Прага, 10 січня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову настав час на передачу “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях української “Свободи”. Вас вітає Ірина Халупа.
Настав різдвяний час, час зірковий і казковий. Час колядок і куті. Час вертепів і час сподівань. Нехай цей час буде для Вас радісним, нехай різдвяна зоря наповнить Вас своїм сяйвом і теплом на весь рік.
Сьогодні в передачі – трішки радісного і трішки сумного. Спочатку – подарунок нашим слухачам від лірника Сашка. Нова казка, різдвяна.
Лірник Сашко
Казка така святкова, різдвяна. Називається “Про старого козака, різдвяного чорта, чотири роги і козацький рід”.
Ірина Халупа
Далі різдвяну тему продовжить Леся Горова, молода співачка і композитор.
Леся Горова
Усі свята я проводила у своєї бабусі в селі, де, звичайно ж, кожного року ходили вертепи, колядували. Я пам’ятаю от як тепер, як зараз, всю цю виставу, яка робилася силами села, в якому живе моя бабуся і дідусь. Це на Західній Україні, на Львівщині.
Ірина Халупа
А наприкінці програми ми згадаємо відомого українського літературознавця Олексу Мишанича.
Микола Сулима
Це непоправна втрата. В нього дуже було багато планів. Одна останніх робіт вже десь за півроку до цієї трагічної дати – це вимріяний ним збірник “Слово о полку Ігоревім” в перекладах та переспівах XIX-XX століття”.
Ірина Халупа
Лірник Сашко – це Олександр Власюк. Ті з вас, хто слухають наші передачі вже чули кілька його неповторних казок, адже вони не лише для дітей, а й для дорослих. Хоча признаймося, ми всі певною мірою залишаємося десь в глибині серця дітьми, хіба ні? Почувши перші чотири казки, звичайно хотілося більше. Ось що: ми домовилися з Сашком, що до різдвяних свят він запише різдвяну казку. А Сашко – людина слова: сказав, значить зробить. І зробив. Ось вам, дорогі слухачі, різдвяний подарунок від лірника Сашка і від української “Свободи”. Слухайте уважно, після казки я скажу, де можна замовляти диски.....
Лірник Сашко
Це так ніби-то давно було, але моя бабуся Мокрена ще пам’ятає того козака. Поселився у нас в селі старий козак Мехтод. Ото вони як на Січі відбудуть, а далі вже десь притулку шукають. Одружився, хату побудував, хазяйство сяке-таке завів: коня, корову, воликів, поле мав. Як то кажуть – господар на всю губу.
Народився в нього синок. Назвали його Семеном. За куми взяли дядька Тимухтея та бабу Ониську. Поки маленький був, до школи ходив. А далі батько його під горщика обстриг і на Січ відправив, і наказав, щоб кошового слухав.
Та так вдвох із жінкою і жив собі. А хата якраз на краю села, попід лісом стояла. Коли це якось зимою під Різдво та жінка його штурхає: “Гей, Мехтоде, а ну годі на печі лежати. В нас вже й дрова скінчилися. А ну бери ото сокиру в руки та гайда у ліс по дрова, бо нема вже й потчика в піч вкинути. А кабанчика скоро колоти та ковбаси робити, смажити, шкварити! Гайда!” А, знаєте як ото зимою з печі злазити! Та не дай Бог. Та що поробиш? Проти жінки ж не попреш, так?
Мехтод зрихтувався, зліз, коня запряг в сани, до лісу вибрався. Сухого дерева шукав, рубав його, на цурпалки чепуляв, на воза складав. Ого, вже й зовсім потемніло! Кинувся Мехтод додому повертати – аж за ним і сліду нема! Сніг кучугурами лежить, завірюха зірвалася, віхола мете в очі – нічого не видно. Давай він з конем пробиратись. Та куди там – не може пройти. Куди не суне – кругом дерева стоять. А тут ще й вовки завили. То було ще півбіди, а це вже зовсім біда. А Мехтод як на те, й рушниці з шаблею з собою не захопив. Хто ж до лісу це бере? Доведеться пропадати...
Сяк-так блудив з тим конем. З сил вибився – сів і каже: “Який би чорт звідси мене вивів, то все б віддав!” Та тільки те сказав, як тут і чорт із-за дуба вискочив. Як кажуть: худий, рудий і рогатий. “Га-га-га, – каже Мехтоду, – що, заблукав?” “Та заблукав, матері твоїй перековинька!” “А що даси, як виведу тебе звідси?” “Та що хочеш, те й дам. Тільки душі не дам, бо не моя, а Божа.” “Ну то, – каже чортяка, – віддай мені те, що ти у себе вдома не знаєш.” Подумав Мехтод, подумав: “Що ж я такого вдома не знаю? Добрий господар все знає. Хіба, може, поки мене не було, то курка яйце знесла. Ну то яйця не шкода.” “А, дам,” – каже. Тільки те сказав, чортяка шатнувся, крутнувся. Тут таки віхола стихли, дорога з’явилася і розвиднілося трошечки, місяць зійшов. Дивиться Мехтод – а він все кругом дуба по колу ходив. То йому чортяка очі відводив. “Гляди ж, – каже чорт, - пам’ятай, що сказав. Завтра приходь з обіцяним.” Та й пропав.
Сяк-так Мехтод з лісу вибрався та додому почвалав. А на воротах жінка стоїть: “А де ти, чоловіче, оце вештаєшся? Хутчіш до хати. Радість у нас – синок із Запоріжжя на Святки приїхав.” Мехтод так і обімлів. “Божечки, це ж він чорту сина пообіцяв.” Синок радий, батька цілує, гостинці дарує. А Мехтод мовчить, не знає, що й сказати. “Та, – думає, – якось обійдеться. Нічого не скажу.”
Повечеряли, чим Бог послав, погасили каганець, спати полягали. А вночі хтось стукає у вікно: “Мехтоде, а, Мехтоде, віддай, що обіцяв, бо гірше буде.” Мехтод до вікна шархнувся. А жінка питає: “Ти чого? Там ніби хтось розмовляє.” “Та вчулося тобі. Спи!” та який там сон уже, ви знаєте. Став Мехтод раненько і, як добрий господар, до стайні. Лихо! Кінь і корова здохли. Заплакав Мехтод. Тут уже шило в мішку не сховаєш. Розказав, що з ним трапилось. А син каже: “Хе, тату, де це бачено, щоб козак та й чорта злякався? А ну ведіть мене до лісу!” Наклав шапку на голову, в кишеню – тютюну з люлькою, та й пішли.
Добралися до того дуба, а там уже чорт дожидається. “Га-га-га, – каже Мехтоду, – аби ти сина сьогодні не привів, то завтра сам неживий був би!” Обійшов кругом Семена, оглядів його. “Ха, – каже, – гарного слугу матиму!” “Гарного, гарного, – каже Семен, – тільки давай домовимся: я буду служити тобі стільки, поки сам мене не виженеш. А за службу даси мені торбу червінців.” “Хе-хе, – каже чорт, – оце вже ти довіку в мене будеш.” Поцілував Семен батька: “Ідіть, тату, не хвилюйтесь. Я скоро вдома буду.” Та до чорта: “А ну веди, гемонський сину!”
Взяв чорт Семена за руку та й до дуба. А там дупло, а в дуплі драбина. Давай вони по тій драбині спускатися та й спустилися на той світ. А там Божечки що ж робиться – небо червоне таке, вода чорна, дерева сухі, покорчені, хмари сизі бігають. І смердить – лишенько. Ото як ніби в жашківській корчмі після злодійського ярмарку. Приводить чорт козака додому. А хата в чорта розвалена, просіла, стіни облупані, стріха дирява. Тільки чортенята як мишенята бігають. А їх там сотня чи дві, може. То тільки чортова жінка знає. А жінка у чорта таки й непогана ще молодичка. Стоїть біля грубки та в казані із кізяків кашу варить, кописткою помішує.
А чорт і каже: “Оце, Семене, лишаю тебе своїх дітей глядіти.” А сам піду на Землю шкоду робити. Пішов чорт, вештався по Землі. Такої шкоди наробив – Боже, гріх казати. Вертається додому, коли дивиться: “Лишенько!” Сидить на горбочку козак, люлечку смалить, а кругом нього чортенята як на муштрі спасірують, козацьких пісень співають. Всі чистенькі, вмиті, під горщик обстрижені, ще й козака “паном сотником” величають. “Сотня, шикуйсь! Струнко! Ти, куцохвостий, візьми кобзу, ти, криворогий, скрипку, а ти, тупорилий, бубон! І всі разом кроком руш!”
Звучить пісня “Як зліталися орли чайку рятувати...”
Чортяка розлютився, ногами затупав: “Що це ти наробив, вилупку сякий-такий? Що ж з них далі буде? Не годен ти чортових дітей глядіти! Зараз підеш дрова рубати.” Рубати – то рубати. Семен сокиру взяв та й пішов. Чекає чорт з чортихою. Нема дров, уже й пічка вистигла.
Пішов чорт козака шукати. А той спить собі, дров не рубає. “А чого ж це ти, наймите, дров не рубаєш?” “Ге-ге, то не рубаю, бо то не козацьке діло. У нас для печі свої, козацькі дрова є.” “А то ж які?” – питає чорт. “А ось які, – каже Семен та витягає з кишені порохівницю, – так горять, що й не загасиш.” “А даси мені?” – питає чорт. “А чом не дати доброму чоловіку? На! Тільки всенькі висипай, щоб добре горіло.”
Побіг чорт з козацькими дровами, а Семен іде ззаду й у вуса сміється. Коли це раптом – бах!бах! – загриміло, задвигтіло, по небу пічка летить і казан з кізяками перекидається. Приходить козак. Чорт в сажі, чортиха в сажі, чортенята в сажі. Чорт аж піниться: “Ти...ти...ти сякий-такий! Ти що таке зробив? Ну все, луснуло моє терпіння. Лишаю тебе на жінку свою. Ох вона тобі та баки втре!”
Знов чорт на Землю поліз. Такої шкоди начинив людям перед Різдвом – страх казати. Коли це голова свербить у чорта. Мац, мац! Лишенько, а на голові замість двох та чотири роги виросли! Чортяка бігом в ліс, до дуба, до дупла, на драбину, спускається, додому біжить. А хати не пізнає – біленька, чистенька, новою стріхою вкрита, тин підправлений, а на дверях картина намальована – козак Мамай чорта за бороду тягає. Чортяка в хату скочив, а козак за столом сидить і варенички наминає. Чорт до нього пазурі протягнув, а жінка чортова: “А ну не руш! Я з тобою, гемонським сином, 300 років прожила, а такої радості й щастя, як з козаком, не мала. Тепер він господар в хаті!” Лишенько. Чорту вже й не перевивки. “А знаєш, Семене, а ну вийдемо на два слова!” Вийшли з хати. “Слухай, – каже чорт, – я так тут подумав: вже мені наймита й не треба. Іди додому.” “Ге-ге-ге, – каже козак, – дай мені торбу червінців та ще й коня з коровою, а тоді й піду.”
Звучить пісня “Нам поможе Святий Юрій, ще й Пречиста Мати чорта звоювати...”
Що вдієш? Йде бідний чорт, зігнувся, торбу червінців на собі тягне, і коня з коровою веде. А козак ззаду йде, люлечку смокче і в вуса сміється. “От добре у чорта погуляв! Шкода, що мало.” А чортяка думає: “Ну стривай-стривай, доберуся до тебе додому, там я вже тобі кишки випущу!” Та тільки до хати доходять, щось як забекає ззаду. “Лишенько, вже ж Різдво!” Злякався чорт, покинув все – і торбу, і коня з коровою, і давай тікати. Чорт в ліс – дзвін за ним, чорт в болото – дзвін за ним, чорт до дуба – дзвін за ним. Чорт огледівся, а гемонський козак йому до хвоста коров’ячого дзвоника вчепив. Прийшов чорт обідраний, бруднющий. До хати заходить, а вдома тільки чортиха сидить, а чортенят немає....
А козак погостював вдома, поколядував, розговівся, відпочив у батьків на Святках та й на Січ збирається. Їде козак на Січ та й пісню співає. Ще такого не було у нашому лісі! Чортенята всі із дому на Січ подалися! А хто чув, то передайте усьому народу, що не буде переводу козацькому роду!
Звучить пісня “Їхав козак в гори та моря...”
Ірина Халупа
Різдвяний казковий подарунок для вас, дорогі слухачі, від лірника Сашка та радіо “Свобода”. А тепер візьміть ручку і кусок паперу та запишіть адресу, за якою можете замовити казки лірника Сашка: поштовий індекс 02232, абонентна скринька 212. Хто замовить, той отримає...
Слухачі радіо “Свобода” вже трохи знайомі з творчістю композитора і співачки Лесі Горової. Вона – член Національної Спілки композиторів України, лауреат і дипломант Всеукраїнських конкурсів “Червона Рута”, “Вітер зі Сходу”, “Тарас Бульба”, “Пісенний вернісаж” та двічі лауреат міжнародного конкурсу молодих композиторів в Кишиневі “Леутар”. Викладає композицію у Київській дитячій академії мистецтв. Перед тим, як ви послухаєте прем’єру пісні “Відчинилося життя”, яку Леся Горова створила на Різдво, пропонуємо вам розмову, яку провів з нею Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Як відомо, чимало творів в історії музики були написані на замовлення. Лесю, чи Ваша пісня “Відчинилося життя” теж була написана на якесь замовлення?
Леся Горова
Ви знаєте, я дуже рідко пишу на замовлення, хоча я можу писати на замовлення. Але ця пісня була написана якраз минулого року перед Різдвом. Я хочу сказати, що це свято, велике свято, дає настільки багато натхнення, стільки енергії позитивної, доброї, світлої, що обов’язково воно спонукає до того, щоб писати, щоб творити. Саме ця пісня “Відчинилося життя” народилася на Різдво 2003 року. Мені дуже приємно, що саме перед Різдвом 2004 року я змогла її записати і от сьогодні на радіо “Свобода” – прем’єра пісні відчинилося життя.
Тарас Марусик
А що Вам, Лесю, згадується про Різдво з дитинства?
Леся Горова
Ви знаєте, мені пощастило. Я виховувалася в дуже релігійній сім’ї, духовній. Усі свята я проводила у своєї бабусі в селі, де, звичайно ж, кожного року ходили вертепи, колядували. Я пам’ятаю от як тепер, як зараз, всю цю виставу, яка робилася силами села, в якому живе моя бабуся і дідусь. Це на Західній Україні, на Львівщині.
Потім, вже коли я трішки підросла, я сама ходила колядувати вже у Львові. Там був такий самодіяльний театр “Мета”. Ми збиралися і всі свята, починаючи з 6 числа, 6,7,8,9 і далі ми ходили по всьому Львову колядували, ставили вертеп. Це було настільки зворушливо. Я пам’ятаю до сьогоднішнього дня колядки, всі слова. Дуже багато колядок знаю. Кожного року, звичайно ж, ми збираємося в сімейному колі і обов’язково колядуємо, співаємо.
Тарас Марусик
Послухавши Вашу нову пісню, я почув там чимало дитячих голосів. Власне, дитячий хор. Що це за хор і як Ви записували з ним цю пісню?
Леся Горова
Цей колектив називається “Дитяча опера”. Ним керує Наталя Миколаївна Нехотяєва. Вони знаходяться на Подолі, у Дитячому будинку творчості. Це дуже світлі діти і дуже такі приємні, гарні голосочки. Я з ними співпрацюю давно, записала з ними вже не одну пісню. Це якраз третя чи четверта наша спроба такого спільного виконання і я думаю, не остання.
Багато пісень я пишу просто для них. Тут я з ними співаю в ансамблі, але деякі мої пісні вони співають просто самі. Дуже приємно працювати з дітьми. Я взагалі дуже люблю дітей і багато для них пишу. В мене така є заповітна мрія, щоб допомогти дітям, які обездолені, які голодні, яких зараз так багато в Україні, зробити їх трішечки щасливішими, зробити щось для того, щоби вони відчули, що про них хтось піклується, що вони не кинуті напризволяще, щоб у них було майбутнє, щоб у них була ласка, тепло поруч і турбота.
І тому я думаю, що дай мені Боже сили, щоб я в своєму житті змогла дорости до того моменту, щоби я дійсно змогла цим дітям чимось реально допомогти. А зараз я можу для них хіба що дарувати пісні, хіба що виступати на концертах. Я, до речі, от недавно виступала в мерії, перед Новим роком, для дітей-інвалідів. Там була новорічна казка і я співала для них теж свою колядку “Падає з неба сон.” Звичайно, це дуже тяжка така картина, коли оці діти в візочках, коли вони обділені природою, але в них горять очі, світяться, і вони дійсно щиро радіють тим людям, які є біля них, які подають їм руку.
Тарас Марусик
Христос народився!
Леся Горова
Славімо Його!
Тарас Марусик
Моєю співрозмовницею була композитор, поетеса, співачка і лауреат низки всеукраїнський та міжнародних конкурсів Леся Горова.
Ірина Халупа
З Лесею Горовою розмовляв Тарас Марусик. А тепер пора послухати її різдвяну пісню. «Відчинилося життя .. для маленької людини, їй тепер належить сонце, небо і земля....»
Звучить пісня «Відчинилося життя»
Це була Леся Горова з різдвяною піснею “Відчинилося життя”. Ви слухаєте українську “Свободу”. В ефірі передача “30 хвилин у різних вимірах”.
“З журбою радість обнялась”. Саме ці поетичні рядки спливають у пам’яті в зв’язку зі смертю відомого українського літературознавця Олекси Мишанича, який відійшов у вічність у розпал новорічних і різдвяних свят. Можливо, через отих сім днів офіційних вихідних в Україні смерть цього вченого залишилася майже непоміченою.
Олекса Мишанич помер 1 січня цього року. Поховали його 5 січня на Байковому цвинтарі столиці України. До своєї 71-ої річниці він не дожив рівно 3 місяці. 1 квітня минулого року його колеги та учні з Інституту літератури Національної академії наук України відзначили 70-річний ювілей літературознавця, члена-кореспондента НАНУ, підготувавши і видавши збірник із символічною назвою “Верховина” на пошану Олекси Мишанича та біобібліографічний довідник його праць з 1954 по 2003 роки.
Говорить заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України з наукової роботи, доктор філологічних наук Микола Сулима.
Микола Сулима
Це 360 назв, куди входять статті, рецензії, монографії, упорядковані збірники і багато-багато робіт цього видатного ученого.
Ірина Халупа
А тепер – слово учневі Олекси Мишанича, старшому науковому співробітникові Інституту літератури, кандидатові філологічних наук Юрієві Пелешенку.
Юрій Пелешенко
Він більше 40 років пропрацював в Інституті літератури. За цей час він зміг підготувати до друку й видати майже 50 книжок. Більше 20 років він очолював відділ давньої української літератури. Якщо на початку 80-х років на всю Україну було, можливо, лише декілька людей, які серйозно займалися українською літературою XI-XVIII століть, то зараз це вже понад 30 кандидатів і докторів наук.
Ірина Халупа
Микола Сулима продовжує.
Микола Сулима
Це непоправна втрата. В нього дуже було багато планів. Одна останніх робіт вже десь за півроку до цієї трагічної дати – це вимріяний ним збірник “Слово о полку Ігоревім” в перекладах та переспівах XIX-XX століття”.
Ірина Халупа
Ця книжка, як і попередня – впорядкування праць Дмитра Чижевського про бароко, видані в 2003 році у харківському видавництві “Акта”. Остання – за фінансової підтримки Фонду Антоновичів. Згадує Юрій Пелешенко.
Юрій Пелешенко
Олекса Васильович Мишанич брав дуже активну участь у виданні 10-томника творів Івана Франка. Навіть зараз, в останній місяць свого життя він підготував до друку ще 3 томи його не опублікованої у ХХ столітті спадщини, яка з відомих причин не змогла бути видана у радянські часи. Велику роль також він відіграв як віце-президент Міжнародної Асоціації україністів, щоб українознавство вийшло на загальносвітовий рівень.
Ірина Халупа
Це був один з учнів Олекси Мишанича, кандидат філологічних наук Юрій Пелешенко.
Микола Сулима
Зараз, коли Інститут готується працювати над 10-томною історією української літератури, перший том у цьому великому проекті був би відданий Олексі Васильовичу. Він повинен був у ньому бути відповідальним редактором. Фактично в даний момент заміни йому не буде. Інститут літератури і українське літературознавство перебуває зараз в пригніченому такому стані. Ми фактично й досі не можемо опам’ятатися. Вже от учора було 9 днів, як Олекси Васильовича немає. Слідом за Леонідом Єфремовичем Махно, слідом за Володимиром Івановичем Крекотнем пішов і Олекса Васильович. Це були три стовпи, на яких трималася українська медієвістика.
Ірина Халупа
Говорив заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України з наукової роботи, доктор філологічних наук Микола Сулима.
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Вона повторюється в понеділок вранці о 6:00 на коротких хвилях та в 6:30 на радіо Довіра. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову настав час на передачу “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях української “Свободи”. Вас вітає Ірина Халупа.
Настав різдвяний час, час зірковий і казковий. Час колядок і куті. Час вертепів і час сподівань. Нехай цей час буде для Вас радісним, нехай різдвяна зоря наповнить Вас своїм сяйвом і теплом на весь рік.
Сьогодні в передачі – трішки радісного і трішки сумного. Спочатку – подарунок нашим слухачам від лірника Сашка. Нова казка, різдвяна.
Лірник Сашко
Казка така святкова, різдвяна. Називається “Про старого козака, різдвяного чорта, чотири роги і козацький рід”.
Ірина Халупа
Далі різдвяну тему продовжить Леся Горова, молода співачка і композитор.
Леся Горова
Усі свята я проводила у своєї бабусі в селі, де, звичайно ж, кожного року ходили вертепи, колядували. Я пам’ятаю от як тепер, як зараз, всю цю виставу, яка робилася силами села, в якому живе моя бабуся і дідусь. Це на Західній Україні, на Львівщині.
Ірина Халупа
А наприкінці програми ми згадаємо відомого українського літературознавця Олексу Мишанича.
Микола Сулима
Це непоправна втрата. В нього дуже було багато планів. Одна останніх робіт вже десь за півроку до цієї трагічної дати – це вимріяний ним збірник “Слово о полку Ігоревім” в перекладах та переспівах XIX-XX століття”.
Ірина Халупа
Лірник Сашко – це Олександр Власюк. Ті з вас, хто слухають наші передачі вже чули кілька його неповторних казок, адже вони не лише для дітей, а й для дорослих. Хоча признаймося, ми всі певною мірою залишаємося десь в глибині серця дітьми, хіба ні? Почувши перші чотири казки, звичайно хотілося більше. Ось що: ми домовилися з Сашком, що до різдвяних свят він запише різдвяну казку. А Сашко – людина слова: сказав, значить зробить. І зробив. Ось вам, дорогі слухачі, різдвяний подарунок від лірника Сашка і від української “Свободи”. Слухайте уважно, після казки я скажу, де можна замовляти диски.....
Лірник Сашко
Це так ніби-то давно було, але моя бабуся Мокрена ще пам’ятає того козака. Поселився у нас в селі старий козак Мехтод. Ото вони як на Січі відбудуть, а далі вже десь притулку шукають. Одружився, хату побудував, хазяйство сяке-таке завів: коня, корову, воликів, поле мав. Як то кажуть – господар на всю губу.
Народився в нього синок. Назвали його Семеном. За куми взяли дядька Тимухтея та бабу Ониську. Поки маленький був, до школи ходив. А далі батько його під горщика обстриг і на Січ відправив, і наказав, щоб кошового слухав.
Та так вдвох із жінкою і жив собі. А хата якраз на краю села, попід лісом стояла. Коли це якось зимою під Різдво та жінка його штурхає: “Гей, Мехтоде, а ну годі на печі лежати. В нас вже й дрова скінчилися. А ну бери ото сокиру в руки та гайда у ліс по дрова, бо нема вже й потчика в піч вкинути. А кабанчика скоро колоти та ковбаси робити, смажити, шкварити! Гайда!” А, знаєте як ото зимою з печі злазити! Та не дай Бог. Та що поробиш? Проти жінки ж не попреш, так?
Мехтод зрихтувався, зліз, коня запряг в сани, до лісу вибрався. Сухого дерева шукав, рубав його, на цурпалки чепуляв, на воза складав. Ого, вже й зовсім потемніло! Кинувся Мехтод додому повертати – аж за ним і сліду нема! Сніг кучугурами лежить, завірюха зірвалася, віхола мете в очі – нічого не видно. Давай він з конем пробиратись. Та куди там – не може пройти. Куди не суне – кругом дерева стоять. А тут ще й вовки завили. То було ще півбіди, а це вже зовсім біда. А Мехтод як на те, й рушниці з шаблею з собою не захопив. Хто ж до лісу це бере? Доведеться пропадати...
Сяк-так блудив з тим конем. З сил вибився – сів і каже: “Який би чорт звідси мене вивів, то все б віддав!” Та тільки те сказав, як тут і чорт із-за дуба вискочив. Як кажуть: худий, рудий і рогатий. “Га-га-га, – каже Мехтоду, – що, заблукав?” “Та заблукав, матері твоїй перековинька!” “А що даси, як виведу тебе звідси?” “Та що хочеш, те й дам. Тільки душі не дам, бо не моя, а Божа.” “Ну то, – каже чортяка, – віддай мені те, що ти у себе вдома не знаєш.” Подумав Мехтод, подумав: “Що ж я такого вдома не знаю? Добрий господар все знає. Хіба, може, поки мене не було, то курка яйце знесла. Ну то яйця не шкода.” “А, дам,” – каже. Тільки те сказав, чортяка шатнувся, крутнувся. Тут таки віхола стихли, дорога з’явилася і розвиднілося трошечки, місяць зійшов. Дивиться Мехтод – а він все кругом дуба по колу ходив. То йому чортяка очі відводив. “Гляди ж, – каже чорт, - пам’ятай, що сказав. Завтра приходь з обіцяним.” Та й пропав.
Сяк-так Мехтод з лісу вибрався та додому почвалав. А на воротах жінка стоїть: “А де ти, чоловіче, оце вештаєшся? Хутчіш до хати. Радість у нас – синок із Запоріжжя на Святки приїхав.” Мехтод так і обімлів. “Божечки, це ж він чорту сина пообіцяв.” Синок радий, батька цілує, гостинці дарує. А Мехтод мовчить, не знає, що й сказати. “Та, – думає, – якось обійдеться. Нічого не скажу.”
Повечеряли, чим Бог послав, погасили каганець, спати полягали. А вночі хтось стукає у вікно: “Мехтоде, а, Мехтоде, віддай, що обіцяв, бо гірше буде.” Мехтод до вікна шархнувся. А жінка питає: “Ти чого? Там ніби хтось розмовляє.” “Та вчулося тобі. Спи!” та який там сон уже, ви знаєте. Став Мехтод раненько і, як добрий господар, до стайні. Лихо! Кінь і корова здохли. Заплакав Мехтод. Тут уже шило в мішку не сховаєш. Розказав, що з ним трапилось. А син каже: “Хе, тату, де це бачено, щоб козак та й чорта злякався? А ну ведіть мене до лісу!” Наклав шапку на голову, в кишеню – тютюну з люлькою, та й пішли.
Добралися до того дуба, а там уже чорт дожидається. “Га-га-га, – каже Мехтоду, – аби ти сина сьогодні не привів, то завтра сам неживий був би!” Обійшов кругом Семена, оглядів його. “Ха, – каже, – гарного слугу матиму!” “Гарного, гарного, – каже Семен, – тільки давай домовимся: я буду служити тобі стільки, поки сам мене не виженеш. А за службу даси мені торбу червінців.” “Хе-хе, – каже чорт, – оце вже ти довіку в мене будеш.” Поцілував Семен батька: “Ідіть, тату, не хвилюйтесь. Я скоро вдома буду.” Та до чорта: “А ну веди, гемонський сину!”
Взяв чорт Семена за руку та й до дуба. А там дупло, а в дуплі драбина. Давай вони по тій драбині спускатися та й спустилися на той світ. А там Божечки що ж робиться – небо червоне таке, вода чорна, дерева сухі, покорчені, хмари сизі бігають. І смердить – лишенько. Ото як ніби в жашківській корчмі після злодійського ярмарку. Приводить чорт козака додому. А хата в чорта розвалена, просіла, стіни облупані, стріха дирява. Тільки чортенята як мишенята бігають. А їх там сотня чи дві, може. То тільки чортова жінка знає. А жінка у чорта таки й непогана ще молодичка. Стоїть біля грубки та в казані із кізяків кашу варить, кописткою помішує.
А чорт і каже: “Оце, Семене, лишаю тебе своїх дітей глядіти.” А сам піду на Землю шкоду робити. Пішов чорт, вештався по Землі. Такої шкоди наробив – Боже, гріх казати. Вертається додому, коли дивиться: “Лишенько!” Сидить на горбочку козак, люлечку смалить, а кругом нього чортенята як на муштрі спасірують, козацьких пісень співають. Всі чистенькі, вмиті, під горщик обстрижені, ще й козака “паном сотником” величають. “Сотня, шикуйсь! Струнко! Ти, куцохвостий, візьми кобзу, ти, криворогий, скрипку, а ти, тупорилий, бубон! І всі разом кроком руш!”
Звучить пісня “Як зліталися орли чайку рятувати...”
Чортяка розлютився, ногами затупав: “Що це ти наробив, вилупку сякий-такий? Що ж з них далі буде? Не годен ти чортових дітей глядіти! Зараз підеш дрова рубати.” Рубати – то рубати. Семен сокиру взяв та й пішов. Чекає чорт з чортихою. Нема дров, уже й пічка вистигла.
Пішов чорт козака шукати. А той спить собі, дров не рубає. “А чого ж це ти, наймите, дров не рубаєш?” “Ге-ге, то не рубаю, бо то не козацьке діло. У нас для печі свої, козацькі дрова є.” “А то ж які?” – питає чорт. “А ось які, – каже Семен та витягає з кишені порохівницю, – так горять, що й не загасиш.” “А даси мені?” – питає чорт. “А чом не дати доброму чоловіку? На! Тільки всенькі висипай, щоб добре горіло.”
Побіг чорт з козацькими дровами, а Семен іде ззаду й у вуса сміється. Коли це раптом – бах!бах! – загриміло, задвигтіло, по небу пічка летить і казан з кізяками перекидається. Приходить козак. Чорт в сажі, чортиха в сажі, чортенята в сажі. Чорт аж піниться: “Ти...ти...ти сякий-такий! Ти що таке зробив? Ну все, луснуло моє терпіння. Лишаю тебе на жінку свою. Ох вона тобі та баки втре!”
Знов чорт на Землю поліз. Такої шкоди начинив людям перед Різдвом – страх казати. Коли це голова свербить у чорта. Мац, мац! Лишенько, а на голові замість двох та чотири роги виросли! Чортяка бігом в ліс, до дуба, до дупла, на драбину, спускається, додому біжить. А хати не пізнає – біленька, чистенька, новою стріхою вкрита, тин підправлений, а на дверях картина намальована – козак Мамай чорта за бороду тягає. Чортяка в хату скочив, а козак за столом сидить і варенички наминає. Чорт до нього пазурі протягнув, а жінка чортова: “А ну не руш! Я з тобою, гемонським сином, 300 років прожила, а такої радості й щастя, як з козаком, не мала. Тепер він господар в хаті!” Лишенько. Чорту вже й не перевивки. “А знаєш, Семене, а ну вийдемо на два слова!” Вийшли з хати. “Слухай, – каже чорт, – я так тут подумав: вже мені наймита й не треба. Іди додому.” “Ге-ге-ге, – каже козак, – дай мені торбу червінців та ще й коня з коровою, а тоді й піду.”
Звучить пісня “Нам поможе Святий Юрій, ще й Пречиста Мати чорта звоювати...”
Що вдієш? Йде бідний чорт, зігнувся, торбу червінців на собі тягне, і коня з коровою веде. А козак ззаду йде, люлечку смокче і в вуса сміється. “От добре у чорта погуляв! Шкода, що мало.” А чортяка думає: “Ну стривай-стривай, доберуся до тебе додому, там я вже тобі кишки випущу!” Та тільки до хати доходять, щось як забекає ззаду. “Лишенько, вже ж Різдво!” Злякався чорт, покинув все – і торбу, і коня з коровою, і давай тікати. Чорт в ліс – дзвін за ним, чорт в болото – дзвін за ним, чорт до дуба – дзвін за ним. Чорт огледівся, а гемонський козак йому до хвоста коров’ячого дзвоника вчепив. Прийшов чорт обідраний, бруднющий. До хати заходить, а вдома тільки чортиха сидить, а чортенят немає....
А козак погостював вдома, поколядував, розговівся, відпочив у батьків на Святках та й на Січ збирається. Їде козак на Січ та й пісню співає. Ще такого не було у нашому лісі! Чортенята всі із дому на Січ подалися! А хто чув, то передайте усьому народу, що не буде переводу козацькому роду!
Звучить пісня “Їхав козак в гори та моря...”
Ірина Халупа
Різдвяний казковий подарунок для вас, дорогі слухачі, від лірника Сашка та радіо “Свобода”. А тепер візьміть ручку і кусок паперу та запишіть адресу, за якою можете замовити казки лірника Сашка: поштовий індекс 02232, абонентна скринька 212. Хто замовить, той отримає...
Слухачі радіо “Свобода” вже трохи знайомі з творчістю композитора і співачки Лесі Горової. Вона – член Національної Спілки композиторів України, лауреат і дипломант Всеукраїнських конкурсів “Червона Рута”, “Вітер зі Сходу”, “Тарас Бульба”, “Пісенний вернісаж” та двічі лауреат міжнародного конкурсу молодих композиторів в Кишиневі “Леутар”. Викладає композицію у Київській дитячій академії мистецтв. Перед тим, як ви послухаєте прем’єру пісні “Відчинилося життя”, яку Леся Горова створила на Різдво, пропонуємо вам розмову, яку провів з нею Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Як відомо, чимало творів в історії музики були написані на замовлення. Лесю, чи Ваша пісня “Відчинилося життя” теж була написана на якесь замовлення?
Леся Горова
Ви знаєте, я дуже рідко пишу на замовлення, хоча я можу писати на замовлення. Але ця пісня була написана якраз минулого року перед Різдвом. Я хочу сказати, що це свято, велике свято, дає настільки багато натхнення, стільки енергії позитивної, доброї, світлої, що обов’язково воно спонукає до того, щоб писати, щоб творити. Саме ця пісня “Відчинилося життя” народилася на Різдво 2003 року. Мені дуже приємно, що саме перед Різдвом 2004 року я змогла її записати і от сьогодні на радіо “Свобода” – прем’єра пісні відчинилося життя.
Тарас Марусик
А що Вам, Лесю, згадується про Різдво з дитинства?
Леся Горова
Ви знаєте, мені пощастило. Я виховувалася в дуже релігійній сім’ї, духовній. Усі свята я проводила у своєї бабусі в селі, де, звичайно ж, кожного року ходили вертепи, колядували. Я пам’ятаю от як тепер, як зараз, всю цю виставу, яка робилася силами села, в якому живе моя бабуся і дідусь. Це на Західній Україні, на Львівщині.
Потім, вже коли я трішки підросла, я сама ходила колядувати вже у Львові. Там був такий самодіяльний театр “Мета”. Ми збиралися і всі свята, починаючи з 6 числа, 6,7,8,9 і далі ми ходили по всьому Львову колядували, ставили вертеп. Це було настільки зворушливо. Я пам’ятаю до сьогоднішнього дня колядки, всі слова. Дуже багато колядок знаю. Кожного року, звичайно ж, ми збираємося в сімейному колі і обов’язково колядуємо, співаємо.
Тарас Марусик
Послухавши Вашу нову пісню, я почув там чимало дитячих голосів. Власне, дитячий хор. Що це за хор і як Ви записували з ним цю пісню?
Леся Горова
Цей колектив називається “Дитяча опера”. Ним керує Наталя Миколаївна Нехотяєва. Вони знаходяться на Подолі, у Дитячому будинку творчості. Це дуже світлі діти і дуже такі приємні, гарні голосочки. Я з ними співпрацюю давно, записала з ними вже не одну пісню. Це якраз третя чи четверта наша спроба такого спільного виконання і я думаю, не остання.
Багато пісень я пишу просто для них. Тут я з ними співаю в ансамблі, але деякі мої пісні вони співають просто самі. Дуже приємно працювати з дітьми. Я взагалі дуже люблю дітей і багато для них пишу. В мене така є заповітна мрія, щоб допомогти дітям, які обездолені, які голодні, яких зараз так багато в Україні, зробити їх трішечки щасливішими, зробити щось для того, щоби вони відчули, що про них хтось піклується, що вони не кинуті напризволяще, щоб у них було майбутнє, щоб у них була ласка, тепло поруч і турбота.
І тому я думаю, що дай мені Боже сили, щоб я в своєму житті змогла дорости до того моменту, щоби я дійсно змогла цим дітям чимось реально допомогти. А зараз я можу для них хіба що дарувати пісні, хіба що виступати на концертах. Я, до речі, от недавно виступала в мерії, перед Новим роком, для дітей-інвалідів. Там була новорічна казка і я співала для них теж свою колядку “Падає з неба сон.” Звичайно, це дуже тяжка така картина, коли оці діти в візочках, коли вони обділені природою, але в них горять очі, світяться, і вони дійсно щиро радіють тим людям, які є біля них, які подають їм руку.
Тарас Марусик
Христос народився!
Леся Горова
Славімо Його!
Тарас Марусик
Моєю співрозмовницею була композитор, поетеса, співачка і лауреат низки всеукраїнський та міжнародних конкурсів Леся Горова.
Ірина Халупа
З Лесею Горовою розмовляв Тарас Марусик. А тепер пора послухати її різдвяну пісню. «Відчинилося життя .. для маленької людини, їй тепер належить сонце, небо і земля....»
Звучить пісня «Відчинилося життя»
Це була Леся Горова з різдвяною піснею “Відчинилося життя”. Ви слухаєте українську “Свободу”. В ефірі передача “30 хвилин у різних вимірах”.
“З журбою радість обнялась”. Саме ці поетичні рядки спливають у пам’яті в зв’язку зі смертю відомого українського літературознавця Олекси Мишанича, який відійшов у вічність у розпал новорічних і різдвяних свят. Можливо, через отих сім днів офіційних вихідних в Україні смерть цього вченого залишилася майже непоміченою.
Олекса Мишанич помер 1 січня цього року. Поховали його 5 січня на Байковому цвинтарі столиці України. До своєї 71-ої річниці він не дожив рівно 3 місяці. 1 квітня минулого року його колеги та учні з Інституту літератури Національної академії наук України відзначили 70-річний ювілей літературознавця, члена-кореспондента НАНУ, підготувавши і видавши збірник із символічною назвою “Верховина” на пошану Олекси Мишанича та біобібліографічний довідник його праць з 1954 по 2003 роки.
Говорить заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України з наукової роботи, доктор філологічних наук Микола Сулима.
Микола Сулима
Це 360 назв, куди входять статті, рецензії, монографії, упорядковані збірники і багато-багато робіт цього видатного ученого.
Ірина Халупа
А тепер – слово учневі Олекси Мишанича, старшому науковому співробітникові Інституту літератури, кандидатові філологічних наук Юрієві Пелешенку.
Юрій Пелешенко
Він більше 40 років пропрацював в Інституті літератури. За цей час він зміг підготувати до друку й видати майже 50 книжок. Більше 20 років він очолював відділ давньої української літератури. Якщо на початку 80-х років на всю Україну було, можливо, лише декілька людей, які серйозно займалися українською літературою XI-XVIII століть, то зараз це вже понад 30 кандидатів і докторів наук.
Ірина Халупа
Микола Сулима продовжує.
Микола Сулима
Це непоправна втрата. В нього дуже було багато планів. Одна останніх робіт вже десь за півроку до цієї трагічної дати – це вимріяний ним збірник “Слово о полку Ігоревім” в перекладах та переспівах XIX-XX століття”.
Ірина Халупа
Ця книжка, як і попередня – впорядкування праць Дмитра Чижевського про бароко, видані в 2003 році у харківському видавництві “Акта”. Остання – за фінансової підтримки Фонду Антоновичів. Згадує Юрій Пелешенко.
Юрій Пелешенко
Олекса Васильович Мишанич брав дуже активну участь у виданні 10-томника творів Івана Франка. Навіть зараз, в останній місяць свого життя він підготував до друку ще 3 томи його не опублікованої у ХХ столітті спадщини, яка з відомих причин не змогла бути видана у радянські часи. Велику роль також він відіграв як віце-президент Міжнародної Асоціації україністів, щоб українознавство вийшло на загальносвітовий рівень.
Ірина Халупа
Це був один з учнів Олекси Мишанича, кандидат філологічних наук Юрій Пелешенко.
Микола Сулима
Зараз, коли Інститут готується працювати над 10-томною історією української літератури, перший том у цьому великому проекті був би відданий Олексі Васильовичу. Він повинен був у ньому бути відповідальним редактором. Фактично в даний момент заміни йому не буде. Інститут літератури і українське літературознавство перебуває зараз в пригніченому такому стані. Ми фактично й досі не можемо опам’ятатися. Вже от учора було 9 днів, як Олекси Васильовича немає. Слідом за Леонідом Єфремовичем Махно, слідом за Володимиром Івановичем Крекотнем пішов і Олекса Васильович. Це були три стовпи, на яких трималася українська медієвістика.
Ірина Халупа
Говорив заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України з наукової роботи, доктор філологічних наук Микола Сулима.
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Вона повторюється в понеділок вранці о 6:00 на коротких хвилях та в 6:30 на радіо Довіра. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі.
