Прага, 3 січня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”.
В ефірі щотижнева передача “Cпоконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц.
Якщо вести мову сьогодні про Ісуса Христа, чи варто сьогодні заглиблюватися у заплутані глибини хронології і згадувати про перших християн, про історичні корені...
Мабуть, мав рацію російський філософ Володимир Соловйов, коли казав з цього приводу, що Христос один і людство, якщо воно вважає себе послідовником божественного, повинно зберегти головне – Христову істину.
Але в чому вона?
Той же Соловйов вважав, що східне православ’я і західний католицизм не виключають, а доповнюють одне одного. Російський мислитель підкреслював, що ворожість двох релігійних напрямків не є наслідком їхньої справжньої суті, а лише тимчасовий історичний факт.
Сьогодні чимало врівноважених служителів різних християнських церков сходяться у тому, що духу заповідей Христових чужий буквалізм, а заувага сина Божого про те, що “слова Мої суть дух і життя” є прямим натяком на пошук справжньої суті християнського, божественного, котре криється за буквою і словом тексту Святого письма.
Сьогодні чимало мислячих людей погоджуються, що Христос приніс у світ Новий Заповіт, хоча й до сьогодні багатьом не зрозуміла його ідея про рівність і братерство всіх людей. Колись навіть британський прем’єр Уїнстон Черчілль зауважив з цього приводу, що капіталістичний світ – несправедливий соціальною нерівністю, а соціалізм – рівністю злиднів.
Коли Ісуса запитали, котра ж Заповідь найбільша і найперша в Законі, то він ясно заявив, що найперша Заповідь Божа для людей – “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю і всією своєю силою. Це найбільша й найперша Заповідь”.
“А друга Заповідь однакова з нею: люби свого ближнього як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять”, як записано у євангеліста Матвія.
І сьогодні ми усвідомлюємо – Христа за Його Науку розіп’яли і навіть християнізований світ не пішов повно за Нею: Церква не знищила рабства, нерівності й експлуатації, не знищила й воєн, не могла знищити ще чимало зла, яке щомиті твориться у різних куточках світу.
Та й суспільні кола не дають собі ради і відмахуються від простої істини, що рече: служити народові, то служити правді Божій. Виглядає так, що світові ніколи зупинитися, хоча б на мить, і замислитися над тим - чи усвідомлює він “суть і дух життя” за Христом.
Недарма один з відомих філософів 20 століття німець Мартін Гайдегерр підкреслював, що зупинити цю мить, замислитися над простою істиною – означає врятувати світ. І це чи не найважче і, поки-що, нездійсненне в зусиллях людства.
Недарма багато говорять сьогодні про подвійний стандарт сучасного світу, що він наче б то й розуміє справжню істину, але поступає інакше, бо, бачите, ще не готовий діяти справедливо. А Христос відзначав, що Істина одна.
Може мав рацію святий Августин, коли натякав, що приховування істини є або випробовуванням нашої покірності, або приниженням гордості. Як тут не задумаєшся над словами Христа: “Вам сказано: око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: не противтесь злому”. З цього приводу росіянин Лев Толстой сказав: “Я зрозумів, що Христос каже те саме, що каже”.
Через двадцять століть від часу свого приходу в світ Ісус Христос лишається нашим сучасником. До нього зводять очі мільярди землян, про Нього сперечаються, пишуть книжки, знімають фільми і на Нього чекають… Сьогодні Його Слово і Його Обітниця, Його Мучеництво і Його Воскресіння такі самі актуальні, як і тоді, посеред палестинського каміння. Ісус і сучасність – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Чимдалі дорослішала людина, тим з більшою настирливістю, часом просто несамовитою впертістю прагнув її інтелект розгадати велику Христову таїну. Інтелект відмовлявся слідувати простій Ісусовій пораді: “Будьте як діти!” і намагався виміряти космічність історією, а вічність часом.
Справжні велети думки виявлялися безпорадними перед цією таїною, наміри “не сміятися, не плакати, але пояснити”, як намагався був один направду видатний мислитель, виявлялися марними. Христос був зовсім близько, але невловимим для мудрості світу цього. Його оголошували мертвим, а Він виявлявся живим, старомодним, а Він опинявся у самому вирі сучасних подій, слабким, а Його слабкість трощила в’язничні мури.
Коли Ніцше переконував європейців, що “християнство стало на бік усіх недолугих, ницих і безпорадних, створило ідеал, який суперечив потужним інстинктам виживання”, він таки мав рацію. Тільки ті, на чий бік став Христос, переставали бути недолугими і ницими.
Перед їхньою невигадливою, але незборимою вірою відступала раціо, і визнавали себе переможеними гонителі. Хто не знає тих чудових історій про лекторів й навіть ленінських, народних комісарів, котрі фонтанували дотепами на тему Христового Воскресіння! І про незграбного сільського священика, який, сіромаха, вийшов після цих дотепів та й тільки-то і проказав: “Христос Воскрес!” І зал, скинувши заціпеніння, видихнув як одно: “Воістину Воскрес!”
Хтось з християнських апологетів помітив, що кожний, хто зустрічав Ісуса в Його земному житті, відчував або жах, або ненависть, або ж захват. Але байдужих, байдужих не було. Післямодерна доба затялася не помічати Спасителя. Ні, вже не виклинати і не викривати Його, а просто зробити вигляд, що її не обходить Воскреслий. Тобто, вона не визначає себе антихристиянською, вона схотіла виставити себе позахристиянською.
Ісусові дозволили поневірятися в гетто, поруч з багатьма-багатьма домодерними речами, постатями та ідеями – смішними і геть непотрібними. І ці постаті разом із своїми колись приголомшуючими ідеями замешкали там, скидається, назавжди. Але не Ісус Христос. Він не боїться жодної епохи, епохи підвладні Йому. Йому є що сказати будь-якому часові і те, що Він говорить є новим під цим небом і на цій землі, а не позичене з того, що минає.
І тому третина Європи, яку ще на початку минулого століття вважали загубленою для Христа більшою мірою, ніж будь-який інший континент, знов твердо ставить “так” напроти відповіді запитальника: “Я знаю і беззастережно вірю, що Христос, Який жив серед нас, є Сином Божим і Богом”. А ще 18% чесно визнають, що вірять, але не здатні цього вповні зрозуміти. Певно, раціональне усвідомлення тут і не є конче важливим. А не треба ніяких точок зору, - як сказав колись герой одного роману, – просто Він існує і годі!
Василь Зілгалов
Чи розуміють люди сьогодні, чому Ісус Христос не зійшов з Христа саме тоді? Чи розуміють вони сьогодні саме суть цього вчинку? Як про це писав український поет Богдан Лепкий, якого читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Голгофа, хрест, Страшні криваві сни... Товпа реве: “Розпни! Розпни! Розпни!”
І розп’яли... На голові вінок, По краплі кров Спливає у струмок.
Товпа реве: “Коли ти Бог єси, то зліз з хреста і сам себе спаси!
Якщо не Бог, А лиш юдейський цар, То військами На ворогів удар!
А ти мовчиш, Здригаєшся, мов трус, Га! Ти не Бог, Лиш назарей, Ісус!”
Голгофа, хрест, Страшні криваві сни... Прости їм, Боже, Бо сліпі вони...
Василь Зілгалов
“Я прожив довге життя і спостерігав за багатьма модними духовними віяннями, але мода приходить і відходить, а істина залишається”, - ці слова сказав в одній уже зі своїх останніх лекцій 80-річний німецький філософ і теолог італійського походження Романо Гуардіні. Він написав чимало книг, і особливої уваги заслуговує “Господь”.
Здавалось би, все, що можна написати про Ісуса Христа написано в Євангеліє. Потім пишуть про Ісуса Христа й сучасні богослови та письменники, його образ малюють знані і маловідомі художники, а ще - діти, які по- своєму, по- дитячому розуміють Ісуса. Тему продовжує зі Львова Галина Терещук.
Галина Терещук
“Мені дуже легко малювати ікону. Це як суцільна молитва. А хіба можна молитися трішки чи важко?” - зауважив у розмові львівський художник Левко Скоп.
Нині він реставрує дерев’яну церкву Святого Юра 15-17 століття у Дрогобичі, що на Львівщині, найстарішу і найкращу пам’ятку давньої української сакральної архітектури. Іконостас, різблений з дерева, покритий золотом і сріблом, створив дрогобицький іконописець Стефан Медицький. На бічних стінах нави є монументально-величні композиції – “Страсті Господні”, “Акафіст Христу”, “Страшний суд”. Їх Стефан Медицький намалювава у 60 –70 роках 17 століття.
Ці ікони майстра вражають, від них важко відвести погляд. Іконописець використав не яскраві фарби, зобразив Ісуса Христа, розп’ятого на Хресті, спокійним, світлим, величним. Син Божий дивиться із любов’ю на людей, котрі моляться, здійнявши до неба руки.
Сам Левко Скоп намалював багато ікон, на яких зобразив розп’яття Ісуса Христа. На його іконах не побачиш Ісуса Христа скарлюченого немічного такого, що викликає жаль. Образ Сина Божого в роботах Левка Скопа є гарний і світлий і може навіть трішки байдужий до тих, хто його розіп’яв. Адже художник розуміє Ісуса Христа і показує його вищим за усіх і все.
“Коли починаєш малювати розп’яття, то починаєш дивитися по-іншому на багато речей. У мене навіть закрається думка, можливо зверхня : “Ви розіп’яли, а тепер дивіться, що сотворили”, - каже Левко Скоп і вбачає у цьому певний галицький стиль у малюванні ікони.
Ікона для художника - це його стан душі. Говорить Левко Скоп.
Левко Скоп
Якщо є частиною ... ікона – це молитва. Коли би я не був, де би я не був, я кажу, є богослов’я української ікони.
Галина Терещук
Зрештою, “яка користь з моління, якщо під час молитви ми так мало довіряємо Богу, що займаємось укладанням власної відповіді на нашу молитву,” - писав теолог Томас Мертон. Згідно церковних канонів, щоби намалювати ікону іконописець 40 днів постить і проводить на самоті у молитві.
А фарби, дошка, полотно освячують, і лише тоді майстер починає писати ікону. Потім її освячують у храмі, і біля неї моляться вірні. Тоді ікона, за церковним каноном, має духовну цінність. Втім якось мені пощастило побачити образи Ісуса Христа та Богородиці, які намалювали діти хворі на дитячий церебральний параліч і сліпі.
Вони на папері відтворили образи, які бачать і відчувають у глибині своєї душі. Ці діти не знають церковних канонів і їх ніхто не вчив “правильно” малювати. Хворі на ДЦП не розуміють довколишніх проблем і звичайних людей. У них свій світ і розуміння віри та Ісуса Христа.
Дівчинка, котра ледь тримає у руці пензель чи олівець раптом творить свій образ Ісуса чи Богородиці, передаючи стан своєї душі. Зізнаюсь, що ці дитячі робити неймовірно вразили. Вони щирі, світлі і дуже велично прості, словом справжні, як дитяча віра, наївні і сповнені любові. Тоді пригадились слова, які промовив Ісус Христос до своїх учнів: "Кажу вам, якщо не змінитесь і не будете такими, як діти, не увійдете у Царство Небесне".
Василь Зілгалов
Чи не боїмося ми тієї жертви, котрої зовсім не боявся Христос? Як в одноіменній поезії Лесі Українки, яку читає нам Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми. Се було в ті часи, як Його ще на хрест не прибили. Зготували вечерю для Нього апостоли вірні: Хто приніс Йому хліба, хто риби, вина та олії; Всі злягли за столами і вкупі з учителем їли, І незчулись, як більше від нього взяли, ніж для Нього принесли.
Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи Жінка якась “одержима” - їй дав колись поміч Месія – І принесла для Месії олії пахучої міру, Що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла. Правду казали апостоли: жертва була непотрібна, Їх Месія не звик до царської розкоші, - Нащо йому та олія, що тільки царі уживали? Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене? Він же до рідної матері так обізватись одваживсь, - Нащо прийняв Він олію і тії гарячії сльози, Що застилали розширений погляд отій одержимій, Нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?...
Василь Зілгалов
“Але мине 7 років, і я відчую розплату за слово”, - сказав колись Євген Сверстюк. Якраз про вчинки Христа, про цей діамант у попелі наших шукань роздумує український письменник-філософ Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Людські вартості піднімаються і падають разом з нами. В епоху несусвітного падіння вартостей і здешевлення людського життя, все ж таки була гра в людський козир. Скажімо, популярна виставка, вийшов з зали американець усміхнений: “Я вже сфотографував”.
Задумався італієць: “Чи йти, чи не йти? Сьогодні я неготовий до зустрічі з Леонардо”. Забіг до музею есесерівський любитель. Черга здоровенна, картина маленька в золотих рамах: “Дивлюсь, та сама жєнщіна с улибочкой. Всі знають – Ліза.”
Цінності сакральні були зневажені. Храми не просто висаджені вибухівкою, а знищенні в душах і храми, і книги, і поняття. “Тато, розкажи про Христа!” – несподівано сказав мені мій син-дошкільня. “Я не вмію”, - розгубився я. Але він наполягав. Сказати дитині, що це – великий Учитель любові, це не те, що йому потрібно.
Згадати слова, яким мене малим вчила мама: “І воплотивши Духом Святим Діви, і вочеловєчося розп’ятого вже за не при Понтійським Пілатії, і страдавши, і погребєнно, і возкрещого в третій день” по писанню. Говорити резони з брошурок про суперечливі відомості про Христа, цитувати богохульство Генріха Гайне: “Небо ми залишаємо для шпаків і янголів” – це речі спокусливі, але дитині – це пісок в очі.
Світ навколо мене розгубив пам’ять про Христа. Але мине 7 років, і настане розплата за слово. Перед судом я відчую ворожнечу, винувачення, насильство і зневагу. Потім бичування етапів. І вже тоді задумаюся і відчую Христа.
Скільки пам’ять “око за око”? Всі віки тільки тьма в очах. Як то треба злетіти високо, Щоб зустріти спасений шлях, Всепрощення і дух любові, Вірне слово надії. Всім марноту безкінечну пімст, Але як по-земному глибоко, Я приніс вам не мир, меча.
Зона страждань розширює очі. В лагері чоловік Закарпаття казав задумливо і розчунливо: “Ви ж невинні, як Христос. Пане Кампов, що Ви таке говорите? Ну чому це я невинний. Говорив вголос, про що всі мовчали, не приймав їхніх цінностей, які були загальнообов’язковими. Голос мій заглушували військові глушилки, досягнення комунізму називав браконьєрством. А павутиння лжи називав собором у риштованні. Як же невинний?
А вже щодо Христа, то як же він був невинний, то як приніс нову віру і заперечив касту фарисеїв, назвавши їх гробами повапливими. Хто ж нас навчив безстрашності, як не Христос. Він не заперечував закону, він тільки замінив букву духом. Він не заперечував пророків, навпаки, він нагадував фарисеям, що вони повбивали пророків камінням.”
Василь Зілгалов
Перериваючи на мить роздуми Євгена Сверстюка, згадаймо “не судіть, і несудимі будете”. Але догідність суду людського сягає своїх страшних диявольських висот у сучасному світі. Згадаємо поезію Грицька Чупринки, що її читає нам Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Як тихо в кімнаті! В заквітчаній шаті На темній іконі В кривавій короні Христос головою поник.
Неначе нудьгує, Що мучивсь він всує, Що зникло все праве І свято криваве Справляє й тепер чоловік.
Зворушує згадки Огонь од лампадки, Що світять тут люди, Про факел Іуди В густім Гефсиманським саду.
Бо й досі ще люди, Страждальці повсюди, шукають завзято На дикеє свято В догідність людському суду.
Василь Зілгалов
І Євген Сверстюк продовжує про пошук діаманту Христа у попелі наших диявольських буднів сучасних.
Євген Сверстюк
А пригадуєте, первосвященик перед невинним Христом розірвав на собі одяг? Отак поступово наповнювався простір між двома фресками: Христос на руках у матері і Христос, розіп’ятий на Голгофі. Власне, про те і питав мене хлопчик, який знав ті обидві фрески. Зображення їх бачили всі і чули пісеньку: “И печально глядит на дорогу у колодца распятый Христос”.
Наука Христа, проповідь на горі, притчі Христові, чудеса Христові – усе це глибокі символи для роздумів. Профанний погляд не бачить у них нічого. На профанації будувалася вся безбожна пропаганда. Затуркана людина вже прокидається тоді, коли почує астрономічну ціну за ікону. Або побачить кілометрову чергу до святих мощів.
А в совєцькі часи черги були тільки за апельсинами і до Мавзолею. До однієї сторінки Євангеліє понаписувано сотні книг, створено картини великими майстрами. Сторінку спокус Христових в пустелі Достоєвський назвав “найбільшим громовим чудом, яке могло трапитися на Землі”.
Але кожен символ треба відкривати, як діамант в попелі. І доходить тільки те, що вистраждане. Вже на засланні я написав вірш про Христа, різдвяний вірш, з епіграфом євангельським.
Мають нори лисиці і птахи небесні, Син же чоловічий не має де голови прихилити.
Від Матея, розділ 8.
В наш світ він прийшов уже гнаним. Йому поклонилися волхви, Але по дорозі назад вже замітали свій слід.
На земних кронах сиділи царі, Святині посіли фарисеї. В усіх була рішуча віра- Всі місця зайняті.
Вгорі ота глуха стіна, Де лежить вже знайдена істина. Пильні хранителі дослухалися Нового слова, чим воно загрожує.
Лише один оцінив прихід на Землю Месії. З високої гори показав йому усі царства світу І славу їх. І ладен був віддати їх лише за те, Щоб поклонився йому.
Ходили за ним нещасні і каліки, Благаючи чуда. Але навіть грім чудес І блискавиці мудрості затягувало Павутиною фарисейства.
Маловірні учні, яким рости до апостолів, Тверді вороги, яких не вразити любов’ю, Юрми цікавих, міняйли в храмі, Просвітлені блудниці, потаємні никодими В примарах страху, що зродив Іуду.
І тільки максималізм віри- Хто не збирає зі мною, той розкидає.
Василь Зілгалов
Пам’ятаєте Христове: “Я приніс вам не мир - а меч”? Чи можна просто так собі чи по-григоріанськи, чи по-херсонськи примирити тих, котрі не розуміють суті вчинку – мир. Про це, як про спробу, у розмові Лесі Олійник з архієпископом Херсонським і Таврійським УПЦ МП Іонафаном.
Леся Олійник
Складною і нерозв’язаною залишається проблема примирення між 2 конфесіями. Досягти цього намагається архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан. І робить він це через чудодійні можливості музичного мистецтва. Професіональний регент і композитор, він є автором багатьох зразків церковної музики. Деякі з них увійшли до духовної скарбниці українських пісноспівів УПЦ. Останній свій твір Архієпископ Іонафан назвав “Літургія миру”.
Божественні, ангельські інтонації музики літургії несуть спокій, умиротворення, наче взивають до вселенського миру. У своєму творі Архієпископ Іонафан намагається поєднати культуру західну і східну, латинську і слов’янську, православної церкви в рамках грецької божественної літургії Іоанна Златоуста.
Цей твір став широко відомий завдяки виконанню запису всесвітньо відомого камерного хору “Київ” під орудою видатного хормейстера Миколи Гобдича.
У київській студії радіо “Свобода” архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан. Владико, божественна літургія Іоанна Златоуста несе в собі христоцентриську ідею. Ніцше колись сказав, що Христос був єдиний християнин, а всі інші християни лише спотворювали його. Який образ несе Ваш твір “Літургія миру”?
Архієпископ Іонафан
Для церковної людини Христос – людина і Бог, богочоловік Ісус Христос. В Його образі поєднуються всі найкращі ідеї стосовно людської особи, стосовно Божества. Тому Христос – то є ідеал над ідеалами. В тому розумінні ніхто не може досягти ідеалу Христового, але ми всі покликані бути Йому подібними, христоподібними.
Василь Зілгалов
“Не призивайте всує Бога” ,- писав колись Олександр Кониський, український письменник, поборник миру українців Заходу і Сходу. Читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Не призивайте всує Бога, Не призивайте ви Христа, Не оскверняйте ви святого Животворящого хреста!
Христос учив народ любити, І за народ Христос страждав; А ви грабуєте досвіту І те, що Бог народу дав.
Христос носив вінець терновий, Святую кров свою пролив, Своєю смертію святою Народ з неволі іскупив;
А ви – народ рабом зробили, Братів за гроші продали, Народ у терніях водили, І піт, і кров його пили.
Не християни ви – іуди! Цілуєте ви хрест святий, А хрест народові на груди Щодня кладете ви тяжкий.
Ви гірш Іуди! – той вдавився, Ви тими грішми живете, Що менший брат для вас трудився, І брату жить не даєте!
Не призивайте всує Бога, Не призивайте ви Христа, Не оскверняйте ви святого Животворящого хреста!
Василь Зілгалов
Ми наближаємося до завершення нашої розмови про Ісуса Христа. Я нагадаю, що автором сьогоднішньої програми “Споконвіку було слово” був Василь Зілгалов, мені допомагав в празькій студії звукорежисер Міхал Шульц. І перш, ніж попрощатися, згадаємо ще раз те, що говорив про Ісуса Христа німецький філософ Фрідріх Ніцше.
Він вважав, що “по суті християнин був лише один і той помер на хресті”. Ісус, за словами Ніцше, несе у світ нову життєву практику, а не нове знання, зміну життя, а не нову віру. Ним керує “глибинний інстинкт”, котрий вказує “як треба жити, щоб відчувати себе “на небесах”, щоб вважати себе “вічним”. Те “блаженство”, яким жив Ісус, якого він досяг своєю життєвою практикою “є психологічна реальність порятунку”, за словами Фрідріха Ніцше.
Це блаженство полягає у тому, пише Ніцше, щоб “почувати себе вдома у тому світі, який не під силу зруйнувати ніякою реальністю, а саме – у світі внутрішньому”. Ісус твердив лише про нього і так жив...
Ісус реалізовував життєву практику, а в Новому Заповіті йдеться не про життя , про віру, писав Ніцше і далі “якщо бути християнином зводиться для вас до того, щоб визнавати якусь істину, то ви просто відкидаєте християнство, ось чому ніяких християн насправді не було”, писав німецький мислитель. Він вважав, що як Христос, так і Будда – відрізнялися від інших людей вчинками, а християни з самого початку відрізнялися від інших лише вірою.
Один із критиків Ніцше, німецький філософ Карл Ясперс вважав, що мислення Ніцше фактично визначалося християнськими імпульсами, хоча зміст їх загублено....А що загубили ми чи не вчинки наші...Адже ж Вчинки ці, як казав Христос, зводяться до одного – до Любові, як здавалося б все просто....
Говорить радіо “Свобода”.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”.
В ефірі щотижнева передача “Cпоконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц.
Якщо вести мову сьогодні про Ісуса Христа, чи варто сьогодні заглиблюватися у заплутані глибини хронології і згадувати про перших християн, про історичні корені...
Мабуть, мав рацію російський філософ Володимир Соловйов, коли казав з цього приводу, що Христос один і людство, якщо воно вважає себе послідовником божественного, повинно зберегти головне – Христову істину.
Але в чому вона?
Той же Соловйов вважав, що східне православ’я і західний католицизм не виключають, а доповнюють одне одного. Російський мислитель підкреслював, що ворожість двох релігійних напрямків не є наслідком їхньої справжньої суті, а лише тимчасовий історичний факт.
Сьогодні чимало врівноважених служителів різних християнських церков сходяться у тому, що духу заповідей Христових чужий буквалізм, а заувага сина Божого про те, що “слова Мої суть дух і життя” є прямим натяком на пошук справжньої суті християнського, божественного, котре криється за буквою і словом тексту Святого письма.
Сьогодні чимало мислячих людей погоджуються, що Христос приніс у світ Новий Заповіт, хоча й до сьогодні багатьом не зрозуміла його ідея про рівність і братерство всіх людей. Колись навіть британський прем’єр Уїнстон Черчілль зауважив з цього приводу, що капіталістичний світ – несправедливий соціальною нерівністю, а соціалізм – рівністю злиднів.
Коли Ісуса запитали, котра ж Заповідь найбільша і найперша в Законі, то він ясно заявив, що найперша Заповідь Божа для людей – “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю і всією своєю силою. Це найбільша й найперша Заповідь”.
“А друга Заповідь однакова з нею: люби свого ближнього як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять”, як записано у євангеліста Матвія.
І сьогодні ми усвідомлюємо – Христа за Його Науку розіп’яли і навіть християнізований світ не пішов повно за Нею: Церква не знищила рабства, нерівності й експлуатації, не знищила й воєн, не могла знищити ще чимало зла, яке щомиті твориться у різних куточках світу.
Та й суспільні кола не дають собі ради і відмахуються від простої істини, що рече: служити народові, то служити правді Божій. Виглядає так, що світові ніколи зупинитися, хоча б на мить, і замислитися над тим - чи усвідомлює він “суть і дух життя” за Христом.
Недарма один з відомих філософів 20 століття німець Мартін Гайдегерр підкреслював, що зупинити цю мить, замислитися над простою істиною – означає врятувати світ. І це чи не найважче і, поки-що, нездійсненне в зусиллях людства.
Недарма багато говорять сьогодні про подвійний стандарт сучасного світу, що він наче б то й розуміє справжню істину, але поступає інакше, бо, бачите, ще не готовий діяти справедливо. А Христос відзначав, що Істина одна.
Може мав рацію святий Августин, коли натякав, що приховування істини є або випробовуванням нашої покірності, або приниженням гордості. Як тут не задумаєшся над словами Христа: “Вам сказано: око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: не противтесь злому”. З цього приводу росіянин Лев Толстой сказав: “Я зрозумів, що Христос каже те саме, що каже”.
Через двадцять століть від часу свого приходу в світ Ісус Христос лишається нашим сучасником. До нього зводять очі мільярди землян, про Нього сперечаються, пишуть книжки, знімають фільми і на Нього чекають… Сьогодні Його Слово і Його Обітниця, Його Мучеництво і Його Воскресіння такі самі актуальні, як і тоді, посеред палестинського каміння. Ісус і сучасність – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Чимдалі дорослішала людина, тим з більшою настирливістю, часом просто несамовитою впертістю прагнув її інтелект розгадати велику Христову таїну. Інтелект відмовлявся слідувати простій Ісусовій пораді: “Будьте як діти!” і намагався виміряти космічність історією, а вічність часом.
Справжні велети думки виявлялися безпорадними перед цією таїною, наміри “не сміятися, не плакати, але пояснити”, як намагався був один направду видатний мислитель, виявлялися марними. Христос був зовсім близько, але невловимим для мудрості світу цього. Його оголошували мертвим, а Він виявлявся живим, старомодним, а Він опинявся у самому вирі сучасних подій, слабким, а Його слабкість трощила в’язничні мури.
Коли Ніцше переконував європейців, що “християнство стало на бік усіх недолугих, ницих і безпорадних, створило ідеал, який суперечив потужним інстинктам виживання”, він таки мав рацію. Тільки ті, на чий бік став Христос, переставали бути недолугими і ницими.
Перед їхньою невигадливою, але незборимою вірою відступала раціо, і визнавали себе переможеними гонителі. Хто не знає тих чудових історій про лекторів й навіть ленінських, народних комісарів, котрі фонтанували дотепами на тему Христового Воскресіння! І про незграбного сільського священика, який, сіромаха, вийшов після цих дотепів та й тільки-то і проказав: “Христос Воскрес!” І зал, скинувши заціпеніння, видихнув як одно: “Воістину Воскрес!”
Хтось з християнських апологетів помітив, що кожний, хто зустрічав Ісуса в Його земному житті, відчував або жах, або ненависть, або ж захват. Але байдужих, байдужих не було. Післямодерна доба затялася не помічати Спасителя. Ні, вже не виклинати і не викривати Його, а просто зробити вигляд, що її не обходить Воскреслий. Тобто, вона не визначає себе антихристиянською, вона схотіла виставити себе позахристиянською.
Ісусові дозволили поневірятися в гетто, поруч з багатьма-багатьма домодерними речами, постатями та ідеями – смішними і геть непотрібними. І ці постаті разом із своїми колись приголомшуючими ідеями замешкали там, скидається, назавжди. Але не Ісус Христос. Він не боїться жодної епохи, епохи підвладні Йому. Йому є що сказати будь-якому часові і те, що Він говорить є новим під цим небом і на цій землі, а не позичене з того, що минає.
І тому третина Європи, яку ще на початку минулого століття вважали загубленою для Христа більшою мірою, ніж будь-який інший континент, знов твердо ставить “так” напроти відповіді запитальника: “Я знаю і беззастережно вірю, що Христос, Який жив серед нас, є Сином Божим і Богом”. А ще 18% чесно визнають, що вірять, але не здатні цього вповні зрозуміти. Певно, раціональне усвідомлення тут і не є конче важливим. А не треба ніяких точок зору, - як сказав колись герой одного роману, – просто Він існує і годі!
Василь Зілгалов
Чи розуміють люди сьогодні, чому Ісус Христос не зійшов з Христа саме тоді? Чи розуміють вони сьогодні саме суть цього вчинку? Як про це писав український поет Богдан Лепкий, якого читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Голгофа, хрест, Страшні криваві сни... Товпа реве: “Розпни! Розпни! Розпни!”
І розп’яли... На голові вінок, По краплі кров Спливає у струмок.
Товпа реве: “Коли ти Бог єси, то зліз з хреста і сам себе спаси!
Якщо не Бог, А лиш юдейський цар, То військами На ворогів удар!
А ти мовчиш, Здригаєшся, мов трус, Га! Ти не Бог, Лиш назарей, Ісус!”
Голгофа, хрест, Страшні криваві сни... Прости їм, Боже, Бо сліпі вони...
Василь Зілгалов
“Я прожив довге життя і спостерігав за багатьма модними духовними віяннями, але мода приходить і відходить, а істина залишається”, - ці слова сказав в одній уже зі своїх останніх лекцій 80-річний німецький філософ і теолог італійського походження Романо Гуардіні. Він написав чимало книг, і особливої уваги заслуговує “Господь”.
Здавалось би, все, що можна написати про Ісуса Христа написано в Євангеліє. Потім пишуть про Ісуса Христа й сучасні богослови та письменники, його образ малюють знані і маловідомі художники, а ще - діти, які по- своєму, по- дитячому розуміють Ісуса. Тему продовжує зі Львова Галина Терещук.
Галина Терещук
“Мені дуже легко малювати ікону. Це як суцільна молитва. А хіба можна молитися трішки чи важко?” - зауважив у розмові львівський художник Левко Скоп.
Нині він реставрує дерев’яну церкву Святого Юра 15-17 століття у Дрогобичі, що на Львівщині, найстарішу і найкращу пам’ятку давньої української сакральної архітектури. Іконостас, різблений з дерева, покритий золотом і сріблом, створив дрогобицький іконописець Стефан Медицький. На бічних стінах нави є монументально-величні композиції – “Страсті Господні”, “Акафіст Христу”, “Страшний суд”. Їх Стефан Медицький намалювава у 60 –70 роках 17 століття.
Ці ікони майстра вражають, від них важко відвести погляд. Іконописець використав не яскраві фарби, зобразив Ісуса Христа, розп’ятого на Хресті, спокійним, світлим, величним. Син Божий дивиться із любов’ю на людей, котрі моляться, здійнявши до неба руки.
Сам Левко Скоп намалював багато ікон, на яких зобразив розп’яття Ісуса Христа. На його іконах не побачиш Ісуса Христа скарлюченого немічного такого, що викликає жаль. Образ Сина Божого в роботах Левка Скопа є гарний і світлий і може навіть трішки байдужий до тих, хто його розіп’яв. Адже художник розуміє Ісуса Христа і показує його вищим за усіх і все.
“Коли починаєш малювати розп’яття, то починаєш дивитися по-іншому на багато речей. У мене навіть закрається думка, можливо зверхня : “Ви розіп’яли, а тепер дивіться, що сотворили”, - каже Левко Скоп і вбачає у цьому певний галицький стиль у малюванні ікони.
Ікона для художника - це його стан душі. Говорить Левко Скоп.
Левко Скоп
Якщо є частиною ... ікона – це молитва. Коли би я не був, де би я не був, я кажу, є богослов’я української ікони.
Галина Терещук
Зрештою, “яка користь з моління, якщо під час молитви ми так мало довіряємо Богу, що займаємось укладанням власної відповіді на нашу молитву,” - писав теолог Томас Мертон. Згідно церковних канонів, щоби намалювати ікону іконописець 40 днів постить і проводить на самоті у молитві.
А фарби, дошка, полотно освячують, і лише тоді майстер починає писати ікону. Потім її освячують у храмі, і біля неї моляться вірні. Тоді ікона, за церковним каноном, має духовну цінність. Втім якось мені пощастило побачити образи Ісуса Христа та Богородиці, які намалювали діти хворі на дитячий церебральний параліч і сліпі.
Вони на папері відтворили образи, які бачать і відчувають у глибині своєї душі. Ці діти не знають церковних канонів і їх ніхто не вчив “правильно” малювати. Хворі на ДЦП не розуміють довколишніх проблем і звичайних людей. У них свій світ і розуміння віри та Ісуса Христа.
Дівчинка, котра ледь тримає у руці пензель чи олівець раптом творить свій образ Ісуса чи Богородиці, передаючи стан своєї душі. Зізнаюсь, що ці дитячі робити неймовірно вразили. Вони щирі, світлі і дуже велично прості, словом справжні, як дитяча віра, наївні і сповнені любові. Тоді пригадились слова, які промовив Ісус Христос до своїх учнів: "Кажу вам, якщо не змінитесь і не будете такими, як діти, не увійдете у Царство Небесне".
Василь Зілгалов
Чи не боїмося ми тієї жертви, котрої зовсім не боявся Христос? Як в одноіменній поезії Лесі Українки, яку читає нам Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми. Се було в ті часи, як Його ще на хрест не прибили. Зготували вечерю для Нього апостоли вірні: Хто приніс Йому хліба, хто риби, вина та олії; Всі злягли за столами і вкупі з учителем їли, І незчулись, як більше від нього взяли, ніж для Нього принесли.
Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи Жінка якась “одержима” - їй дав колись поміч Месія – І принесла для Месії олії пахучої міру, Що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла. Правду казали апостоли: жертва була непотрібна, Їх Месія не звик до царської розкоші, - Нащо йому та олія, що тільки царі уживали? Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене? Він же до рідної матері так обізватись одваживсь, - Нащо прийняв Він олію і тії гарячії сльози, Що застилали розширений погляд отій одержимій, Нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?...
Василь Зілгалов
“Але мине 7 років, і я відчую розплату за слово”, - сказав колись Євген Сверстюк. Якраз про вчинки Христа, про цей діамант у попелі наших шукань роздумує український письменник-філософ Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Людські вартості піднімаються і падають разом з нами. В епоху несусвітного падіння вартостей і здешевлення людського життя, все ж таки була гра в людський козир. Скажімо, популярна виставка, вийшов з зали американець усміхнений: “Я вже сфотографував”.
Задумався італієць: “Чи йти, чи не йти? Сьогодні я неготовий до зустрічі з Леонардо”. Забіг до музею есесерівський любитель. Черга здоровенна, картина маленька в золотих рамах: “Дивлюсь, та сама жєнщіна с улибочкой. Всі знають – Ліза.”
Цінності сакральні були зневажені. Храми не просто висаджені вибухівкою, а знищенні в душах і храми, і книги, і поняття. “Тато, розкажи про Христа!” – несподівано сказав мені мій син-дошкільня. “Я не вмію”, - розгубився я. Але він наполягав. Сказати дитині, що це – великий Учитель любові, це не те, що йому потрібно.
Згадати слова, яким мене малим вчила мама: “І воплотивши Духом Святим Діви, і вочеловєчося розп’ятого вже за не при Понтійським Пілатії, і страдавши, і погребєнно, і возкрещого в третій день” по писанню. Говорити резони з брошурок про суперечливі відомості про Христа, цитувати богохульство Генріха Гайне: “Небо ми залишаємо для шпаків і янголів” – це речі спокусливі, але дитині – це пісок в очі.
Світ навколо мене розгубив пам’ять про Христа. Але мине 7 років, і настане розплата за слово. Перед судом я відчую ворожнечу, винувачення, насильство і зневагу. Потім бичування етапів. І вже тоді задумаюся і відчую Христа.
Скільки пам’ять “око за око”? Всі віки тільки тьма в очах. Як то треба злетіти високо, Щоб зустріти спасений шлях, Всепрощення і дух любові, Вірне слово надії. Всім марноту безкінечну пімст, Але як по-земному глибоко, Я приніс вам не мир, меча.
Зона страждань розширює очі. В лагері чоловік Закарпаття казав задумливо і розчунливо: “Ви ж невинні, як Христос. Пане Кампов, що Ви таке говорите? Ну чому це я невинний. Говорив вголос, про що всі мовчали, не приймав їхніх цінностей, які були загальнообов’язковими. Голос мій заглушували військові глушилки, досягнення комунізму називав браконьєрством. А павутиння лжи називав собором у риштованні. Як же невинний?
А вже щодо Христа, то як же він був невинний, то як приніс нову віру і заперечив касту фарисеїв, назвавши їх гробами повапливими. Хто ж нас навчив безстрашності, як не Христос. Він не заперечував закону, він тільки замінив букву духом. Він не заперечував пророків, навпаки, він нагадував фарисеям, що вони повбивали пророків камінням.”
Василь Зілгалов
Перериваючи на мить роздуми Євгена Сверстюка, згадаймо “не судіть, і несудимі будете”. Але догідність суду людського сягає своїх страшних диявольських висот у сучасному світі. Згадаємо поезію Грицька Чупринки, що її читає нам Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Як тихо в кімнаті! В заквітчаній шаті На темній іконі В кривавій короні Христос головою поник.
Неначе нудьгує, Що мучивсь він всує, Що зникло все праве І свято криваве Справляє й тепер чоловік.
Зворушує згадки Огонь од лампадки, Що світять тут люди, Про факел Іуди В густім Гефсиманським саду.
Бо й досі ще люди, Страждальці повсюди, шукають завзято На дикеє свято В догідність людському суду.
Василь Зілгалов
І Євген Сверстюк продовжує про пошук діаманту Христа у попелі наших диявольських буднів сучасних.
Євген Сверстюк
А пригадуєте, первосвященик перед невинним Христом розірвав на собі одяг? Отак поступово наповнювався простір між двома фресками: Христос на руках у матері і Христос, розіп’ятий на Голгофі. Власне, про те і питав мене хлопчик, який знав ті обидві фрески. Зображення їх бачили всі і чули пісеньку: “И печально глядит на дорогу у колодца распятый Христос”.
Наука Христа, проповідь на горі, притчі Христові, чудеса Христові – усе це глибокі символи для роздумів. Профанний погляд не бачить у них нічого. На профанації будувалася вся безбожна пропаганда. Затуркана людина вже прокидається тоді, коли почує астрономічну ціну за ікону. Або побачить кілометрову чергу до святих мощів.
А в совєцькі часи черги були тільки за апельсинами і до Мавзолею. До однієї сторінки Євангеліє понаписувано сотні книг, створено картини великими майстрами. Сторінку спокус Христових в пустелі Достоєвський назвав “найбільшим громовим чудом, яке могло трапитися на Землі”.
Але кожен символ треба відкривати, як діамант в попелі. І доходить тільки те, що вистраждане. Вже на засланні я написав вірш про Христа, різдвяний вірш, з епіграфом євангельським.
Мають нори лисиці і птахи небесні, Син же чоловічий не має де голови прихилити.
Від Матея, розділ 8.
В наш світ він прийшов уже гнаним. Йому поклонилися волхви, Але по дорозі назад вже замітали свій слід.
На земних кронах сиділи царі, Святині посіли фарисеї. В усіх була рішуча віра- Всі місця зайняті.
Вгорі ота глуха стіна, Де лежить вже знайдена істина. Пильні хранителі дослухалися Нового слова, чим воно загрожує.
Лише один оцінив прихід на Землю Месії. З високої гори показав йому усі царства світу І славу їх. І ладен був віддати їх лише за те, Щоб поклонився йому.
Ходили за ним нещасні і каліки, Благаючи чуда. Але навіть грім чудес І блискавиці мудрості затягувало Павутиною фарисейства.
Маловірні учні, яким рости до апостолів, Тверді вороги, яких не вразити любов’ю, Юрми цікавих, міняйли в храмі, Просвітлені блудниці, потаємні никодими В примарах страху, що зродив Іуду.
І тільки максималізм віри- Хто не збирає зі мною, той розкидає.
Василь Зілгалов
Пам’ятаєте Христове: “Я приніс вам не мир - а меч”? Чи можна просто так собі чи по-григоріанськи, чи по-херсонськи примирити тих, котрі не розуміють суті вчинку – мир. Про це, як про спробу, у розмові Лесі Олійник з архієпископом Херсонським і Таврійським УПЦ МП Іонафаном.
Леся Олійник
Складною і нерозв’язаною залишається проблема примирення між 2 конфесіями. Досягти цього намагається архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан. І робить він це через чудодійні можливості музичного мистецтва. Професіональний регент і композитор, він є автором багатьох зразків церковної музики. Деякі з них увійшли до духовної скарбниці українських пісноспівів УПЦ. Останній свій твір Архієпископ Іонафан назвав “Літургія миру”.
Божественні, ангельські інтонації музики літургії несуть спокій, умиротворення, наче взивають до вселенського миру. У своєму творі Архієпископ Іонафан намагається поєднати культуру західну і східну, латинську і слов’янську, православної церкви в рамках грецької божественної літургії Іоанна Златоуста.
Цей твір став широко відомий завдяки виконанню запису всесвітньо відомого камерного хору “Київ” під орудою видатного хормейстера Миколи Гобдича.
У київській студії радіо “Свобода” архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан. Владико, божественна літургія Іоанна Златоуста несе в собі христоцентриську ідею. Ніцше колись сказав, що Христос був єдиний християнин, а всі інші християни лише спотворювали його. Який образ несе Ваш твір “Літургія миру”?
Архієпископ Іонафан
Для церковної людини Христос – людина і Бог, богочоловік Ісус Христос. В Його образі поєднуються всі найкращі ідеї стосовно людської особи, стосовно Божества. Тому Христос – то є ідеал над ідеалами. В тому розумінні ніхто не може досягти ідеалу Христового, але ми всі покликані бути Йому подібними, христоподібними.
Василь Зілгалов
“Не призивайте всує Бога” ,- писав колись Олександр Кониський, український письменник, поборник миру українців Заходу і Сходу. Читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Не призивайте всує Бога, Не призивайте ви Христа, Не оскверняйте ви святого Животворящого хреста!
Христос учив народ любити, І за народ Христос страждав; А ви грабуєте досвіту І те, що Бог народу дав.
Христос носив вінець терновий, Святую кров свою пролив, Своєю смертію святою Народ з неволі іскупив;
А ви – народ рабом зробили, Братів за гроші продали, Народ у терніях водили, І піт, і кров його пили.
Не християни ви – іуди! Цілуєте ви хрест святий, А хрест народові на груди Щодня кладете ви тяжкий.
Ви гірш Іуди! – той вдавився, Ви тими грішми живете, Що менший брат для вас трудився, І брату жить не даєте!
Не призивайте всує Бога, Не призивайте ви Христа, Не оскверняйте ви святого Животворящого хреста!
Василь Зілгалов
Ми наближаємося до завершення нашої розмови про Ісуса Христа. Я нагадаю, що автором сьогоднішньої програми “Споконвіку було слово” був Василь Зілгалов, мені допомагав в празькій студії звукорежисер Міхал Шульц. І перш, ніж попрощатися, згадаємо ще раз те, що говорив про Ісуса Христа німецький філософ Фрідріх Ніцше.
Він вважав, що “по суті християнин був лише один і той помер на хресті”. Ісус, за словами Ніцше, несе у світ нову життєву практику, а не нове знання, зміну життя, а не нову віру. Ним керує “глибинний інстинкт”, котрий вказує “як треба жити, щоб відчувати себе “на небесах”, щоб вважати себе “вічним”. Те “блаженство”, яким жив Ісус, якого він досяг своєю життєвою практикою “є психологічна реальність порятунку”, за словами Фрідріха Ніцше.
Це блаженство полягає у тому, пише Ніцше, щоб “почувати себе вдома у тому світі, який не під силу зруйнувати ніякою реальністю, а саме – у світі внутрішньому”. Ісус твердив лише про нього і так жив...
Ісус реалізовував життєву практику, а в Новому Заповіті йдеться не про життя , про віру, писав Ніцше і далі “якщо бути християнином зводиться для вас до того, щоб визнавати якусь істину, то ви просто відкидаєте християнство, ось чому ніяких християн насправді не було”, писав німецький мислитель. Він вважав, що як Христос, так і Будда – відрізнялися від інших людей вчинками, а християни з самого початку відрізнялися від інших лише вірою.
Один із критиків Ніцше, німецький філософ Карл Ясперс вважав, що мислення Ніцше фактично визначалося християнськими імпульсами, хоча зміст їх загублено....А що загубили ми чи не вчинки наші...Адже ж Вчинки ці, як казав Христос, зводяться до одного – до Любові, як здавалося б все просто....
Говорить радіо “Свобода”.
