Київ, 26 січня 2004 року.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Нині пішла мода сперечатись: добра штука Інтернет чи не дуже? Одні тицяють жовтим нігтем у голу порноцицьку і, тремтячими од гніву губами, шепочуть щось про очисний огень інквізиції; інші не менш пристрасно бубнять про свободу вибору та зручність електронних бібліотек; ще інші у тому ж таки просторі відкривають церкви та молитовні будинки.
Ну, а поет Вознєсєнскій в одній з програм телеканалу “РТР”, одспівавши оду “Павутині”, вдарився раптом у цитування власноручної поеми “Ру”, з притиском наголошуючи, що “Ру”, не що інше, як “усєкновєнная” Русь. А щоби тую “усєкновєнность” порівнять, було б непогано в лоно матірне “младшую сєстрьонку” Україну та й возвернуть. Щоби знову на повний голос зазвучала щиросерда пісня на кшталт “Бєларусія радная, Украіна залатая...” І так далі, і таке інше.
Словом, натрапивши на доменне ім‘я “ru”, чомусь негайно згадуєш абревіатуру ҐРУ, а наймення “org” одразу викликає з пам‘яті “компетентні органи” совєтського часу. Далі - Сергій Грабовський. Рубрика “Офіційна “Павутина”.
Сергій Грабовський
Президент Росії Владімір Путін днями приїздив у гості до Президента України Леоніда Кучми. Офіційно – у справах, але не тільки. Як зауважив сам глава Української держави...
Леонід Кучма (переклад)
Закінчилися наші переговори з президентом РФ В.В.Путіним. Візит співпав також з історичною датою у відносинах України-Росії – 350-річчям Переяславської ради.
Сергій Грабовський
Отож тема Переяслава фігурувала і у виступах української сторони, і у заявах сторони російської. Але складається враження, що якась зловмисна міжнародна інтелектуально-терористична зграя робить усе можливе, щоб приховати історичну правду про Переяславську раду від чільних політиків обох країн. Цитую фрагмент виступу Леоніда Кучми за Інтернет-версією агенції “Інтерфакс-Україна”: “Сьогодні багато історичних подій сприймаються інакше, чим бачили наші предки. Але хочу наголосити, що 350 років тому документи, підписані в Переяславі, були єдиною можливістю запобігти безповоротній поразці України”.
Навіть у царські і совєтські часи історики добре знали, що в Переяславі тоді не були підписані жодні угоди, жодні документи. Йшлося про усні домовленості, того ж таки року порушені московитами. Цікаво, хто приховує історичну правду від президента України? І за що в такому разі одержують грубі гроші сотні працівників кількох інститутів, котрі обслуговують главу української держави? За те, що вони його дезінформують?
Звучить пісня
У самовара я и моя Маша, А на дворе совсем уже темно...
Сергій Грабовський
Ховають історичну правду і від депутатів російської Державної думи. У зверненні до народів Росії й України у зв''язку з 350-річчям Переяславської ради йдеться, зокрема, про “історичне рішення щодо возз‘єднання України з Росією”.
Схоже, що від російських депутатів хтось зловмисно приховав “Літопис о многих мятежах” середини 17-го століття, де міститься офіційна московська оцінка тогочасних подій, і вона звучить зовсім інакше: “Государ Алєксєй Міхайловіч з Божою поміччю “поплєніл Малу Русь”.
Звучить пісня
Маша чай не наливает, А взор её так много обещает...
Сергій Грабовський
І далі – знову заковика. У зверненні російських депутатів говориться: “Наша дружба пройшла через важкі іспити, багатовікове ярмо кріпосного права”.
Російський поет ХІХ століття Алєксєй Константинович Толстой добре знав, що зробила це Єкатерина Велікая, вона ж Катька, суча дочка, котра, яка писав Толстой, “Тотчас прікрєпіла українцев к зємлє”. Цікаво, хто засекретив від російських депутатів їхню ж літературу?
Звучить пісня
Но не даром русские чекисты боевые носят ордена...
Андрій Охрімович
“Коли бензин закінчився, авто спинилося. І після цього знаходяться придурки, які торочать щось про інерцію...” Цією цитатою з “Бравого солдата Швейка” відвідувач форуму на сайті “Фор-Ю-Ей” змалював метафоричну суть воз’єднавчо-переяславської суєти довкола візиту Путіна до Києва.
Українська офіційна політика, на думку форумних аналітиків, настільки зашугана, що думки штатних політологів можна вважати учнівськими творами на задану тему. А отже, позбавлені навіть графоманської цінності.
Натомість форумні дописувачі позбавлені необхідності танцювати те, що пропонують. Вони ходять вулицями міст, працюють на більш-менш звичайних роботах і читають не тільки темники. Втім, це не врятовує від звуження свідомості. Темники можуть бути в голові, а державні кордони проходити між півкулями мозку. До того ж, страшнувато визнавати світ таким, як є. Доводиться закидати Інтернет своїми ідеями. Віктор Недоступ “Палата № 6”.
Віктор Недоступ
На початку тижня по українським форумам прошелестіло, що Кучма помер. “Та ну шо ви таке кажете, – не погоджувався дехто тверезий, – по телевізору показували, як він з літака у Борисполі сходив!”
“Та то двійник,” – переконують відвідувачі “Української правди”.
Цю мульку підхопили відвідувачі видання “Фор-Ю-Ей”. Хтось припустив, що перший помер, двійника вбили, а це вже другий двійник, запрограмований на Путіна і закриття року Росії в Україні.
Втім, дуркувати в цьому напрямі довелося недовго, оскільки візит Путіна окреслив не менш химерну ситуацію.
Якимось підозрілим чином на російських форумах почали виникати дискусії на українську тему. “Ізвєстія.ру” збагатилися форумом “за всю свою історію територія України збільшилася втроє”. На форумах “Глобал. Рус” поновили дискусію про голодомор 33-го. А на сайті “Власті.нет” гість започаткував дискусію: “Россія Обязатєльно Верньот Большинство Временно Утрачєних Терріторій” ...
Тим часом українські форуми висвітлюють конкретику. На форумі сайту “Майдан.орг.” повідомляють - панота гуляє: “Околиці палацу “Україна” забиті людьми у формі та у цивільному, автомобілі пропускають лише з номерами 666, 777, 00 тощо... Дописувач свідчить: “Поблизу палацу Україна кількість мерседесів і джипів на гектар перевищує всі цивілізовані норми гігієни. Панство добірне, мов кабани годовані: пикаті, пузаті...”
На сайті “Фор-Ю-Ей” такий собі Вован підмітив закономірність: “Чим частіше Путін зустрічається з Кучмою, тим гірше живе народ”.
А на форумі сайту “Про-Ю-Ей” такий собі Басілевс у відповідь на публікацію сайту про тихеньке возз’єднання висловив своє бачення неопереяславських політичних галюцинацій: “Возз’єднання по-тихому не буде. “Азаровці” вже у паніці, що цього не вдається зробити. Комуняки ж, затяті виразники імперців, завжди йшли попереду планети усієї і привели Росію до розвалу. А тепер Москва тільки свиснула, а вони вперед, святкувати. Але де, гаспада імперці, текст договору? Де переяславські документи? Щось там гетьман з царем колись домовились про щось. Ну й шо? Щось тоді їм було треба... І невідомо, чи домовились. Документа немає. А те що відсутнє – юридично не дійсне. Може, пора перестати бути клоунами, гаспада імперці?”.
Андрій Охрімович
“Широка страна моя радная, много в нєй лєсов, полєй і рєк, я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишєт чєловєк...”.
Пісня ця подобається не тільки мені, але й високим українським посадовцям. Власне, не стільки пісня, скільки підхід до справи, яка не передбачає жодного самостійного і, тим більше, самостійницького мислення. Прокурор “Милостью божьєй” Геннадій Васильєв справу цю любить настільки, що газета “Васільєвскій остров” присвятила йому окремий номер, де особливо наголошується на християнських доблестях чиновника. “Ревний прихильник російського православ’я, він, - пише “Остров”, - перебуває в канонічній єдності з Покровським ринком у Донецьку, яким володіє комерційна організація Товариство з обмеженою відповідальністю компанія “Свята Діва Марія”.
Коментарі залишмо слухачам, а мікрофон – грузинському письменнику Гураму Петріашвілі, який зайшовши на “Рамблєр” надибав ще одну грань імперської та проімперської ментальності.
Гурам Петріашвілі
В “Рамблері” на сайті “Кіно.ру” подають маленькі анотації до фільмів за жанрами: вестерн, пригоди, тріллер, еротика і так далі.
Ось бойовик “Красная жара”. Пишуть, що зняли його у США в 1988 році. Це помилка. Фільм є спільним твором США і СРСР.
Анотація така: “Арнольд Шварцнегер в ролі російського мента і Джеймс Белуші в ролі американського поліцейського непереможні в боротьбі з міжнародною мафією.” Тут все вірно. Герої ведуть боротьбу і перемагають. Словом, бойовик. Не шедевр, звичайно, але дивитись можна. І я б нічого не сказав про цей фільм, якби не одна обставина. Серед тих, з ким бореться доблесна пара, головним бандитом є російський мафіозо з прізвищем Руставелі.
Так, вам не причудилося. Бандит має прізвище Руставелі. Себто фігурує, як однофамілець геніального грузинського поета, який є однією із святинь Грузії. Фільм спільного виробництва.
Оскільки американці не дуже добре знаються на грузинських справах, то логічно було б припустити, що цю частину турбот взяла на себе російська сторона. Отже, на її совісті це святотатство та глибока образа національного почуття грузинів.
Уявіть, що Україна і Грузія знімають спільний фільм про міжнародних бандитів, і ці бандити мають прізвища: Пушкін, Вашингтон, Лінкольн, Толстой, Уїтмен, Франклін... Уявили? Думаю, що ні... Я теж нічого подібного уявити не можу. Бо людина мистецтва має бути достойною людиною. Такою, яка поважає гідність інших людей.
Андрій Охрімович
У другий рейс відправився віртуальний часопис "Потяг 76". Напрям руху – незмінний. У Центральну Європу українські вагончики з віртуальними пасажирами-читачами вперто тягне затятий локомотив. Варшава, Ополе, Берлін, Київ – такою є географія поезій, представлених у першому, поетичному, вагоні. Вагон № 2 – проза. Тут привертає увагу оригінальна літературна містифікація молодого київського автора Олега Кочевих "Ліза Ельнезешт", тексти відомого білоруського опозиційного письменника Уладзіміра Арлова та івано-франківців Андрія Жураківського і Олега Криштопи.
Найцікавішим розділом часопису, як на мен, є есеїстика. Юрій Андрухович в тексті "...но странною любовью" задається риторичним питанням: "Чи може Росія бути неімперською?" А також формулює, чого він особисто хоче від нашого коханого і стратегічного партнера: "...щоб у тій вкрай вибуховій суміші деспотії з анархією, що зветься Росією, російська анархія перемогла російську деспотію." І підсумовує: "Мої вимоги до Росії абсурдні й нездійсненні, моя любов до неї дивна". Далі - Інна Набока. Рубрика “Букініст”.
Інна Набока
Дискусію про свободу, що її ведуть автори антології "Нерви ланцюга", продовжує Микола Рябчук ув есеї "Saturday Night". До книжки увійшов лише невеликий його фрагмент, і, видається, антологія відчутно втратила на тому, що цей блискучий текст не був завершений до її виходу. "Про свободу ми знаємо лише те, що вона існує, і ми описуємо її, як сліпці слона, обмацуючи різні частини величезного і невідомого нам тіла," – вважає Рябчук.
Четвертий вагон потягу призначений для діалогів та інтерв’ю. У другому рейсі тут вигідно розмістився Юрій Винничук, який не дає пасажирам нудитися, розмірковуючи всю дорогу про початок, впливи, українську традицію, містифікацію та епатаж, власну всеохопність, сучасну українську літературу та інші цікаві речі.
Провідники вагону №5 Катерина Ботанова і Олександр Бойченко аналізують вітчизняний книжковий процес. Щоправда, дехто вже мав приємність познайомитися зі статтями "Епатажні акварелі" та "До теорії українського маразму" у газетах "Коментар" і "Дзеркало тижня". Втім, оскільки ці дещо провокативні тексти спрямовані, очевидно, за висловом Катерини Ботанової, на "прочищення застійних внутрішніх вод", не завадить їм мати і віртуальний вимір.
Напрочуд цікавому, хоча й мало знаному у нас авторові, видатному сербському письменнику Мілошу Црнянському присвячено рубрику "Класика" і, відповідно, спальний вагон. Перекладачка Алла Татаренко зазначає, що у сучасній сербській літературі Црнянський належить до улюблених літературних героїв постмодерних авторів. У "Потязі 76" вміщено уривки з його знаменитого ліричного роману "Щоденник про Чарноєвича". Цей роман письменник почав писати у 1915 році, молодим офіцером австро-угорського війська, й розповідає він про внутрішню драму втраченого покоління Першої світової.
Отже, попри морози, хурделиці та снігові заноси, "Потяг 76" курсує в Мережі точно за розкладом. Хай щастить у дорозі!
Андрій Охрімович
І на завершення, така собі настанова від Василя Симоненка.
“Люди часто живуть після смерті! Вріже дуба, а ходить і їсть, Перепродує мислі підтерті По завулках тісних передмість. Гилить зуби, дає поради, Носить лантухи настанов, Підмічає серйозні вади У діяльності установ. Не втомляється спати і жерти, На милицях за часом біжить. Їй Богу, не страшно вмерти, а страшно мертвому жить.”
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Нині пішла мода сперечатись: добра штука Інтернет чи не дуже? Одні тицяють жовтим нігтем у голу порноцицьку і, тремтячими од гніву губами, шепочуть щось про очисний огень інквізиції; інші не менш пристрасно бубнять про свободу вибору та зручність електронних бібліотек; ще інші у тому ж таки просторі відкривають церкви та молитовні будинки.
Ну, а поет Вознєсєнскій в одній з програм телеканалу “РТР”, одспівавши оду “Павутині”, вдарився раптом у цитування власноручної поеми “Ру”, з притиском наголошуючи, що “Ру”, не що інше, як “усєкновєнная” Русь. А щоби тую “усєкновєнность” порівнять, було б непогано в лоно матірне “младшую сєстрьонку” Україну та й возвернуть. Щоби знову на повний голос зазвучала щиросерда пісня на кшталт “Бєларусія радная, Украіна залатая...” І так далі, і таке інше.
Словом, натрапивши на доменне ім‘я “ru”, чомусь негайно згадуєш абревіатуру ҐРУ, а наймення “org” одразу викликає з пам‘яті “компетентні органи” совєтського часу. Далі - Сергій Грабовський. Рубрика “Офіційна “Павутина”.
Сергій Грабовський
Президент Росії Владімір Путін днями приїздив у гості до Президента України Леоніда Кучми. Офіційно – у справах, але не тільки. Як зауважив сам глава Української держави...
Леонід Кучма (переклад)
Закінчилися наші переговори з президентом РФ В.В.Путіним. Візит співпав також з історичною датою у відносинах України-Росії – 350-річчям Переяславської ради.
Сергій Грабовський
Отож тема Переяслава фігурувала і у виступах української сторони, і у заявах сторони російської. Але складається враження, що якась зловмисна міжнародна інтелектуально-терористична зграя робить усе можливе, щоб приховати історичну правду про Переяславську раду від чільних політиків обох країн. Цитую фрагмент виступу Леоніда Кучми за Інтернет-версією агенції “Інтерфакс-Україна”: “Сьогодні багато історичних подій сприймаються інакше, чим бачили наші предки. Але хочу наголосити, що 350 років тому документи, підписані в Переяславі, були єдиною можливістю запобігти безповоротній поразці України”.
Навіть у царські і совєтські часи історики добре знали, що в Переяславі тоді не були підписані жодні угоди, жодні документи. Йшлося про усні домовленості, того ж таки року порушені московитами. Цікаво, хто приховує історичну правду від президента України? І за що в такому разі одержують грубі гроші сотні працівників кількох інститутів, котрі обслуговують главу української держави? За те, що вони його дезінформують?
Звучить пісня
У самовара я и моя Маша, А на дворе совсем уже темно...
Сергій Грабовський
Ховають історичну правду і від депутатів російської Державної думи. У зверненні до народів Росії й України у зв''язку з 350-річчям Переяславської ради йдеться, зокрема, про “історичне рішення щодо возз‘єднання України з Росією”.
Схоже, що від російських депутатів хтось зловмисно приховав “Літопис о многих мятежах” середини 17-го століття, де міститься офіційна московська оцінка тогочасних подій, і вона звучить зовсім інакше: “Государ Алєксєй Міхайловіч з Божою поміччю “поплєніл Малу Русь”.
Звучить пісня
Маша чай не наливает, А взор её так много обещает...
Сергій Грабовський
І далі – знову заковика. У зверненні російських депутатів говориться: “Наша дружба пройшла через важкі іспити, багатовікове ярмо кріпосного права”.
Російський поет ХІХ століття Алєксєй Константинович Толстой добре знав, що зробила це Єкатерина Велікая, вона ж Катька, суча дочка, котра, яка писав Толстой, “Тотчас прікрєпіла українцев к зємлє”. Цікаво, хто засекретив від російських депутатів їхню ж літературу?
Звучить пісня
Но не даром русские чекисты боевые носят ордена...
Андрій Охрімович
“Коли бензин закінчився, авто спинилося. І після цього знаходяться придурки, які торочать щось про інерцію...” Цією цитатою з “Бравого солдата Швейка” відвідувач форуму на сайті “Фор-Ю-Ей” змалював метафоричну суть воз’єднавчо-переяславської суєти довкола візиту Путіна до Києва.
Українська офіційна політика, на думку форумних аналітиків, настільки зашугана, що думки штатних політологів можна вважати учнівськими творами на задану тему. А отже, позбавлені навіть графоманської цінності.
Натомість форумні дописувачі позбавлені необхідності танцювати те, що пропонують. Вони ходять вулицями міст, працюють на більш-менш звичайних роботах і читають не тільки темники. Втім, це не врятовує від звуження свідомості. Темники можуть бути в голові, а державні кордони проходити між півкулями мозку. До того ж, страшнувато визнавати світ таким, як є. Доводиться закидати Інтернет своїми ідеями. Віктор Недоступ “Палата № 6”.
Віктор Недоступ
На початку тижня по українським форумам прошелестіло, що Кучма помер. “Та ну шо ви таке кажете, – не погоджувався дехто тверезий, – по телевізору показували, як він з літака у Борисполі сходив!”
“Та то двійник,” – переконують відвідувачі “Української правди”.
Цю мульку підхопили відвідувачі видання “Фор-Ю-Ей”. Хтось припустив, що перший помер, двійника вбили, а це вже другий двійник, запрограмований на Путіна і закриття року Росії в Україні.
Втім, дуркувати в цьому напрямі довелося недовго, оскільки візит Путіна окреслив не менш химерну ситуацію.
Якимось підозрілим чином на російських форумах почали виникати дискусії на українську тему. “Ізвєстія.ру” збагатилися форумом “за всю свою історію територія України збільшилася втроє”. На форумах “Глобал. Рус” поновили дискусію про голодомор 33-го. А на сайті “Власті.нет” гість започаткував дискусію: “Россія Обязатєльно Верньот Большинство Временно Утрачєних Терріторій” ...
Тим часом українські форуми висвітлюють конкретику. На форумі сайту “Майдан.орг.” повідомляють - панота гуляє: “Околиці палацу “Україна” забиті людьми у формі та у цивільному, автомобілі пропускають лише з номерами 666, 777, 00 тощо... Дописувач свідчить: “Поблизу палацу Україна кількість мерседесів і джипів на гектар перевищує всі цивілізовані норми гігієни. Панство добірне, мов кабани годовані: пикаті, пузаті...”
На сайті “Фор-Ю-Ей” такий собі Вован підмітив закономірність: “Чим частіше Путін зустрічається з Кучмою, тим гірше живе народ”.
А на форумі сайту “Про-Ю-Ей” такий собі Басілевс у відповідь на публікацію сайту про тихеньке возз’єднання висловив своє бачення неопереяславських політичних галюцинацій: “Возз’єднання по-тихому не буде. “Азаровці” вже у паніці, що цього не вдається зробити. Комуняки ж, затяті виразники імперців, завжди йшли попереду планети усієї і привели Росію до розвалу. А тепер Москва тільки свиснула, а вони вперед, святкувати. Але де, гаспада імперці, текст договору? Де переяславські документи? Щось там гетьман з царем колись домовились про щось. Ну й шо? Щось тоді їм було треба... І невідомо, чи домовились. Документа немає. А те що відсутнє – юридично не дійсне. Може, пора перестати бути клоунами, гаспада імперці?”.
Андрій Охрімович
“Широка страна моя радная, много в нєй лєсов, полєй і рєк, я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишєт чєловєк...”.
Пісня ця подобається не тільки мені, але й високим українським посадовцям. Власне, не стільки пісня, скільки підхід до справи, яка не передбачає жодного самостійного і, тим більше, самостійницького мислення. Прокурор “Милостью божьєй” Геннадій Васильєв справу цю любить настільки, що газета “Васільєвскій остров” присвятила йому окремий номер, де особливо наголошується на християнських доблестях чиновника. “Ревний прихильник російського православ’я, він, - пише “Остров”, - перебуває в канонічній єдності з Покровським ринком у Донецьку, яким володіє комерційна організація Товариство з обмеженою відповідальністю компанія “Свята Діва Марія”.
Коментарі залишмо слухачам, а мікрофон – грузинському письменнику Гураму Петріашвілі, який зайшовши на “Рамблєр” надибав ще одну грань імперської та проімперської ментальності.
Гурам Петріашвілі
В “Рамблері” на сайті “Кіно.ру” подають маленькі анотації до фільмів за жанрами: вестерн, пригоди, тріллер, еротика і так далі.
Ось бойовик “Красная жара”. Пишуть, що зняли його у США в 1988 році. Це помилка. Фільм є спільним твором США і СРСР.
Анотація така: “Арнольд Шварцнегер в ролі російського мента і Джеймс Белуші в ролі американського поліцейського непереможні в боротьбі з міжнародною мафією.” Тут все вірно. Герої ведуть боротьбу і перемагають. Словом, бойовик. Не шедевр, звичайно, але дивитись можна. І я б нічого не сказав про цей фільм, якби не одна обставина. Серед тих, з ким бореться доблесна пара, головним бандитом є російський мафіозо з прізвищем Руставелі.
Так, вам не причудилося. Бандит має прізвище Руставелі. Себто фігурує, як однофамілець геніального грузинського поета, який є однією із святинь Грузії. Фільм спільного виробництва.
Оскільки американці не дуже добре знаються на грузинських справах, то логічно було б припустити, що цю частину турбот взяла на себе російська сторона. Отже, на її совісті це святотатство та глибока образа національного почуття грузинів.
Уявіть, що Україна і Грузія знімають спільний фільм про міжнародних бандитів, і ці бандити мають прізвища: Пушкін, Вашингтон, Лінкольн, Толстой, Уїтмен, Франклін... Уявили? Думаю, що ні... Я теж нічого подібного уявити не можу. Бо людина мистецтва має бути достойною людиною. Такою, яка поважає гідність інших людей.
Андрій Охрімович
У другий рейс відправився віртуальний часопис "Потяг 76". Напрям руху – незмінний. У Центральну Європу українські вагончики з віртуальними пасажирами-читачами вперто тягне затятий локомотив. Варшава, Ополе, Берлін, Київ – такою є географія поезій, представлених у першому, поетичному, вагоні. Вагон № 2 – проза. Тут привертає увагу оригінальна літературна містифікація молодого київського автора Олега Кочевих "Ліза Ельнезешт", тексти відомого білоруського опозиційного письменника Уладзіміра Арлова та івано-франківців Андрія Жураківського і Олега Криштопи.
Найцікавішим розділом часопису, як на мен, є есеїстика. Юрій Андрухович в тексті "...но странною любовью" задається риторичним питанням: "Чи може Росія бути неімперською?" А також формулює, чого він особисто хоче від нашого коханого і стратегічного партнера: "...щоб у тій вкрай вибуховій суміші деспотії з анархією, що зветься Росією, російська анархія перемогла російську деспотію." І підсумовує: "Мої вимоги до Росії абсурдні й нездійсненні, моя любов до неї дивна". Далі - Інна Набока. Рубрика “Букініст”.
Інна Набока
Дискусію про свободу, що її ведуть автори антології "Нерви ланцюга", продовжує Микола Рябчук ув есеї "Saturday Night". До книжки увійшов лише невеликий його фрагмент, і, видається, антологія відчутно втратила на тому, що цей блискучий текст не був завершений до її виходу. "Про свободу ми знаємо лише те, що вона існує, і ми описуємо її, як сліпці слона, обмацуючи різні частини величезного і невідомого нам тіла," – вважає Рябчук.
Четвертий вагон потягу призначений для діалогів та інтерв’ю. У другому рейсі тут вигідно розмістився Юрій Винничук, який не дає пасажирам нудитися, розмірковуючи всю дорогу про початок, впливи, українську традицію, містифікацію та епатаж, власну всеохопність, сучасну українську літературу та інші цікаві речі.
Провідники вагону №5 Катерина Ботанова і Олександр Бойченко аналізують вітчизняний книжковий процес. Щоправда, дехто вже мав приємність познайомитися зі статтями "Епатажні акварелі" та "До теорії українського маразму" у газетах "Коментар" і "Дзеркало тижня". Втім, оскільки ці дещо провокативні тексти спрямовані, очевидно, за висловом Катерини Ботанової, на "прочищення застійних внутрішніх вод", не завадить їм мати і віртуальний вимір.
Напрочуд цікавому, хоча й мало знаному у нас авторові, видатному сербському письменнику Мілошу Црнянському присвячено рубрику "Класика" і, відповідно, спальний вагон. Перекладачка Алла Татаренко зазначає, що у сучасній сербській літературі Црнянський належить до улюблених літературних героїв постмодерних авторів. У "Потязі 76" вміщено уривки з його знаменитого ліричного роману "Щоденник про Чарноєвича". Цей роман письменник почав писати у 1915 році, молодим офіцером австро-угорського війська, й розповідає він про внутрішню драму втраченого покоління Першої світової.
Отже, попри морози, хурделиці та снігові заноси, "Потяг 76" курсує в Мережі точно за розкладом. Хай щастить у дорозі!
Андрій Охрімович
І на завершення, така собі настанова від Василя Симоненка.
“Люди часто живуть після смерті! Вріже дуба, а ходить і їсть, Перепродує мислі підтерті По завулках тісних передмість. Гилить зуби, дає поради, Носить лантухи настанов, Підмічає серйозні вади У діяльності установ. Не втомляється спати і жерти, На милицях за часом біжить. Їй Богу, не страшно вмерти, а страшно мертвому жить.”
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
