Німеччина, 13 лютого 2004 - Підневільний робітник з України та німецька дівчина вперше зустрілися під час Другої світової війни. Згодом їхні шляхи розійшлися. Лише через більше як п’ять десятиріч вони знову знайшли одне одного і... одружилися.
Їм достатньо одного погляду, щоб зрозуміти про що йдеться – так, як це властиво людям, що мають за плечима довге спільне життя. Однак 72-річна Вальтраут Штайнерт та 76-річний Олександр Шевчук більшість свого часу прожили далеко одне від одного і в зовсім різних світах, хоча їхня спільна історія розпочалася ще 1943-го року. Олександру Шевчуку тільки-но виповнилося 17, коли його з України забрали на примусову працю до Німеччини. Вальтраут Штайнерт, якій тоді було 13, згадує:
“У школі нам тоді розповідали, що в Радянському Союзі, в Росії живуть нелюди. Але ані моїй молодшій сестрі, ані мені “наші іноземці” не видалися якимись особливими й страшними. Вони були абсолютно нормальними людьми. Олександр був останній з остарбайтерів, якого було направлено до мого батька. Ми жили в Заальфельді і мій батько був ортопедом, він шив ортопедичне взуття і потребував помічників”, - розповіла Вальтрауд Штайнерт.
Олександру Шевчуку пощастило, що він потрапив на роботу до майстерні Віллі Штайнерта, а не залишився в концтаборі. На відміну від багатьох інших, цей господар не знущався над своїми невільниками.
“Вони жили в нашому будинку, але ми не спілкувалися з ними. Було заборонено, щоб “остарбайтери” також сиділи за одним столом з господарями”, - розповіла Вальтраут Штайнерт.
Олександр бачив Вальтраут тільки тоді, коли дівчина визирала у вікно, а він у цей момент працював у дворі. Цим спілкування між ними й обмежувалося. Але й цього виявилося досить, аби дівчина запала в серце українському хлопцеві:
“Коли ми пробули в господаря рік, тоді вже щось молоде заграло. Хотілося побачити цю дівчину. Мені хотілося просто подивитися на неї. В душі коїлося щось незрозуміле. ... Я знав, що привезений був для того, щоб бути знищеним, але в душі молодість брала своє”.
У квітні 1945-го Заальфельд зайняли американці. Олександр Шевчук полишив Штайнертів і пішов додому. Він закінчив технікум, працював у Луганську, одружився. У нього народилося двоє дітей, але й тоді він не міг забути німецьку дівчинку з темними косами та веселими очима. Згодом Олександр Шевчук розлучився. Тим часом Вальтраут Штайнерт, яка жила в Східній Німеччині, теж завела сім”ю, народила трьох дітей, працювала вчителькою. Але врешті-решт і вона подала на розлучення.
“В родині ми інколи згадували хлопців, які працювали у нашого батька. Нам було цікаво, що сталося з “нашими іноземцями”, але я ніколи не думала, що ще раз побачу Олександра”, - розповіла Вальтрауд Штайнерт.
Восени 1999-го Олександр Шевчук вирішив звернутися до бургомістра Заальфельда з проханням допомогти йому розшукати родину Віллі Штайнерта. Його прохання не залишилося без відповіді. З”ясувалося, що Вальтраут живе в Ростоці. Між ними зав”язалася переписка.
“Він написав, що впродовж всього часу не забував мене. Спочатку я зніяковіла. Хтозна, що він собі вигадав. Я намагалася зберегти між нами відстань. Потім він прислав мені вірш “Дівчинка моєї мрії”, який він склав для мене. У відповідь я йому нагадала, що я вже стара бабуся, яка має п”ять онуків, і навіть одного правнука. Але вже тоді в душі моїй спалахнув якийсь дивний вогонь”, - зізналася жінка.
І от 2001-го року Олександр Шевчук вперше після того, як він полишив Німеччину, прилітає до Берліна:
“Я не міг собі її уявити, яка вона зараз, хоча у мене й була її фотокартка. Я бачив її такою, якою вона була тоді. Нарешті літак приземлився в Берліні. В Києві я купив три троянди і йду з цим букетом у руці. Люди обнімаються. Я бачу стоїть дві жінки і чоловік, і одна жінка, схожа на Вальтраут. Я не встиг зробити і п”яти кроків, і тут вона побігла до мене. Так сталася ця перша зустріч через 56 років”.
6 грудня 2002-го року Вальтраут Штайнерт та Олександр Шевчук одружилися в німецькому місті Варнемюнде.
“Любов – це все. Це найперше і найголовніше в житті. Це дуже добре, що ми змогли пережити це почуття ще раз. Тим більше, що для нас це сталося в такому віці, коли вже про любов намагаються не говорити. Це як Божий дарунок”, - зізналася Вальтраут Штайнерт.
Їм достатньо одного погляду, щоб зрозуміти про що йдеться – так, як це властиво людям, що мають за плечима довге спільне життя. Однак 72-річна Вальтраут Штайнерт та 76-річний Олександр Шевчук більшість свого часу прожили далеко одне від одного і в зовсім різних світах, хоча їхня спільна історія розпочалася ще 1943-го року. Олександру Шевчуку тільки-но виповнилося 17, коли його з України забрали на примусову працю до Німеччини. Вальтраут Штайнерт, якій тоді було 13, згадує:
“У школі нам тоді розповідали, що в Радянському Союзі, в Росії живуть нелюди. Але ані моїй молодшій сестрі, ані мені “наші іноземці” не видалися якимись особливими й страшними. Вони були абсолютно нормальними людьми. Олександр був останній з остарбайтерів, якого було направлено до мого батька. Ми жили в Заальфельді і мій батько був ортопедом, він шив ортопедичне взуття і потребував помічників”, - розповіла Вальтрауд Штайнерт.
Олександру Шевчуку пощастило, що він потрапив на роботу до майстерні Віллі Штайнерта, а не залишився в концтаборі. На відміну від багатьох інших, цей господар не знущався над своїми невільниками.
“Вони жили в нашому будинку, але ми не спілкувалися з ними. Було заборонено, щоб “остарбайтери” також сиділи за одним столом з господарями”, - розповіла Вальтраут Штайнерт.
Олександр бачив Вальтраут тільки тоді, коли дівчина визирала у вікно, а він у цей момент працював у дворі. Цим спілкування між ними й обмежувалося. Але й цього виявилося досить, аби дівчина запала в серце українському хлопцеві:
“Коли ми пробули в господаря рік, тоді вже щось молоде заграло. Хотілося побачити цю дівчину. Мені хотілося просто подивитися на неї. В душі коїлося щось незрозуміле. ... Я знав, що привезений був для того, щоб бути знищеним, але в душі молодість брала своє”.
У квітні 1945-го Заальфельд зайняли американці. Олександр Шевчук полишив Штайнертів і пішов додому. Він закінчив технікум, працював у Луганську, одружився. У нього народилося двоє дітей, але й тоді він не міг забути німецьку дівчинку з темними косами та веселими очима. Згодом Олександр Шевчук розлучився. Тим часом Вальтраут Штайнерт, яка жила в Східній Німеччині, теж завела сім”ю, народила трьох дітей, працювала вчителькою. Але врешті-решт і вона подала на розлучення.
“В родині ми інколи згадували хлопців, які працювали у нашого батька. Нам було цікаво, що сталося з “нашими іноземцями”, але я ніколи не думала, що ще раз побачу Олександра”, - розповіла Вальтрауд Штайнерт.
Восени 1999-го Олександр Шевчук вирішив звернутися до бургомістра Заальфельда з проханням допомогти йому розшукати родину Віллі Штайнерта. Його прохання не залишилося без відповіді. З”ясувалося, що Вальтраут живе в Ростоці. Між ними зав”язалася переписка.
“Він написав, що впродовж всього часу не забував мене. Спочатку я зніяковіла. Хтозна, що він собі вигадав. Я намагалася зберегти між нами відстань. Потім він прислав мені вірш “Дівчинка моєї мрії”, який він склав для мене. У відповідь я йому нагадала, що я вже стара бабуся, яка має п”ять онуків, і навіть одного правнука. Але вже тоді в душі моїй спалахнув якийсь дивний вогонь”, - зізналася жінка.
І от 2001-го року Олександр Шевчук вперше після того, як він полишив Німеччину, прилітає до Берліна:
“Я не міг собі її уявити, яка вона зараз, хоча у мене й була її фотокартка. Я бачив її такою, якою вона була тоді. Нарешті літак приземлився в Берліні. В Києві я купив три троянди і йду з цим букетом у руці. Люди обнімаються. Я бачу стоїть дві жінки і чоловік, і одна жінка, схожа на Вальтраут. Я не встиг зробити і п”яти кроків, і тут вона побігла до мене. Так сталася ця перша зустріч через 56 років”.
6 грудня 2002-го року Вальтраут Штайнерт та Олександр Шевчук одружилися в німецькому місті Варнемюнде.
“Любов – це все. Це найперше і найголовніше в житті. Це дуже добре, що ми змогли пережити це почуття ще раз. Тим більше, що для нас це сталося в такому віці, коли вже про любов намагаються не говорити. Це як Божий дарунок”, - зізналася Вальтраут Штайнерт.
