Київ-Прага, 25 лютого 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить Радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Історія і культура України – тема сьогоднішньої передачі.
Андрій Бокотей – художник світового рівня. Так стверджує ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський. Йому слово.
Роман Корогодський
Якось згадував про шістдесятницькі забави: гаряче дискутували, пили каву, читали поезії, співали… Задавала тон темпераментна Ірця Калинець, яка всіх знала і видавала аванси в талановиті та геніальні. Інших серед нас не було…
Андрія відрекомендував Богдан Сорока: “Тепер-ка скульптор, а колись вчився на музиканта. Ми жили в гуртожитку разом…” Як бачите, скромно. І Андрій був напрочуд скромний – зовсім не подібний ані на таланта, ані на генія.
За якийсь час він запросив “столичного гостя” (отак мене представляли – мила галицька приповідка з формального етикету вивищувала незнайомця) до себе. Довелося далеко їхати – Кривчиці, професорська колонія. Бездомний селюк із Закарпаття щасливо женився на Олесі, також fest гарній, просто красуні, й двоє ставних високанів стали подружжям. Жили у прекрасній за тих часів кам’яниці, й усе було б добре, аби не марення Андрія… козаками. Аби ж то тільки козаками… Бокотей показував із шамота фантастичну композицію, де існували зовнішні й внутрішні об’єми, щось рухалося, десь підсвічувалося, й виникала голова не то Сірка, не то Наливайка. Композиція вражала! Приголомшений (ні до, ні після я нічого подібного не бачив), міркував і радісно, й скрушно. Радісно – ясно: на Кривчицях живе “підпільний” український Генрі Мур. Українці – само собою, філологічна нація, та ще й підпільна, бо органічно даний Богом талант ніяк не вдається природно реалізувати. Скрізь і за всі часи – зачати. Скрушно, тривожно, бо що, власне, робити з огромом такого таланту? Адже Андрій Бокотей закінчений модерніст, а в середині 60-х це означало – гаплик! З такими речами, з таким баченням світу нема куди податися…
Каюсь, я помилився, і Олег Мінько, також знаний художник – абстракціоніст, запропонував поїхати на його розкішному “Москвичі” до Прибалтики. І поїхали. І мали фіру пригод. Романтичних, включно. Усе це цікава бувальщина й небувальщина – сни шістдесятників. А жорстка реальність примушувала Андрія Бокотея писати… дрисертацію. Так моя Оксана називала свою наукову Голготу – дрисертація. В значно погіршеному варіанті знаходилася робота Андрія – він страждав, але щось там досліджував…
Врятувала його атмосфера Львова, творча атмосфера в Львівському інституті декоративно-ужиткового мистецтва, супервикладачі, кілька імен, яких просто необхідно назвати. Це, передусім, Карло Зверінський, педагог-енциклопедист, і сам надталановитий художник, Роман Сельський, Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Яким Запаско. Вони вигранили талант Бокотея і всіма засобами хотіли затримати його в Інституті (тепер – національна академія), але… клятий 1972 рік – арешти – в химерний спосіб вплинув і на Андрія. До Інституту він повернувся, але 1988 року. Тоді вже йому дозволили не писати осоружної дрисертації, подали його роботи в матеріалі гутного скла, до якого він причастився в 70-х роках, до Москви, де гребля соцреалізму була значно нижчою, й… Андрій Бокотея помітили. З того часу, тобто з 80-х років зірка художника здіймалася все вище й вище. Його твори виставлялися на всіх престижних виставках, симпозіумах – спочатку Союзу, а потім – Європи й Америки.
Гутне скло, що мало в Україні традиційні джерела ще від ХVII-XVIII століть стало його творчою долею. За натурою естет, Бокотей має смак до “філософування” в самому підході до вирішення теми, розробки композиції, до використання матеріалів. Художник мислить конкретно (специфіка, особливости, можливости матеріалу) й водночас образно всеохопно, синтетично, і, як результат “голоси” металів, скла, кераміки заплітаютьсся в єдину мелодію дивовижними можливостями гутного скла – твори Андрія Бокотея мають найвищий рейтинг у художньому всесвіті. Свідчення світового визнання – Міжнародні симпозіуми в Україні, в яких щотрироки беруть участь імениті, уславлені майстри з усього світу.
Ви-зна-ння! Андрій Бокотей – народний художник, лауреат Шевченківської премії, професор (згадується, як він, бідачек кропав оту дисертацію для кошика). Він – ректор Національної академії художників.
Тут би й крикнути: “Віват!” Уявляю, як би порадів славі сина його батько в закинутому в безвість селі Брід. Але не судилося: священика греко-католицької церкви совєти відправили на двадцять п’ять років “на медведі” – “Сибір одна неісходима”. П’ятеро дітей залишилися на руках мами. Хтозна,, як склалася б доля Андрія, аби не Божа опіка й натхнення Духа Святого… І українська вдача – відкривати світ для себе, й себе для світу.
…Наші гості завжди хвалять мою каву, а ще більше кавовий сервіз. І всі питають: “Звідки ти привіз такий елегантний сервіз?” Відповідаю із задоволенням: майже сорок років тому молодий художник Андрій Бокотей подарував нам…
Через роки, ріки, гори, моря – дякую Тобі, Андрію! Роман Корогодський для радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. У якому стані перебуває українське кіно? Чи має воно шанс за теперішніх обставин дійти до масової аудиторії? Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
На українських телеекранах з’явився фільм молодого режисера Олеся Саніна “Мамай”. По-моєму, це один із найкращих фільмів, які з’явилися у світовому кінематографі десь за останні його сезони. Кіно, що в ньому засобами екранного узагальнення постає одразу доля двох народів: українського і кримсько-татарського.
Фільм дуже красивий. Не випадково він ввійшов до числа тих самих фільмів, які були висунені на здобуття “Оскара”, як іноземні. “Оскара” він не отримав, бо там конкуренція неймовірна, але загалом це дуже серйозне кіно.
Але водночас і воднораз давайте подивимося, як виглядає його рецензентська репутація в українській періодиці. Ну, що ж, з’явилися якісь обрядові рецензії, не більше.
Побачите це кіно надзвичайно складно. Вже не доводиться говорити про так звану периферію, про так звану провінцію, а й у великих містах і у столиці подивитися це кіно справді складно.
А його варто подивитися. Повторюю, це один з найцікавіших українських фільмів так званого авторського плану, авторської орієнтації, так зване авторське кіно.
Водночас і воднораз можна пригадати сумну кінорецензентську долю відьма Ільєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. Так багато було про цей фільм написано і сказано, іноді так, багато бридко було сказано і написано, а насправді – це теж один з найцікавіших фільмів світового кіно.
Фільм, який рішуче не схожий на все те, що раніше було у цьому самому кінематографі. Авангардистський фільм у найточнішому розумінні цього слова, і водночас – це певне узагальнення отих напрямів українського авторського кіно, яке починається з фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, фільму, що в ньому оператором-постановником був саме Юрій Ільєнко, режисер фільму “Молитва за гетьмана Мазепу”.
Воно, ніби на різних полюсах: кіно Саніна і кіно Ільєнка. Це різні покоління, різна авторська орієнтація. Але найголовніше те, що це дуже серйозне кіно.
А що поміж цими фільмами? На превеликий жаль, великий знак питання. Скажу одверто, що мене дуже подивувала поведінка українського уряду, яка ця сама поведінка показала на адміністративні двері тій, сказати б, дивіться, міністр культури Ганни Павлівні Чміль, яка була, сказати б, патронесою от авторського напрямку в українському кінематографі.
Відтак, здавалося, треба було б чекати появи кінематографа не авторського, кінематографа масового. Його теж, схоже на те, немає і не передбачається найближчим часом в Україні.
Маємо різні адміністративні революції на Національній студії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Поки що не зрозуміло саме в режимі знаку питання, що ж буде з українським кінематографом і авторським і, сказати б, масовими.
Але вже відомо, що от ця сама кіностудія вона буде допомагати появі на нашому малому екрані різного роду телесеріалів. Ну, що ж? Телесеріал, ніби і потрібний жанр, але схоже на те, що ці телесеріали будуть виключно російськомовними, і схоже на те, що, зрештою, ці телесеріали будуть при отій самій наївній їх поетиці, яка, зрештою, їх відводить від реальної дійсності і призводить нас у якийсь дуже дивний сюжетно-фабульний простір, що в ньому діється те, що не має нічого спільного з навколишнім світом.
От на наших телеекранах іде ота сама “Бідна Настя”, яка має певну претензію переповідати те, що діялося в Росії десь в добу Миколи Павловича Романова.
Ані Романов на тому самому екрані, ані його от потаємний радник поет Жуковський, ані всі інші герої, вони просто з тогочасною реальністю і з її реаліями не мають рішуче нічого спільного.
Водночас, це так чи інакше захоплює наш національний ефір, і так чи інакше, воно входить до сучасної масової глядацької свідомості, як щось, ніби варте уваги.
Ну, що ж, хай будуть такі жанри, але схоже на те, що ці жанри починають абсолютно переважати. А де ж наше національне кіно, те саме кіно, яке розпочалося в 1920-тих і попри всі негаразди тогочасної системи, воно все ж таки подало десятки і десятки шедеврів?
Слово, треба замислитися над тим, що ж діється на наших екранах і кіноекранах, що на них іде виключно “американщина-голівудщина”. І на малих екранах, що їх абсолютно заполонила оті самі російськомовні серіали, які мають до реальної дійсності, ну приблизно, таке ж відношення, як сучасна Україна до сучасної держави Самуа, а чи сучасної республіки Папуа.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. І на завершення програми – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 16-го лютого виповнилося 86 років від проголошення державної незалежності Кубанської Народної Республіки. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після Жовтневого перевороту Кубанська Крайова Рада не визнала уряд більшовиків у Петербурзі і перебрала на себе усю повноту влади на Кубані. 28 січня 18-го року Законодавча Рада, очолювана Миколою Рябоволом, проголосила Кубанську Народну Республіку із столицею у Катеринодарі як автономію у складі майбутньої Російської демократичної федерації. А вже 16 лютого Законодавча Рада проголосила державну самостійність Кубані. За кілька днів члени Ради ухвалили рішення про приєднання Кубані до Української Держави на федеративних засадах. Саме у ті дні на Кубань з Росії наступали численні більшовицькі частини, яким протистояло тільки тритисячне Кубанське військо та загони курсантів і добровольців-старшокласників. За словами майбутнього голови Крайового уряду Василя Іваниса, єдиним виходом тоді було б (цитата) «зорганізувати населення на широкій національній платформі, виразно і раз назавжди сказати, що Кубань у національному відношенні є українським краєм». Однак тодішній Кубанський уряд на чолі з українцем Лукою Бичем не зважився на це. Відтак, надвечір 28 лютого Законодавча Рада, військовий отаман Олександр Філімонов та Крайовий уряд залишили Катеринодар. 17 березня у станиці Новодмитрівській Кубанська Законодавча Рада уклала угоду з командувачем російської Добровольчої армії генералом Корніловим про спільну боротьбу проти більшовиків. За цією угодою, Кубанське військо переходило під командування Корнілова. Після його загибелі командування Кубанською та Добровольчою арміями перебрав генерал Денікін. У травні кубанська делеґація на чолі з Рябоволом провела у Києві переговори з гетьманом Скоропадським щодо умов об’єднання держав. І хоча об’єднання не відбулося, Українська Держава передала Кубанському війську зброю, боєприпаси та амуніцію. У жовтні були укладені міждержавні угоди про дипломатичні, торговельні і банківські зв’язки та конвенція про залізничні шляхи сполучень і поштово-телеграфний зв’язок. Кубанська Народна Республіка проіснувала до травня 1920 року, коли її територію вдруге захопила радянська Росія.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить Радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Історія і культура України – тема сьогоднішньої передачі.
Андрій Бокотей – художник світового рівня. Так стверджує ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський. Йому слово.
Роман Корогодський
Якось згадував про шістдесятницькі забави: гаряче дискутували, пили каву, читали поезії, співали… Задавала тон темпераментна Ірця Калинець, яка всіх знала і видавала аванси в талановиті та геніальні. Інших серед нас не було…
Андрія відрекомендував Богдан Сорока: “Тепер-ка скульптор, а колись вчився на музиканта. Ми жили в гуртожитку разом…” Як бачите, скромно. І Андрій був напрочуд скромний – зовсім не подібний ані на таланта, ані на генія.
За якийсь час він запросив “столичного гостя” (отак мене представляли – мила галицька приповідка з формального етикету вивищувала незнайомця) до себе. Довелося далеко їхати – Кривчиці, професорська колонія. Бездомний селюк із Закарпаття щасливо женився на Олесі, також fest гарній, просто красуні, й двоє ставних високанів стали подружжям. Жили у прекрасній за тих часів кам’яниці, й усе було б добре, аби не марення Андрія… козаками. Аби ж то тільки козаками… Бокотей показував із шамота фантастичну композицію, де існували зовнішні й внутрішні об’єми, щось рухалося, десь підсвічувалося, й виникала голова не то Сірка, не то Наливайка. Композиція вражала! Приголомшений (ні до, ні після я нічого подібного не бачив), міркував і радісно, й скрушно. Радісно – ясно: на Кривчицях живе “підпільний” український Генрі Мур. Українці – само собою, філологічна нація, та ще й підпільна, бо органічно даний Богом талант ніяк не вдається природно реалізувати. Скрізь і за всі часи – зачати. Скрушно, тривожно, бо що, власне, робити з огромом такого таланту? Адже Андрій Бокотей закінчений модерніст, а в середині 60-х це означало – гаплик! З такими речами, з таким баченням світу нема куди податися…
Каюсь, я помилився, і Олег Мінько, також знаний художник – абстракціоніст, запропонував поїхати на його розкішному “Москвичі” до Прибалтики. І поїхали. І мали фіру пригод. Романтичних, включно. Усе це цікава бувальщина й небувальщина – сни шістдесятників. А жорстка реальність примушувала Андрія Бокотея писати… дрисертацію. Так моя Оксана називала свою наукову Голготу – дрисертація. В значно погіршеному варіанті знаходилася робота Андрія – він страждав, але щось там досліджував…
Врятувала його атмосфера Львова, творча атмосфера в Львівському інституті декоративно-ужиткового мистецтва, супервикладачі, кілька імен, яких просто необхідно назвати. Це, передусім, Карло Зверінський, педагог-енциклопедист, і сам надталановитий художник, Роман Сельський, Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Яким Запаско. Вони вигранили талант Бокотея і всіма засобами хотіли затримати його в Інституті (тепер – національна академія), але… клятий 1972 рік – арешти – в химерний спосіб вплинув і на Андрія. До Інституту він повернувся, але 1988 року. Тоді вже йому дозволили не писати осоружної дрисертації, подали його роботи в матеріалі гутного скла, до якого він причастився в 70-х роках, до Москви, де гребля соцреалізму була значно нижчою, й… Андрій Бокотея помітили. З того часу, тобто з 80-х років зірка художника здіймалася все вище й вище. Його твори виставлялися на всіх престижних виставках, симпозіумах – спочатку Союзу, а потім – Європи й Америки.
Гутне скло, що мало в Україні традиційні джерела ще від ХVII-XVIII століть стало його творчою долею. За натурою естет, Бокотей має смак до “філософування” в самому підході до вирішення теми, розробки композиції, до використання матеріалів. Художник мислить конкретно (специфіка, особливости, можливости матеріалу) й водночас образно всеохопно, синтетично, і, як результат “голоси” металів, скла, кераміки заплітаютьсся в єдину мелодію дивовижними можливостями гутного скла – твори Андрія Бокотея мають найвищий рейтинг у художньому всесвіті. Свідчення світового визнання – Міжнародні симпозіуми в Україні, в яких щотрироки беруть участь імениті, уславлені майстри з усього світу.
Ви-зна-ння! Андрій Бокотей – народний художник, лауреат Шевченківської премії, професор (згадується, як він, бідачек кропав оту дисертацію для кошика). Він – ректор Національної академії художників.
Тут би й крикнути: “Віват!” Уявляю, як би порадів славі сина його батько в закинутому в безвість селі Брід. Але не судилося: священика греко-католицької церкви совєти відправили на двадцять п’ять років “на медведі” – “Сибір одна неісходима”. П’ятеро дітей залишилися на руках мами. Хтозна,, як склалася б доля Андрія, аби не Божа опіка й натхнення Духа Святого… І українська вдача – відкривати світ для себе, й себе для світу.
…Наші гості завжди хвалять мою каву, а ще більше кавовий сервіз. І всі питають: “Звідки ти привіз такий елегантний сервіз?” Відповідаю із задоволенням: майже сорок років тому молодий художник Андрій Бокотей подарував нам…
Через роки, ріки, гори, моря – дякую Тобі, Андрію! Роман Корогодський для радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. У якому стані перебуває українське кіно? Чи має воно шанс за теперішніх обставин дійти до масової аудиторії? Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
На українських телеекранах з’явився фільм молодого режисера Олеся Саніна “Мамай”. По-моєму, це один із найкращих фільмів, які з’явилися у світовому кінематографі десь за останні його сезони. Кіно, що в ньому засобами екранного узагальнення постає одразу доля двох народів: українського і кримсько-татарського.
Фільм дуже красивий. Не випадково він ввійшов до числа тих самих фільмів, які були висунені на здобуття “Оскара”, як іноземні. “Оскара” він не отримав, бо там конкуренція неймовірна, але загалом це дуже серйозне кіно.
Але водночас і воднораз давайте подивимося, як виглядає його рецензентська репутація в українській періодиці. Ну, що ж, з’явилися якісь обрядові рецензії, не більше.
Побачите це кіно надзвичайно складно. Вже не доводиться говорити про так звану периферію, про так звану провінцію, а й у великих містах і у столиці подивитися це кіно справді складно.
А його варто подивитися. Повторюю, це один з найцікавіших українських фільмів так званого авторського плану, авторської орієнтації, так зване авторське кіно.
Водночас і воднораз можна пригадати сумну кінорецензентську долю відьма Ільєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. Так багато було про цей фільм написано і сказано, іноді так, багато бридко було сказано і написано, а насправді – це теж один з найцікавіших фільмів світового кіно.
Фільм, який рішуче не схожий на все те, що раніше було у цьому самому кінематографі. Авангардистський фільм у найточнішому розумінні цього слова, і водночас – це певне узагальнення отих напрямів українського авторського кіно, яке починається з фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, фільму, що в ньому оператором-постановником був саме Юрій Ільєнко, режисер фільму “Молитва за гетьмана Мазепу”.
Воно, ніби на різних полюсах: кіно Саніна і кіно Ільєнка. Це різні покоління, різна авторська орієнтація. Але найголовніше те, що це дуже серйозне кіно.
А що поміж цими фільмами? На превеликий жаль, великий знак питання. Скажу одверто, що мене дуже подивувала поведінка українського уряду, яка ця сама поведінка показала на адміністративні двері тій, сказати б, дивіться, міністр культури Ганни Павлівні Чміль, яка була, сказати б, патронесою от авторського напрямку в українському кінематографі.
Відтак, здавалося, треба було б чекати появи кінематографа не авторського, кінематографа масового. Його теж, схоже на те, немає і не передбачається найближчим часом в Україні.
Маємо різні адміністративні революції на Національній студії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Поки що не зрозуміло саме в режимі знаку питання, що ж буде з українським кінематографом і авторським і, сказати б, масовими.
Але вже відомо, що от ця сама кіностудія вона буде допомагати появі на нашому малому екрані різного роду телесеріалів. Ну, що ж? Телесеріал, ніби і потрібний жанр, але схоже на те, що ці телесеріали будуть виключно російськомовними, і схоже на те, що, зрештою, ці телесеріали будуть при отій самій наївній їх поетиці, яка, зрештою, їх відводить від реальної дійсності і призводить нас у якийсь дуже дивний сюжетно-фабульний простір, що в ньому діється те, що не має нічого спільного з навколишнім світом.
От на наших телеекранах іде ота сама “Бідна Настя”, яка має певну претензію переповідати те, що діялося в Росії десь в добу Миколи Павловича Романова.
Ані Романов на тому самому екрані, ані його от потаємний радник поет Жуковський, ані всі інші герої, вони просто з тогочасною реальністю і з її реаліями не мають рішуче нічого спільного.
Водночас, це так чи інакше захоплює наш національний ефір, і так чи інакше, воно входить до сучасної масової глядацької свідомості, як щось, ніби варте уваги.
Ну, що ж, хай будуть такі жанри, але схоже на те, що ці жанри починають абсолютно переважати. А де ж наше національне кіно, те саме кіно, яке розпочалося в 1920-тих і попри всі негаразди тогочасної системи, воно все ж таки подало десятки і десятки шедеврів?
Слово, треба замислитися над тим, що ж діється на наших екранах і кіноекранах, що на них іде виключно “американщина-голівудщина”. І на малих екранах, що їх абсолютно заполонила оті самі російськомовні серіали, які мають до реальної дійсності, ну приблизно, таке ж відношення, як сучасна Україна до сучасної держави Самуа, а чи сучасної республіки Папуа.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. І на завершення програми – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 16-го лютого виповнилося 86 років від проголошення державної незалежності Кубанської Народної Республіки. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після Жовтневого перевороту Кубанська Крайова Рада не визнала уряд більшовиків у Петербурзі і перебрала на себе усю повноту влади на Кубані. 28 січня 18-го року Законодавча Рада, очолювана Миколою Рябоволом, проголосила Кубанську Народну Республіку із столицею у Катеринодарі як автономію у складі майбутньої Російської демократичної федерації. А вже 16 лютого Законодавча Рада проголосила державну самостійність Кубані. За кілька днів члени Ради ухвалили рішення про приєднання Кубані до Української Держави на федеративних засадах. Саме у ті дні на Кубань з Росії наступали численні більшовицькі частини, яким протистояло тільки тритисячне Кубанське військо та загони курсантів і добровольців-старшокласників. За словами майбутнього голови Крайового уряду Василя Іваниса, єдиним виходом тоді було б (цитата) «зорганізувати населення на широкій національній платформі, виразно і раз назавжди сказати, що Кубань у національному відношенні є українським краєм». Однак тодішній Кубанський уряд на чолі з українцем Лукою Бичем не зважився на це. Відтак, надвечір 28 лютого Законодавча Рада, військовий отаман Олександр Філімонов та Крайовий уряд залишили Катеринодар. 17 березня у станиці Новодмитрівській Кубанська Законодавча Рада уклала угоду з командувачем російської Добровольчої армії генералом Корніловим про спільну боротьбу проти більшовиків. За цією угодою, Кубанське військо переходило під командування Корнілова. Після його загибелі командування Кубанською та Добровольчою арміями перебрав генерал Денікін. У травні кубанська делеґація на чолі з Рябоволом провела у Києві переговори з гетьманом Скоропадським щодо умов об’єднання держав. І хоча об’єднання не відбулося, Українська Держава передала Кубанському війську зброю, боєприпаси та амуніцію. У жовтні були укладені міждержавні угоди про дипломатичні, торговельні і банківські зв’язки та конвенція про залізничні шляхи сполучень і поштово-телеграфний зв’язок. Кубанська Народна Республіка проіснувала до травня 1920 року, коли її територію вдруге захопила радянська Росія.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
