Прага, 27 січня 2004 – Колись відомий французький мислитель Люк Вовенарг заявив,що «найлегше знищити ту партію, в основі котрої лежать принципи розсудливості». З того часу минуло понад 250 років і значення цього вислову не втрачає своєї актуальності. Його можна порівняти з іншим,що належить Томасу Джефферсону: «якщо я б не зміг потрапити на небо, не інакше як разом з партією, то я зовсім відмовився б від цього». А великий знавець партійної боротьби і знаменитий письменник Джонатан Свіфт взагалі вважав, що «партія – це божевілля багатьох заради вигод одиниць». А що ж змінилося у суті партій на сьогодні? І чи є справжні партії демократичного зразка в Україні, яка переживає нині, за висловлюваннями в ПАРЄ, «конституційну кризу»?
З латини “партіо” перекладається, як “ділю”, ”розділяю”. У будь-якій сучасній енциклопедії партію визначають, як групу людей, що поділяють або визнають спільні ідеї, інтереси і наміри, які ведуть до спільної мети. Фахівці зауважують, що є відмінності між партіями політичними, геологічними, а тим більше, партіями шаховими. Наприклад, російський філософ-емігрант Іван Ільїн вважав, що “політична партія – це спілка людей, які об”єдналися для того, щоб досягти ухвалення потрібних їм законів”. Ще прозаїчнішим щодо характеристики політичних партій був американський політичний діяч і один з авторів Декларації незалежності США від 1776 року та Конституції країни від 1787 року, Бенджамін Франклін. Він зауважував: “Як тільки партія досягає своєї основної мети, кожний з її членів намагається піклуватися про свої приватні інтереси; таким чином він вступає у протиріччя з іншими, і в партії відбувається розкол, що викликає ще більший хаос”.
А тепер порівняйте думки славетних з одним із наймодерніших політологічних визначень політичної партії сьогодення. Воно звучить: “політична партія – організоване об”єднання громадян із загальними соціальними інтересами та політичними розуміннями чи уявленнями про бажану форму державного, суспільного та економічного ладу з метою здобуття державної влади та утвердження свого контролю в країні шляхом парламентських виборів”. Здається, що коментарі до цього визначення зайві.
Щодо уявлень пересічних громадян України про партії, то про це свідчать соціологічні опитування. І тут про розуміння українцями характеру і суті своїх партій і довір’я до них говорити важко, бо насамперед люди довіряють церкві, відомим політикам, а потім уже урядові, парламентові. Але звісно, що люд сьогодні, у своїй більшості, вже позбувається комуністичного стереотипу про одну і найсправедливішу керівну та направляючу силу, про яку за останні роки сказано чимало. І рівень довір’я до комуністів, як партії, продовжує падати. Недарма сьогоднішній їній лідер Петро Симоненко шукає підтримки не деінде, як у лівих ПАРЄ, про що він зізнався щойно радіо “Свобода”. Негативний досвід українського населення щодо однопартійної комуністичної системи взагалі змушує його ставитися до сьогоднішніх партій з настороженістю.
А що стосується багатопартійності і парламентаризму, то для цього варто було б згадати те, що ми говорили про партії на початку. І Верховній Раді, наприклад, у останні роки довіряло у межах 4-6 % опитаних, а не довіряло 55-60% %. А загалом український люд ще лише усвідомлює те, що справжні партії-захисники їхніх інтересів є сьогодні досить бідними / у грошовому виразі, звичайно/ і не такими галасливими, як ті, до котрих підходить більше вислів американського політика Збігнєва Бжезинського, котрого під час його перебування в кінці 90-х в Україні запитали думку про місцеві партії. Цей американський політик і політолог, досить добре обізнаний з українськими справами, сказав тоді, що партій тут він ще не бачить, а лише окремі клани, які сперечаються між собою за жирніші частини державного пирога. Чи змінилося щось після таких оцінок З. Бжезинського у партійному житті України? Сказати важко.
Мабуть історично вже так склалося, що українці довіряють більше конкретним особистостям. Тому такі популярні особистісні політичні рейтинги в Україні. Не дивно й те, що поняття «опозиційні партії», «партії більшості» є для пересічного українця досить розмитими, йому більше зрозуміло хто відноситься до «партії влади», хоча такої партії насправді не існує. Та й на минулих парламентських виборах електорат на партії поглядав більше під кутом зору оцінки їх лідерів. На думку багатьох експертів, відсутність повністю пропорційної системи виборів і суперечки довкола політичної реформи лише гальмують партійно-політичне структурування українського суспільного життя.
З латини “партіо” перекладається, як “ділю”, ”розділяю”. У будь-якій сучасній енциклопедії партію визначають, як групу людей, що поділяють або визнають спільні ідеї, інтереси і наміри, які ведуть до спільної мети. Фахівці зауважують, що є відмінності між партіями політичними, геологічними, а тим більше, партіями шаховими. Наприклад, російський філософ-емігрант Іван Ільїн вважав, що “політична партія – це спілка людей, які об”єдналися для того, щоб досягти ухвалення потрібних їм законів”. Ще прозаїчнішим щодо характеристики політичних партій був американський політичний діяч і один з авторів Декларації незалежності США від 1776 року та Конституції країни від 1787 року, Бенджамін Франклін. Він зауважував: “Як тільки партія досягає своєї основної мети, кожний з її членів намагається піклуватися про свої приватні інтереси; таким чином він вступає у протиріччя з іншими, і в партії відбувається розкол, що викликає ще більший хаос”.
А тепер порівняйте думки славетних з одним із наймодерніших політологічних визначень політичної партії сьогодення. Воно звучить: “політична партія – організоване об”єднання громадян із загальними соціальними інтересами та політичними розуміннями чи уявленнями про бажану форму державного, суспільного та економічного ладу з метою здобуття державної влади та утвердження свого контролю в країні шляхом парламентських виборів”. Здається, що коментарі до цього визначення зайві.
Щодо уявлень пересічних громадян України про партії, то про це свідчать соціологічні опитування. І тут про розуміння українцями характеру і суті своїх партій і довір’я до них говорити важко, бо насамперед люди довіряють церкві, відомим політикам, а потім уже урядові, парламентові. Але звісно, що люд сьогодні, у своїй більшості, вже позбувається комуністичного стереотипу про одну і найсправедливішу керівну та направляючу силу, про яку за останні роки сказано чимало. І рівень довір’я до комуністів, як партії, продовжує падати. Недарма сьогоднішній їній лідер Петро Симоненко шукає підтримки не деінде, як у лівих ПАРЄ, про що він зізнався щойно радіо “Свобода”. Негативний досвід українського населення щодо однопартійної комуністичної системи взагалі змушує його ставитися до сьогоднішніх партій з настороженістю.
А що стосується багатопартійності і парламентаризму, то для цього варто було б згадати те, що ми говорили про партії на початку. І Верховній Раді, наприклад, у останні роки довіряло у межах 4-6 % опитаних, а не довіряло 55-60% %. А загалом український люд ще лише усвідомлює те, що справжні партії-захисники їхніх інтересів є сьогодні досить бідними / у грошовому виразі, звичайно/ і не такими галасливими, як ті, до котрих підходить більше вислів американського політика Збігнєва Бжезинського, котрого під час його перебування в кінці 90-х в Україні запитали думку про місцеві партії. Цей американський політик і політолог, досить добре обізнаний з українськими справами, сказав тоді, що партій тут він ще не бачить, а лише окремі клани, які сперечаються між собою за жирніші частини державного пирога. Чи змінилося щось після таких оцінок З. Бжезинського у партійному житті України? Сказати важко.
Мабуть історично вже так склалося, що українці довіряють більше конкретним особистостям. Тому такі популярні особистісні політичні рейтинги в Україні. Не дивно й те, що поняття «опозиційні партії», «партії більшості» є для пересічного українця досить розмитими, йому більше зрозуміло хто відноситься до «партії влади», хоча такої партії насправді не існує. Та й на минулих парламентських виборах електорат на партії поглядав більше під кутом зору оцінки їх лідерів. На думку багатьох експертів, відсутність повністю пропорційної системи виборів і суперечки довкола політичної реформи лише гальмують партійно-політичне структурування українського суспільного життя.
