Доступність посилання

ТОП новини

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 28 січня 2004 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

За постійними політичними кризами і реформами, за соціальними проблемами і погодними ускладненнями якось забулося “вічне і прекрасне”: щира українська музика, що у ній душа народна озивається. А народ в Україні “не стандартний”, неоднаковий, непересічний: може і колядки заспівати, і мотив “Галі чорнобривої” намурмотіти, і “вдарити” автентикою по класичному рок-н-ролу.

Зібрав, класифікував по напрямках і видав першу в історії сучасної української музичної культури збірку “Вибрана дискографія: сто альбомів з України”.

Збірку гортає наша київська кореспондентка Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Нарешті! Нарешті в одній збірці можна прочитати рецензії на кращі зразки творчості Ніни Матвієнко і Назарія Яремчука, Оксани Білозір і Марійки Бурмаки, гуртів “Кобза” і “Скрябін”, учасників фестивалів “Червона рута” та “Рок ЕкZистенція”.

Нарешті можна подорожувати світами, які дарують сестричка Віка і “Мандри”, і відчувати вибух адреналіну, слухаючи “Воплі Відоплясова” та “Гайдамаків”.

Олександр Євтушенко про “Вибрану дискографію” розповідає:

Олександр Євтушенко

Це книжка, яку я можу назвати “першим досвідом української дискографії”. В ній представлено більшість альбомів. В цій книжці я розповідаю про найкращі диски – це естрада, поп, рок і народна музика, фольк. Чистий ексклюзив.

Богдана Костюк

Згадане вище “ширше коло” (фанати сучасних українських ритмів, журналістська братія та “іже з ними”) очікують на нові Олександрові проекти.

Серед них, як поінформував пан Євтушенко працівників київського бюро радіо “Свобода”, і видання дискографії сучасного українського і білоруського року - напрямку, який висловлює протест проти застарілих суспільних і музичних форм і змальовує обличчя сучасного покоління.

Павло Вольвач

Обличчя, зазначу, незрідка підозріло розчервонілі.

Здавалось б, яке мистецтво може зігріти наші душі, коли надворі більше 10 градусів морозу? Як виявилось, може, і не тільки душу, а й тіло. Переконатися в цьому можна було недавно у залах галереї Гельмана, де днями відкрилася виставка самогоноваріння. Прогрівалася “високим штилем” і наша колега Олена Квасній.

Олена Квасній

Далеко не кожному митцеві вдається так легко і просто потішити своїх шанувальників. Автор фотовиставки чи, вірніше, проекту з оптимістичною назвою “Випиймо” харківський художник Сергій Солонський на презентацію не з’явився взагалі. Та й презентації як такої у традиційному розумінні не було. Ніяких промов і подяк. Перед глядачами виставили пластмасові стаканчики з вином і самогоном, квашені огірочки і хлібець. Перформенс вийшов якось само собою, без втручання організаторів. Людям пропонували злитися з мистецтвом, продовжити його “на живо”, зробитися схожими на персонажів із фотовиставки: п’яних і веселих люмпенів.

Публіка від такого із собою поводження враз пожвавішала, стала привітною і грайливою. Лився із чайничка самогон, розливалося на землю вино, записувалися веселі коментарі до не менш веселих фотокартин. Власне, навіть не картин, а просто фото, на яких застигли у вічному алкогольному драйві щасливі мешканці постсовкового простору.

Сюжети стосувалися саме цього періоду, середини 90-х. Розвал Союзу і відміна статті про самогоноваріння. Люди на фотографіях справжні, вони не позували для фотокамери. На фото – розморені градусом подружні пари, нехитре сервірування пролетарського столу: випивон і запивон, голі і веселі діти, забуті п’яними батьками, раптові любовні пориви і залицяння на двометрових кухнях. Словом, вся правда жизні, чистої води реалізм. Принаймні, так твердили деякі відвідувачі. Наприклад, цей чорнявий пан, що виявився головним редактором газети “Братство” Олесем Ярчуком.

Олесь Ярчук

Мені особисто виставка сподобалась. В нас сьогодні в мистецькому середовищі є дві тенденції: перша – високий стиль, друга – це люди, які намагаються знайти щось, так би мовити, під ногами. Проблема високого стилю в тому, що задумуючись про велике і високе, люди втрачають те, що їх оточує. Цінність цих картин, мені здається, в тому, що вони показують життя таким, яким воно є.

Олена Квасній

Проте, навряд чи Олесь Янчук живе таким життям, як і більшість присутніх тут глядачів. Вони розглядали цих червонощоких пузатих пролетарів, як музейних динозаврів. Вони не могли ототожнити себе з ними, скільки б горілки не вливали в себе. І хотілося, щоб ця прірва ставала ще ширшою, щоб ніхто не зміг ототожнити свої квартири з пошарпаними халупами на фото, свої харчі - з прокислими абрикосами, а своє спиртне - з брагою.

Хотілося вірити, що самогон для нашого народу стане екзотичним напоєм, а не засобом для виживання, народною традицією і, врешті, історією.

Павло Вольвач

Хто його знає, як бути з тим старим добрим чемергесом...

Данило Нарбут, наприклад, чарки добірного самогону не цурався. Хоча природа його творчості, естетичні та етичні засади корінилися, звісно, зовсім в інших традиціях. Вони обумовлені буремним часом, в якому довелося жити митцеві, добою українського відродження 20-30-х років, зрештою, пам’яттю про батька, видатного українського митця-графіка Георгія Нарбута.

Втім, Данило Нарбут обрав свій шлях. І пройшов його так, що сьогодні мистецькі українські обрії неможливо уявити без цієї постаті. Буяння барв сотень декорацій до спектаклів Черкаського драматичного театру, нестримний лет фантазії серій станкових картин і живописних полотен...

А ще, абсолютно неординарна життєва постава, енергетику якої відчували люди абсолютно різні, часом, навіть несподівані. Тож не дивно, що говорити про нього можуть не лише високочолі мистецтвознавці.

У гостя нашої передачі, голови Черкаської організації УНА-УНСО, а ще донедавна, політв’язня Руслана Зайченка був свій Нарбут або, як звали його найближчі, “Дід”.

Руслан Зайченко

Для мене – це борець. Жаль, що в Україні мало таких людей, які мають що сказати і на полотні, і словом. Якщо порівняти із поетами, письменниками шістдесятниками, то лише одиниці у 80-90-х роках, в тому числі й Нарбут, адекватно реагували на ситуацію. Ці можливості, які дарувала ситуація, вони використовували для того, щоб підняти культуру, для того, щоб сказати людям: “У вас є шанс бути вільними, а не рабами. Ставайте ними!”

Павло Вольвач

Руслане, а що звело все ж таки Нарбута і вас, радикалів, міських (як ти колись висловився) босяків, і відомого художника, митця, якому, здавалося, потрібен затишок, спокій, а головне, вже літню людину?

Руслан Зайченко

Напевне, гени. Знаєш, Нарбути – давній шляхетський рід (литовської шляхти), які з’явилися в Україні наприкінці 15 століття і їх відразу покозачили. Це була достатньо буйна публіка, і ті гени й досі нуртують. Катерина II подарувала його предкам територію, яку можна було за день об’їхати на коні.

В більшості з нею вони, як справжні гультяї, за день в карти програли, пропили, і залишився лише невеличкий хутір Нарботівка (це зараз на Сумщині). Його чи в “Жовтневе” чи якось інакше перейменували. Коли Нарбут туди приїхав, то казали люди: “От панич пішов”. Була дуже кумедна ситуація, коли його приймали в почесні піонери, знаючи, що його обзивали “графьонком” і, в той же час, надягали галстук.

В нього буяла енергія аж до кінця життя, він люто ненавидів спокій. Він взагалі не справ, як нормальна людина, а лише по три, по чотири години і постійно перебував в майстерні.

У пана Юрія Шухевича, сина головнокомандуючого УПА, був день народження, і ми шукали якийсь достойний подарунок від черкасців. Порадили підійти до “Діда” (а він малював якусь картину на замовлення музею “Козака Мамая”)... Нарбут, виявляється, знав особисто і Тараса Чупринку, і Клима Самбура, й інших керівників антинацистсько-українського підпілля. Він сам приймав участь у ньому в Києві, за що був змушений тікати на Західну Україну в 42-му році з Києва. І от “Дід” сказав, що з радістю подарує, але єдине: він не має за що жити (хоча на той час був вже заслуженим художником, народного йому дали трохи пізніше і Шевченківську премію). І ми дали йому якусь символічну ціну. Він сказав, що ми завжди жадані гості у його хаті. І в невдовзі написав заяву в організацію.

Він був якимось клубком енергії, від якого всі заряджалися. Людина, яка пройшла три війни, совєтську тюрму і два німецьких концтабори, і яка залишилася молодою в душі. Я бачив небагато таких людей. От Чорновіл спокійний, Красівський, Володимир Романюк, покійний патріарх. Напевне, знаєте, більшість козаків такими народжувалися.

Коли відбулося побоїще біля Софії під час похоронів патріарха Володимира, з яким “Дід” так само був знайомий, організацію зняли з реєстрації і відбувалися протестні акції, голодування на Майдані Незалежності, то, хоча була заборона Нарбуту їхати, не дивлячись на це, він приїхав сюди і сів з хлопцями голодувати.

Павло Вольвач

Все-таки пройшов певний час після його смерті, а вже починають якось усвідомлювати, принаймні в Черкасах, його значимість і масштаб цієї фігури?

Руслан Зайченко

Нарбут є почесним громадянином Черкас № 1. На жаль, не вдалося перейменувати одну із вулиць міста на вулицю Нарбута. Нарбут для Черкас – це, як святий Володимир, тут, у Києві. Це постать, мені здається, співвимірна.

На жаль, зараз переважно панує сірість, заробітчанство, і тому саме на цьому тлі відчувається масштабність цієї постаті. Все втикається в політику. Зараз вже не до цього. Зараз же настільки гаряча пора, що не до культури. На жаль. Я думаю, що колись в цій державі запанує справжня влада, яка відповідно буде ставитися до своїх геніїв, до своїх героїв.

Павло Вольвач

Ну що ж, будемо сподіватися...

Очікування на Вашингтона з “новим і праведним законом” - то давня українська традиція. Зокрема, і сподівання на “кращу владу”. Але поки “маємо те, що маємо”, тому особливої ваги набувають мистецькі прориви, здійснені на особистісному, сказати б, суто подвижницькому рівні.

У цьому шерегу - і випуск нового подвійного компакт-диску Володимира Кушпета “Виконавська традиція співців-музик 18-початку - 20-го століть” А що, хіба не цікаво вслухатися в той автентичний мелос, котрий наснажував Котляревського, Квітку-Основ’яненка, Шевченка та і ще багатьох. А слухали вони, звісно ж, не синтезатори. Все було простіше і справніше: кобза, знаєте, ліра, бандура. Саме звучання цих, на нині екзотичних, інструментів зібрав, реконструював і власноруч відтворив Володимир Кушпет.

Певна річ, презентації і концерти ще попереду. А зараз, випереджаючи ці неповороткі дійства, з митцем зустрівся і мав розмову наш нестримно-моторний колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Останні роки різко зросло зацікавлення кобзарсько-лірницькою традицією. Вже випущено чимало компакт-дисків із записами сучасних виконавців, які відтворили або, кажучи науково, реконструювали давню українську традицію. До них належить і Володимир Кушпет, викладач Вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, дослідник кобзарсько-лірницької традиції і виконавець на різних давніх інструментах.

До свого подвійного альбому “Виконавська традиція співців-музик 18-го – початку 20-го століть” В.Кушпет йшов років 15-ть. Він, випускник Київської консерваторії по класу бандури, один із засновників славного ансамблю “Кобза”, за ці роки опанував різними українськими народними інструментами.

Володимир Кушпет

То є традиційні, не ті сучасні бандури, то є народна бандура традиційна, кобза вересаєва, ліра колісна і торбан. Торбан – це інструмент світської культури переважно української та польської шляхти.

Тарас Марусик

Оскільки справжня кобзарська традиція перервалася внаслідок приходу на територію України більшовицької влади, збирати матеріал довелося з різних джерел.

Володимир Кушпет

Найбільше мені допомогли праці М.В.Лисенка, в яких він описав ці інструменти: кобзу, бандуру братиці. Лисенко записав деякі твори. Серед них “Торбан” про музику відартів, де він подає струї цих інструментів і певні твори, за якими можна відтворити цю музичну реконструкцію.

Лірницькі твори переважно взяті з книги Порфирія Демуцького “Ліра та її мотиви”, яка вийшла на початку 20 століття і була записана на Київщині.

У Філарета Колесси є багато творів, які він розшифрував з воскових валиків, котрі записувалися в 19-му – на початку 20-го століть останніх традиційних кобзарів.

Тарас Марусик

Кобзарські цехи об’єднували, як правило, сліпих музик. Вони жили своїм чином, свято вірили в Бога і дотримувалися присяг, які давали своїх панотцям. Оскільки їх неможливо було перебудувати, змусити вступити в ще якісь організацію, кобзарі були ніби більмом на очі у совєтської влади, і їх знищували.

З історії відомо, що велика кількість сліпих народних співців була замордована під Харковом у 30-ті роки. Але був й інший спосіб...

Володимир Кушпет

Просто зникали люди, які йшли. Вони не поверталися додому. Про це навіть у нас є дуже багато свідчень, у нашій цеховій Київський кобзарській громаді, яка існує. Просто, як кажуть, без суду. Ну що тут, незряча людина, яка на статусі жебрака існувала в ті часи.

Тарас Марусик

Перед тим, як прозвучить уривок з відертової пісні 18 століття Грегора Відорта, записаної М.Лисенком від його онука Франца, кілька слів про цей твір та його авторів.

Була колись в Австро-Угорщині така відома родина Відортів, виконавців на торбані. Ці твори виконувалися при різних дворах і були вони, як правило, мажорні. Виконує викладач вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, дослідник кобзарсько-лірницької традиції Володимир Кушпет.

Звучить уривок з відертової пісні 18 століття

Павло Вольвач

Під ці чарівні звуки я з вами прощаюсь, нагадуючи, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”, проведений мною, ведучим Павлом Вольвачем, за незмінної технічної підтримки Михайла Петренко.

Ходіть здорові, не зловживайте самогоном і цінуйте автентичне українське мистецтво. Хай щастить! Зустрінемось.

Говорить радіо “Свобода”!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG