“Більшість” прагне вибрати президента для себе, і аж ніяк не для суспільства. Прийде знову студент і скаже: “Ці два терміни я вчився, а тепер будете мати вже “іншого президента”. І знову він не буде знати, яку ж державу будувати”.
“А першому президентові пропоную ще при житті спорудити пам’ятника: з усієї України зібрати “возики-сумки”, що їх у народі назвали “кравчучками” і встановити їх на головній площі столиці – це ж головні “інструменти” виживання українця на сьогодні. “Маємо те, що маємо”.
З повагою до усіх свободівців, колишній комуніст, колишній офіцер, а нині пенсіонер та невдаха-підприємець, Олексій Ковальчук із міста Ужгорода”.
Однак, зовсім по іншому вирішив вшанувати екс-президента Леоніда Кравчука - Голова Чернівецької обласної державної адміністрації Михайло Романів, який за сумісництвом є першим секретарем Чернівецького обкому СДПУ(О). Тобто, пан Романів перебуває в одній партії з Леонідом Кравчуком, яку очолює сам глава президентської адміністрації Віктор Медведчук.
Голова Чернівецької обласної держадміністрації Михайло Романів, як повідомило 25 грудня агентство УНІАН, підписав розпорядження “Про відзначення в області 70-річчя від дня народження відомого державного діяча, першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука”.
І поява такого розпорядження пов''язана з відповідним листом віце-прем''єр-міністра України Дмитра Табачника ще від 30 вересня цього року. А 70-річним ювіляром Леонід Кравчук буде вже незабаром - 10 січня 2004 року.
Згідно з розпорядженням, у Чернівцях, де Леонід Кравчук починав свою трудову біографію, буде проведено науково-практичну конференцію, присвячену “історії відродження української державності та встановленню інституту президентства у незалежній Україні”.
А у всіх навчально-освітніх закладах краю передбачено проведення виховних годин та уроків історії на тему: “Роль особистості в історії. Перший Президент незалежної України – Леонід Кравчук”, а також організацію тематичних виставок в бібліотеках, закладах культури, музейних експозицій, присвячених “трудовій і політичній діяльності відомого державного діяча – Леоніда Кравчука”.
А чи збираються споруджувати ще за життя якийсь пам’ятник Леонідові Кравчуку, як це запропонував наш слухач із Ужгорода, наразі, не відомо, про це агентство УНІАН нічого не повідомило.
“2003 рік увійде в історію як рік ганьби нашої недолугої і продажної влади з одного боку, а з іншого, як рік парадоксів внутрішнього і зовнішнього буття України”, - пише Михайло Величко зі селища міського типу Артемівка Шумівського району Полтавської області.
А одним із таких парадоксів є - святотатство, - зазначає пан Величко.
“Із усіх державної засобів масової інформації покотилися крокодилячі сльози з нагоди 70-их роковин жахливої трагедії українського народу - штучного голодомору 1932-33 років. І водночас влада влаштувала помпезне відзначення 85-річчя одного з катів України Володимира Щербицького, діяльність якого мало чим відрізнялася від тих, хто влаштовував штучний голодомор.
Відзначення ювілею на державному рівні удостоївся і комсомол, представники якого нишпорили, винюхували у ті важкі роки 32-33-го: чи не зберегла часом чиясь мати якусь картоплину чи сухарик для своєї дитини”, - зауважує Михайло Величко зі селища міського типу Артемівка, що на Полтавщині.
На черзі поетичне послання... знову він нашого невтомного дописувача Івана Киреєва із Шепетівки, що на Хмельниччині. Для пана Киреєва його “поетичне перо” - ніби козацька шабля. Цього разу він сам у цьому зізнався. Від себе можу лише зауважити, що як на мене, то володіє від цією шаблею як відважний, справжній український козак.
Ми – Україна!
Візьму перо рукою зрячою І уявлю, що булава! Мій Боже, я Тобі завдячую, Що Україна ще жива!
Що стільки років закріпачує Тебе ненависна Москва, А Ти доводиш, що Ти – Нація! І москалям назло жива!
Років попереду багато ще І кожен буде, наче бій! Бо Україна – це не звалище, Садок вишневий твій і мій!
Хай віють злі вітри із Півночі – Не змерзнемо, не вимремо! Моє перо, як шабля гостра І з ним я б’ю у серце ворога За тих, що гибіли в колгоспах, За тих, що згинули від голода! За ті мільйони поневолених, Що й досі не опам’ятаються, Та до Москви не йдуть з поклонами – До свеї матінки вертаються!
Ми, українці, ще віддячимо, Землі своїй і небу синьому! Гордитись будемо і вдачею – недарма звемось Україною!
Петро Кагуй
А зараз перейду до різдвяно-новорічних привітань, про які я вже згадував на початку передачі.
Насамперед, дорого слухачі, скажу, що ми вдячні усім, хто слухає наші передачі. І нам особливо приємно, що досить багато з Вас знаходить час і можливість писати нам листи, телефонувати до нас під час передач у прямому ефірі. І ми раді, що Ви, у своїх листах, даєте свої оцінки нашим передачам, висловлюєте свої побажання та критичні зауваження. Це все допомагає нам у нашій роботі. Одна з моїх колег часто в ефірі висловлює гасло: “Будьмо разом”! Отож, залишаймося разом і надалі.
А у ці дні дякуємо Вам, шановні слухачі, і за Ваші різдвяно-новорічні привітання. Перераховувати авторів таких послань не стану. І прошу за це не ображатися. Таких послань досить багато, і, очевидно, що якась частина з них ще у дорозі. І вже ж, оскільки ці привітання адресовані, здебільшого, не лише працівникам нашої редакції, а усім нашим слухачам та, загалом, українським громадянам, то зупинюся на кількох із них.
“Нехай Господь благословить усіх нас на добрі помисли і справи”, - мовиться у привітанні Петра Дмитраша з Німеччини.
А Дарія Притуляк із міста Пустомити, що на Львівщині написала: “З нагоди наближення Нового Року, Різдвяних свят, зичу вашому колективу здоров’я, свободи слова, безмежного щастя.
І щоб 2004 рік був особливо щасливим для Вас і для Народу України. І щоб Ваші передачі були завжди радісними”.
Що ж дякуємо пані Притуляк, як і усім іншим нашим слухачам за чимало теплих слів у привітаннях. Ну, а щодо побажання, щоб наші передачі “були завжди радісними”, то нам також хочеться цього. Будемо сподіватися, що у 2004 році відбудеться чимало позитивних змін в українському суспільстві і розмови про досягнення, про успіхи переважатимуть над нинішніми складними суспільними проблемами.
Також пропоную послухати, у дикторському читанні, ще одне привітання, від Олени Клименко з міста Таращі, що на Київщині:
“Наближаються свята Різдва та Нового Року! Хочу привітати увесь Ваш творчий колектив та побажати: успіхів у роботі, міцного здоров’я, щастя, а також залишатися із - такою ж правдивістю та свободою думок, які Вам притаманні. Будьте й надалі з народом, давайте йому можливість так само висловити власні погляди на життя в Україні. А оскільки наступний рік надзвичайно важливий для нашої держави, то хочу побажати усім нам, щоб ми продемонстрували усьому світові, що ми хочемо і вміємо жити так, як живе сьогодні Європа.
Не будьмо байдужими до власної долі, єднаймося і тоді досягнення бажаних змін на краще - не забариться! Хай щастить усім!
З повагою, Олена Клименко”.
Нарешті, надійшла черга і нам привітати наших слухачів. І це зробить керівник нашої редакції. А я на цьому, шановні слухачі, прощаюся. Цього разу з Вами був Петро Кагуй, і мені доведеться вести передачу “Листи на Свободу” через тиждень, вже у новому році.
А зараз слово директору Української редакції “Радіо Свобода” Олександру Народецькому.
Олександр Народецький
Дорогі слухачі!
Скільки живемо, стільки й дивуємось, як непомітно минає час. Мить сплітається з годиною, година з тижнем. А ось і рік промайнув. Я думаю, що у кожного з нас свій і лише свій діалог із часом. Мої доньки підростають, натомість я старію. За їхньою молодістю я помічаю свою старість. Але водночас радість моїх дітей, їхні успіхи, нехай і невеликі, дають мені додаткову спокусу на мрію. Ні, недарма так багато в Україні співають про мрії!
А в Новому році ми завжди хочемо мати нові шанси на сподівання. Щоб не лише сильні світу цього, не лише люди, у котрих є спроможності, а й багато інших мали більше вибору жити гідно iз рівними шансами на щастя і трохи ліпше життя. Помиляюсь, чому трохи ліпше, чому не кардинально ліпше.! Це також, до речі, мрія. Але дехто все-таки вже її досяг. Черга за іншими... за Вами. Тут потрібні також і відповідні Ваші зусилля.
Вперед! Мета варта того.
Новий рік – це напевно і новий поріг вибору. Він, цей поріг, збігся в Україні з виборами президента, і не я перший віщун: ледве чи що може зупинити той час, коли в Україні практично кожен буде відчувати, що й він чи вона - потенційні президенти цієї Великої країни.
Він чи вона готові до праці і чуда.
Підіть - зупиніть час. Це - як зупинити серце. Дорогі наші слухачі... Життя триває. Щоб там не було, воно продовжується в наших дітях і батьках, родичах і друзях, колегах і знайомих.
У нових мріях. У мільйонах президентів.
З новим роком. З новими фантастичними мріями, до яких обов''язково добіжить час.
Здоров''я... Добра і Ніжності.
Хай Вам справді щастить!
Олександр Народецький, Прага 2003-2004.
Петро Кагуй
Говорить “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Нинішня передача “Листи на Свободу” - остання у цьому році. Наближаються різдвяно-новорічні свята і до нашої редакційної пошти надійшло вже чимало привітань та побажань. Вони адресовані не лише нам, працівникам радіо, а й усім нашим слухачам, українським громадянам та загалом Україні.
Однак, останні тижні у політичному житті України були настільки напруженими, що мені доводиться розпочинати програму не цими привітаннями. Про них я більше скажу наприкінці передачі.
Події в українському парламенті, насамперед 23-24 грудня, тримали у напруженні чи не усіх політично активних громадян України. Власне, вже очікування 23-го числа, на яке був призначений розгляд змін до Конституції України, не давало спокою багатьом, про що свідчать і листи наших слухачів.
“Я не знаю, чого більше в рішеннях Конституційного суду стосовно обрання президента... – сорому чи жаху, непрофесійності чи рабської покірливості?”, - запитує наш слухач пан Куликов із міста Сніжне Донецької області.
“Інститут, який повинен захищати конституцію і мої права, - продовжує він, - топчеться по цих моїх правах. А я не хочу нікому делегувати своє право на пряме обрання президента. Як на мене, то я, взагалі, волів би обирати не лише президента, але й прем’єр-міністра, і голову Верховного суду, і навіть місцевих суддів”, - наголошує пан Куликов із Донеччини.
Він також порушує запитання: “А що заважає нинішній Верховній Раді, маючи в державі такий Конституційний суд, звернутися до нього з проектом закону про обрання депутатів Верховної Ради майбутнього скликання - нинішньою “більшістю”? Я впевнений, що Конституційний Суд не знайшов би в цьому нічого антиконституційного!”.
А зараз прозвучать фрагменти із послання Василя Яківчика з міста Городенки. Пан Яківчик надіслав нам вже другого свого відкритого листа до народного депутата, координатора парламентської більшості” Степана Гавриша.
“Шановний пане Гавришу, Ви написали для свого внука книжку “Маленькі історії про великі істини. Права та свободи дитини”. А чи не варта було б Вам написати ще одну книжку для свого онука, щоб у популярній формі роз’яснити усі статті Конституції України.
Розказати про те, як дідусь Степан, а також дві бабусі Раїса Богатирьова і Катерина Ващук та ще кілька дядьків - вирішили змінити 103-тю статтю чинної Конституції України: обмежити права українських громадян, забрати у них право обирати президента всенародним голосуванням. Натомість це право хочуть передати дядькам і тітонькам Верховної Ради. А дядьки з Конституційного Суду такі дурниці підтримали.
І розкажіть, як “мажоритарники” в округах спершу купують голоси, щоб бути депутатами, а потім вже їх як депутатів купують у Верховній Раді, щоб вони проголосували за той чи інший закон який потрібний так званій “більшості”.
І чому в Україні на 13-му році державної незалежності ще немає демократії і не виконуються статті Конституції. І чому так звана “депутатська більшість” хоче на ще один строк обрати нині діючого президента...
…Насамкінець, Вам моя порада - не займайтеся недолугою конституційною реформою, а все таки краще напишіть ще одну книжку для свого внука, може вона буде такою популярною як книжка “Гаррі Поттер”.
З повагою до Вас, Василь Яківчик із міста Городенки Івано-Франківської області”.
“Мене як громадянина України до глибини душі хвилює те, що мене намагаються позбавити права вибирати президента. Це хижацька зграя більшості із координатором “товаришем” Гавришем. Я вважаю їх зрадниками України”, - написав дещо раніше у своєму листі Юрій Нестеренко з Києва.
А ось репліка з електронного листа без підпису: “Всякі реформи тільки після виборів Президента всенародним голосуванням в рамках діючої Конституції. А на сьогодні – лише протидія!”.
На черзі лист Романа Петріва із міста Миколаєва, що на Львівщині:
“Вибори нового Президента мають відбутися, як і належить – у 2004 році. Весь український народ до краю замучений шельмівськими іграми політичних “рулетників”, казнокрадів, корупціонерів, московських лакеїв та всяких до них подібних шкідників на шляху націонал-державницького демократичного поступу.
Хочемо вибрати такого Президента, котрий не лише у Києві, але й у Москві, Варшаві, Парижі, Празі, Вашингтоні - скрізь на світі Божому, славився б - людиною України. Щоб він був нашим українським Жаком Шираком, Кваснєвським, Гавелом, Бразаускасом і їм подібним патріотом своєї Батьківщини, батьком і гордістю Народу Українського. І, до речі, хочу ще сказати, що маю на увазі не тільки Президента, але й... “пані президентову”. Це, на мою думку, дуже значуще і важливе. Власне вона повинна презентувати вдома і у світі елегантність, мудрість, національний патріотизм, доброту, материнство, гостинність та усі інші найкращі риси українського жіноцтва.
Тому мій вибір і моїх знайомих однозначно і остаточно зупинився на подружжі Ющенків.
Це прізвище сьогодні на устах мільйонів українських виборців -патріотів. Вони - наша надія. За них будемо боротись і, віримо, що переможемо.
З найкращою повагою до вас, Роман Петрів, місто Миколаїв Львівської області”.
Не усі наші слухачі такі однозначні як Роман Петрів в оцінці Віктора Ющенка щодо його, очевидної, участі у змаганнях за президентське крісло на наступних виборах. Ось, скажімо Любов Чуйко зі села Шевченківки Магдалинівського району Дніпропетровської області, схоже, що має намір голосувати саме за Ющенка, але при цьому вона висловлює свої застереження:
“У президентах я хотіла б бачити Ющенка, незважаючи на його незрозумілу тактику. Але, більше схильна до Юлії Тимошенко, бо її дії прозоріші, хоча я розумію, що вона - не переможе.
А ще в мене жевріє надія, що з’явиться справжній кандидат у президенти і поведе за собою народ. Навіщо нам наївний і беззубий президент, котрий раз за разом дає обдурити себе більшості?”.
А зараз, шановні слухачі, у дикторському читанні прозвучать окремі фрагменти із листа нашого постійного дописувача Йосипа Решка з Києва:
“До цього листа спонукав мене виступ на “Радіо Свобода” 17 грудня цього року першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука. Вірніше його теза про те, що народ може помилятися, тому краще обирати президента парламентом.
Дуже шкодую, що не вдалось додзвонитись до прямого ефіру. Я хотів запитати його про наступне: що було б з політиками, та й парламентом у цілому в будь-якій цивілізованій державі, якби вони ігнорували волю понад 80 % громадян? Всі соціологічні опитування показують, що саме така кількість виборців наполягає на прямих виборах президента.
Леонід Кравчук дав чітко зрозуміти: нині діючій владі, особливо “об’єднаним” на чолі з Медведчуком глибоко начхати на український народ. Краще “більшовики” в парламенті, збиті в стаю завдяки лому та “зелених”, влаштують, так би мовити, “міжусобойчик” та оберуть собі чергового кучму.
Дешево й сердито. А народ переб’ється. Терпів же він Кравчука, терпить Кучму, потерпить і їм подібного. Та врешті-решт питання не в Кравчуку.
Виникає запитання: як могло трапитись так, що ненависна народу влада так цинічно дає зрозуміти своєму “електорату”: ваша думка нікого не цікавить, ви зайві?
Причина перша, і основна. Нинішня опозиція виявилась надто слабкою, в першу чергу в організаційному плані. Вона зосередила свої зусилля на боротьбу з вітряками в стінах парламенту, фактично відсторонившись від рутинної, але вкрай важкої й конче необхідної роботи з виборцями. Ця робота якщо і ведеться, то виключно спонтанно, у вигляді проведення форумів та збирання підписів, організованих, до речі, вкрай бездарно. Смішно й гірко спостерігати за опозиціонерами, які намагаються в чомусь переконати “більшовиків”. Слід, врешті-решт, зрозуміти: єдине, що хвилює “більшовиків” – це їхні гаманці, які повністю залежать від Адміністрації Президента. Вони вже давно не обтяжують себе такими поняттями, як честь, гідність, патріотизм.
Опозиція після утворення “більшості” в парламенті зобов’язана була зосередити всі свої зусилля для роботи з виборцями з метою підготовки до того, щоб в критичний момент вивести на вулиці Києва мільйони людей. І якби опозиція діяла таким чином, то, немає сумніву, що влада ніколи б не дозволила собі бавитись з народом у проекти Гавриша. Але, маємо те, що маємо, як сказав перший. У тому числі й опозицію.
Причина друга, дотична. Свого часу Сталіна українські комуністи запитували: “Чи правда, що республіки мають право, згідно Конституції, на самовизначення, включно до виходу зі складу СРСР?”. Так, відповів вождь всіх народів, але для того й є комуністи, щоб подібне питання ніколи не піднімалось.
Природа українських комуністів з того часу ні на йоту не змінилась. Дехто вже став про це забувати, піймавшись на гачок їхній нібито “опозиційності”. Це хто опозиціонер, комуністи? Невже так коротка пам’ять у наших патріотів, що забули, хто привів до влади обох Леонідів, які є плоть від плоті комуністів?
Слід зрозуміти, що роль компартії в опозиційній четвірці точнісінько така сама, як і Марчука в Канівській “четвірці”. Зараз Петро Симоненко вважає, що у нього в руках “золота акція” в процесі конституційної реформи. Та дуже швидко ця “акція” перетвориться у використаний, пожмаканий папірець з відповідними наслідками.
Хоч електорат комуністичного лідера переважно люди похилого віку, але й вони зрозуміють, як їх використали для підтримки діючого режиму, вдавшись до свого роду українського пакту “Рібентропа-Молотова” у виконанні Медведчука й Симоненка...”.
Нагадаю, що це були лише окремі фрагменти із листа Йосипа Решка з Києва.
А зараз пропоную послухати ще один відгук на нещодавню передачу “Вечірньої Свободи”, у якій взяв участь екс-президент України Леонід Кравчук. Ось що написав Володимир Гончар зі селища міського типу Буча, що на Київщині:
“Не можу промовчати і не відреагувати на Ваш різдвяно-новорічний подарунок нам, Вашим слухачам, який Ви зробили у вигляді морально-етичних повчань колишнього президента України Леоніда Кравчука.
Не може він, не має морального права вчити нас, як потрібно жити і вести себе, тому що саме він започаткував, заклав основи цієї злочинної держави, у якій нині так фізично та морально страждають люди. А тепер він закликає зубожених бути терпимими до своїх кривдників, закликає обкрадених бути толерантними до злодіїв. Чи не блюзнірство це???
Якщо він насправді бажає навчити нас, як стати багатими, то нехай краще розкаже, як він, Медведчук та інші з ними – зуміли за такий короткий час стати мільйонерами. Це замість його порад - як пересічній людині на 13-му році незалежності дожити до прожиткового мінімуму. Адже усі ми вийшли з народу – того самого “радянського”, якого Кравчук ідеологічно цементував. Вийшли разом із однаковим стартовим капіталом, то ж як він, будучи першим президентом, зумів зробити, із цього народу - сотні мільйонерів і мільйони жебраків.
Так, ми знаємо його уміння перевтілюватися, у цьому він – великий артист. Але, нехай не натякає на набутий досвіт президента, бо він уже може бути президентом хіба що в СДПУ(о) або радником у футбольного президента Ігоря Суркіса.
Правий поет, який написав: “Народ дурити балачками годі! І мати нас не треба за калік, Якщо при владі і багатий – злодій. То це тавро на совісті навік!”.
До Вас же, шановна редакціє, прохання - не робіть нам таких подарунків та ще й під новий рік.
А якщо запрошуєте до розмови когось із тих, котрі говорять, що вони знають, як зробити в Україні життя матеріально і духовно кращим, то нехай говорять конкретно і коротко...”.
З пошаною, Володимир Гончар зі селища міського типу Буча, що на Київщині”.
На черзі фрагмент із листа колишнього комуніста, колишнього офіцера, а нині пенсіонера та невдахи-підприємця, Олексія Ковальчука з міста Ужгорода. Це так про себе написав сам пан Ковальчук. А в його посланні є такі рядки:
“Більшість” прагне вибрати президента для себе, і аж ніяк не для суспільства. Прийде знову студент і скаже: “Ці два терміни я вчився, а тепер будете мати вже “іншого президента”. І знову він не буде знати, яку ж державу будувати”.
“А першому президентові пропоную ще при житті спорудити пам’ятника: з усієї України зібрати “возики-сумки”, що їх у народі назвали “кравчучками” і встановити їх на головній площі столиці – це ж головні “інструменти” виживання українця на сьогодні. “Маємо те, що маємо”.
З повагою до усіх свободівців, колишній комуніст, колишній офіцер, а нині пенсіонер та невдаха-підприємець, Олексій Ковальчук із міста Ужгорода”.
Однак, зовсім по іншому вирішив вшанувати екс-президента Леоніда Кравчука - Голова Чернівецької обласної державної адміністрації Михайло Романів, який за сумісництвом є першим секретарем Чернівецького обкому СДПУ(О). Тобто, пан Романів перебуває в одній партії з Леонідом Кравчуком, яку очолює сам глава президентської адміністрації Віктор Медведчук.
Голова Чернівецької обласної держадміністрації Михайло Романів, як повідомило 25 грудня агентство УНІАН, підписав розпорядження “Про відзначення в області 70-річчя від дня народження відомого державного діяча, першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука”.
І поява такого розпорядження пов''язана з відповідним листом віце-прем''єр-міністра України Дмитра Табачника ще від 30 вересня цього року. А 70-річним ювіляром Леонід Кравчук буде вже незабаром - 10 січня 2004 року.
Згідно з розпорядженням, у Чернівцях, де Леонід Кравчук починав свою трудову біографію, буде проведено науково-практичну конференцію, присвячену “історії відродження української державності та встановленню інституту президентства у незалежній Україні”.
А у всіх навчально-освітніх закладах краю передбачено проведення виховних годин та уроків історії на тему: “Роль особистості в історії. Перший Президент незалежної України – Леонід Кравчук”, а також організацію тематичних виставок в бібліотеках, закладах культури, музейних експозицій, присвячених “трудовій і політичній діяльності відомого державного діяча – Леоніда Кравчука”.
А чи збираються споруджувати ще за життя якийсь пам’ятник Леонідові Кравчуку, як це запропонував наш слухач із Ужгорода, наразі, не відомо, про це агентство УНІАН нічого не повідомило.
“2003 рік увійде в історію як рік ганьби нашої недолугої і продажної влади з одного боку, а з іншого, як рік парадоксів внутрішнього і зовнішнього буття України”, - пише Михайло Величко зі селища міського типу Артемівка Шумівського району Полтавської області.
А одним із таких парадоксів є - святотатство, - зазначає пан Величко.
“Із усіх державної засобів масової інформації покотилися крокодилячі сльози з нагоди 70-их роковин жахливої трагедії українського народу - штучного голодомору 1932-33 років. І водночас влада влаштувала помпезне відзначення 85-річчя одного з катів України Володимира Щербицького, діяльність якого мало чим відрізнялася від тих, хто влаштовував штучний голодомор.
Відзначення ювілею на державному рівні удостоївся і комсомол, представники якого нишпорили, винюхували у ті важкі роки 32-33-го: чи не зберегла часом чиясь мати якусь картоплину чи сухарик для своєї дитини”, - зауважує Михайло Величко зі селища міського типу Артемівка, що на Полтавщині.
На черзі поетичне послання... знову він нашого невтомного дописувача Івана Киреєва із Шепетівки, що на Хмельниччині. Для пана Киреєва його “поетичне перо” - ніби козацька шабля. Цього разу він сам у цьому зізнався. Від себе можу лише зауважити, що як на мене, то володіє від цією шаблею як відважний, справжній український козак.
Ми – Україна!
Візьму перо рукою зрячою І уявлю, що булава! Мій Боже, я Тобі завдячую, Що Україна ще жива!
Що стільки років закріпачує Тебе ненависна Москва, А Ти доводиш, що Ти – Нація! І москалям назло жива!
Років попереду багато ще І кожен буде, наче бій! Бо Україна – це не звалище, Садок вишневий твій і мій!
Хай віють злі вітри із Півночі – Не змерзнемо, не вимремо! Моє перо, як шабля гостра І з ним я б’ю у серце ворога За тих, що гибіли в колгоспах, За тих, що згинули від голода! За ті мільйони поневолених, Що й досі не опам’ятаються, Та до Москви не йдуть з поклонами – До свеї матінки вертаються!
Ми, українці, ще віддячимо, Землі своїй і небу синьому! Гордитись будемо і вдачею – недарма звемось Україною!
Петро Кагуй
А зараз перейду до різдвяно-новорічних привітань, про які я вже згадував на початку передачі.
Насамперед, дорого слухачі, скажу, що ми вдячні усім, хто слухає наші передачі. І нам особливо приємно, що досить багато з Вас знаходить час і можливість писати нам листи, телефонувати до нас під час передач у прямому ефірі. І ми раді, що Ви, у своїх листах, даєте свої оцінки нашим передачам, висловлюєте свої побажання та критичні зауваження. Це все допомагає нам у нашій роботі. Одна з моїх колег часто в ефірі висловлює гасло: “Будьмо разом”! Отож, залишаймося разом і надалі.
А у ці дні дякуємо Вам, шановні слухачі, і за Ваші різдвяно-новорічні привітання. Перераховувати авторів таких послань не стану. І прошу за це не ображатися. Таких послань досить багато, і, очевидно, що якась частина з них ще у дорозі. І вже ж, оскільки ці привітання адресовані, здебільшого, не лише працівникам нашої редакції, а усім нашим слухачам та, загалом, українським громадянам, то зупинюся на кількох із них.
“Нехай Господь благословить усіх нас на добрі помисли і справи”, - мовиться у привітанні Петра Дмитраша з Німеччини.
А Дарія Притуляк із міста Пустомити, що на Львівщині написала: “З нагоди наближення Нового Року, Різдвяних свят, зичу вашому колективу здоров’я, свободи слова, безмежного щастя.
І щоб 2004 рік був особливо щасливим для Вас і для Народу України. І щоб Ваші передачі були завжди радісними”.
Що ж дякуємо пані Притуляк, як і усім іншим нашим слухачам за чимало теплих слів у привітаннях. Ну, а щодо побажання, щоб наші передачі “були завжди радісними”, то нам також хочеться цього. Будемо сподіватися, що у 2004 році відбудеться чимало позитивних змін в українському суспільстві і розмови про досягнення, про успіхи переважатимуть над нинішніми складними суспільними проблемами.
Також пропоную послухати, у дикторському читанні, ще одне привітання, від Олени Клименко з міста Таращі, що на Київщині:
“Наближаються свята Різдва та Нового Року! Хочу привітати увесь Ваш творчий колектив та побажати: успіхів у роботі, міцного здоров’я, щастя, а також залишатися із - такою ж правдивістю та свободою думок, які Вам притаманні. Будьте й надалі з народом, давайте йому можливість так само висловити власні погляди на життя в Україні. А оскільки наступний рік надзвичайно важливий для нашої держави, то хочу побажати усім нам, щоб ми продемонстрували усьому світові, що ми хочемо і вміємо жити так, як живе сьогодні Європа.
Не будьмо байдужими до власної долі, єднаймося і тоді досягнення бажаних змін на краще - не забариться! Хай щастить усім!
З повагою, Олена Клименко”.
Нарешті, надійшла черга і нам привітати наших слухачів. І це зробить керівник нашої редакції. А я на цьому, шановні слухачі, прощаюся. Цього разу з Вами був Петро Кагуй, і мені доведеться вести передачу “Листи на Свободу” через тиждень, вже у новому році.
А зараз слово директору Української редакції “Радіо Свобода” Олександру Народецькому.
Олександр Народецький
Дорогі слухачі!
Скільки живемо, стільки й дивуємось, як непомітно минає час. Мить сплітається з годиною, година з тижнем. А ось і рік промайнув. Я думаю, що у кожного з нас свій і лише свій діалог із часом. Мої доньки підростають, натомість я старію. За їхньою молодістю я помічаю свою старість. Але водночас радість моїх дітей, їхні успіхи, нехай і невеликі, дають мені додаткову спокусу на мрію. Ні, недарма так багато в Україні співають про мрії!
А в Новому році ми завжди хочемо мати нові шанси на сподівання. Щоб не лише сильні світу цього, не лише люди, у котрих є спроможності, а й багато інших мали більше вибору жити гідно iз рівними шансами на щастя і трохи ліпше життя. Помиляюсь, чому трохи ліпше, чому не кардинально ліпше.! Це також, до речі, мрія. Але дехто все-таки вже її досяг. Черга за іншими... за Вами. Тут потрібні також і відповідні Ваші зусилля.
Вперед! Мета варта того.
Новий рік – це напевно і новий поріг вибору. Він, цей поріг, збігся в Україні з виборами президента, і не я перший віщун: ледве чи що може зупинити той час, коли в Україні практично кожен буде відчувати, що й він чи вона - потенційні президенти цієї Великої країни.
Він чи вона готові до праці і чуда.
Підіть - зупиніть час. Це - як зупинити серце. Дорогі наші слухачі... Життя триває. Щоб там не було, воно продовжується в наших дітях і батьках, родичах і друзях, колегах і знайомих.
У нових мріях. У мільйонах президентів.
З новим роком. З новими фантастичними мріями, до яких обов''язково добіжить час.
Здоров''я... Добра і Ніжності.
Хай Вам справді щастить!
Олександр Народецький, Прага 2003-2004.
