Прага, 4 лютого 2004 – Останнім часом український Президент Леонід Кучма видав низку «націоналістичних» заяв і навіть мрій. Оце щойно, минулої неділі у телеінтерв’ю каналу “1+1” Леонід Данилович спочатку помріяв про те, що «українці просто зобов’язані, повинні полетіти на Місяць! Щоправда, не всі. Хтось повинен залишитися...і для польоту на Марс». І далі сказав про «ще одну мрію...«Україна – для всіх українців», тільки не для тих, що борються, як підкреслив Президент, «з антинародним режимом» в Україні. Спостерігачі відзначають ще більшу «націоналістичність» заяв Леоніда Кучми після виходу у світ його книги «Україна –не Росія». І це він заявляє, не зважаючи на те, що в Москві і в Києві й далі продовжують лякати пересічного обивателя «українським націоналізмом, нашизмом і нацизмом та бандерівщиною». Хто ж сьогодні в Україні більший націоналіст, через 75 років після створення ОУН, котра за свою багаторічну історію зазнала чимало поразок і розколів, що їх не подолано й до сьогодні?
Добре відома історія з копією документа - наказу сталінського військового командування щодо вступу радянських військ на територію України в 1943 році, що була знайдена в одному з київських архівів на початку 90-х років ХХ століття. Де відзначалося, що більшість населення України налаштоване вороже до радянської армії. Російські і прокомуністичні історики і політики в один голос назвали цей документ німецькою фальшивкою. Але виникає питання, як могла ставитися селянська країна до сил комуністичної Москви після страшних 1932-33 років і репресій НКВС за період хоча б 1929 – 1943 років? Любити цю силу? Можна лише уявляти собі це ставлення, знаючи реальну історію України 1917 – 1943 років.
Чим, наприклад, відрізнялися юні вояки армії УНР, що загинули під Крутами в 1918 році і засновники Організації українських націоналістів, котрі 3 лютого 1929 року обрали собі керівництво, провід ОУН, на Віденському конгресі? І герої Крут, і діячі ОУН ставили собі за головну мету збройне завоювання і захист незалежності соборної національної держави. Це факти. Від самого початку діяльності ОУН викликала до себе пильну увагу спецпідрозділів НКВС. Про це, зокрема, хвалився у своїх мемуарах один керівників шпигунської системи НКВС-КДБ генерал Павло Судоплатов. Він відзначав, що кремлівське керівництво вимагало безжально винищувати всіх «українських націоналістів» і, по мірі можливостей, вносити у ряди їхньої організації «розкол та взаємне недовір’я». Зрозуміла головна причина такого налаштування радянської системи супроти ОУН, «лісових братів» у Прибалтиці та інших національних сил на теренах СРСР. Радянська Москва успадкувала від Третього відділення/ таємної служби царської Росії/ надсекретну концепцію про те, що «український сепаратизм є найбільшою загрозою для існування імперії».
Й до сьогодні у політичному арсеналі частини російських політиків і засобів масової інформації кліше типу : «Ющенко – ставленик бандерівців, українських нацистів», «Захід України – й сьогодні осідок націоналістів і українських фашистів» і таке інше. Не забувають нагадувати про це й чимало політиків на Сході України. Але чомусь ніколи не згадують при цьому, що Москва набагато тісніше співпрацювала з нацистами, аніж ОУН-УПА і мала з ними низку договорів, візьміть хоча б угоду Молотова – Ріббентропа, яка прискорила окупацію Західної України і винищення там сотень тисяч населення, як нацистами, так і радянськими каральними загонами. Тому й не дивно, що саме у цьому регіоні зародилися і діяли згадані національно-визвольні організації. Але не забуваймо, що ОУН існувала й на Сході України, про що там дехто не любить згадувати й сьогодні. А звідки були Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич та багато інших так званих «українських націоналістів»? Чи не зі Сходу України?
І якщо сьогодні Президент України проголошує гасло «Україна - для всіх українців» і має на увазі також Лева Ребета та його нащадків, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Євгена Коновальця, героїв Крутів і їхніх нащадків, сучасних патріотів України, то тоді не марним було сподівання українських націоналістів 75 років тому, коли вони мріяли лише про одне: про справжню незалежність української держави. Бо лише вона, як сказав Леонід Кучма, «здатна задовольнити наші національні амбіції». Чи варто при цьому ще й порівнювати сучасних націонал – демократів та діячів ОУН?
Добре відома історія з копією документа - наказу сталінського військового командування щодо вступу радянських військ на територію України в 1943 році, що була знайдена в одному з київських архівів на початку 90-х років ХХ століття. Де відзначалося, що більшість населення України налаштоване вороже до радянської армії. Російські і прокомуністичні історики і політики в один голос назвали цей документ німецькою фальшивкою. Але виникає питання, як могла ставитися селянська країна до сил комуністичної Москви після страшних 1932-33 років і репресій НКВС за період хоча б 1929 – 1943 років? Любити цю силу? Можна лише уявляти собі це ставлення, знаючи реальну історію України 1917 – 1943 років.
Чим, наприклад, відрізнялися юні вояки армії УНР, що загинули під Крутами в 1918 році і засновники Організації українських націоналістів, котрі 3 лютого 1929 року обрали собі керівництво, провід ОУН, на Віденському конгресі? І герої Крут, і діячі ОУН ставили собі за головну мету збройне завоювання і захист незалежності соборної національної держави. Це факти. Від самого початку діяльності ОУН викликала до себе пильну увагу спецпідрозділів НКВС. Про це, зокрема, хвалився у своїх мемуарах один керівників шпигунської системи НКВС-КДБ генерал Павло Судоплатов. Він відзначав, що кремлівське керівництво вимагало безжально винищувати всіх «українських націоналістів» і, по мірі можливостей, вносити у ряди їхньої організації «розкол та взаємне недовір’я». Зрозуміла головна причина такого налаштування радянської системи супроти ОУН, «лісових братів» у Прибалтиці та інших національних сил на теренах СРСР. Радянська Москва успадкувала від Третього відділення/ таємної служби царської Росії/ надсекретну концепцію про те, що «український сепаратизм є найбільшою загрозою для існування імперії».
Й до сьогодні у політичному арсеналі частини російських політиків і засобів масової інформації кліше типу : «Ющенко – ставленик бандерівців, українських нацистів», «Захід України – й сьогодні осідок націоналістів і українських фашистів» і таке інше. Не забувають нагадувати про це й чимало політиків на Сході України. Але чомусь ніколи не згадують при цьому, що Москва набагато тісніше співпрацювала з нацистами, аніж ОУН-УПА і мала з ними низку договорів, візьміть хоча б угоду Молотова – Ріббентропа, яка прискорила окупацію Західної України і винищення там сотень тисяч населення, як нацистами, так і радянськими каральними загонами. Тому й не дивно, що саме у цьому регіоні зародилися і діяли згадані національно-визвольні організації. Але не забуваймо, що ОУН існувала й на Сході України, про що там дехто не любить згадувати й сьогодні. А звідки були Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич та багато інших так званих «українських націоналістів»? Чи не зі Сходу України?
І якщо сьогодні Президент України проголошує гасло «Україна - для всіх українців» і має на увазі також Лева Ребета та його нащадків, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Євгена Коновальця, героїв Крутів і їхніх нащадків, сучасних патріотів України, то тоді не марним було сподівання українських націоналістів 75 років тому, коли вони мріяли лише про одне: про справжню незалежність української держави. Бо лише вона, як сказав Леонід Кучма, «здатна задовольнити наші національні амбіції». Чи варто при цьому ще й порівнювати сучасних націонал – демократів та діячів ОУН?
