Київ, 10 лютого 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Чесно кажучи, дістав уже цей холод, сльота, сірість міського неба, що відбило ще більшу сірість міських зачовганих бруків. І прагнеться, хоча б подумки, до країв далеких і незвичних, зрештою, до будь-яких, аби не зимних.
Афганістан, пам’ятається, це десь там, де переважно тепло. В політичному сенсі, аж занадто: ось уже добрих чверті сторіччя ця земля асоціюється в уяві людства як “гаряча точка”. Радянська агресія, моджахеди, таліби, стінгер на плечі, покоління, що не вміє нічого, окрім натискати на гашетку.
І, водночас, це країна давньої культури, яка вижила у численних війнах і збройних конфліктах. Вернісаж афганського художника Акбара Хурасані став справжнім відкриттям.
Ні, не для прихильників “гарячих новин” і мистецьких робіт, сповнених крові та людського болю. Навпаки, картини пана Хурасані сповнені гірських вітрів і жовтогарячих пустель, дрімотності сільських вуличок та усмішок маленьких афганців.
Акбар Хурасані – художник життя, першовідкривач сучасного афганського мистецтва в Україні. Розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Афганістан асоціюється з помaранчевою спекою, моджахедами, “Чорним тюльпаном” Олександра Розенбаума, режимом Талібан та акцією зі звільнення країни від цього ультраправого режиму.
Вернісаж Акбара Хурасані створює зовсім інший образ Афганістану, про який художник написав у прес-релізі наступне:
Артем Мостовий
Спекотний літній день у нашому гірському селищі. Іду і бачу: ніби міраж – проміння. Посуваюся ближче, а просто на землі переді мною лежить картина у формі прямокутника. Здуваю з неї пісок – і вона сяє чарівною мозаїкою.
Богдана Костюк
Ніби з мозаїки складені картини Акбара Хурасані: гарячі жовті, прохолодні сині, затишні зелені, сніжні білі. Гори, пустелі, селища – міражі, котрі оживають на полотнах і створюють картину під назвою “Афганістан”.
А крім рідної землі, на своїх полотнах Акбар зафіксував українську багряну осінь та пастельно-рожеву весну, адже мешкає тут понад 15 років і нещодавно отримав статус громадянина України. І свій український період творчості Акбар Хурасані змальовує у затишних золотаво-блакитних фарбах.
Він мріє, що одного дня його картини побачать в Афганістані, народ якого подібний до українського: афганці нікому не бажають зла. Нині вони відновлюють свої традиції і культуру.
Павло Вольвач
Від гір Гіндукушу – до київських горбів. Вони теж бачили на своєму віку чимало. Але незмінним залишався код цього краю, захищений не лише оружно, але й словом, дарованим від правіку.
“Повість врем’яних літ”, “Слово о полку Ігоревім” – ці твори-брили лягли в підмурівок старокиївської держави. І саме цій тематиці присвятив значну частину свого доробку знаний науковець Олекса Мишанич.
Минулого тижня в Інституті літератури НАН України відбулася презентація низки видань, присвячених пам’яті відомого літературознавця-медієвіста, який помер 1-го січня цього року. В такий спосіб його колеги і видавці вирішили вшанувати майже 50-річну наукову роботу цього вченого.
Далі - мій колега Тарас Марусик.
Тарас Марусик
До всіх презентованих 11 книжок, що вийшли в 6 видавництвах України, Олекса Мишанич мав безпосередній стосунок як укладач, автор передмов чи післямов і коментарів.
Серед свіжих видань - “Слово о полку Ігоревім” та його поетичні переклади в українській літературі”. Це 20 найкращих українських перекладів і переспівів з передмовою Олекси Мишанича та Леоніда Махновця. Книжка побачила світ у харківському видавництві “Акта”.
Про два нові видання – директор видавництва Галина Федорець.
Галина Федорець
Книжка видана наприкінці минулого року. Вона щойно з’явилася в продажу. І також книжка, яка вийшла наприкінці минулого року (це Чижевський “Українське національне бароко”), то Мишанець підготував цю книжку, написав передмову. Вона в нього досить довго не видавалася. Ми запропонували, і він був дуже радий видати в нашому видавництві.
Тарас Марусик
В Олекси Мишанича і Галини Федорець був чималий план подальшої співпраці. Однак не судилося.
Галина Федорець
Ті проекти, які ми сподівалися робити, то ми їх будемо робити, маючи на увазі те, на що сподівався Олекса Васильович. Це дві книги Лариси Прицак: одна монографія і збірка статей, присвячені договорам Хмельницького. Вони з’являться десь наприкінці лютого чи на початку березня.
Тарас Марусик
Про співпрацю з Олексою Мишаничем розповідає директор київського видавництва “Обереги” Наталя Охмакевич.
Наталя Охмакевич
З понад 100 видань, виданих видавництвом “Обереги”, більша половина – це ідеї, наукові консультації, післямови, передмови, титульне редагування, коментарі, довідковий матеріал Олекси Мишанича.
Концепція видавництва “Обереги” свого часу була написана, в повному смислі цього слова, в дві руки.
Тарас Марусик
Творча співпраця Олекси Мишанича з “Оберегами” тривала від 1991-го року, часу створення цього видавництва.
Наталя Охмакевич
Звичайно, Олекса Васильович залишив для видавництва “Обереги” перспективний план книговидання. Сьогодні я не буду розголошувати всі ці моменти.
Тарас Марусик
Директор київського видавництва “Обереги” Наталя Охмакевич продовжує.
Наталя Охмакевич
Його дуже гнівило, що багато планів, надій так ганебно в Україні переводилося на все або, як він казав, чи то пак на попсу.
Тарас Марусик
І знову говорить Галина Федорець, яка, серед інших, взяла участь в презентації низки видань, присвячених пам’яті відомого літературознавця-медієвіста Олекси Мишанича.
Галина Федорець
Я можу сказати, що зараз нам його дуже не вистачає, тому що це людина фантастичної працездатності, фантастичних знань.
Тарас Марусик
Це була директор харківського видавництва “Акта” Галина Федорець.
Павло Вольвач
Ну, презентаціями книг публіку, принаймні київську, вже не здивуєш. Можливо, новинок не так і густо, але в порівнянні, скажімо, з тим же кінематографом...
Втім, фільм “Секретний ешелон”, знятий режисером Ярославом Лупієм за однойменною повістю Олександра Михайлюти, новинкою ніяк не назвеш. Прем’єра цієї кінострічки відбулася рівно десятиріччя тому. І саме цій події буде присвячено творчий вечір, який відбудеться...
Втім, про це та про багато іншого в нашій розмові з Олександром Михайлютою.
Олександр Михайлюта
Відправною точкою стало те, що мені вдалося розкопати Указ Президії ВР СРСР від 21 лютого 1948-го року. Звучав він так: “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський і паразитичний спосіб життя”.
А це обернулося, в основному, для молодих жінок українських, десь близько мільйона їх виселили у, як кажуть, “необ’ятні простори Росії”.
Павло Вольвач
Тобто про виселення населення із теренів Західної України вже відомо. Власне, це не є білою плямою, про це багато говориться. А як я розумію, цей указ стосувався насамперед мешканців Східної, Центральної, напевне, України?
Олександр Михайлюта
І дія фільму відбувається якраз в Східній Україні. Це Запоріжжя, Одеса.
Павло Вольвач
Тобто виселяли звідти, бо багато, я думаю, не знають про це.
Олександр Михайлюта
А наскільки він був цинічним? Як тепер відомо, 1947-й рік був роком голодомору. Хто міг виконати той мінімум в ті часи? А було так: бригадир може написати вам сьогодні один трудодень або півтрудодня, а якщо є норма на рік 300, то практично виконати її ніхто не міг. Тобто всі можна було просто виселити.
Але там виникає ще одна колізія з маршалом Жуковим, який мабуть хотів забезпечити свої величезні гарнізони, де були офіцери, а не було жінок. Їм потрібні були наші красуні просто для розваг. Відправляли цих жінок, бо відбирали спеціально молодих і гарних для так званих банно-пральних комбінатів. Це було зашифровано, як все тоді.
Вони їхали в гарнізони, де стояли офіцери Радянської армії, льотчики. Було дуже багато ешелонів, що цей ешелон, не знаючи, де подіти, кидають просто в зону для кримінальних злочинців.
Є, до речі, в нас на Запоріжжі (не знаю, чи вона зараз ще жива) одна вціліла жінка. Це їй вдалося лише завдяки тому, що вона була табірною дружиною “пахана” цієї зони. В мене є на відео вона знята.
І коли в Запоріжжі показали (в залі було 900 чоловік), то після перегляду фільму сталася велика суперечка, бо одні казали, що це правда, інші – неправда. Фільм і зараз вартий багатьох нагород, хоча він не має жодної.
Павло Вольвач
А, до речі, хто в головних ролях?
Олександр Михайлюта
В головних ролях знімалися Олена Кондратьєва, Денис Карасьов, Борис Борондуков, Микола Олійник, в епізоді є Костянтин Степанков.
Павло Вольвач
Олександре, а по телевізії крутили, демонстрували фільм?
Олександр Михайлюта
Одного разу на УТ-1 його показали у вечірньому сеансі, а вранішній зняли, бо ще була сильна колишня номенклатура, і вони побоялися повторювати його вранці.
Але коли показали у Москві, то відразу відгукнулася Валерія Новодворська з дуже схвальною рецензією “Московський прайс”.
18-го лютого о 17-й годині в Будинку кіна буде показ. Зараз він вже присвячується 55-річчю декларації прав людини.
Співдружність наша могла б продовжуватися, звичайно, якби було б фінансування. Тому що в нас лежить сценарій про нашого видатного земляка Нестора Махна. Але якби такі гроші, як в Єжи Гофмана, то це був би не слабкіший фільм.
Павло Вольвач
Принаймні, матеріал дуже благодатний.
Олександр Михайлюта
Так.
Павло Вольвач
Ну що ж, будемо сподіватися. А слухачам нагадаємо, що гостем нашої студії був Олександр Михайлюта, письменник, журналіст, кіносценарист.
Олександр Михайлюта
Ну, а киян можна запрошувати до Будинку кіна.
Павло Вольвач
І насамкінець, кілька музичних полароїдних спалахів на чоло нашого радіожурналу.
Цієї п’ятниці в Києві у “Клубі-галереї” на вулиці Костельній відбудеться святкування дня народження київської групи “Вася клаб”, а заразом і київська презентація CD-альбому групи.
Гурт – один з характерних саме столичних гуртів. Тобто має специфічно київський магніт: щось на зразок степового розбишацького салону, якщо такий можна собі уявити.
Докладніше – Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
В п’ятницю тринадцятого час музичної події, яка поки що не вписується в офіційний шоу-бізнес. Київська група “Вася клаб” відзначає перший рік свого існування.
Офіційний шоу-бізнес поки що неспроможний роздивитись комерційне зерно у цьому явищі. У ньому, шоу-бізнесі сердечному, літають бетмени в кропиві, слабенько попукують золоті голосочки, та спотикаються на сцені підпиті російські співачки в літах.
З інших суспільних інгредієнтів також небагато зиску. Офіційні діячі вже чотирнадцять років займаються патріотизмом, депутати стільки ж років розбираються, хто кому опозиція, Мінкульт як і Мінсільгосп тривожиться про врожаї та дипломатичне лице України, а у маршрутках радіо хрипить пісню спрощеною російською мовою про те, як опущені мужички, гоп-стоп, підійшли з-за рогу та зарізали жінку, бо вона багато на себе взяла.
Тим часом в українському суспільстві відбуваються інші романтичні рухи, які супроводжуються іншими звуками: нова вулична автентика, повернення до фолку, лабухи у підземних переходах та нова хвиля молоді, що дотримується тези: “В Києві у кожному дворі – музикант.”
Саме серед цієї шизофренічної мішанини групі “Вася клаб” вдалося витягнути правдиву рок-н-рольну ноту буття. Але й нота ця не позбавлена парадоксу. З електричних інструментів лише гітара, замість басу – туба, тромбон, акордеон, труба, барабани і перкусія.
Віртуозне виконання без спекулятивної помпи, однак з босяцьким драйвом, хриплуватий голос Василя Гонтарського свідчить про неабиякий досвід життя і, водночас, про культуру співу.
Разом музиканти виглядають чимось середнім між бандитами та офіс-менеджерами. Додамо досвід блискучих виступів на українських та закордонних рок-фестивалях – публіку шматувало як мавпа газету. І несподівана ліричність, якою просякнуті всі композиції.
Слухаючи таку музику, позбавляєшся ідіотичних рефлексій на кшталт “Хто я?”, “Куди прямую?”, “І чи достатньо я успішна та авторитетна персона?”.
Натомість, відчуваєш – ти живеш і дихаєш. А довкола та сама Україна, яку ти починаєш трохи інакше розуміти.
Павло Вольвач
Тож чого нам іще бажати наприкінці програми, окрім згаданого колегою Недоступом розуміння? Розуміймося, кохаймося та шануймося.
Це була програма “Віта Нова”, провів її та уклав Павло Вольвач, на операторському містку кермував Михайло Петренко.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Чесно кажучи, дістав уже цей холод, сльота, сірість міського неба, що відбило ще більшу сірість міських зачовганих бруків. І прагнеться, хоча б подумки, до країв далеких і незвичних, зрештою, до будь-яких, аби не зимних.
Афганістан, пам’ятається, це десь там, де переважно тепло. В політичному сенсі, аж занадто: ось уже добрих чверті сторіччя ця земля асоціюється в уяві людства як “гаряча точка”. Радянська агресія, моджахеди, таліби, стінгер на плечі, покоління, що не вміє нічого, окрім натискати на гашетку.
І, водночас, це країна давньої культури, яка вижила у численних війнах і збройних конфліктах. Вернісаж афганського художника Акбара Хурасані став справжнім відкриттям.
Ні, не для прихильників “гарячих новин” і мистецьких робіт, сповнених крові та людського болю. Навпаки, картини пана Хурасані сповнені гірських вітрів і жовтогарячих пустель, дрімотності сільських вуличок та усмішок маленьких афганців.
Акбар Хурасані – художник життя, першовідкривач сучасного афганського мистецтва в Україні. Розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Афганістан асоціюється з помaранчевою спекою, моджахедами, “Чорним тюльпаном” Олександра Розенбаума, режимом Талібан та акцією зі звільнення країни від цього ультраправого режиму.
Вернісаж Акбара Хурасані створює зовсім інший образ Афганістану, про який художник написав у прес-релізі наступне:
Артем Мостовий
Спекотний літній день у нашому гірському селищі. Іду і бачу: ніби міраж – проміння. Посуваюся ближче, а просто на землі переді мною лежить картина у формі прямокутника. Здуваю з неї пісок – і вона сяє чарівною мозаїкою.
Богдана Костюк
Ніби з мозаїки складені картини Акбара Хурасані: гарячі жовті, прохолодні сині, затишні зелені, сніжні білі. Гори, пустелі, селища – міражі, котрі оживають на полотнах і створюють картину під назвою “Афганістан”.
А крім рідної землі, на своїх полотнах Акбар зафіксував українську багряну осінь та пастельно-рожеву весну, адже мешкає тут понад 15 років і нещодавно отримав статус громадянина України. І свій український період творчості Акбар Хурасані змальовує у затишних золотаво-блакитних фарбах.
Він мріє, що одного дня його картини побачать в Афганістані, народ якого подібний до українського: афганці нікому не бажають зла. Нині вони відновлюють свої традиції і культуру.
Павло Вольвач
Від гір Гіндукушу – до київських горбів. Вони теж бачили на своєму віку чимало. Але незмінним залишався код цього краю, захищений не лише оружно, але й словом, дарованим від правіку.
“Повість врем’яних літ”, “Слово о полку Ігоревім” – ці твори-брили лягли в підмурівок старокиївської держави. І саме цій тематиці присвятив значну частину свого доробку знаний науковець Олекса Мишанич.
Минулого тижня в Інституті літератури НАН України відбулася презентація низки видань, присвячених пам’яті відомого літературознавця-медієвіста, який помер 1-го січня цього року. В такий спосіб його колеги і видавці вирішили вшанувати майже 50-річну наукову роботу цього вченого.
Далі - мій колега Тарас Марусик.
Тарас Марусик
До всіх презентованих 11 книжок, що вийшли в 6 видавництвах України, Олекса Мишанич мав безпосередній стосунок як укладач, автор передмов чи післямов і коментарів.
Серед свіжих видань - “Слово о полку Ігоревім” та його поетичні переклади в українській літературі”. Це 20 найкращих українських перекладів і переспівів з передмовою Олекси Мишанича та Леоніда Махновця. Книжка побачила світ у харківському видавництві “Акта”.
Про два нові видання – директор видавництва Галина Федорець.
Галина Федорець
Книжка видана наприкінці минулого року. Вона щойно з’явилася в продажу. І також книжка, яка вийшла наприкінці минулого року (це Чижевський “Українське національне бароко”), то Мишанець підготував цю книжку, написав передмову. Вона в нього досить довго не видавалася. Ми запропонували, і він був дуже радий видати в нашому видавництві.
Тарас Марусик
В Олекси Мишанича і Галини Федорець був чималий план подальшої співпраці. Однак не судилося.
Галина Федорець
Ті проекти, які ми сподівалися робити, то ми їх будемо робити, маючи на увазі те, на що сподівався Олекса Васильович. Це дві книги Лариси Прицак: одна монографія і збірка статей, присвячені договорам Хмельницького. Вони з’являться десь наприкінці лютого чи на початку березня.
Тарас Марусик
Про співпрацю з Олексою Мишаничем розповідає директор київського видавництва “Обереги” Наталя Охмакевич.
Наталя Охмакевич
З понад 100 видань, виданих видавництвом “Обереги”, більша половина – це ідеї, наукові консультації, післямови, передмови, титульне редагування, коментарі, довідковий матеріал Олекси Мишанича.
Концепція видавництва “Обереги” свого часу була написана, в повному смислі цього слова, в дві руки.
Тарас Марусик
Творча співпраця Олекси Мишанича з “Оберегами” тривала від 1991-го року, часу створення цього видавництва.
Наталя Охмакевич
Звичайно, Олекса Васильович залишив для видавництва “Обереги” перспективний план книговидання. Сьогодні я не буду розголошувати всі ці моменти.
Тарас Марусик
Директор київського видавництва “Обереги” Наталя Охмакевич продовжує.
Наталя Охмакевич
Його дуже гнівило, що багато планів, надій так ганебно в Україні переводилося на все або, як він казав, чи то пак на попсу.
Тарас Марусик
І знову говорить Галина Федорець, яка, серед інших, взяла участь в презентації низки видань, присвячених пам’яті відомого літературознавця-медієвіста Олекси Мишанича.
Галина Федорець
Я можу сказати, що зараз нам його дуже не вистачає, тому що це людина фантастичної працездатності, фантастичних знань.
Тарас Марусик
Це була директор харківського видавництва “Акта” Галина Федорець.
Павло Вольвач
Ну, презентаціями книг публіку, принаймні київську, вже не здивуєш. Можливо, новинок не так і густо, але в порівнянні, скажімо, з тим же кінематографом...
Втім, фільм “Секретний ешелон”, знятий режисером Ярославом Лупієм за однойменною повістю Олександра Михайлюти, новинкою ніяк не назвеш. Прем’єра цієї кінострічки відбулася рівно десятиріччя тому. І саме цій події буде присвячено творчий вечір, який відбудеться...
Втім, про це та про багато іншого в нашій розмові з Олександром Михайлютою.
Олександр Михайлюта
Відправною точкою стало те, що мені вдалося розкопати Указ Президії ВР СРСР від 21 лютого 1948-го року. Звучав він так: “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський і паразитичний спосіб життя”.
А це обернулося, в основному, для молодих жінок українських, десь близько мільйона їх виселили у, як кажуть, “необ’ятні простори Росії”.
Павло Вольвач
Тобто про виселення населення із теренів Західної України вже відомо. Власне, це не є білою плямою, про це багато говориться. А як я розумію, цей указ стосувався насамперед мешканців Східної, Центральної, напевне, України?
Олександр Михайлюта
І дія фільму відбувається якраз в Східній Україні. Це Запоріжжя, Одеса.
Павло Вольвач
Тобто виселяли звідти, бо багато, я думаю, не знають про це.
Олександр Михайлюта
А наскільки він був цинічним? Як тепер відомо, 1947-й рік був роком голодомору. Хто міг виконати той мінімум в ті часи? А було так: бригадир може написати вам сьогодні один трудодень або півтрудодня, а якщо є норма на рік 300, то практично виконати її ніхто не міг. Тобто всі можна було просто виселити.
Але там виникає ще одна колізія з маршалом Жуковим, який мабуть хотів забезпечити свої величезні гарнізони, де були офіцери, а не було жінок. Їм потрібні були наші красуні просто для розваг. Відправляли цих жінок, бо відбирали спеціально молодих і гарних для так званих банно-пральних комбінатів. Це було зашифровано, як все тоді.
Вони їхали в гарнізони, де стояли офіцери Радянської армії, льотчики. Було дуже багато ешелонів, що цей ешелон, не знаючи, де подіти, кидають просто в зону для кримінальних злочинців.
Є, до речі, в нас на Запоріжжі (не знаю, чи вона зараз ще жива) одна вціліла жінка. Це їй вдалося лише завдяки тому, що вона була табірною дружиною “пахана” цієї зони. В мене є на відео вона знята.
І коли в Запоріжжі показали (в залі було 900 чоловік), то після перегляду фільму сталася велика суперечка, бо одні казали, що це правда, інші – неправда. Фільм і зараз вартий багатьох нагород, хоча він не має жодної.
Павло Вольвач
А, до речі, хто в головних ролях?
Олександр Михайлюта
В головних ролях знімалися Олена Кондратьєва, Денис Карасьов, Борис Борондуков, Микола Олійник, в епізоді є Костянтин Степанков.
Павло Вольвач
Олександре, а по телевізії крутили, демонстрували фільм?
Олександр Михайлюта
Одного разу на УТ-1 його показали у вечірньому сеансі, а вранішній зняли, бо ще була сильна колишня номенклатура, і вони побоялися повторювати його вранці.
Але коли показали у Москві, то відразу відгукнулася Валерія Новодворська з дуже схвальною рецензією “Московський прайс”.
18-го лютого о 17-й годині в Будинку кіна буде показ. Зараз він вже присвячується 55-річчю декларації прав людини.
Співдружність наша могла б продовжуватися, звичайно, якби було б фінансування. Тому що в нас лежить сценарій про нашого видатного земляка Нестора Махна. Але якби такі гроші, як в Єжи Гофмана, то це був би не слабкіший фільм.
Павло Вольвач
Принаймні, матеріал дуже благодатний.
Олександр Михайлюта
Так.
Павло Вольвач
Ну що ж, будемо сподіватися. А слухачам нагадаємо, що гостем нашої студії був Олександр Михайлюта, письменник, журналіст, кіносценарист.
Олександр Михайлюта
Ну, а киян можна запрошувати до Будинку кіна.
Павло Вольвач
І насамкінець, кілька музичних полароїдних спалахів на чоло нашого радіожурналу.
Цієї п’ятниці в Києві у “Клубі-галереї” на вулиці Костельній відбудеться святкування дня народження київської групи “Вася клаб”, а заразом і київська презентація CD-альбому групи.
Гурт – один з характерних саме столичних гуртів. Тобто має специфічно київський магніт: щось на зразок степового розбишацького салону, якщо такий можна собі уявити.
Докладніше – Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
В п’ятницю тринадцятого час музичної події, яка поки що не вписується в офіційний шоу-бізнес. Київська група “Вася клаб” відзначає перший рік свого існування.
Офіційний шоу-бізнес поки що неспроможний роздивитись комерційне зерно у цьому явищі. У ньому, шоу-бізнесі сердечному, літають бетмени в кропиві, слабенько попукують золоті голосочки, та спотикаються на сцені підпиті російські співачки в літах.
З інших суспільних інгредієнтів також небагато зиску. Офіційні діячі вже чотирнадцять років займаються патріотизмом, депутати стільки ж років розбираються, хто кому опозиція, Мінкульт як і Мінсільгосп тривожиться про врожаї та дипломатичне лице України, а у маршрутках радіо хрипить пісню спрощеною російською мовою про те, як опущені мужички, гоп-стоп, підійшли з-за рогу та зарізали жінку, бо вона багато на себе взяла.
Тим часом в українському суспільстві відбуваються інші романтичні рухи, які супроводжуються іншими звуками: нова вулична автентика, повернення до фолку, лабухи у підземних переходах та нова хвиля молоді, що дотримується тези: “В Києві у кожному дворі – музикант.”
Саме серед цієї шизофренічної мішанини групі “Вася клаб” вдалося витягнути правдиву рок-н-рольну ноту буття. Але й нота ця не позбавлена парадоксу. З електричних інструментів лише гітара, замість басу – туба, тромбон, акордеон, труба, барабани і перкусія.
Віртуозне виконання без спекулятивної помпи, однак з босяцьким драйвом, хриплуватий голос Василя Гонтарського свідчить про неабиякий досвід життя і, водночас, про культуру співу.
Разом музиканти виглядають чимось середнім між бандитами та офіс-менеджерами. Додамо досвід блискучих виступів на українських та закордонних рок-фестивалях – публіку шматувало як мавпа газету. І несподівана ліричність, якою просякнуті всі композиції.
Слухаючи таку музику, позбавляєшся ідіотичних рефлексій на кшталт “Хто я?”, “Куди прямую?”, “І чи достатньо я успішна та авторитетна персона?”.
Натомість, відчуваєш – ти живеш і дихаєш. А довкола та сама Україна, яку ти починаєш трохи інакше розуміти.
Павло Вольвач
Тож чого нам іще бажати наприкінці програми, окрім згаданого колегою Недоступом розуміння? Розуміймося, кохаймося та шануймося.
Це була програма “Віта Нова”, провів її та уклав Павло Вольвач, на операторському містку кермував Михайло Петренко.
