Київ, 4 лютого 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Навряд чи хтось ще має сумніви в урбаністичному характері століття, що наспіло. Хоча і століття двадцяте було “добою міст”, і якраз у містах і стверджувалась культура, що визначала мистецьке обличчя народу.
Для України двадцяте століття – це батярські пісні Львова та одеський шансон, це романси Києва і джазові мелодії Одеси. Та багато чого можна назвати. Ба, навіть знамениті “Мурка” і “На Дєрібасовской открилася півная...” мають під собою, бодай географічно, таки українське підґрунтя.
І на початку двадцять першого століття діти та онуки тодішніх виконавців продовжують славну справу пращурів: кладуть на музику золото київської осені та терпкі одеські протяги.
Тему продовжує наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Кожнемісто має власний музичний пульс і характер, і сплутати ритміку життя, скажімо, Києва і Львова, Харкова та Одеси надзвичайно складно. Тому що місто, де жив “Костя – моряк” і “рибачка Соня”, не може співати тих пісень, які співають у місті каштанів чи на Високому замку.
Музичні прем’єри груп “Тартак” і “Матросів-ансамбль” – це суто, які можуть виконуватись лише на дніпровських кручах, на Хрещатику чи у кав’ярні на Подолі.
Альбом “Система нервів”, як пояснює фронтмен гурту “Тартак” Сашко Положинський, створений його “одногрупниками” і друзями: музикантами і співаками з інших колективів. “А назва “Система нервів” достатньо символічна, оскільки музиканти псують собі нерви, щоб заявити про свою творчість на українській і міжнародній муз-арені,” - каже Сашко.
Сашко Положинський
Прекрасному немає меж. Як би тоді не було добре, то хочеться, щоб було краще. При тому, що ми почуваємося дуже добре в Україні, хочеться почуватися набагато краще хоча б в деяких моментах, пов’язаних з популяризацією та розповсюдженням нашого музичного продукту. Тому що є великі проблеми, пов’язані з цим, не тільки в нас, а це традиційно для всіх українських виконавців.
З іншого боку, хотілося б мати простіший доступ до світового слухача для того, щоб мати можливість і їм пропонувати нашу музику, бо немає цілеспрямованого безпосереднього контакту із слухачами за межами України. Все це носить хаотичний або спорадичний характер.
Богдана Костюк
Шукають виходу “ у світ широкий” і музиканти гурту “Матросів-ансамбль”, які днями презентували киянам свій перший диск з “космічною” назвою “Марсианські хроніки”.
Соліст гурту Андрій Таранов каже, що назва народилася сама по собі, у процесі роботи над альбомом, що став своєрідним “стартовим майданчиком” для подальшої розкрутки “матросівців”.
Андрій Таранов
Ми це робимо із-за того, що це нам дає якесь щастя від того, що діється. Якщо це дасть щастя ще комусь, то я думаю, що це вже багато. В даний момент ми думає про другий альбом, накопичуємо матеріал.
Богдана Костюк
Київські митці сподіваються, що нинішній рік буде успішним для них, і їм вдасться прославити Київ як музичну столицю України. А чому б і ні?
Павло Вольвач
Зрештою, мистецький Київ уже є вагомим чинником світової культури. Не випадково ж на його магнетичне світло починають злітатися різнобарвні мистецькі метелики з усіх усюд. Трапляються серед них екземпляри ну до-о-осить таки екзотичні.
Майк Віллард, відомий американський політтехнолог. Він працював директором відділу громадських зв’язків в офісах сенатора Берда і губернатора Джона Рокфеллера.
Спеціалісти Пі-Ар і маркетингу добре знають написані Віллардом книжки: “Танці з ведмедем: кризовий менеджмент у Східній Європі”, “Піарщик” та “Вбивчий заголовок”. Тепер Майк Віллард мешкає у Києві, де заснував і очолює чи не найвідоміше рекламне агентство в Україні “Віллард Груп”.
Проте під менеджерським піджаком б’ється ще й серце художника. Тому й матеріал Юки Гаврилової торкається нової, мистецької сторони життя пана Вілларда.
Юка Гаврилова
На презентації виставки чудово грав струнний квартет, обома залами галереї походжали дипломати, бізнесові партнери підприємця-художника і скептичні митці.
Своє враження від робіт Вілларда і загалом від усієї виставки, як події в культурному житті Києва, не став приховувати шеф-редактор журналу “Політик-Холл” Костянтин Дорошенко.
Костянтин Дорошенко
Я можу сказати, що це досить вдала подія з точки зору світського життя, а стосовно мистецтва, то це весело, але це така суб’єктивна забавка цікавої людини, яка може бути цікава його друзям.
Юка Гаврилова
Хто відвідав виставку Майка Вілларда може погодитися з паном Дорошенком або висунути власні контраргументи, головним з яких буде емоційна щирість кожної з картин. Але слухачам, мабуть, цікаво, що ж саме і як малює американець, котрий чомусь воліє жити в Україні.
Так, Віллард не професійний художник. В його манері впізнаються техніка і навіть сюжетні ракурси великих митців: Ван Гога, Шиллє, Матісса та інших, яких, до речі, за їх життя теж багато хто вважав дилетантами. Втім, не до порівняння!
В експозиції представлено десь із півсотні робіт Вілларда, створених ним за ті дев’ять років, впродовж яких ця людина пов’язана з Україною. Переважно це портрети і пейзажі. Половина з останніх — безпомилково наші, наддніпрянські та кримські краєвиди.
Картини створює художник, а виставка — результат праці мистецтвознавця і куратора експозиції. “Люди і країни: очима однієї людини” є спільним проектом Майка Вілларда і Людмили Березницької, власниці й директорки галереї “Л-Арт”. Вона добре відома прискіпливим відбором експонентів до галереї. Митці, творінням яких пощастило бути побаченими в “Л-Арт”, отримують ніби сертифікат якості на свій художній товар.
Я спитала Людмилу Березницьку, як трапилося, що вона приділила таку увагу непрофесійному художнику?
Людмила Березницьку
Чому саме я захотіла зробити цю виставку? Не тільки тому, що це благодійність. Нагадую, що багато є можливостей її робити. Це художник, який має сенс мати якусь аудиторію.
Юка Гаврилова
Від себе тільки додам тільки, що всі полотна Вілларда просякнуті легкою іронією та закоханістю у тутешнє життя.
Павло Вольвач
У тому, що фаховий піарщик запрагнув мистецької слави, немає нічого дивного. Як, зрештою, і в самому бажанні взагалі. Кожен з неофітів реалізує його по своєму. Головне, щоб від такої реалізації було мінімум травм як фізичних, так і психологічних.
До речі, про останні – чутливий і по доброму заангажований Гурам Петріашвілі.
Гурам Петріашвілі
Цікаво, чи єсть в “Книзі Рекордів Гінесса” такий розділ: “Рекорди за божевіллям, котре здійснюється в мистецтві”.
Таке питання виникло в мене після перегляду однієї телепередачі. Там ведуча розповідала про один напрямок в західному кінематографі. Виявляється, фільмам того напрямку не потрібні сюжет, художня логіка, краса і сенс. “Знімай все, що прийде в голову!” Ось таке гасло. Або: “ Чим гірше, тим краще.”
Після розповіді ведуча показала “зразки”: кадри з фільмів. На що ж це було схоже? Напевно, таке фільмувати міг би божевільний, тим більше, якщо з нього зняти гамівний халат, дати в руки кінокамеру і декількох колег в актори.
Сучасний глядач загартований. Аристотель, Лессінг і Іполит Тен зі своїми естетиками, побачивши таке, померли б на місці. Ось один лише зразок. Лісом метається дівчина, у котрої відрізана одна рука, а на спині висить наплічник. Прибігає якийсь товстун. Дівчина піднімає щось із землі і б’є по голові мужчину. Те “щось” виявилося її ж відтятою рукою. Мужчина падає. Дівчина довго б’є його і, зрештою, добиває. А потім кладе в рюкзак свою руку.
Після показу таких ось, як кажуть, “продвинутих” кадрів, ведуча надала слово якомусь фахівцеві з новітніх кінонапрямків. Він і справді виявився спецем. І повідомив нам новину, котра, судячи з його інтонацій, мала б викликати загальне захоплення. Виявляється, десь вже знято фільм, де небіжчицю зґвалтували в самісінькій труні. Як чудово!
Але в інтонації спеца я вловив певне розчарування, що подібні кадри вперше знято не в Україні. А потім він висловив сподівання, що українці хоча б зможуть повторити цей великий естетський подвиг.
І тут я подумав. Як в цьому напрямку йдуть справи на моїй батьківщині? Не відстати б від прогресу! Павло Вольвач
Відставання від часу – річ справді небезпечна. Така ж, як і забігання наперед. А убезпечити від цих крайнощів могло б відчуття міри і співмірності. А що уречевлює ці речі краще, ніж годинник? Та ще й не простий, а такий, що міг би здобутися на статус символу, котрий відбивав би не лише хвилини, а й пульсації доби.
Відзначення 100-річчя курантів Києво-Печерської лаври відродило давні дискусії про гостру потребу мати в столиці України куранти, котрі стали б своєрідним символом часу. Саме вони мали б з’являтися на екранах телевізорів у Новорічну ніч, символізуючи прихід нового року. Отже, нове життя нового прагне часу.
На цю тему – матеріал Володимира Ляшка.
Володимир Ляшко
Цим дискусіям виповнилося 10 років, але й по сьогодні серед знавців київської старовини єдиного погляду щодо курантів-символу так і немає. Одні вважають, що таким Всеукраїнським хронометром могли б бути куранти Києво-Печерської лаври, інші пропонують обрати за символ часу куранти відродженого Свято-Михайлівського Золотоверхого собору.
Цікаві міркування щодо цього має Ігор Федоряченко, завідувач сектору “Дзвіниця” Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
“Дійсно, на початку 90-х років, - вважає він, - кращого символу Всеукраїнського часу, аніж куранти Лаври, годі було й шукати”.
Ігор Федоряченко
Аргументи у нас були дуже вагомі, як на мій погляд. Порівнюючи з московськими, то там Кремль – державна установа, поховання дуже сумнівних осіб недалеко, лобне місце, де відбувалися масові страти. В нас же – нейтральний символ, центр духовності, білий силует замість червоних кремлівських стін, і дзвіниця є одним із візуальних символів України (і на банкноті зображена).
Володимир Ляшко
Однак за останні роки у підходах до давньої ідеї багато чого змінилося. До того ж у Лаврі розташувалася і утвердилася митрополія УПЦ Московського патріархату. А це ще один символ, пов’язаний з історією Російської імперії.
Ігор Федоряченко продовжує.
Ігор Федоряченко
І наявність на ту пору, на 1994-й рік, двохголових орлів над Курантами на колонах четвертого ярусу, то тоді була архітектурна деталь, а зараз це знову діючий герб Росії. То символіка вийшла, на мій погляд, дуже сумнівна і двозначна. Потому й нейтральність Києво-Печерської лаври як духовного центру теж під великим сумнівом є. Торік тут відбувався біля дзвіниці хресний хід з портретами Миколи II, нового руського святого. Цього року відбувався хресний хід від дзвіниці на підтримку Переяславських угод, Березневих статей. То я не форсував би більше цю ідею.
Володимир Ляшко
До того ж, лаврські куранти ніколи не мали циферблату, бо стоять на розі вітрів, а на висоті 60 метрів він мав би бути значних розмірів. Тому архітектори не ризикнули посилювати вітряні навантаження на споруду.
Тим часом настала перша година дня, і мелодійний передзвін лаврського годинника возвістив про це печерські пагорби.
Надзвичайно мелодійний і неповторний бій мають і куранти Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, відродженого кілька років тому у центрі Києва неподалік Святої Софії.
Це незвичайний годинник, бо музичні теми з 24 мелодій виконуються на 48 дзвонах, причому найбільший з них важить 8 тонн. Це справжній музичний інструмент з точно настроєними дзвонами, і називають його “карильйоном”.
Історія подібних музичних інструментів сягає 15 століття і зародилися вони у Західній Європі. У Бельгії є навіть Королівська школа карильйонного мистецтва.
У Свято-Михайлівському соборі вперше у православному світі застосовано хроматичний набір дзвонів, сполучених з фортепіанною системою клавіш. Все це дає можливість одній людині під час літургій і хресних походів у дні свят та урочистих подій виконувати складні ритмічні передзвони і музичні твори. Карильйон керується сучасною електронно-механічною системою.
Цілком можливо, що саме ці куранти спеціалісти і громадськість оберуть символом часу нової незалежної української держави.
Павло Вольвач
”Бо не для нас, бо не для нас, отой чужий московський час”. Пам’ятається, співав один бородатий бард на зорі незалежності. Але і свій, рідненький час, на жаль, має здатність скорочуватися і безслідно зникати. Тож пильнуймо хвилини і шануймо життя.
Це була програма “Віта Нова”. Її провів я, Павло Вольвач, допомагав мені звукоопертор Артемій Мостовий. Залишайтеся з нами.
Говорить радіо “Свобода”.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Навряд чи хтось ще має сумніви в урбаністичному характері століття, що наспіло. Хоча і століття двадцяте було “добою міст”, і якраз у містах і стверджувалась культура, що визначала мистецьке обличчя народу.
Для України двадцяте століття – це батярські пісні Львова та одеський шансон, це романси Києва і джазові мелодії Одеси. Та багато чого можна назвати. Ба, навіть знамениті “Мурка” і “На Дєрібасовской открилася півная...” мають під собою, бодай географічно, таки українське підґрунтя.
І на початку двадцять першого століття діти та онуки тодішніх виконавців продовжують славну справу пращурів: кладуть на музику золото київської осені та терпкі одеські протяги.
Тему продовжує наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Кожнемісто має власний музичний пульс і характер, і сплутати ритміку життя, скажімо, Києва і Львова, Харкова та Одеси надзвичайно складно. Тому що місто, де жив “Костя – моряк” і “рибачка Соня”, не може співати тих пісень, які співають у місті каштанів чи на Високому замку.
Музичні прем’єри груп “Тартак” і “Матросів-ансамбль” – це суто, які можуть виконуватись лише на дніпровських кручах, на Хрещатику чи у кав’ярні на Подолі.
Альбом “Система нервів”, як пояснює фронтмен гурту “Тартак” Сашко Положинський, створений його “одногрупниками” і друзями: музикантами і співаками з інших колективів. “А назва “Система нервів” достатньо символічна, оскільки музиканти псують собі нерви, щоб заявити про свою творчість на українській і міжнародній муз-арені,” - каже Сашко.
Сашко Положинський
Прекрасному немає меж. Як би тоді не було добре, то хочеться, щоб було краще. При тому, що ми почуваємося дуже добре в Україні, хочеться почуватися набагато краще хоча б в деяких моментах, пов’язаних з популяризацією та розповсюдженням нашого музичного продукту. Тому що є великі проблеми, пов’язані з цим, не тільки в нас, а це традиційно для всіх українських виконавців.
З іншого боку, хотілося б мати простіший доступ до світового слухача для того, щоб мати можливість і їм пропонувати нашу музику, бо немає цілеспрямованого безпосереднього контакту із слухачами за межами України. Все це носить хаотичний або спорадичний характер.
Богдана Костюк
Шукають виходу “ у світ широкий” і музиканти гурту “Матросів-ансамбль”, які днями презентували киянам свій перший диск з “космічною” назвою “Марсианські хроніки”.
Соліст гурту Андрій Таранов каже, що назва народилася сама по собі, у процесі роботи над альбомом, що став своєрідним “стартовим майданчиком” для подальшої розкрутки “матросівців”.
Андрій Таранов
Ми це робимо із-за того, що це нам дає якесь щастя від того, що діється. Якщо це дасть щастя ще комусь, то я думаю, що це вже багато. В даний момент ми думає про другий альбом, накопичуємо матеріал.
Богдана Костюк
Київські митці сподіваються, що нинішній рік буде успішним для них, і їм вдасться прославити Київ як музичну столицю України. А чому б і ні?
Павло Вольвач
Зрештою, мистецький Київ уже є вагомим чинником світової культури. Не випадково ж на його магнетичне світло починають злітатися різнобарвні мистецькі метелики з усіх усюд. Трапляються серед них екземпляри ну до-о-осить таки екзотичні.
Майк Віллард, відомий американський політтехнолог. Він працював директором відділу громадських зв’язків в офісах сенатора Берда і губернатора Джона Рокфеллера.
Спеціалісти Пі-Ар і маркетингу добре знають написані Віллардом книжки: “Танці з ведмедем: кризовий менеджмент у Східній Європі”, “Піарщик” та “Вбивчий заголовок”. Тепер Майк Віллард мешкає у Києві, де заснував і очолює чи не найвідоміше рекламне агентство в Україні “Віллард Груп”.
Проте під менеджерським піджаком б’ється ще й серце художника. Тому й матеріал Юки Гаврилової торкається нової, мистецької сторони життя пана Вілларда.
Юка Гаврилова
На презентації виставки чудово грав струнний квартет, обома залами галереї походжали дипломати, бізнесові партнери підприємця-художника і скептичні митці.
Своє враження від робіт Вілларда і загалом від усієї виставки, як події в культурному житті Києва, не став приховувати шеф-редактор журналу “Політик-Холл” Костянтин Дорошенко.
Костянтин Дорошенко
Я можу сказати, що це досить вдала подія з точки зору світського життя, а стосовно мистецтва, то це весело, але це така суб’єктивна забавка цікавої людини, яка може бути цікава його друзям.
Юка Гаврилова
Хто відвідав виставку Майка Вілларда може погодитися з паном Дорошенком або висунути власні контраргументи, головним з яких буде емоційна щирість кожної з картин. Але слухачам, мабуть, цікаво, що ж саме і як малює американець, котрий чомусь воліє жити в Україні.
Так, Віллард не професійний художник. В його манері впізнаються техніка і навіть сюжетні ракурси великих митців: Ван Гога, Шиллє, Матісса та інших, яких, до речі, за їх життя теж багато хто вважав дилетантами. Втім, не до порівняння!
В експозиції представлено десь із півсотні робіт Вілларда, створених ним за ті дев’ять років, впродовж яких ця людина пов’язана з Україною. Переважно це портрети і пейзажі. Половина з останніх — безпомилково наші, наддніпрянські та кримські краєвиди.
Картини створює художник, а виставка — результат праці мистецтвознавця і куратора експозиції. “Люди і країни: очима однієї людини” є спільним проектом Майка Вілларда і Людмили Березницької, власниці й директорки галереї “Л-Арт”. Вона добре відома прискіпливим відбором експонентів до галереї. Митці, творінням яких пощастило бути побаченими в “Л-Арт”, отримують ніби сертифікат якості на свій художній товар.
Я спитала Людмилу Березницьку, як трапилося, що вона приділила таку увагу непрофесійному художнику?
Людмила Березницьку
Чому саме я захотіла зробити цю виставку? Не тільки тому, що це благодійність. Нагадую, що багато є можливостей її робити. Це художник, який має сенс мати якусь аудиторію.
Юка Гаврилова
Від себе тільки додам тільки, що всі полотна Вілларда просякнуті легкою іронією та закоханістю у тутешнє життя.
Павло Вольвач
У тому, що фаховий піарщик запрагнув мистецької слави, немає нічого дивного. Як, зрештою, і в самому бажанні взагалі. Кожен з неофітів реалізує його по своєму. Головне, щоб від такої реалізації було мінімум травм як фізичних, так і психологічних.
До речі, про останні – чутливий і по доброму заангажований Гурам Петріашвілі.
Гурам Петріашвілі
Цікаво, чи єсть в “Книзі Рекордів Гінесса” такий розділ: “Рекорди за божевіллям, котре здійснюється в мистецтві”.
Таке питання виникло в мене після перегляду однієї телепередачі. Там ведуча розповідала про один напрямок в західному кінематографі. Виявляється, фільмам того напрямку не потрібні сюжет, художня логіка, краса і сенс. “Знімай все, що прийде в голову!” Ось таке гасло. Або: “ Чим гірше, тим краще.”
Після розповіді ведуча показала “зразки”: кадри з фільмів. На що ж це було схоже? Напевно, таке фільмувати міг би божевільний, тим більше, якщо з нього зняти гамівний халат, дати в руки кінокамеру і декількох колег в актори.
Сучасний глядач загартований. Аристотель, Лессінг і Іполит Тен зі своїми естетиками, побачивши таке, померли б на місці. Ось один лише зразок. Лісом метається дівчина, у котрої відрізана одна рука, а на спині висить наплічник. Прибігає якийсь товстун. Дівчина піднімає щось із землі і б’є по голові мужчину. Те “щось” виявилося її ж відтятою рукою. Мужчина падає. Дівчина довго б’є його і, зрештою, добиває. А потім кладе в рюкзак свою руку.
Після показу таких ось, як кажуть, “продвинутих” кадрів, ведуча надала слово якомусь фахівцеві з новітніх кінонапрямків. Він і справді виявився спецем. І повідомив нам новину, котра, судячи з його інтонацій, мала б викликати загальне захоплення. Виявляється, десь вже знято фільм, де небіжчицю зґвалтували в самісінькій труні. Як чудово!
Але в інтонації спеца я вловив певне розчарування, що подібні кадри вперше знято не в Україні. А потім він висловив сподівання, що українці хоча б зможуть повторити цей великий естетський подвиг.
І тут я подумав. Як в цьому напрямку йдуть справи на моїй батьківщині? Не відстати б від прогресу! Павло Вольвач
Відставання від часу – річ справді небезпечна. Така ж, як і забігання наперед. А убезпечити від цих крайнощів могло б відчуття міри і співмірності. А що уречевлює ці речі краще, ніж годинник? Та ще й не простий, а такий, що міг би здобутися на статус символу, котрий відбивав би не лише хвилини, а й пульсації доби.
Відзначення 100-річчя курантів Києво-Печерської лаври відродило давні дискусії про гостру потребу мати в столиці України куранти, котрі стали б своєрідним символом часу. Саме вони мали б з’являтися на екранах телевізорів у Новорічну ніч, символізуючи прихід нового року. Отже, нове життя нового прагне часу.
На цю тему – матеріал Володимира Ляшка.
Володимир Ляшко
Цим дискусіям виповнилося 10 років, але й по сьогодні серед знавців київської старовини єдиного погляду щодо курантів-символу так і немає. Одні вважають, що таким Всеукраїнським хронометром могли б бути куранти Києво-Печерської лаври, інші пропонують обрати за символ часу куранти відродженого Свято-Михайлівського Золотоверхого собору.
Цікаві міркування щодо цього має Ігор Федоряченко, завідувач сектору “Дзвіниця” Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
“Дійсно, на початку 90-х років, - вважає він, - кращого символу Всеукраїнського часу, аніж куранти Лаври, годі було й шукати”.
Ігор Федоряченко
Аргументи у нас були дуже вагомі, як на мій погляд. Порівнюючи з московськими, то там Кремль – державна установа, поховання дуже сумнівних осіб недалеко, лобне місце, де відбувалися масові страти. В нас же – нейтральний символ, центр духовності, білий силует замість червоних кремлівських стін, і дзвіниця є одним із візуальних символів України (і на банкноті зображена).
Володимир Ляшко
Однак за останні роки у підходах до давньої ідеї багато чого змінилося. До того ж у Лаврі розташувалася і утвердилася митрополія УПЦ Московського патріархату. А це ще один символ, пов’язаний з історією Російської імперії.
Ігор Федоряченко продовжує.
Ігор Федоряченко
І наявність на ту пору, на 1994-й рік, двохголових орлів над Курантами на колонах четвертого ярусу, то тоді була архітектурна деталь, а зараз це знову діючий герб Росії. То символіка вийшла, на мій погляд, дуже сумнівна і двозначна. Потому й нейтральність Києво-Печерської лаври як духовного центру теж під великим сумнівом є. Торік тут відбувався біля дзвіниці хресний хід з портретами Миколи II, нового руського святого. Цього року відбувався хресний хід від дзвіниці на підтримку Переяславських угод, Березневих статей. То я не форсував би більше цю ідею.
Володимир Ляшко
До того ж, лаврські куранти ніколи не мали циферблату, бо стоять на розі вітрів, а на висоті 60 метрів він мав би бути значних розмірів. Тому архітектори не ризикнули посилювати вітряні навантаження на споруду.
Тим часом настала перша година дня, і мелодійний передзвін лаврського годинника возвістив про це печерські пагорби.
Надзвичайно мелодійний і неповторний бій мають і куранти Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, відродженого кілька років тому у центрі Києва неподалік Святої Софії.
Це незвичайний годинник, бо музичні теми з 24 мелодій виконуються на 48 дзвонах, причому найбільший з них важить 8 тонн. Це справжній музичний інструмент з точно настроєними дзвонами, і називають його “карильйоном”.
Історія подібних музичних інструментів сягає 15 століття і зародилися вони у Західній Європі. У Бельгії є навіть Королівська школа карильйонного мистецтва.
У Свято-Михайлівському соборі вперше у православному світі застосовано хроматичний набір дзвонів, сполучених з фортепіанною системою клавіш. Все це дає можливість одній людині під час літургій і хресних походів у дні свят та урочистих подій виконувати складні ритмічні передзвони і музичні твори. Карильйон керується сучасною електронно-механічною системою.
Цілком можливо, що саме ці куранти спеціалісти і громадськість оберуть символом часу нової незалежної української держави.
Павло Вольвач
”Бо не для нас, бо не для нас, отой чужий московський час”. Пам’ятається, співав один бородатий бард на зорі незалежності. Але і свій, рідненький час, на жаль, має здатність скорочуватися і безслідно зникати. Тож пильнуймо хвилини і шануймо життя.
Це була програма “Віта Нова”. Її провів я, Павло Вольвач, допомагав мені звукоопертор Артемій Мостовий. Залишайтеся з нами.
Говорить радіо “Свобода”.
