Вашинґтон, 26 січня 2004 – Два дні з життя українських нелегальних емігрантів у Європі стали нещодавно центральною темою нового німецького фільму “Вогні”. Прем’єра фільму в Вашинґтоні відбулася в рамках кінофестивалю німецькомовних фільмів, організованого Ґете-інститутом. Щоправда, цей фільм радше російськомовний,саме так, у баченні його авторів, говорять його герої-українці.
“Вы сегодня ночью попадаете в Германию – чисто и без базара”.
Таку пропозицію, від якої важко відмовитися, отримали українці, що приїхали до Польщі з метою перейти кордон і потрапити до Берліна. У центрі уваги молодого німецького режисера Ганса-Крістіана Шмідта родина киян із новонародженою дитиною та декілька українських заробітчан, які розмовляють між собою російською мовою. Для них, зневірених та принижених, німецька земля стала тією надією, яку зазвичай називають останньою. Блукаючи польськими містечками, вони губляться не лише на шляху до Берліна, але й у власному житті, в якому єдиним орієнтиром залишається брудна прикордонна річка.
“Вот там, в той стороне Германия. До неё меньше километра”. “Там река, ты что, будешь плыть?” “Нет, я спрошу кого-нибудь, есть ли там брод”. “Больной, что ли? Как я пойду с ребёнком вброд?” “Если ты такая умная – придумай что-нибудь другое!”
У фільмі українці зображені кинутими напризволяще людьми, які стали для нової Європи привидом того комунізму, що так і не переміг. Вони – дратівливе нагадування про той народ, що вже хоче називатися європейським, залишаючись усе ще радянським. Українські нелегали – побічні наслідки падіння Берлінської стіни, розпаду імперії зла та кінця Холодної війни. Люди, які не викликають поваги, оскільки вже давно втратили її самі до себе.
“А можно еще воды?” “Вода у нас в туалете”.
“Я хочу попросить убежища. I come from Ukraina!”
У фільмі українці все ж знаходять несподівану допомогу. Молода німецька прикордонниця, співчуваючи українському хлопцеві, перевозить його через кордон у багажнику власного автомобіля. Сп’янілий від несподіваної свободи, він іде в нічний Берлін, прихопивши з собою її фотоапарат. Родина киян отримує тимчасовий нічліг у гаражі польського таксиста, який обіцяє перевести їх вночі через річку. Мати з дитиною на руках опиняється в холодній воді, щоб знайти тепло і затишок на німецькому березі. Однак сильна течія, немов невідворотня доля, зупиняє їх на півдорозі.
“Я не пойду дальше! Митя! Митя!” “Возвращайся!”
Присутня на прем’єрі фільму польська студентка Аґнєшка Алекси розповідає, що фільм вразив її своєю правдоподібністю: “На Заході Польщі, де живе моя родина, часто можна зустріти українців, які працюють начорно. І якщо треба щось відремонтувати, то завжди кажуть: ось візьми українців, вони в нас працювали”.
Після демонстрації фільму тему нелегальної еміграції продовжили обговорювати вже дипломати, представники польського та німецького посольств. Для них єдине розв’язання проблеми полягає в забезпеченні таких умов життя, за яких люди не хотіли б масово залишати свою державу. До цього ж часу, на їхню думку, українці залишатимуться тими, хто здобув державу, так і не знайшовши в ній власний дім.
“Я хочу домой”. “А он у нас есть, дом?”
“Вы сегодня ночью попадаете в Германию – чисто и без базара”.
Таку пропозицію, від якої важко відмовитися, отримали українці, що приїхали до Польщі з метою перейти кордон і потрапити до Берліна. У центрі уваги молодого німецького режисера Ганса-Крістіана Шмідта родина киян із новонародженою дитиною та декілька українських заробітчан, які розмовляють між собою російською мовою. Для них, зневірених та принижених, німецька земля стала тією надією, яку зазвичай називають останньою. Блукаючи польськими містечками, вони губляться не лише на шляху до Берліна, але й у власному житті, в якому єдиним орієнтиром залишається брудна прикордонна річка.
“Вот там, в той стороне Германия. До неё меньше километра”. “Там река, ты что, будешь плыть?” “Нет, я спрошу кого-нибудь, есть ли там брод”. “Больной, что ли? Как я пойду с ребёнком вброд?” “Если ты такая умная – придумай что-нибудь другое!”
У фільмі українці зображені кинутими напризволяще людьми, які стали для нової Європи привидом того комунізму, що так і не переміг. Вони – дратівливе нагадування про той народ, що вже хоче називатися європейським, залишаючись усе ще радянським. Українські нелегали – побічні наслідки падіння Берлінської стіни, розпаду імперії зла та кінця Холодної війни. Люди, які не викликають поваги, оскільки вже давно втратили її самі до себе.
“А можно еще воды?” “Вода у нас в туалете”.
“Я хочу попросить убежища. I come from Ukraina!”
У фільмі українці все ж знаходять несподівану допомогу. Молода німецька прикордонниця, співчуваючи українському хлопцеві, перевозить його через кордон у багажнику власного автомобіля. Сп’янілий від несподіваної свободи, він іде в нічний Берлін, прихопивши з собою її фотоапарат. Родина киян отримує тимчасовий нічліг у гаражі польського таксиста, який обіцяє перевести їх вночі через річку. Мати з дитиною на руках опиняється в холодній воді, щоб знайти тепло і затишок на німецькому березі. Однак сильна течія, немов невідворотня доля, зупиняє їх на півдорозі.
“Я не пойду дальше! Митя! Митя!” “Возвращайся!”
Присутня на прем’єрі фільму польська студентка Аґнєшка Алекси розповідає, що фільм вразив її своєю правдоподібністю: “На Заході Польщі, де живе моя родина, часто можна зустріти українців, які працюють начорно. І якщо треба щось відремонтувати, то завжди кажуть: ось візьми українців, вони в нас працювали”.
Після демонстрації фільму тему нелегальної еміграції продовжили обговорювати вже дипломати, представники польського та німецького посольств. Для них єдине розв’язання проблеми полягає в забезпеченні таких умов життя, за яких люди не хотіли б масово залишати свою державу. До цього ж часу, на їхню думку, українці залишатимуться тими, хто здобув державу, так і не знайшовши в ній власний дім.
“Я хочу домой”. “А он у нас есть, дом?”
