Київ-Прага, 20 січня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! 85 років тому Україна одержала шанс справжньої єдності і незалежності. Але цей шанс так і не був тоді реалізованим – а чи реалізований він нині? З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійсько-Угорської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західньої Української Народньої Республіки з Надніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західньої Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України—Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умірали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об''єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року у місті Києві.
Максим Стріха
Спроба здійснена 85 років тому мала символічне значення, що підкреслювалося самим урочистим характером події на Софійській площі в присутності уряду, війська, духовенства. Бо український народ тоді був в масі своїй християнський і освячення злуки духовенством так само мало величезне значення.
Сергій Грабовський
Акт злуки, проголошення соборності України мали не тільки символічне, а і практично-політичне значення. Не можна стверджувати, що з 22 січня 1919 року у стосунках Заходу і Сходу України, ба більше – навіть їхніх національно свідомих кіл усе стало безпроблемним. Зовсім ні. Але з цього моменту на питання єдності всіх українських земель мусили зважати і московські, і варшавські, і берлінські політики. А найперше – політики українські – хоч би якої політичної орієнтації вони не були. Зауважу тільки один факт: етнічний росіянин, більшовик Хрущов, опинившись на чолі радянської України, наполегливо прагнув приєднати до неї наприкінці 30-х на початку 40-х років не тільки Галичину, Буковину і Закарпаття, а і Берестейщину, Холмщину та деякі інші території. Й аргументом для нього у полеміці зі Сталіним було те, що саме такі українські кордони були визначені 1919-го року за часів УНР.
Максим Стріха
Визвольні змагання, як відомо, зазнали поразки. Впала УНР. Впала ЗУНР, яка так і до кінця не змогла з’єднатися з УНР через суперечності між консервативнішим урядом в Станіславові і соціалістичним урядом УНР в Кам’янці-Подільському в Вінниці.
Але ж, значення цього однаково було непроминуще. Саме внаслідок визвольних змагань більшовики змушені були погодитись на квазісуверенну Українську Соціалістичну Радянську Республіку. І, власне, поворот цей більшовицький в національному питанні і привернув до них, коли не підтримку, то принаймні пасивне прийняття значної частини українського громадянства, яке вирішило після довгих жахіть домової війни погодитися на гасло “Нєх червона, аби она”, нехай ще червона Україна.
По первах єдність України радянської і тієї України, що лишилася в Польщі, відчувалася достатньо сильно.
Письменники Західної України протягом 20-тих брали активну участь в загальноукраїнському культурному процесі, їхні твори масово видавалися в Харкові, в Києві. Більше того, український правопис було вироблено наприкінці 20-тих за участю всіх українських науковців, як ВУАН та харківських установ, так із НТШ у Львові. Цей скрипниківський правопис і досі лишається, власне, єдиним українським правописом, що відображає не ідеологічні віяння, а опрацьовану думку всіх українських мовознавців.
Сергій Грабовський
Щойно ми вели мову про те, що все-таки здобула Україна у цю добу. А тепер – про те, що не змогла втримати.
1919 року, на думку більшості сучасних істориків, жодна із військово-політичних сил, які боролися за контроль над Україною, не мала помітної переваги.
Отже, те, що Українська Народна Республіка врешті-решт упала, не було неминучим. Спрацювали чинники, які при дещо інших персоналіях на чолі антагоністичних політичних сил чи при дещо інших актах тодішніх урядах, чи при дещо інших діях військових потуг відійшли б на задній план.
Отож звернемося до думки експертів, які ведуть мову про причини того, чому соборність і незалежність України 1919 року не ствердилися повною мірою. Першому слово головному редактору львівського часопису “Ї” Тарасові Возняку.
Тарас Вознюк
Великих перепон до здійснення об’єднання України двох частин чи більше частин України на той момент не було. Значною мірою причиною невдачі того проекту були, щонайперше звичайно військові аспект тому, що практично довкола України йшла повсюдна війна.
З іншого боку, були і недостатня зрілість західноукраїнських так і східноукраїнських еліт. Були різні погляди на розвиток суспільства. На Сході все ж таки дуже часто процвітали соціалістичні ідеї. В той час, як на Заході ліберальні. На велику перспективу західний погляд неначебто виглядає більш успішним, але з огляду на політичні реалії того часу, більшовики дуже ефективно використали, власне, соціалістичні ідеї.
Я думаю всі ці фактори склалися на те, що той проект тоді все ж таки не вдався, ну вже не кажучи про якісь особистісні моменти, котрі завжди присутні, на жаль, в нашій історії, як того часу, так, на жаль і сучасного.
Сергій Грабовський
Цікаві зауваження висловив київський історик професор Юрій Шаповал.
Юрій Шаповал
В моєму розумінні, події січня 1919 року завжди зв’язуються з іншою подією. Я ту іншу подію розглядаю ніби в переддень оцього акту злуки. Так званий листопадовий зрив, події 1 листопада 1918 року на західних землях України, коли було роззброєно австрійське військо і було перейнято військову і цивільну владу в українські руки.
І от згадуючи ті події, я би хотів нагадати про те, як їх оцінював Симон Петлюра, один з архітекторів, уже пізніше акту злуки. До нього приїхав один із представників ЗУНР, Петлюра приймав його тут у Києві, і сказав йому: “Ви не в силі представити собі моєї радості, що Ви вже тут у Києві з нами. Тепер вже будемо спільно будувати українську державу, бо без Вас не буде України. Ви ж Європа, а тут Азія”.
Сергій Грабовський
Як бачимо, Юрій Шаповал вважає, що Україні не вистачило тоді такого собі ферменту європейськості. І, нарешті, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв вважає, що корінь тодішніх проблем слід шукати в нездатності і небажанні тодішніх українських політиків розбудувати нормальне військо.
Ігор Лосєв
Керівники Центральної Ради та Директорії не могли поскаржитися на брак висококваліфікованих військових кадрів. Свої послуги новій владі запропонували найкращі генерали і старшини колишньої російської та колишньої австроугорської армії. То була блискуча плеяда полководців, що мала досвід Російсько-японської та І Світової війни, були нагороджені найвищими відзнаками двох імперій.
Але політичне керівництво УНР показало себе неспроможним у військових питаннях, насамперед, через брак політичного реалізму та хворобливий пацифізм.
Більшість політиків УНР була носієм всіляких соціалістичних ілюзій, зокрема, і у військовій справі. Однією з таких ілюзій була ідея про народну міліцію, себто про тотальне добровільне озброєння народу, що мало заступити кадрову армію та примусову мобілізацію. Фактично, протягом всього існування УНР не було проведено загальної мобілізації, ставка робилася на добровольців, на ентузіазм.
Між тим, супротивники УНР – червоні і білі мобілізовували до лав своїх армій всіх осіб призовного віку на контрольованій території. Внаслідок політичних непорозумінь між керівництвом УНР і ЗУНР єдину країну захищали дві різні формації – армія УНР і УГА, з різними командуванням, організацією, тактикою і одностроєм.
Максим Стріха
Боюся, що тодішня роздвоєність успадкована і сьогодні. Не випадково відомий український політолог Микола Рябчук так і назвав свою останню книгу “Дві України”.
І що найскладніше, цей поділ на дві України проходить власне в кожній окремій особистості українського громадянина, яка сполучає ті і ті елементи.
Сергій Грабовський
Ігор Лосєв стверджує, що головний шанс порятунку України у тодішній ситуації полягав у взятті військовиками на якийсь час влади до своїх рук, оскільки військові були на голову вищі від тодішніх політиків.
Ігор Лосєв
Політики УНР дивилися на найталановитіших українських генералів, як на загрозу власному лідерству. Саме так Симон Петлюра дивився на генерала Грекова, звинувачуючи його в бонапартизмі, себто в намірах встановити військову диктатуру. Хоча в умовах війни червоної та білої російської інтервенції, саме національно-військова хунта могла врятувати українську державність.
Балаканина політиків, гра в демократію тоді, коли горить хата згубили Україну. Найталановитіший український полководець полковник Петро Болбочан загинув від української кулі. Його розстріляли за рішенням військового суду та піді тиском Винниченка. А між тим, з його ім’ям пов’язаний блискавичний кримський похід запорозького корпусу, коли українці блискучим кидком взяли Перекоп, Сімферополь, Бахчисарай і лише армія німецького кайзера не дозволила їм взяти Севастополь. При чому, як згадував учасник подій, автор спогадів “Слідами новітніх запорожців” прапорщик Монкевич, по всій Україні ніде запорізький корпус місцеве населення не вітало так захоплено, як у Криму.
Далеко не кожна армія могла похвалитися такими чудовими штабістами, як генерали Юнаков та Сінклер, такими командармами, як Омелянович, Павленко. Генерал Всеволод Петрів, командир залізної дивізії генерал Удовиченко, переможець Будьонного генерал Марко Безручко. Генерали галицької армії Мирон Тарнавський та Антін Кравс.
Але за відсутності ефективного політичного керівництва навіть найкраща армія безпорадна. І даремно, все своє життя український поет і колишній сотник армії УНР Євген Маланюк звинувачував себе: “Це ми – хорунжі й сотники програли цю війну”.
Визвольну війну програли дріб’язкові малоросійські політикани, яких і нині, хоч греблю гати в українській політиці.
Максим Стріха
Соборна Україна нарешті реалізувалася з волі багатьох історичних чинників. Основна маса українського народу таки возз’єдналася в рамках єдиної держави.
І відтак, дійство, яке відбулося 85 років тому на Софіївський площі мало далекосяжні реальні наслідки.
Сергій Грабовський
Отже, у січні 1919 року Україна заманіфестувала себе як цілісний національний організм, і подальші політики, під якими прапорами вони не виступали, мусили так чи інакше реалізовувати ідею соборності українських земель. Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо ”Свобода”.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! 85 років тому Україна одержала шанс справжньої єдності і незалежності. Але цей шанс так і не був тоді реалізованим – а чи реалізований він нині? З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійсько-Угорської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західньої Української Народньої Республіки з Надніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західньої Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України—Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умірали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об''єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року у місті Києві.
Максим Стріха
Спроба здійснена 85 років тому мала символічне значення, що підкреслювалося самим урочистим характером події на Софійській площі в присутності уряду, війська, духовенства. Бо український народ тоді був в масі своїй християнський і освячення злуки духовенством так само мало величезне значення.
Сергій Грабовський
Акт злуки, проголошення соборності України мали не тільки символічне, а і практично-політичне значення. Не можна стверджувати, що з 22 січня 1919 року у стосунках Заходу і Сходу України, ба більше – навіть їхніх національно свідомих кіл усе стало безпроблемним. Зовсім ні. Але з цього моменту на питання єдності всіх українських земель мусили зважати і московські, і варшавські, і берлінські політики. А найперше – політики українські – хоч би якої політичної орієнтації вони не були. Зауважу тільки один факт: етнічний росіянин, більшовик Хрущов, опинившись на чолі радянської України, наполегливо прагнув приєднати до неї наприкінці 30-х на початку 40-х років не тільки Галичину, Буковину і Закарпаття, а і Берестейщину, Холмщину та деякі інші території. Й аргументом для нього у полеміці зі Сталіним було те, що саме такі українські кордони були визначені 1919-го року за часів УНР.
Максим Стріха
Визвольні змагання, як відомо, зазнали поразки. Впала УНР. Впала ЗУНР, яка так і до кінця не змогла з’єднатися з УНР через суперечності між консервативнішим урядом в Станіславові і соціалістичним урядом УНР в Кам’янці-Подільському в Вінниці.
Але ж, значення цього однаково було непроминуще. Саме внаслідок визвольних змагань більшовики змушені були погодитись на квазісуверенну Українську Соціалістичну Радянську Республіку. І, власне, поворот цей більшовицький в національному питанні і привернув до них, коли не підтримку, то принаймні пасивне прийняття значної частини українського громадянства, яке вирішило після довгих жахіть домової війни погодитися на гасло “Нєх червона, аби она”, нехай ще червона Україна.
По первах єдність України радянської і тієї України, що лишилася в Польщі, відчувалася достатньо сильно.
Письменники Західної України протягом 20-тих брали активну участь в загальноукраїнському культурному процесі, їхні твори масово видавалися в Харкові, в Києві. Більше того, український правопис було вироблено наприкінці 20-тих за участю всіх українських науковців, як ВУАН та харківських установ, так із НТШ у Львові. Цей скрипниківський правопис і досі лишається, власне, єдиним українським правописом, що відображає не ідеологічні віяння, а опрацьовану думку всіх українських мовознавців.
Сергій Грабовський
Щойно ми вели мову про те, що все-таки здобула Україна у цю добу. А тепер – про те, що не змогла втримати.
1919 року, на думку більшості сучасних істориків, жодна із військово-політичних сил, які боролися за контроль над Україною, не мала помітної переваги.
Отже, те, що Українська Народна Республіка врешті-решт упала, не було неминучим. Спрацювали чинники, які при дещо інших персоналіях на чолі антагоністичних політичних сил чи при дещо інших актах тодішніх урядах, чи при дещо інших діях військових потуг відійшли б на задній план.
Отож звернемося до думки експертів, які ведуть мову про причини того, чому соборність і незалежність України 1919 року не ствердилися повною мірою. Першому слово головному редактору львівського часопису “Ї” Тарасові Возняку.
Тарас Вознюк
Великих перепон до здійснення об’єднання України двох частин чи більше частин України на той момент не було. Значною мірою причиною невдачі того проекту були, щонайперше звичайно військові аспект тому, що практично довкола України йшла повсюдна війна.
З іншого боку, були і недостатня зрілість західноукраїнських так і східноукраїнських еліт. Були різні погляди на розвиток суспільства. На Сході все ж таки дуже часто процвітали соціалістичні ідеї. В той час, як на Заході ліберальні. На велику перспективу західний погляд неначебто виглядає більш успішним, але з огляду на політичні реалії того часу, більшовики дуже ефективно використали, власне, соціалістичні ідеї.
Я думаю всі ці фактори склалися на те, що той проект тоді все ж таки не вдався, ну вже не кажучи про якісь особистісні моменти, котрі завжди присутні, на жаль, в нашій історії, як того часу, так, на жаль і сучасного.
Сергій Грабовський
Цікаві зауваження висловив київський історик професор Юрій Шаповал.
Юрій Шаповал
В моєму розумінні, події січня 1919 року завжди зв’язуються з іншою подією. Я ту іншу подію розглядаю ніби в переддень оцього акту злуки. Так званий листопадовий зрив, події 1 листопада 1918 року на західних землях України, коли було роззброєно австрійське військо і було перейнято військову і цивільну владу в українські руки.
І от згадуючи ті події, я би хотів нагадати про те, як їх оцінював Симон Петлюра, один з архітекторів, уже пізніше акту злуки. До нього приїхав один із представників ЗУНР, Петлюра приймав його тут у Києві, і сказав йому: “Ви не в силі представити собі моєї радості, що Ви вже тут у Києві з нами. Тепер вже будемо спільно будувати українську державу, бо без Вас не буде України. Ви ж Європа, а тут Азія”.
Сергій Грабовський
Як бачимо, Юрій Шаповал вважає, що Україні не вистачило тоді такого собі ферменту європейськості. І, нарешті, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв вважає, що корінь тодішніх проблем слід шукати в нездатності і небажанні тодішніх українських політиків розбудувати нормальне військо.
Ігор Лосєв
Керівники Центральної Ради та Директорії не могли поскаржитися на брак висококваліфікованих військових кадрів. Свої послуги новій владі запропонували найкращі генерали і старшини колишньої російської та колишньої австроугорської армії. То була блискуча плеяда полководців, що мала досвід Російсько-японської та І Світової війни, були нагороджені найвищими відзнаками двох імперій.
Але політичне керівництво УНР показало себе неспроможним у військових питаннях, насамперед, через брак політичного реалізму та хворобливий пацифізм.
Більшість політиків УНР була носієм всіляких соціалістичних ілюзій, зокрема, і у військовій справі. Однією з таких ілюзій була ідея про народну міліцію, себто про тотальне добровільне озброєння народу, що мало заступити кадрову армію та примусову мобілізацію. Фактично, протягом всього існування УНР не було проведено загальної мобілізації, ставка робилася на добровольців, на ентузіазм.
Між тим, супротивники УНР – червоні і білі мобілізовували до лав своїх армій всіх осіб призовного віку на контрольованій території. Внаслідок політичних непорозумінь між керівництвом УНР і ЗУНР єдину країну захищали дві різні формації – армія УНР і УГА, з різними командуванням, організацією, тактикою і одностроєм.
Максим Стріха
Боюся, що тодішня роздвоєність успадкована і сьогодні. Не випадково відомий український політолог Микола Рябчук так і назвав свою останню книгу “Дві України”.
І що найскладніше, цей поділ на дві України проходить власне в кожній окремій особистості українського громадянина, яка сполучає ті і ті елементи.
Сергій Грабовський
Ігор Лосєв стверджує, що головний шанс порятунку України у тодішній ситуації полягав у взятті військовиками на якийсь час влади до своїх рук, оскільки військові були на голову вищі від тодішніх політиків.
Ігор Лосєв
Політики УНР дивилися на найталановитіших українських генералів, як на загрозу власному лідерству. Саме так Симон Петлюра дивився на генерала Грекова, звинувачуючи його в бонапартизмі, себто в намірах встановити військову диктатуру. Хоча в умовах війни червоної та білої російської інтервенції, саме національно-військова хунта могла врятувати українську державність.
Балаканина політиків, гра в демократію тоді, коли горить хата згубили Україну. Найталановитіший український полководець полковник Петро Болбочан загинув від української кулі. Його розстріляли за рішенням військового суду та піді тиском Винниченка. А між тим, з його ім’ям пов’язаний блискавичний кримський похід запорозького корпусу, коли українці блискучим кидком взяли Перекоп, Сімферополь, Бахчисарай і лише армія німецького кайзера не дозволила їм взяти Севастополь. При чому, як згадував учасник подій, автор спогадів “Слідами новітніх запорожців” прапорщик Монкевич, по всій Україні ніде запорізький корпус місцеве населення не вітало так захоплено, як у Криму.
Далеко не кожна армія могла похвалитися такими чудовими штабістами, як генерали Юнаков та Сінклер, такими командармами, як Омелянович, Павленко. Генерал Всеволод Петрів, командир залізної дивізії генерал Удовиченко, переможець Будьонного генерал Марко Безручко. Генерали галицької армії Мирон Тарнавський та Антін Кравс.
Але за відсутності ефективного політичного керівництва навіть найкраща армія безпорадна. І даремно, все своє життя український поет і колишній сотник армії УНР Євген Маланюк звинувачував себе: “Це ми – хорунжі й сотники програли цю війну”.
Визвольну війну програли дріб’язкові малоросійські політикани, яких і нині, хоч греблю гати в українській політиці.
Максим Стріха
Соборна Україна нарешті реалізувалася з волі багатьох історичних чинників. Основна маса українського народу таки возз’єдналася в рамках єдиної держави.
І відтак, дійство, яке відбулося 85 років тому на Софіївський площі мало далекосяжні реальні наслідки.
Сергій Грабовський
Отже, у січні 1919 року Україна заманіфестувала себе як цілісний національний організм, і подальші політики, під якими прапорами вони не виступали, мусили так чи інакше реалізовувати ідею соборності українських земель. Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо ”Свобода”.
