Прага, 24 січня 2004 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. Здоровенькі були, дорогий слухачу. До Вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні в передачі трішки всього: трішки архівного знання, трішки кіно, трішки музики і трішки барабанів.
Галина Терещук
Віктор Ідзьо документально доводить, що українці – це слов’яни, а росіяни – фіно-угри. На його переконання, не було жодної колиски трьох братніх народів. Це – радянський міф.
Олександр Муратов
Українського кіно в принципі майже немає. Його майже ніколи і не існувало. Було кіно України, тобто на території України, на українських кіностудіях знімались якісь певні фільми.
Золтан Алміші
Українська традиція в собі несе тенденцію якраз тої живої музики, що застерігали ніби вона може зникнути. От вона може вдихнути якусь свіжу течію.
Ганна Стеців
Ілюзії – це завжди краще, ніж їх брак. Дівчатонька далі луплять у барабани, а моя галицька гостя все ще думає, що барабанщиці прославляють День Злуки.
Ірина Халупа
Цими днями у Львові відбулася презентація двох книг – “Історія України” та “До історії однієї могили на Закерзонні”. Їх автор – історик, українець за походженням, Віктор Ідзьо, ректор Українського університету і голова Українського клубу істориків у російській столиці.
Здавалося б, що про історію України написано чимало книг як у самій Україні, так і за її межами. Втім, унікальність нових праць полягає у тому, що вони побудовані винятково на матеріалах російських архівів, про які в Україні знають дуже мало, якщо взагалі нічого. Адже чимало документів досі зберігаються у спецфондах російських архівів під грифом “Таємно” і недоступні українським дослідникам. Галина Терещук уже переглядала нові книги Віктора Ідзьо і спілкувалася з самим автором.
Галина Терещук
Професор Віктор Ідзьо належить до числа тих істориків, огляди яких національно-радикальні. Упродовж років він мав можливість вивчати українські документи, що зберігаються у російських архівах. Його “Історія України” обіймає понад 700 сторінок і розповідає про Україну, починаючи від IX століття і аж до початків незалежності.
Віктор Ідзьо, наприклад, документально доводить, що українці – це слов’яни, а росіяни – фіно-угри. На його переконання, не було жодної колиски трьох братніх народів. Це – радянський міф. Так, у книзі пана Ідзьо йдеться про вплив у X-XIIІ століттях української культури, літератури на фіно-угрів, які слов’янізувалися. Грунтуючись саме на українській культурі, у XIIІ столітті вони побудували власну політичну державу.
Пишучи про історію XIII й XIV століть, особливу увагу історик приділив постаті короля Данила Галицького. Однак Галицько-Волинське князівство, за твердженням Віктора Ідзьо, це велика руська держава, яка територіально не обмежувалася лише Галичиною та Волинню. Історик каже, що міф про Галицько-Волинське князівство створили москвофіли у ХІХ столітті. У книзі “Історія України” можна побачити ілюстрації з усіма типами монет часів князів Володимира Великого, Ярополка, Ярослава Мудрого. Згідно з дослідженнями автора, гривня була найдавнішою грошовою одиницею не лише у Європі, а й у світі. Нині у музеях Москви зберігається чимало українських цінностей. Серед них – клейноди українських гетьманів, їхні портрети, шаблі, українські стародруки. З числа останніх – унікальне видання галицької Євангелії 1144 року. Віктор Ідзьо розповідає.
Віктор Ідзьо
Маємо єдину книгу, яка є XII століття. Ми хочемо її просто видати, оскільки російські закони не дозволяють вивозити. Я звернувся практично до всіх. Всі підтвердили, що це автентичне, так би мовити, джерело. Ми знайшли першу стародавню книгу міста Львова (1377 рік), яка віддрукована і перевезена до Москви. Чому? Щоб поставити в радянський час Федорова, треба було вкрасти всі автентичні джерела, сховати їх у Москві, щоби Федоров був першим друкарем. Якщо ми видамо за сприяння мера цю книжку, значить Федорова треба зняти і поставити когось іншого на його місце.
Галина Терещук
Адже за різними джерелами, автор старої книги Львова XIV століття є такий собі німець Гуттенберг. На титульній сторінці книги зображені герб, лев і червона печатка Львова. Цікаво, що згадана книга часів XIV століття свого часу належала митрополитові Андреєві Шептицькому і зберігалася у його особистій бібліотеці. Про неї свого часу писала ще віденська преса. Після знищення греко-католицької церкви і митрополії у Львові, книгу вилучили з особистих архівів митрополита і вивезли у Москву. Я поцікавилася у Віктора Ідзьо, хто сьогодні з українців має доступ до російських архівів, документи з яких висвітлюють невідомі сторінки української історії.
Віктор Ідзьо
Скажемо, в нас доступу немає. Є тільки у працівників, які були раніше науковцями в спецслужбах. У нас є такі українці – полковники спецслужб. Ми маємо з ними відносини дружні. Вони нам деякі речі приносять, показують, дають право копіювати те, що нас цікавить. Самі ми не маємо такого права.
Серед українців, можливо, декілька чоловік має доступ, може, більше. Я не знаю точно, скільки. Принаймні, в нас проходять засідання історичного клубу. На засідання не тільки українські науковці приходять, але й російських ми запрошуємо, хто займається новітньою тематикою. За таких обставин вони в доказ своєї гіпотези приносять оригінальні документи, демонструють їх, дають нам право копіювати але потім все забирають.
Галина Терещук
До числа унікальних документів, з якими вдалося ознайомитися професорові Віктору Ідзьо, є й матеріали щодо УПА. Про це він пише у своїй книзі “До історії однієї могили на Закерзонні”, де розповідається про бої військ НКВС з українськими повстанцями. Як підтверджують документи, вояки УПА боролися не з поляками, а радянським режимом.
Панові Віктору вдалося знайти документи, що розповідають про те, як НКВС дискредитував УПА в очах самих українців. За його словами, половина з числа вояків УПА після 1946 року насправді були переодягнутими енкаведистами. Вони в одностроях урівців вбивали українських селян, топили їх у колодязях. У цих жорстоких операціях Москва використовувала мешканців східних регіонів України, яких спеціально навчали галицького діалекту, поведінці повстанців. Для цього вони упродовж кількох місяців проходили у Москві спеціальні курси.
Однак водночас до книги Віктора Ідзьо “Історія України” не потрапили статті, що розповідають про діяльність дивізії СС “Галичина”, а також ті матеріали, у яких йдеться про українсько-польське протистояння. Ці документи без відома автора вилучили із книги за вказівкою із Львівської обласної адміністрації, яка стала одним із спонсорів видання його книг.
Ірина Халупа
Українська історія засіяна пісками тих чи інших завойовників. Ще потрібно багато істориків таких, як Віктор Ідзьо, щоби довести історичну правду про Україну та українців. Далі в передачі – музична нота. За часів Радянського Союзу українських музикантів і композиторів світ не знав як українців попри те, що вони вигравали різні міжнародні конкурси. Ці часи давно позаду. На одному з найбільш відомих у світі музичних форумів, який щорічно відбувається в Амстердамі і має символічну назву “Гаудеамус”, тобто “співдружність”, звучала музика і молодого композитора з України – Золтана Алмазі. На останньому фестивалі твір українського композитора представляв Московський ансамбль сучасної музики. Леся Олійник розпочинає свій матеріал фрагментом цього твору. Його записано з фестивального концерту в Амстердамі. Твір має назву “Продовження життя”.
Леся Олійник
Міжнародний композиторський фестиваль-конкурс в Амстердамі існує вже понад півстоліття. Його завдання – відкрити дорогу молодим, найбільш талановитим композиторам. У ньому мають право брати участь лише автори, яким ще не минуло 30 років. Потрапити у фестивальну програму “Гаудеамусу” мріє кожний, хто обрав для себе шлях професійного композитора. Участь у цьому престижному форумі автоматично стає візитною карткою, яка відкриває дорогу до солідних видавництв, аудіостудій, концертних сцен.
На останньому фестивалі в Амстердамі були представлені твори 74 композиторів із 32 країн світу. Участь у ньому представників музичної України вже не перша. Дорогу до “Гаудеамусу” проклав ще Валентин Сільвестров. У 1970 році він отримав у Амстердамі першу премію. Це стало справжньою сенсацією, але, щоправда, тоді Сільвестров представляв не Україну, а Радянський Союз.
У 80-90-х роках у програмах голландського форуму звучали твори ще двох українських композиторів – Юлії Гомельської та Сергія Пілютикова. На останній фестиваль в Амстердамі представник України Золтан Алміші зміг потрапити завдяки Московському ансамблю сучасної музики. Саме цей відомий російський колектив замовив твір українському композитору для фестивальної програми. Про враження від фестивалю розповідає Золтан Алміші.
Золтан Алміші
Зараз у світі мірно співіснують дуже багато речей. Злам все-таки відбувся. Багато чого повернулося. На “Гаудеамусі” були представлені дуже яскраво фольклорна течія і неоромантична. Фольклорна течія найяскравіше була представлена Китаєм.
Зараз дуже багато речей співіснують. Українська традиція якраз в цьому контексті в собі несе тенденцію якраз той живої музики, що застерігали ніби вона може зникнути. От вона може вдихнути якусь свіжу течію.
Леся Олійник
Українська нота звучить все-таки в цій світовій партитурі музичній?
Золтан Алміші
Вона, безумовно, звучить. Просто, на жаль, її дуже мало знають. Я впевнений, що вона достойна звучати більше. Творчість таких видатних наших, як Сільвестров, Станкович обов”язково мусить в світі бути представлена більш широко.
Ірина Халупа
Далі в програмі мова піде про українське кіно.
Олександр Муратов
Українського кіно в принципі майже немає. Його майже ніколи і не існувало. Було кіно України, тобто на території України, на українських кіностудіях знімались якісь певні фільми.
Ірина Халупа
Початком українського кіно вважають 9 січня 1894 року. В цей день харків’янин Йосип Тимченко на з’їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії за допомогою кінетоскопа демонстрував зображення на екрані – за рік до появи кінематографу в Західній Європі, випередивши таким чином західноєвропейських винахідників Люм”єра та Демені.
Здається, і через 110 років українське кіно все ще існує. Нещодавно відомий український кінорежисер Олександр Муратов, автор знаменитої трилогії за творами Миколи Хвильового і низки інших фільмів, надрукував в газеті “Молодь України” серію статтей, яка склалася в книжечку під назвою “Коротка історія художнього кіно України”. Не випадково в назві стоїть “кіно України”, а не “українське кіно”. Олександр Муратов вважає, що як такої суцільної історії українського кіно з усіма його атрибутами не існує. Є короткі періоди-спалахи, коли були зняті справді українські картини. Але більшість фільмів – українські за територією, тобто вони були зняті на кіностудіях України. Зараз Олександр Муратов працює над “Татарським триптихом” за новелою Михайла Коцюбинського. З Олександром Муратовим розмовляє Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Пане Муратов, чому Ви вирішили взятися за написання історії українського кіно?
Олександр Муратов
По-перше, я не брався за це. Якось я у редакції газети “Молодь України” свою точку зору викладав і мені сказали “Ну напишіть, пане Олександре!”
Тарас Марусик
Тобто ця ідея виникла абсолютно спонтанно?
Олександр Муратов
Абсолютно спонтанно.
Тарас Марусик
А яким чином ось так від спонтанності такий швидкий перехід до реалізації? Адже ж, очевидно, треба було заглядати в якісь довідники, відновлювати якісь в пам’яті прізвища, дати. Олександр Муратов
Щось трошки довелося... Але ж Ви знаєте, у мене зараз залишки вже пам’яті моєї колишньої. Але у мене була майже фотографічна пам’ять. Коли ще у школі я не знав саме який уривок з “Давньої казки” Лесі Українки задали нам, я про всякий випадок за годину вивчив всю її. Я все пам’ятаю.
До того ж, я і є історія українського кіно. 5-ти чи 6-річним хлопчиком трошки знімався в “Богдані Хмельницькому”. Село, де я жив перед війною, там моя бабуся-тітка (була мені двоюрідною бабусею, але ж вона була молодшою за мою маму) приїхала до своєї подруги з Полтавщини на Київщину. Там знімали якраз “Богдана Хмельницького”. Вони побачили гарного маленького хлопчика і взяли до зйомок. Це почалася моя кінематографічна діяльність. Я знав таку кількість класиків і радянського кіно, і українського кіно, тобто практично всіх – Ігоря Андрійовича Савченка, і, зрозуміло, Олександра Петровича Довженка, і Сергія Йосиповича Параджанова.
Просто мені дуже легко було це написати. Я не збирався робити серйозний кінознавчий аналіз. Я таке поставив собі завдання: нічого не писати про недоліки, про ті фільми, які провальні, а писати тільки про ті, які мають якусь цікавість.
Тарас Марусик
Тобто фактично це такий суб’єктивний погляд на історію кіно зі знаком “плюс”.
Олександр Муратов
Боюсь, що не суб’єктивний. Але справа не в тому. Ви розумієте, тут така річ, що я спочатку хотів написати історію українського кіно. Потім зрозумів, що приблизно роботи там буде на 2 години, не більше. Українського кіно в принципі майже немає. Його майже ніколи і не існувало. Було кіно України, тобто на території України, на українських кіностудіях знімались якісь певні фільми. От з них склалося дещо, що іншими кінознавцями вважається українським кіно. Але якщо тверезо подивитися, воно ніяке не українське. По-перше, мова. По-друге, спосіб мислення. По-третє, актори. По-четверте, просто щоб про українців було хоча б, якщо й не на території України. Нічого цього майже не було. Як його можна назвати українським кіно?
Тарас Марусик
Який період, з Вашого погляду, був найкращим і найплодючішим в історії українського кіно?
Олександр Муратов
Важко сказати, бо є просто окремі якісь такі фільми, які в певний період були зняті. Перед війною знімався і “Щорс”, знімалась “Земля” Довженка, “Арсенал”, той же “Богдан Хмельницький”. Здається так, що це якийсь період перед війною. Насправді це були періоди, підперіоди. Зараз це все вважається передвоєнним періодом.
Після війни теж щось знімалося. Знімалися непогані фільми. Навіть коли це знімали люди, які приїздили з Москви, але мали якесь походження з України. Наприклад, той же Марк Семенович Донський, який зняв тут і “Дорогою ціною” (дуже цікавий для своїх часів був фільм), і “Райдуга” та ж знаменита, яка мала Оскара ще під час війни, і таке інше.
Тобто люди знімали тут фільми. Справа в тому, на меті що вони мали. Вони мали на меті створювати український фільм чи мали на меті просто створювати фільм. Від цього багато що залежало.
Тарас Марусик
Добре. Якщо говорити про один з найвідоміших фільмів (йдеться про фільм Параджанова “Тіні забутих предків”), як Ви тут розмежуєте, що мав на меті Параджанов – знімати фільм чи знімати український фільм?
Олександр Муратов
Ви знаєте, дивна річ. Не знаю, з яких міркувань, яке було підґрунтя, хоч я його дуже добре знав, але важко це з’ясувати (в Параджанова взагалі важко щось було з’ясувати)... Він був величезним українським патріотом, хоч був вірменом. Особливо коли він спілкувався з так званими “простими” людьми на селі чи коли їздив до Примаченка, він навіть намагався весь час розмовляти українською мовою. Це в нього не дуже гарно виходило, але він був великим патріотом справді. Коли б його просто не викинули з України, фізично не викинули, то він би робив прекрасні українські фільми. На відміну від багатьох режисерів, які прожили (так ж вірмени, як він) і не зняли жодного сантиметру про українців і про Україну і не мали до цього ніякої схильності.
Тарас Марусик
Натяк зрозумілий – на Романа Балаяна, так?
Олександр Муратов
Наприклад, я з величезною повагою ставлюся до його кінодіяльності. Мені дуже подобається його фільм “Польоти уві сні й наяву”. Але скажіть мені, будь ласка, чим відрізняються ті церкви, які він зняв у Володимирі чи десь у Росії, від чернігівських? Але для нього було принциповим з його суто економічних міркувань. Він казав: “Ні, навіщо Україна, я буду там знімати!”. Він так хотів.
Тарас Марусик
Між іншим, Ви тут згадали про Параджанова (цікава паралель в мене народилася в голові), який пробував розмовляти, їдучи до Примаченка чи кудись в село...
Олександр Муратов
Він не пробував, він просто розмовляв. Інша справа, що це була за мова. Він просто розмовляв нахабно українською...
Тарас Марусик
Я пригадую, на закритті “Молодості” Роман Балаян був відзначений “Фондом-3000”, який в народі має назву “Фонд Віктора Ющенка”. Він одержав цю нагороду і подякував, мабуть, двома реченнями, але це було російською мовою.
Олександр Муратов
Бачите, в нього є такий принцип. Може, він правий. Треба розмовляти чи добре, чи ніяк. Я був дуже задоволений, що йому дали цей приз. Нехай, і слава Богу. Він – симпатична людина, приємна така. Але розумієте, до того ж в Україні є така слабкість – чим менше ти українець, тим краще до тебе будуть ставитись.
Тарас Марусик
Цікава сентенція! Якщо говорити про історію українського кіно як якусь суцільну лінію, то як розвивається українське кіно? Я Вам це ставлю питання, незважаючи на те, що Ви сказали, що намагалися писати тільки про позитивні моменти в українському кіно. Як українське кіно розвивається за це століття – по висхідній лінії чи невисхідній?
Олександр Муратов
Україна знімає так мало фільмів, особливо тепер, що про якусь лінію говорити... Ви знаєте, я скажу, коли це якісь там 20-30 фільмів, як раніше було, чи хоча б 12-15, то можна казати про якусь тенденцію. Це проста випадковість. Бо навіть державні фільми, які знімаються за державним замовленням, якби мені хтось пояснив, за яким принципом надаються ці державні замовлення, то я був би йому дуже вдячний.
Це тепер ось трошки почало виправлятися. От прийшов новий хлопець (молодий чоловік, я б сказав, хлопець – це занадто) Тимофій Кохан, який все ж таки намагається виробити якісь тенденції державного замовлення. Але я не думаю, що йому дуже дозволять це зробити, бо чесно кажу, якісь гроші вже вкладені його попередниками. Отак чи інакше поступово примусять запустити все те, проти чого так виступала вся преса, справедливо критикувала.
Але так почнуть казати: “Гроші вже витрачені. Що ж ви таке робите? Давайте трошки доробимо.” А всі ці речі робити неможливо, бо вони принципово шкідливі для українського кіно. Розумієте, сама тенденція робити фільми для естетів (позанаціональні фільми до того ж) сама по собі хибна. Мені кажуть: “ У нас немає прокату. Яка різниця – знімати для естетів чи знімати для широкого кола глядачів, якого ми не маємо?”
Знаєте, я хочу вам сказати таку річ, що з’являться часи, безумовно, коли прокат знову в нас відновиться і знову будуть глядачі. Витягнемо ми з шухляди наші фільми, які от в цей час не дивилися. Що ми побачимо? Ми побачимо ці експерименти (тут навіть каламбура нема) про екскременти. Це ось я прочитав останній сценарій пана Жолдака Андрія. Там таке, знаєте, “проходять червоною ниткою на таці собачі екскременти з білими черв’яками, які по ним повзають”.
Тарас Марусик
Це – сценарій фільму?
Олександр Муратов
Сценарій фільму. І запущений, між іншим.
Тарас Марусик
На чий кошт?
Олександр Муратов
На державний. Це державне замовлення. Це переробка “Місяця в деревні” Тургєнєва. Дуже близька до нас тема. Для України просто необхідно цю п’єсу. Між іншим, далеко не найкращу п’єсу в російській драматургії. Я не полінувався, пішов спектакль подивився. Ну що – спектакль як спектакль. Експерименту багато, а художнього результату майже немає. Хоч я вважаю Жолдака теж людиною обдарованою. Можемо почати, як всі, з короткометражки дебютної. Ну а що? Для кіно він ще нічого. Він новачок у кіно...
Треба дивитися правді в очі. Оце моє головне завдання. Оце була мета цієї книжки: тверезо подивитися на те, як воно все є в українському кіно.
Ірина Халупа
На цьому тижні Україна відсвяткувала День Соборності. 85 років тому, 22 січня 1919 року проголошено возз’єднання двох українських держав – УНР і ЗУНР – в єдину соборну незалежну Українську державу. Відбувся Акт Злуки. З нагоди великої річниці Президент Кучма та його уряд, вдягнуті в теплі кожухи і шапки, прибули до пам”ятника Тарасу Шевченку навпроти Київського університету і поклали там квіти. А Львів святкував гучніше – мітингами, вічами, концертами. В цей день в Києві хтось святкував свій день народження.
Вечір, зима, ліхтар... Мерзнуть дівчата. У небі раз у раз спалахують феєрверки. То новобагачі справляють день народження, день народження буржуя. Ганна Стеців розповідає, як це відбувається у Києві, столиці України.
Ганна Стеців
22 січня, 7 година вечора. Дзвінок у двері. Свекруха моєї сусідки стоїть на порозі з блискучими очима: “Ой прошу пані!” Сусідчина свекруха приїхала з Галичини до столиці погостювати в синової. “Ой прошу пані, який же то Київ став чудовий!” “Що сталося?” – стою на порозі так само. “А ви не чуєте? Барабанний бій не чуєте? То погляньте у вікно, як Київ чудово святкує 22 січня – День Злуки ЗУНР з Україною Східною! Ви лише подивіться!”
З вулиці і справді лунає барабанний бій. Відсуваю фіранку. З вікна добре видно освітлену вулицю Богдана Хмельницького. Коло ресторану “Дежавю”, що плавно переходить у казино “Лас Вегас”, стоять 20, а, може, більше, дівчаточок років від 14 до 16 у білих благеньких камзоликах і високих червоних циліндрах. А на дворі мороз ще такий, наче Різдва ще не було. Ті дівчатонька луплять у барабани, вистукуючи якісь африканські ритми та ще й пританцьовують. Але добре, що пританцьовують, бо замерзли б начисто в своїх коротеньких спідничках. Про те, що придатки попростуджують і не зможуть дітей родити, вже й не говорю.
Отже, дівчатонька луплять в барабани, а тим часом дорожезні авта зупиняються і зупиняються коло “Дежавю” і виходять з них усе дами в дорогих хутрах, і чоловіки в туфлях з вузькими задертими шпіцами. Гості зникають у дверях казино.
Як я маю сказати сусідці, що приїхала з Галичини, що це котрийсь з “нових українців” святкує свій день народження? У них тепер це вважається дуже крутим – оркестром перед входом гостей зустрічати. А потім у небо стрілятимуть феєрверками і там, на вулиці Богдана Хмельницького, коло “Дежавю” і казино, таке буває дуже часто. Нерідко, коли мимо проходиш, то можна побачити, що якийсь дрібний заступник міністра теж туди йде, бо самі міністри ходять в інше місце у Києві.
Отже, дівчаточка луплять у барабани, моя знайома галичанка тішиться, що це так столиця гучно святкує День Злуки. Я її не розчаровую, бо пощо? Ілюзії – це завжди краще, ніж їх брак. Нарешті ми варимо собі львівської кави, як не як – свято, і гомонимо про те та се. Дівчатонька далі луплять у барабани (а таки поперестуджують придатки), а моя галицька гостя починає нервувати: “А, може, не треба було тих дітей на мороз виставляти?” Я мала б їй пояснити, що тепер капіталізм і заробити кілька копійок на морозі – це для них шанс завтра купити собі Кока-Коли чи гамбургер у “МакДональдзі”. Але трудно це пояснити моїй галицькій гості, яка все ще думає, що барабанщиці прославляють День Злуки.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. Здоровенькі були, дорогий слухачу. До Вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні в передачі трішки всього: трішки архівного знання, трішки кіно, трішки музики і трішки барабанів.
Галина Терещук
Віктор Ідзьо документально доводить, що українці – це слов’яни, а росіяни – фіно-угри. На його переконання, не було жодної колиски трьох братніх народів. Це – радянський міф.
Олександр Муратов
Українського кіно в принципі майже немає. Його майже ніколи і не існувало. Було кіно України, тобто на території України, на українських кіностудіях знімались якісь певні фільми.
Золтан Алміші
Українська традиція в собі несе тенденцію якраз тої живої музики, що застерігали ніби вона може зникнути. От вона може вдихнути якусь свіжу течію.
Ганна Стеців
Ілюзії – це завжди краще, ніж їх брак. Дівчатонька далі луплять у барабани, а моя галицька гостя все ще думає, що барабанщиці прославляють День Злуки.
Ірина Халупа
Цими днями у Львові відбулася презентація двох книг – “Історія України” та “До історії однієї могили на Закерзонні”. Їх автор – історик, українець за походженням, Віктор Ідзьо, ректор Українського університету і голова Українського клубу істориків у російській столиці.
Здавалося б, що про історію України написано чимало книг як у самій Україні, так і за її межами. Втім, унікальність нових праць полягає у тому, що вони побудовані винятково на матеріалах російських архівів, про які в Україні знають дуже мало, якщо взагалі нічого. Адже чимало документів досі зберігаються у спецфондах російських архівів під грифом “Таємно” і недоступні українським дослідникам. Галина Терещук уже переглядала нові книги Віктора Ідзьо і спілкувалася з самим автором.
Галина Терещук
Професор Віктор Ідзьо належить до числа тих істориків, огляди яких національно-радикальні. Упродовж років він мав можливість вивчати українські документи, що зберігаються у російських архівах. Його “Історія України” обіймає понад 700 сторінок і розповідає про Україну, починаючи від IX століття і аж до початків незалежності.
Віктор Ідзьо, наприклад, документально доводить, що українці – це слов’яни, а росіяни – фіно-угри. На його переконання, не було жодної колиски трьох братніх народів. Це – радянський міф. Так, у книзі пана Ідзьо йдеться про вплив у X-XIIІ століттях української культури, літератури на фіно-угрів, які слов’янізувалися. Грунтуючись саме на українській культурі, у XIIІ столітті вони побудували власну політичну державу.
Пишучи про історію XIII й XIV століть, особливу увагу історик приділив постаті короля Данила Галицького. Однак Галицько-Волинське князівство, за твердженням Віктора Ідзьо, це велика руська держава, яка територіально не обмежувалася лише Галичиною та Волинню. Історик каже, що міф про Галицько-Волинське князівство створили москвофіли у ХІХ столітті. У книзі “Історія України” можна побачити ілюстрації з усіма типами монет часів князів Володимира Великого, Ярополка, Ярослава Мудрого. Згідно з дослідженнями автора, гривня була найдавнішою грошовою одиницею не лише у Європі, а й у світі. Нині у музеях Москви зберігається чимало українських цінностей. Серед них – клейноди українських гетьманів, їхні портрети, шаблі, українські стародруки. З числа останніх – унікальне видання галицької Євангелії 1144 року. Віктор Ідзьо розповідає.
Віктор Ідзьо
Маємо єдину книгу, яка є XII століття. Ми хочемо її просто видати, оскільки російські закони не дозволяють вивозити. Я звернувся практично до всіх. Всі підтвердили, що це автентичне, так би мовити, джерело. Ми знайшли першу стародавню книгу міста Львова (1377 рік), яка віддрукована і перевезена до Москви. Чому? Щоб поставити в радянський час Федорова, треба було вкрасти всі автентичні джерела, сховати їх у Москві, щоби Федоров був першим друкарем. Якщо ми видамо за сприяння мера цю книжку, значить Федорова треба зняти і поставити когось іншого на його місце.
Галина Терещук
Адже за різними джерелами, автор старої книги Львова XIV століття є такий собі німець Гуттенберг. На титульній сторінці книги зображені герб, лев і червона печатка Львова. Цікаво, що згадана книга часів XIV століття свого часу належала митрополитові Андреєві Шептицькому і зберігалася у його особистій бібліотеці. Про неї свого часу писала ще віденська преса. Після знищення греко-католицької церкви і митрополії у Львові, книгу вилучили з особистих архівів митрополита і вивезли у Москву. Я поцікавилася у Віктора Ідзьо, хто сьогодні з українців має доступ до російських архівів, документи з яких висвітлюють невідомі сторінки української історії.
Віктор Ідзьо
Скажемо, в нас доступу немає. Є тільки у працівників, які були раніше науковцями в спецслужбах. У нас є такі українці – полковники спецслужб. Ми маємо з ними відносини дружні. Вони нам деякі речі приносять, показують, дають право копіювати те, що нас цікавить. Самі ми не маємо такого права.
Серед українців, можливо, декілька чоловік має доступ, може, більше. Я не знаю точно, скільки. Принаймні, в нас проходять засідання історичного клубу. На засідання не тільки українські науковці приходять, але й російських ми запрошуємо, хто займається новітньою тематикою. За таких обставин вони в доказ своєї гіпотези приносять оригінальні документи, демонструють їх, дають нам право копіювати але потім все забирають.
Галина Терещук
До числа унікальних документів, з якими вдалося ознайомитися професорові Віктору Ідзьо, є й матеріали щодо УПА. Про це він пише у своїй книзі “До історії однієї могили на Закерзонні”, де розповідається про бої військ НКВС з українськими повстанцями. Як підтверджують документи, вояки УПА боролися не з поляками, а радянським режимом.
Панові Віктору вдалося знайти документи, що розповідають про те, як НКВС дискредитував УПА в очах самих українців. За його словами, половина з числа вояків УПА після 1946 року насправді були переодягнутими енкаведистами. Вони в одностроях урівців вбивали українських селян, топили їх у колодязях. У цих жорстоких операціях Москва використовувала мешканців східних регіонів України, яких спеціально навчали галицького діалекту, поведінці повстанців. Для цього вони упродовж кількох місяців проходили у Москві спеціальні курси.
Однак водночас до книги Віктора Ідзьо “Історія України” не потрапили статті, що розповідають про діяльність дивізії СС “Галичина”, а також ті матеріали, у яких йдеться про українсько-польське протистояння. Ці документи без відома автора вилучили із книги за вказівкою із Львівської обласної адміністрації, яка стала одним із спонсорів видання його книг.
Ірина Халупа
Українська історія засіяна пісками тих чи інших завойовників. Ще потрібно багато істориків таких, як Віктор Ідзьо, щоби довести історичну правду про Україну та українців. Далі в передачі – музична нота. За часів Радянського Союзу українських музикантів і композиторів світ не знав як українців попри те, що вони вигравали різні міжнародні конкурси. Ці часи давно позаду. На одному з найбільш відомих у світі музичних форумів, який щорічно відбувається в Амстердамі і має символічну назву “Гаудеамус”, тобто “співдружність”, звучала музика і молодого композитора з України – Золтана Алмазі. На останньому фестивалі твір українського композитора представляв Московський ансамбль сучасної музики. Леся Олійник розпочинає свій матеріал фрагментом цього твору. Його записано з фестивального концерту в Амстердамі. Твір має назву “Продовження життя”.
Леся Олійник
Міжнародний композиторський фестиваль-конкурс в Амстердамі існує вже понад півстоліття. Його завдання – відкрити дорогу молодим, найбільш талановитим композиторам. У ньому мають право брати участь лише автори, яким ще не минуло 30 років. Потрапити у фестивальну програму “Гаудеамусу” мріє кожний, хто обрав для себе шлях професійного композитора. Участь у цьому престижному форумі автоматично стає візитною карткою, яка відкриває дорогу до солідних видавництв, аудіостудій, концертних сцен.
На останньому фестивалі в Амстердамі були представлені твори 74 композиторів із 32 країн світу. Участь у ньому представників музичної України вже не перша. Дорогу до “Гаудеамусу” проклав ще Валентин Сільвестров. У 1970 році він отримав у Амстердамі першу премію. Це стало справжньою сенсацією, але, щоправда, тоді Сільвестров представляв не Україну, а Радянський Союз.
У 80-90-х роках у програмах голландського форуму звучали твори ще двох українських композиторів – Юлії Гомельської та Сергія Пілютикова. На останній фестиваль в Амстердамі представник України Золтан Алміші зміг потрапити завдяки Московському ансамблю сучасної музики. Саме цей відомий російський колектив замовив твір українському композитору для фестивальної програми. Про враження від фестивалю розповідає Золтан Алміші.
Золтан Алміші
Зараз у світі мірно співіснують дуже багато речей. Злам все-таки відбувся. Багато чого повернулося. На “Гаудеамусі” були представлені дуже яскраво фольклорна течія і неоромантична. Фольклорна течія найяскравіше була представлена Китаєм.
Зараз дуже багато речей співіснують. Українська традиція якраз в цьому контексті в собі несе тенденцію якраз той живої музики, що застерігали ніби вона може зникнути. От вона може вдихнути якусь свіжу течію.
Леся Олійник
Українська нота звучить все-таки в цій світовій партитурі музичній?
Золтан Алміші
Вона, безумовно, звучить. Просто, на жаль, її дуже мало знають. Я впевнений, що вона достойна звучати більше. Творчість таких видатних наших, як Сільвестров, Станкович обов”язково мусить в світі бути представлена більш широко.
Ірина Халупа
Далі в програмі мова піде про українське кіно.
Олександр Муратов
Українського кіно в принципі майже немає. Його майже ніколи і не існувало. Було кіно України, тобто на території України, на українських кіностудіях знімались якісь певні фільми.
Ірина Халупа
Початком українського кіно вважають 9 січня 1894 року. В цей день харків’янин Йосип Тимченко на з’їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії за допомогою кінетоскопа демонстрував зображення на екрані – за рік до появи кінематографу в Західній Європі, випередивши таким чином західноєвропейських винахідників Люм”єра та Демені.
Здається, і через 110 років українське кіно все ще існує. Нещодавно відомий український кінорежисер Олександр Муратов, автор знаменитої трилогії за творами Миколи Хвильового і низки інших фільмів, надрукував в газеті “Молодь України” серію статтей, яка склалася в книжечку під назвою “Коротка історія художнього кіно України”. Не випадково в назві стоїть “кіно України”, а не “українське кіно”. Олександр Муратов вважає, що як такої суцільної історії українського кіно з усіма його атрибутами не існує. Є короткі періоди-спалахи, коли були зняті справді українські картини. Але більшість фільмів – українські за територією, тобто вони були зняті на кіностудіях України. Зараз Олександр Муратов працює над “Татарським триптихом” за новелою Михайла Коцюбинського. З Олександром Муратовим розмовляє Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Пане Муратов, чому Ви вирішили взятися за написання історії українського кіно?
Олександр Муратов
По-перше, я не брався за це. Якось я у редакції газети “Молодь України” свою точку зору викладав і мені сказали “Ну напишіть, пане Олександре!”
Тарас Марусик
Тобто ця ідея виникла абсолютно спонтанно?
Олександр Муратов
Абсолютно спонтанно.
Тарас Марусик
А яким чином ось так від спонтанності такий швидкий перехід до реалізації? Адже ж, очевидно, треба було заглядати в якісь довідники, відновлювати якісь в пам’яті прізвища, дати. Олександр Муратов
Щось трошки довелося... Але ж Ви знаєте, у мене зараз залишки вже пам’яті моєї колишньої. Але у мене була майже фотографічна пам’ять. Коли ще у школі я не знав саме який уривок з “Давньої казки” Лесі Українки задали нам, я про всякий випадок за годину вивчив всю її. Я все пам’ятаю.
До того ж, я і є історія українського кіно. 5-ти чи 6-річним хлопчиком трошки знімався в “Богдані Хмельницькому”. Село, де я жив перед війною, там моя бабуся-тітка (була мені двоюрідною бабусею, але ж вона була молодшою за мою маму) приїхала до своєї подруги з Полтавщини на Київщину. Там знімали якраз “Богдана Хмельницького”. Вони побачили гарного маленького хлопчика і взяли до зйомок. Це почалася моя кінематографічна діяльність. Я знав таку кількість класиків і радянського кіно, і українського кіно, тобто практично всіх – Ігоря Андрійовича Савченка, і, зрозуміло, Олександра Петровича Довженка, і Сергія Йосиповича Параджанова.
Просто мені дуже легко було це написати. Я не збирався робити серйозний кінознавчий аналіз. Я таке поставив собі завдання: нічого не писати про недоліки, про ті фільми, які провальні, а писати тільки про ті, які мають якусь цікавість.
Тарас Марусик
Тобто фактично це такий суб’єктивний погляд на історію кіно зі знаком “плюс”.
Олександр Муратов
Боюсь, що не суб’єктивний. Але справа не в тому. Ви розумієте, тут така річ, що я спочатку хотів написати історію українського кіно. Потім зрозумів, що приблизно роботи там буде на 2 години, не більше. Українського кіно в принципі майже немає. Його майже ніколи і не існувало. Було кіно України, тобто на території України, на українських кіностудіях знімались якісь певні фільми. От з них склалося дещо, що іншими кінознавцями вважається українським кіно. Але якщо тверезо подивитися, воно ніяке не українське. По-перше, мова. По-друге, спосіб мислення. По-третє, актори. По-четверте, просто щоб про українців було хоча б, якщо й не на території України. Нічого цього майже не було. Як його можна назвати українським кіно?
Тарас Марусик
Який період, з Вашого погляду, був найкращим і найплодючішим в історії українського кіно?
Олександр Муратов
Важко сказати, бо є просто окремі якісь такі фільми, які в певний період були зняті. Перед війною знімався і “Щорс”, знімалась “Земля” Довженка, “Арсенал”, той же “Богдан Хмельницький”. Здається так, що це якийсь період перед війною. Насправді це були періоди, підперіоди. Зараз це все вважається передвоєнним періодом.
Після війни теж щось знімалося. Знімалися непогані фільми. Навіть коли це знімали люди, які приїздили з Москви, але мали якесь походження з України. Наприклад, той же Марк Семенович Донський, який зняв тут і “Дорогою ціною” (дуже цікавий для своїх часів був фільм), і “Райдуга” та ж знаменита, яка мала Оскара ще під час війни, і таке інше.
Тобто люди знімали тут фільми. Справа в тому, на меті що вони мали. Вони мали на меті створювати український фільм чи мали на меті просто створювати фільм. Від цього багато що залежало.
Тарас Марусик
Добре. Якщо говорити про один з найвідоміших фільмів (йдеться про фільм Параджанова “Тіні забутих предків”), як Ви тут розмежуєте, що мав на меті Параджанов – знімати фільм чи знімати український фільм?
Олександр Муратов
Ви знаєте, дивна річ. Не знаю, з яких міркувань, яке було підґрунтя, хоч я його дуже добре знав, але важко це з’ясувати (в Параджанова взагалі важко щось було з’ясувати)... Він був величезним українським патріотом, хоч був вірменом. Особливо коли він спілкувався з так званими “простими” людьми на селі чи коли їздив до Примаченка, він навіть намагався весь час розмовляти українською мовою. Це в нього не дуже гарно виходило, але він був великим патріотом справді. Коли б його просто не викинули з України, фізично не викинули, то він би робив прекрасні українські фільми. На відміну від багатьох режисерів, які прожили (так ж вірмени, як він) і не зняли жодного сантиметру про українців і про Україну і не мали до цього ніякої схильності.
Тарас Марусик
Натяк зрозумілий – на Романа Балаяна, так?
Олександр Муратов
Наприклад, я з величезною повагою ставлюся до його кінодіяльності. Мені дуже подобається його фільм “Польоти уві сні й наяву”. Але скажіть мені, будь ласка, чим відрізняються ті церкви, які він зняв у Володимирі чи десь у Росії, від чернігівських? Але для нього було принциповим з його суто економічних міркувань. Він казав: “Ні, навіщо Україна, я буду там знімати!”. Він так хотів.
Тарас Марусик
Між іншим, Ви тут згадали про Параджанова (цікава паралель в мене народилася в голові), який пробував розмовляти, їдучи до Примаченка чи кудись в село...
Олександр Муратов
Він не пробував, він просто розмовляв. Інша справа, що це була за мова. Він просто розмовляв нахабно українською...
Тарас Марусик
Я пригадую, на закритті “Молодості” Роман Балаян був відзначений “Фондом-3000”, який в народі має назву “Фонд Віктора Ющенка”. Він одержав цю нагороду і подякував, мабуть, двома реченнями, але це було російською мовою.
Олександр Муратов
Бачите, в нього є такий принцип. Може, він правий. Треба розмовляти чи добре, чи ніяк. Я був дуже задоволений, що йому дали цей приз. Нехай, і слава Богу. Він – симпатична людина, приємна така. Але розумієте, до того ж в Україні є така слабкість – чим менше ти українець, тим краще до тебе будуть ставитись.
Тарас Марусик
Цікава сентенція! Якщо говорити про історію українського кіно як якусь суцільну лінію, то як розвивається українське кіно? Я Вам це ставлю питання, незважаючи на те, що Ви сказали, що намагалися писати тільки про позитивні моменти в українському кіно. Як українське кіно розвивається за це століття – по висхідній лінії чи невисхідній?
Олександр Муратов
Україна знімає так мало фільмів, особливо тепер, що про якусь лінію говорити... Ви знаєте, я скажу, коли це якісь там 20-30 фільмів, як раніше було, чи хоча б 12-15, то можна казати про якусь тенденцію. Це проста випадковість. Бо навіть державні фільми, які знімаються за державним замовленням, якби мені хтось пояснив, за яким принципом надаються ці державні замовлення, то я був би йому дуже вдячний.
Це тепер ось трошки почало виправлятися. От прийшов новий хлопець (молодий чоловік, я б сказав, хлопець – це занадто) Тимофій Кохан, який все ж таки намагається виробити якісь тенденції державного замовлення. Але я не думаю, що йому дуже дозволять це зробити, бо чесно кажу, якісь гроші вже вкладені його попередниками. Отак чи інакше поступово примусять запустити все те, проти чого так виступала вся преса, справедливо критикувала.
Але так почнуть казати: “Гроші вже витрачені. Що ж ви таке робите? Давайте трошки доробимо.” А всі ці речі робити неможливо, бо вони принципово шкідливі для українського кіно. Розумієте, сама тенденція робити фільми для естетів (позанаціональні фільми до того ж) сама по собі хибна. Мені кажуть: “ У нас немає прокату. Яка різниця – знімати для естетів чи знімати для широкого кола глядачів, якого ми не маємо?”
Знаєте, я хочу вам сказати таку річ, що з’являться часи, безумовно, коли прокат знову в нас відновиться і знову будуть глядачі. Витягнемо ми з шухляди наші фільми, які от в цей час не дивилися. Що ми побачимо? Ми побачимо ці експерименти (тут навіть каламбура нема) про екскременти. Це ось я прочитав останній сценарій пана Жолдака Андрія. Там таке, знаєте, “проходять червоною ниткою на таці собачі екскременти з білими черв’яками, які по ним повзають”.
Тарас Марусик
Це – сценарій фільму?
Олександр Муратов
Сценарій фільму. І запущений, між іншим.
Тарас Марусик
На чий кошт?
Олександр Муратов
На державний. Це державне замовлення. Це переробка “Місяця в деревні” Тургєнєва. Дуже близька до нас тема. Для України просто необхідно цю п’єсу. Між іншим, далеко не найкращу п’єсу в російській драматургії. Я не полінувався, пішов спектакль подивився. Ну що – спектакль як спектакль. Експерименту багато, а художнього результату майже немає. Хоч я вважаю Жолдака теж людиною обдарованою. Можемо почати, як всі, з короткометражки дебютної. Ну а що? Для кіно він ще нічого. Він новачок у кіно...
Треба дивитися правді в очі. Оце моє головне завдання. Оце була мета цієї книжки: тверезо подивитися на те, як воно все є в українському кіно.
Ірина Халупа
На цьому тижні Україна відсвяткувала День Соборності. 85 років тому, 22 січня 1919 року проголошено возз’єднання двох українських держав – УНР і ЗУНР – в єдину соборну незалежну Українську державу. Відбувся Акт Злуки. З нагоди великої річниці Президент Кучма та його уряд, вдягнуті в теплі кожухи і шапки, прибули до пам”ятника Тарасу Шевченку навпроти Київського університету і поклали там квіти. А Львів святкував гучніше – мітингами, вічами, концертами. В цей день в Києві хтось святкував свій день народження.
Вечір, зима, ліхтар... Мерзнуть дівчата. У небі раз у раз спалахують феєрверки. То новобагачі справляють день народження, день народження буржуя. Ганна Стеців розповідає, як це відбувається у Києві, столиці України.
Ганна Стеців
22 січня, 7 година вечора. Дзвінок у двері. Свекруха моєї сусідки стоїть на порозі з блискучими очима: “Ой прошу пані!” Сусідчина свекруха приїхала з Галичини до столиці погостювати в синової. “Ой прошу пані, який же то Київ став чудовий!” “Що сталося?” – стою на порозі так само. “А ви не чуєте? Барабанний бій не чуєте? То погляньте у вікно, як Київ чудово святкує 22 січня – День Злуки ЗУНР з Україною Східною! Ви лише подивіться!”
З вулиці і справді лунає барабанний бій. Відсуваю фіранку. З вікна добре видно освітлену вулицю Богдана Хмельницького. Коло ресторану “Дежавю”, що плавно переходить у казино “Лас Вегас”, стоять 20, а, може, більше, дівчаточок років від 14 до 16 у білих благеньких камзоликах і високих червоних циліндрах. А на дворі мороз ще такий, наче Різдва ще не було. Ті дівчатонька луплять у барабани, вистукуючи якісь африканські ритми та ще й пританцьовують. Але добре, що пританцьовують, бо замерзли б начисто в своїх коротеньких спідничках. Про те, що придатки попростуджують і не зможуть дітей родити, вже й не говорю.
Отже, дівчатонька луплять в барабани, а тим часом дорожезні авта зупиняються і зупиняються коло “Дежавю” і виходять з них усе дами в дорогих хутрах, і чоловіки в туфлях з вузькими задертими шпіцами. Гості зникають у дверях казино.
Як я маю сказати сусідці, що приїхала з Галичини, що це котрийсь з “нових українців” святкує свій день народження? У них тепер це вважається дуже крутим – оркестром перед входом гостей зустрічати. А потім у небо стрілятимуть феєрверками і там, на вулиці Богдана Хмельницького, коло “Дежавю” і казино, таке буває дуже часто. Нерідко, коли мимо проходиш, то можна побачити, що якийсь дрібний заступник міністра теж туди йде, бо самі міністри ходять в інше місце у Києві.
Отже, дівчаточка луплять у барабани, моя знайома галичанка тішиться, що це так столиця гучно святкує День Злуки. Я її не розчаровую, бо пощо? Ілюзії – це завжди краще, ніж їх брак. Нарешті ми варимо собі львівської кави, як не як – свято, і гомонимо про те та се. Дівчатонька далі луплять у барабани (а таки поперестуджують придатки), а моя галицька гостя починає нервувати: “А, може, не треба було тих дітей на мороз виставляти?” Я мала б їй пояснити, що тепер капіталізм і заробити кілька копійок на морозі – це для них шанс завтра купити собі Кока-Коли чи гамбургер у “МакДональдзі”. Але трудно це пояснити моїй галицькій гості, яка все ще думає, що барабанщиці прославляють День Злуки.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.
