Київ, 15 січня 2004 року.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. Звукооператор Михайло Петренко. Ми вітаємо вас, шановні слухачі.
18 січня буде рік, як немає серед нас Сергія Набоки...
Ця передача складатиметься лише з його матеріалів, що вийшли в радійний ефір протягом останніх двох-трьох років, а також звучатимуть його поезій з посмертної книги “Увага № 0”. Вірші читає Олекса Боярко.
“Увечері напередодні від’їзду в останнє відрядження Сергій говорив, що стоїть зараз на роздоріжжі, намацує якісь нові повороти чи шляхи. Останні роки його все більше тягло від політики до літератури. Мріяв і починав писати прозу, та катастрофічно бракувало часу. “Мрії, плани, проекти, прожекти, начерки, начерки...”, як він писав у “Нотатнику”, якоюсь мірою передають його постійний стан. Тоді ж Сергій сказав: “Ти мене не квап. Обіцяю тобі, що у цьому році я видам вірші”. Ми виконуємо його обіцянку...”
(Інна Чернявська-Набока, “Від упорядника” до книги “Увага №0”)
Сергій Набока
Оце типу підводочка зараз буде...
Олекса Боярко
Передо всім, я мушу нагадати, що я – живий. Це, наче, і не дивно, якщо звернуть увагу саме на мої слова, звороти та машинку, на якій тобі пишу. А втім, вже наші імена, оте їх “існування” – підозріле. Відкіль взяли ми їх? Кому подяку скласти за межі ті вузькі, невидимі й немислимі, в яких ми вмить вміщаємось одразу по купелі – і ніяких альтернатив: прямовисне шурхотіння до смерти, у назначеному темпі, у назначениій парадигмі сукупности адреналінових й норадрелнаінових реакцій. Позірно я живий, але смикаюся, наче зелектрифікована жабка, розсмикуюся, виглядаю живим і навіть балакучим, занадто балакучим. Чи це можна назвати життям? Конкретно: баланс. Рівновага: кінцево. Невже тебе не цікавить, що я живий?
Надія Шерстюк
(З останньої автобіографії для журналу “Книжник-ревю”, жовтень 2002 рік).
Народився 26 квітня 1955 року у місті Тула. У 1972 закінчив середню школу у Києві. Потім армія – “стройбат”. Освіта: незакінчена вища, п’ять курсів факультету журналістики. У 2002 році отримав диплом бакалавра з журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.
1972-74 роки працював шліфувальником на заводі “Транссигнал” та лінотипістом у друкарні комбінату друку “Радянська Україна”, постійний позаштатний кореспондент газет “Вечірній Київ” та “Молодь України”. 1980 – 81–ий – редактор редакції літератури видавництва “Мистецтво”. З 1981 по 1984 – політв’язень (стаття 187: “Розповсюдження наклепницьких відомостей, що паплюжать радянський лад”.) Відбував покарання у виправно-трудовій колонії № 78 в с. Райківці Хмельницької області.
Олекса Боярко
Квадратово. Ґранчасто. Павутинно... О, якби ж то можна було сказати мені: Шматочки неба! Або ж так: КАРТАТИЙ КЛАПТИК НЕБА! Чи – покраяна скибка... Але неба немає. Є лише стеля. Вічножовта.
Сергій Набока
Ну, дійсно, часом людська логіка не витримує зіткнення з українською реальністю, принаймні з деякими реаліями. А зараз до трошки іншої теми...
Надія Шерстюк
“Українська демократія”. Така була тема однієї з передач Ірини Халупи “30 хвилин у різних вимірах”. Своє бачення української демократії запропонував і Сергій Набока.
Сергій Набока
Сотні, може, тисячі визначень демократії, що існують на сьогодні, все ж не замулюють головного: змісту цього слова – “народовладдя”.
Отже, джерелом влади є народ. Влада виходить від народу, але вже не повертається. Влада залишається в руках представників виконавчої, законодавчої, судової та, частково, четвертої, контролюючої, влади: мас-медіа.
Отримавши владу, гілки, природно, починають між собою негайно битися, бо народ один, влада, відповідно, теж одна, а їх, гілок, щонайменше, три з половиною.
Відтак, демократія завжди несе в собі зародок власної загибелі, оскільки перемагає найсильніший, а найсильнішою серед гілок за визначенням є влада виконавча. Згідно за своєю природою, виконавча гілка прагне, в першу чергу, подолати законодавчу. Ясна річ, під приводом боротьби за демократію та нормальний хід подій. Якщо це вдається, народові можна забути про те, що він колись був джерелом влади. Йому лишається одне: слухняно виконувати вказівки і, якщо переможець переймається міжнародною модою на демократію, час від часу бути статистом на виборах та референдумах, таким собі “урновим м’ясом”.
Можна, безперечно, поміняти народ. Зрештою, комуністи народом, який їм дістався у спадок від царату, були страшенно невдоволені. Вони його розпустили і створили собі новий. І з цим народом поки що Україна й живе.
Але такий механізм на разі не в моді. В моді демократія. Українські керівники всі поготів вихідці зі старої номенклатури надають великого значення словам і, як колись, вкладають у них трохи інший зміст. Відтак все, що йде на користь режимові, вважається демократичним, і навпаки. Всі задоволені, радісно співають осанну, демократія міцніє і потроху перетворюється на підмурівок авторитаризму.
Колись Бернард Шоу сказав, що демократія не може стати вище рівня того людського матеріалу, з якого складаються її виборці. Якщо ж виборці складаються в основному із совєтських людей, то й матимемо казна-що.
От і сушать собі голові різноманітні мудрагелі: політологи, транзитологи, дослідники третьої хвилі демократизації, як назвати те, що утворюється на теренах колишньої імперії: посттоталітаризм, неототалітаризм, нестабільні популістські демократії і таке інше. А насправді, всі вони не враховують людського матеріалу, який поки що тільки й здатен на те, щоб створити казна-що.
Сергій Набока для радіо “Свобода”. Київ.
Олекса Боярко
Першоджерельна кришталевість ночі прагне до влади дня. Категоричний Вагнер горта емоції. Земна слабенька вісь тремтить від звуків. Кинь усе й молись! Молись позбутися свого меткого слуху, Про спокій для засмиканого духу благай. За стінкою благословляють ніч програвачем. І в темряву сторіч, у гнів буття, у гріх, у бруд, у пристрасть звершень напруга рве, і знову наче вперше смак злого яблука й осуга на губах, і тінню сонця – лампа, й спогад: Бах.
Надія Шерстюк
Ще одна програма “30 хвилин у різних вимірах” була присвячена українському національному характеру.
Сергій Набока
Підтвердити чи спростувати наявність чи відсутність специфічної української компоненти (явища, що зветься “національним характером”) певно, зможуть прийдешні покоління науковців.
Наразі вдалося встановити наступне: захисна реакція на імперську політику Москви, яка породжувала та й досі породжує так званий комплекс меншовартості, породила й інший комплекс: комплекс народолюбства. Колись цей комплекс називався “хлопоманством” і підштовхував деяких різночинців до ходіння в народ, збирання фольклору і носіння вишиванок.
Звідси ж узялася тенденція возвеличувати український народ, який й досі апріорі вважається мудрим, працьовитим, довірливим, доброзичливим та, ясна річ, співучим? Втім, багато хто з українців вважає найбільш характерними рисами дещо інше.
А вороги українського народу, що окопалися, зрозуміло, де, впродовж сторіч вважають, що українці насправді хитрі, ліниві, вайлуваті, жадібні, заздрісні й, головне, зрадливі.
Деякі з мешканців суміжних з Україною держав досі вважають українців всуціль бандитами і зарізяками.
Більшість мешканців дуже цивілізованих держав, що не межують з Україною, головною національною рисою українців вважають звірячий і тваринний антисемітизм, на відміну, до речі, від власне семітів, що тут мешкають чи мешкали донедавна.
Проте ніхто не заперечує співучість. Навіть Остап Вишня, пишучи власне наукове дослідження “Чукрен”, “Чухраїнці”, відзначив в одному місці: “Все було вони чухаються та співають”.
Більшість спостерігачів та дослідників вважають, що впродовж віків комуністичного режиму співати стали менше, а чухатися більше. Інші ж заперечують, що насправді ж відбулася диференціація досліджуваної нації на гречкосіїв та козаків. Одні, мовляв, чухаються, а інші, навпаки: співають.
Остаточної відповіді на всі ці питання наука поки що не дала, і етнопсихологи колись завершать титанічну працю з вивчення суто українських рис національного характеру і поставлять нарешті крапку у цій суперечці.
Олекса Боярко
Безпосередній досвід волошковий В очах твоїх. Невранішня зоря Сягає променем ув усміх вечоровий... Кав’ярня затишна – хтось поруч про царя, А я про гетьмана – розмова нетипова Для Києва – і ця жахлива мова: “Ну, це, простітє, ви, канєшна, зря” – мене вже не дратує, як раніше. Я Київ п’ю. І каву. І людей. І ми разом. У книгу доль хтось пише Щось-то про нас. І співрозмовник цей, І вечір цей, і гомінка ця тиша Впаковуються в пам’ять ще щільніше... І світло над усім – твоїх очей.
Дружині
Я винен у всьому. В собі, перш за все. Відчуваю вину у розритому тілі зорі І в синхронності смерти, що нею помруть ліхтарі – Я лечу, я лечу над туманом ранковим. Несе Напівдушу мою на стонадцять скажених вітрів, За стонадцять скажених доріг – і прорізані руки Обійнять намагаються все, і я плачу з розпуки Що не знайдеться сил, ні бажання, ні волі, ні слів, Щоб промислить Любов, щоб збагнути провину провин... Не дожить до сивин. Дай нам, Боже, хоч вечір один.
Надія Шерстюк
(З останньої автобіографії для журналу “Книжник-ревю”). Після звільнення працював двірником, бібліотекарем, вантажником гастроному. 1987 рік: засновник і голова Українського культурологічного клубу. З 1989 року - директор першої приватної інформагенції УНІАР. Ниньки - політичний оглядач і укладач програми “Права людини: українська реальність” на радіо “Свобода”. Захоплення: арт-рок, регі.
Звучить регі у виконанні Боба Марлі
Олекса Боярко
Хочеться стати алкоголіком і наплювати на всіх. Хочеться ширятися ханкою, палити план чи хоч би й шалу.
Бити жінок по обличчю, і щоб вони все одно роздягалися
після цього і лягали зі мною до ліжка. Хочеться в тундру, в тайгу, в пустелю, в Антарктиду, на Марс.
Втратити все, а тоді несподівано знайти. Бути ескімосом, узбеком, орлом чи хоча б горобчиком.
Котом ще добре було б. Чи деревом. Господи, Боже мій, чи ж ти чуєш? Я не хочу вмирати.
Надія Шерстюк
Це була програма “Права людини: українська реальність” пам’яті Сергія Набоки. Його вірші читав Олекса Боярко, уклала і провела програму Надія Шерстюк, мені допомагав Михайло Петренко.
Шановні слухачі, ми з вами прощаємося. На все добре.
Говорить радіо “Свобода”!
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. Звукооператор Михайло Петренко. Ми вітаємо вас, шановні слухачі.
18 січня буде рік, як немає серед нас Сергія Набоки...
Ця передача складатиметься лише з його матеріалів, що вийшли в радійний ефір протягом останніх двох-трьох років, а також звучатимуть його поезій з посмертної книги “Увага № 0”. Вірші читає Олекса Боярко.
“Увечері напередодні від’їзду в останнє відрядження Сергій говорив, що стоїть зараз на роздоріжжі, намацує якісь нові повороти чи шляхи. Останні роки його все більше тягло від політики до літератури. Мріяв і починав писати прозу, та катастрофічно бракувало часу. “Мрії, плани, проекти, прожекти, начерки, начерки...”, як він писав у “Нотатнику”, якоюсь мірою передають його постійний стан. Тоді ж Сергій сказав: “Ти мене не квап. Обіцяю тобі, що у цьому році я видам вірші”. Ми виконуємо його обіцянку...”
(Інна Чернявська-Набока, “Від упорядника” до книги “Увага №0”)
Сергій Набока
Оце типу підводочка зараз буде...
Олекса Боярко
Передо всім, я мушу нагадати, що я – живий. Це, наче, і не дивно, якщо звернуть увагу саме на мої слова, звороти та машинку, на якій тобі пишу. А втім, вже наші імена, оте їх “існування” – підозріле. Відкіль взяли ми їх? Кому подяку скласти за межі ті вузькі, невидимі й немислимі, в яких ми вмить вміщаємось одразу по купелі – і ніяких альтернатив: прямовисне шурхотіння до смерти, у назначеному темпі, у назначениій парадигмі сукупности адреналінових й норадрелнаінових реакцій. Позірно я живий, але смикаюся, наче зелектрифікована жабка, розсмикуюся, виглядаю живим і навіть балакучим, занадто балакучим. Чи це можна назвати життям? Конкретно: баланс. Рівновага: кінцево. Невже тебе не цікавить, що я живий?
Надія Шерстюк
(З останньої автобіографії для журналу “Книжник-ревю”, жовтень 2002 рік).
Народився 26 квітня 1955 року у місті Тула. У 1972 закінчив середню школу у Києві. Потім армія – “стройбат”. Освіта: незакінчена вища, п’ять курсів факультету журналістики. У 2002 році отримав диплом бакалавра з журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.
1972-74 роки працював шліфувальником на заводі “Транссигнал” та лінотипістом у друкарні комбінату друку “Радянська Україна”, постійний позаштатний кореспондент газет “Вечірній Київ” та “Молодь України”. 1980 – 81–ий – редактор редакції літератури видавництва “Мистецтво”. З 1981 по 1984 – політв’язень (стаття 187: “Розповсюдження наклепницьких відомостей, що паплюжать радянський лад”.) Відбував покарання у виправно-трудовій колонії № 78 в с. Райківці Хмельницької області.
Олекса Боярко
Квадратово. Ґранчасто. Павутинно... О, якби ж то можна було сказати мені: Шматочки неба! Або ж так: КАРТАТИЙ КЛАПТИК НЕБА! Чи – покраяна скибка... Але неба немає. Є лише стеля. Вічножовта.
Сергій Набока
Ну, дійсно, часом людська логіка не витримує зіткнення з українською реальністю, принаймні з деякими реаліями. А зараз до трошки іншої теми...
Надія Шерстюк
“Українська демократія”. Така була тема однієї з передач Ірини Халупи “30 хвилин у різних вимірах”. Своє бачення української демократії запропонував і Сергій Набока.
Сергій Набока
Сотні, може, тисячі визначень демократії, що існують на сьогодні, все ж не замулюють головного: змісту цього слова – “народовладдя”.
Отже, джерелом влади є народ. Влада виходить від народу, але вже не повертається. Влада залишається в руках представників виконавчої, законодавчої, судової та, частково, четвертої, контролюючої, влади: мас-медіа.
Отримавши владу, гілки, природно, починають між собою негайно битися, бо народ один, влада, відповідно, теж одна, а їх, гілок, щонайменше, три з половиною.
Відтак, демократія завжди несе в собі зародок власної загибелі, оскільки перемагає найсильніший, а найсильнішою серед гілок за визначенням є влада виконавча. Згідно за своєю природою, виконавча гілка прагне, в першу чергу, подолати законодавчу. Ясна річ, під приводом боротьби за демократію та нормальний хід подій. Якщо це вдається, народові можна забути про те, що він колись був джерелом влади. Йому лишається одне: слухняно виконувати вказівки і, якщо переможець переймається міжнародною модою на демократію, час від часу бути статистом на виборах та референдумах, таким собі “урновим м’ясом”.
Можна, безперечно, поміняти народ. Зрештою, комуністи народом, який їм дістався у спадок від царату, були страшенно невдоволені. Вони його розпустили і створили собі новий. І з цим народом поки що Україна й живе.
Але такий механізм на разі не в моді. В моді демократія. Українські керівники всі поготів вихідці зі старої номенклатури надають великого значення словам і, як колись, вкладають у них трохи інший зміст. Відтак все, що йде на користь режимові, вважається демократичним, і навпаки. Всі задоволені, радісно співають осанну, демократія міцніє і потроху перетворюється на підмурівок авторитаризму.
Колись Бернард Шоу сказав, що демократія не може стати вище рівня того людського матеріалу, з якого складаються її виборці. Якщо ж виборці складаються в основному із совєтських людей, то й матимемо казна-що.
От і сушать собі голові різноманітні мудрагелі: політологи, транзитологи, дослідники третьої хвилі демократизації, як назвати те, що утворюється на теренах колишньої імперії: посттоталітаризм, неототалітаризм, нестабільні популістські демократії і таке інше. А насправді, всі вони не враховують людського матеріалу, який поки що тільки й здатен на те, щоб створити казна-що.
Сергій Набока для радіо “Свобода”. Київ.
Олекса Боярко
Першоджерельна кришталевість ночі прагне до влади дня. Категоричний Вагнер горта емоції. Земна слабенька вісь тремтить від звуків. Кинь усе й молись! Молись позбутися свого меткого слуху, Про спокій для засмиканого духу благай. За стінкою благословляють ніч програвачем. І в темряву сторіч, у гнів буття, у гріх, у бруд, у пристрасть звершень напруга рве, і знову наче вперше смак злого яблука й осуга на губах, і тінню сонця – лампа, й спогад: Бах.
Надія Шерстюк
Ще одна програма “30 хвилин у різних вимірах” була присвячена українському національному характеру.
Сергій Набока
Підтвердити чи спростувати наявність чи відсутність специфічної української компоненти (явища, що зветься “національним характером”) певно, зможуть прийдешні покоління науковців.
Наразі вдалося встановити наступне: захисна реакція на імперську політику Москви, яка породжувала та й досі породжує так званий комплекс меншовартості, породила й інший комплекс: комплекс народолюбства. Колись цей комплекс називався “хлопоманством” і підштовхував деяких різночинців до ходіння в народ, збирання фольклору і носіння вишиванок.
Звідси ж узялася тенденція возвеличувати український народ, який й досі апріорі вважається мудрим, працьовитим, довірливим, доброзичливим та, ясна річ, співучим? Втім, багато хто з українців вважає найбільш характерними рисами дещо інше.
А вороги українського народу, що окопалися, зрозуміло, де, впродовж сторіч вважають, що українці насправді хитрі, ліниві, вайлуваті, жадібні, заздрісні й, головне, зрадливі.
Деякі з мешканців суміжних з Україною держав досі вважають українців всуціль бандитами і зарізяками.
Більшість мешканців дуже цивілізованих держав, що не межують з Україною, головною національною рисою українців вважають звірячий і тваринний антисемітизм, на відміну, до речі, від власне семітів, що тут мешкають чи мешкали донедавна.
Проте ніхто не заперечує співучість. Навіть Остап Вишня, пишучи власне наукове дослідження “Чукрен”, “Чухраїнці”, відзначив в одному місці: “Все було вони чухаються та співають”.
Більшість спостерігачів та дослідників вважають, що впродовж віків комуністичного режиму співати стали менше, а чухатися більше. Інші ж заперечують, що насправді ж відбулася диференціація досліджуваної нації на гречкосіїв та козаків. Одні, мовляв, чухаються, а інші, навпаки: співають.
Остаточної відповіді на всі ці питання наука поки що не дала, і етнопсихологи колись завершать титанічну працю з вивчення суто українських рис національного характеру і поставлять нарешті крапку у цій суперечці.
Олекса Боярко
Безпосередній досвід волошковий В очах твоїх. Невранішня зоря Сягає променем ув усміх вечоровий... Кав’ярня затишна – хтось поруч про царя, А я про гетьмана – розмова нетипова Для Києва – і ця жахлива мова: “Ну, це, простітє, ви, канєшна, зря” – мене вже не дратує, як раніше. Я Київ п’ю. І каву. І людей. І ми разом. У книгу доль хтось пише Щось-то про нас. І співрозмовник цей, І вечір цей, і гомінка ця тиша Впаковуються в пам’ять ще щільніше... І світло над усім – твоїх очей.
Дружині
Я винен у всьому. В собі, перш за все. Відчуваю вину у розритому тілі зорі І в синхронності смерти, що нею помруть ліхтарі – Я лечу, я лечу над туманом ранковим. Несе Напівдушу мою на стонадцять скажених вітрів, За стонадцять скажених доріг – і прорізані руки Обійнять намагаються все, і я плачу з розпуки Що не знайдеться сил, ні бажання, ні волі, ні слів, Щоб промислить Любов, щоб збагнути провину провин... Не дожить до сивин. Дай нам, Боже, хоч вечір один.
Надія Шерстюк
(З останньої автобіографії для журналу “Книжник-ревю”). Після звільнення працював двірником, бібліотекарем, вантажником гастроному. 1987 рік: засновник і голова Українського культурологічного клубу. З 1989 року - директор першої приватної інформагенції УНІАР. Ниньки - політичний оглядач і укладач програми “Права людини: українська реальність” на радіо “Свобода”. Захоплення: арт-рок, регі.
Звучить регі у виконанні Боба Марлі
Олекса Боярко
Хочеться стати алкоголіком і наплювати на всіх. Хочеться ширятися ханкою, палити план чи хоч би й шалу.
Бити жінок по обличчю, і щоб вони все одно роздягалися
після цього і лягали зі мною до ліжка. Хочеться в тундру, в тайгу, в пустелю, в Антарктиду, на Марс.
Втратити все, а тоді несподівано знайти. Бути ескімосом, узбеком, орлом чи хоча б горобчиком.
Котом ще добре було б. Чи деревом. Господи, Боже мій, чи ж ти чуєш? Я не хочу вмирати.
Надія Шерстюк
Це була програма “Права людини: українська реальність” пам’яті Сергія Набоки. Його вірші читав Олекса Боярко, уклала і провела програму Надія Шерстюк, мені допомагав Михайло Петренко.
Шановні слухачі, ми з вами прощаємося. На все добре.
Говорить радіо “Свобода”!
