Прага, 21 лютого 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу, до вас завітало радіо “Свобода”, з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Наша тема сьогодні – рідна мова. 21 лютого – це міжнародний День рідної мови. В передачі ви, зокрема, почуєте:
Іван Дзюба
...Найбільш фальшивими з усіх “общєчєловєков” мені видаються наші українські російської “закваски”. Вони ті ж самі “русотяпи”, тільки з трохи “благороднішою” фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства...
Юрій Логвин
...Що кажуть аварці про мову? “Мова народу – це його військо.” Справа в тому, хто має ключ до мови. Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко і ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання влади.”...
Ірина Халупа
Люди говорять різними мовами. Ïх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль, філологи попереджають, в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вимеруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова, це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95% тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4% людства.
Дейвид Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги “Мовна смерть” вважає, що мовна різноманітність це унікальна річ, і втрата кожної мови, збіднює наш світ.
Дейвид Кристал
Мовна різноманітність – це еквівалент людської різноманітності. Людство зазнало такого успіху на цій планеті, завдяки тому, що воно спроможне пристосуватися до найрозмаїтіших обставин. Я думаю, що мова, це інтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Дуже важливо, щоб наш розум весь час працював, і один шлях, яким можна це здійснити є через мову – це подивитися, як кожна мова по різному охоплює бачення світу. Що разу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.
Ірина Халупа
Так вважає Дейвид Кристал, світовий експерт з питань філології, автор книги “Мовна смерть”.
21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть. Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови? З таким запитанням Оксана Пеленська звернулася до доцента кафедри української мови Львівської політехніки Ірини Фаріон.
Ірина Фаріон
Отже, історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. Себто, святкуємо ми цей день з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в нас.
На жаль, ми маємо дуже трагічні паралелі з нашою історією. Тільки якщо про події в Бангладеші ми вже знаємо добре, то про події з нашої історії нам доводиться ще багато чого розповідати і відкривати. 1951 року студенти Харківського університету виступили проти складання іспитів російською мовою. 33 найактивніших розстріляли, 800 репресували. Отож, чи ми святкуємо, чи ми тризнуємо – це, мабуть, риторичне запитання.
Оксана Пеленська
З ініціативою відзначати свято рідної мови вийшли у Львові ще в 1998 році. Тоді Ірина Фаріон разом зі студентами Інституту архітектури Львівської політехніки до Дня української писемності, що відзначається 9 листопада, в День Нестора-літописця, організували першу виставку плакату на тему “Передамо нащадкам наш скарб – рідну мову’’.
І цього року, готуючись до Дня рідної мови також силами студентів Львівської політехніки були виготовлені тематичні плакати і розклеєні по місту. Однак цього разу виставка студентських плакатів, спрямованих проти засилля російської мови, була піддана критиці з боку Російського молодіжного братства, яке звинуватило організаторів у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. До кого насамперед виставка звернена – до національних меншин чи російськомовних українців, чи загалом до всіх громадян України? Ініціатор акції доцент кафедри української мови Львівської політехніки Ірина Фаріон:
Ірина Фаріон
Ми сповідуємо дуже просту ідеологію – ідеологію твердого егоїзму. Не апелюємо до самих себе, бо нічого ціннішого для кожної людини, ніж вона сама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тих, напевно, 3,5 мільйонів українців, які назвали себе українцями, але за рідну мову визнали мову російську. Тобто, ми апелюємо до тих, що з огляду на історичні обставини страшні України, опинилися поза межами своєї мови. От для нас найважливіше – повернути тих українців в зону власної країни.
Оксана Пеленська
За повідомленням “Львівської газети”, Російське молодіжне братство вже двічі подавало до суду на організаторів виставки і двічі правоохоронці не знаходили складу злочину. Оскаржена сторона тим часом готується до відзначання Міжнародного Дня рідної мови. Яким він буде? Розповідає Ірина Фаріон.
Ірина Фаріон
На 21 лютого зусиллями практично студентів усіх вищих навчальних закладів Львова разом із Всеукраїнським об’єднанням “Свобода” ми готуємо широкомасштабну акцію поширення провокацій на мовну тему. Тексти плакатів спрямовані, власне, на відстоювання своєї національної гідності і розуміння мови як головної визначальної ідентифікаційної ознаки кожної людини як передумови життя взагалі.
Оксана Пеленська
У Чеській Республіці існує цікава традиція, котру на підтримку чеської мови започаткував і проводить головний канал громадського телебачення. Щороку 1 вересня новий навчальний рік розпочинається диктантом з чеської мови. Так кожен бажаючий може звірити своє знання рідної мови і потім сам собі поставити оцінку. Міжнародний День рідної мови для чехів – молоде свято з давніми традиціями. Для них це не формальність, а жаданий привід для серйозної розмови.
Ірина Халупа
Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрі досліджують ситуацію на пострадянському просторі. З якого дива ця мова продовжує де-факто залишатися упослідженою в незалежній Українській державі? Чому в медіа-просторі абсолютно домінує зовсім інша мова? На яких підставах тих, хто віддає перевагу всьому українському, їхні опоненти досі лають “українськими націоналістами”, вживаючи цей термін у негативному сенсі? І так далі.
Більше того: у сфері мовних проблем чимало загадок і для частини українських громадян. Особливо тих, хто вірить цифрам, якими маніпулюють певні видання та автори. От і відбувається зміщення понять, яке резонує за межами України. Тим часом наука дає недвозначні факти й оцінки чинної в Україні мовно-культурної ситуації. У погоню за деякими з цих фактів сьогодні пустився мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Банальне твердження стосовно того, що мовне питання в Україні продовжує залишатися актуальним, хоча й не таким гарячим, як його прагнуть зробити деякі політики, наочно ілюструє ситуація, котра трапилася 11 лютого в прямому ефірі радіо “Свобода”. Знаний політолог Володимир Малинкович раптом почав стверджувати, що понад 50% українських громадян і слухачів “Свободи” розмовляє російською мовою, а відтак і українська редакція радіо “Свобода” має змінити свою мовну політику. Ось що відбулося в ефірі.
Володимир Малинкович
Вважаю стратегічною помилкою радіо “Свобода” те, що вона веде мовлення виключно українською мовою. Це при тому, що в Україні більш ніж 50% слухачів, а, мабуть, і більше...
Ірина Халупа
Пане Малинкович, Ви тут помиляєтеся. Подивіться, будь ласка, на результати останнього перепису населення...
Володимир Малинкович
Вибачте, будь ласка, я висловлюю свою позицію. Дозвольте мені вирішувати, як її висловити.
Ірина Халупа
Добре.
Володимир Малинкович
Оскільки я вважаю це помилкою, то я хочу перейти на російську..
Сергій Грабовський
Після того, як Володимиру Малинковичу не вдалося одномоментно змінити мовну політику української редакції радіо “Свобода”, він полишив студію, переконаний у своїй правоті.
Тим часом наукові дані – і статистичні, і соціологічні – говорять зовсім інше. За вислідами Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських громадян назвали українську своєю рідною мовою. А за результатами всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом “Демократичні ініціативи” і Центром “Социс”, 56% респондентів розмовляють удома переважно українською.
Меншу кількість тих, хто спілкується українською, порівняно із тими, хто визнав її рідною, етнопсихологи пояснюють передусім силою звички, яка лишилася у багатьох з радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей – адже саме це, на думку науковців, і позначає поняття “рідна мова”.
Полишимо осторонь питання, яка частина громадян України назвала б рідною мовою українську, якби, скажімо, україномовні книги завдяки розумній податковій політиці уряду сягали б не 5% обсягів українського ж книжкового ринку, як зараз, а хоча б 50%, не кажучи вже про 67,5%, що було б цілком логічним. Звернімося до іншого аргументу прихильників Володимира Малинковича: а як бути з правами людини? А як бути із вселюдськими цінностями? З цього приводу варто дослухатися до академіка Івана Дзюби, слова котрого, як завжди, не потребують доповнень і коментарів.
Іван Дзюба
Права людини й права нації – єдина і неподільна проблема. Дрібнити її на “пріоритети” – таке ж саме безглуздя, як дрібнити права людини на окремі з цих прав і їх ставити наріжним каменем будови свободи. Примусова національність так ж огидна, як і примусовий шлюб. Можеш зрікатися націй, до якої очужів, або просто тихо й спокійно відійти в бік. Можеш долучитися до іншої нації, яку полюбив, або в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше. Але при цьому не напускай ідеологічного туману, будь чесний. Не запевняй, що ти належиш уселюдськості. Ти належитимеш до конкретної нації, суспільства, держави.
Найбільш фальшивим з усіх “общєчєловєков” мені видаються наші українські російської “закваски”. Вони ті ж самі “русотяпи”, тільки з трохи “благороднішою” фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства в світ російської культури, але без справжнього укорінення у ній і без життєвого зобов’язання перед нею. Зате з деякою “припудреністю” приблизними поняттями з євроатлантичного світу.
А світи інших культур “общєчєловєку” такі ж чужі й далекі, як і будь-якому “русотяпу”. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні – на відштовхуванні від українства. От саме в цьому і полягає зловредність “общєчєловєка”. Він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого. Він топче слабшого в ім’я свого “общєчєловєчєства”.
Сергій Грабовський
Додам тільки те, що мова тих, хто опонує всьому українському, на думку культуролога Миколи Рябчука, є радше не російською, а російсько-совєтською, ворожою питомо російській мові та культурі.
Ірина Халупа
Часто мешканцям Західної України важко, приїхавши до Києва. Ще й досі зрусифіковане місто видається чужим, не своїм, і це боляче переноситься, бо Київ – це столиця України. Мати моєї подруги приїхала до неї в гості і витримала там всього два дні. Спакувала свої манатки і поїхала додому. Хоча я переконана, що Київ має українську середину, до неї просто ще не всі дійшли. Ось моя колега Ганна Стеців, корінна львів’янка, до цього українського нутра ще не докопалася, але вже стомилася.
Ганна Стеців
Році у вісімдесят другому у Львові виходила молодіжна газета, яка називалася “Ленінська молодь” І працювали в ній на той час нині славні і відомі письменники і поети, а тоді – журналісти-початківці. Серед них був, до речі, і Володимир Яворівський, і був поет Богдан Стельмах – той самий, що писав вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого “Перевесла”, “ Маминої світлиці” і десятків інших чудових українських пісень.
Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газети і поклав на стіл заяву. “Прошу звільнити мене з роботи в цій газеті, бо я стомився.” Я чомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стіл заяву: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”. А тоді встати і піти. І опинитися десь у львівському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустріти покійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у Львові завжди підносять при зустрічі, і почути його “Доброго здоров`ячка, прошу пані”.
Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавна носив зверху на черевиках галоші і знімав їх обов`язково, коли заходив у трамвай. Або сісти в таксі і почути приблизно таке... До речі, мушу вам розповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п`ятий. Львів. Таксівки – дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще й інших пасажирів. Зупиняє машину дівчина:
- На вокзал подвезете? - Куди? Куди? – перепитує таксист. - Я же сказала – на вокзал. - Та якби ти по-українськи, то я б відразу і зрозумів. - А у нас в Кієвє только деревенскіє говорять по-украінски! – відповідає претендентка у пасажирки. - А у нас у Львові, знаєш, лише... не говорять по-українськи, - роззлостився шофер і натиснув на газ.
Е, різне бувало у тому Львові з мовою. Як там зараз – хто його знає. Але часом така ностальгія за українським духом. А ото недавно сідаю в потяг “Київ – Львів”, 92 потяг. Що мені так враз затишно і добре та стало – спочатку не розумію. І враз збагнула – з приймача українські пісні лунають, чемна і добре вишколена обслуга гранд-вагона (до речі ідею, гранд-вагона втілив єврей Геншафт) говорить такою вишуканою українською мовою, наче всі вони – оці молоді хлопці та дівчата – щонайменше університети позакінчували. У тому потягу та мешкати б. А що там нарікати... Сідаю і пишу заяву. Кому – сама не знаю кому: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”.
Ірина Халупа
Далі в передачі:
Орися Демська-Кульчицька
...Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемо своєю мовою – українською... Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Не минуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років – будем мати не тільки свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава...
Ірина Халупа
Про мову в Україні за останнє десятиріччя не говорив хіба лінивий. Дехто навіть встиг набути на цьому певний капітал: розмови про мову (даруйте цей каламбур) пробивали дорогу до багатьох, в тому числі і владних Олімпів. Тематичний діапазон теж видається надзвичайно широким – від тез про “мову, скарбницю і схованку людського духу”, до новітніх варіацій давнього імперського слогану: “Нє било, нєт і бить нє может!”
Давайте звернемося до людей, які мають до діла з мовою вже хоча б в силу покликання. Йдеться про письменників котрі все, про що ми сьогодні говоримо, відчувають – чи принаймні мусили б відчувати, – дещо глибше. Письменник Павло Вольвач продовжує.
Павло Вольвач Поет є інструментом мови, через нього вона промовляє світу якісь сокровенні істини. Красива фраза, тож сприймемо її на віру, дозволивши собі хіба одне питання. А саме: як це стикується із надокучливими плачами-квиліннями “про долю мови”, “калинової і солов’їної”, за якими, як правило, стоїть порожнеча і які, за своєю суттю, є банальними штампами? Враховуючи, що нашим співрозмовником є письменник і художник Юрій Логвин, відразу налаштуймося на значно ширший спектр і питань, і відповідей.
Юрій Логвин
З самореклами почну.
Павло Вольвач
Так.
Юрій Логвин
Я не письменник, я не художник, я книжник, тому що я можу сам і писати, і сам свої книжки оформлюю. Починаю я з от такої простої речі – з заголовку. З Північного Кавказу, з Дагестану, власне. Що кажуть аварці про мову? “Мова народу – це його військо.” Друге: про те, що всі мови мають вагу, цінність і значення. Це ще перший засвідчив апостол Павло. Якщо певна група людей заспокоює свою популяцію, що все прекрасно, все окей, все гаразд, а насправді справа катастрофічна, то ця популяція під загрозою.
Справа в тому, хто має ключ до мови. Коли на голову українського обивателя, який начебто звільнився від всього, поринула колосальна інформація російською мовою, то прийшло покоління, для яких питання боротьби за мову не було актуальним. Ніхто з цих дітлахів, підлітків і молодих людей вже не пам’ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. Захід для них відкрився через російську мову на Україні. На кінець радянської влади (московської влади) все, що було активним, що прагнуло до соціального успіху, до особистого “проспіріті”, як кажуть зараз, все перейшло на “рашшен” балачку.
Я тільки можу з страшним жалем бачити, як відбувається “ірландізація” (а вже, власне, відбулася) на Україну. Колись мій добрий знайомий (потім ми з ним розсталися) Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко і ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання влади.” Коли суспільство деструктуризоване, розламане, тоді влада має колосальну можливість спрямовувати оцю лавину всього цього сміття в певний напрямок – або це застигне і буде бетоном, або це буде болотом...
Павло Вольвач
Що ж, хоч і контраверсійно, але, як на мене, таки цікаво. Це був прозаїк і художник Юрій Логвин, людина як позакланова, так і позапоколіннєва.
А наразі – дозвольте відкланятись, забравши з собою, як мовив поет, “слова затиснуті у горлі, слова, гальмовані в екстазі...” Напишеться вірш – тоді й поговоримо.
Ірина Халупа
Нещодавно заступником директора академічного Інституту української мови з питань науки стала молодий мовознавець Орися Демська-Кульчицька. У своєму науковому доробку вона має більше сорока статей і кілька книжок. Це – “Словник омонімів сучасної української мови”, який ще в 1996 році вийшов водночас на папері та в електронному вигляді. Це – курс лекцій “Основи української мови”, а також “Українсько-польський тематичний словник”, підготовлений спільно з професором Варшавського університету Янушем Ріґером. Остання праця має побачити світ до кінця цього року. Працює в спільному проекті, присвяченому суспільно-політичній лексиці, разом з мовознавцями Франції і низки країн Східної Європи.
З заступником директора Інституту української мови з питань науки Національної академії наук, кандидатом філологічних наук Орисею Демською-Кульчицькою розмовляє Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Я б хотів розпочати нашу розмову із заходів щодо розвитку функціонування української мови на 2004-2010 роки. Зокрема, мене цікавить біжучий рік. Що там передбачено для вашого Інституту?
Орися Демська-Кульчицька
Передбачено створення системи моніторингу та проведення аналізу характерних тенденцій розвитку етномовних процесів, функціонування української мови в різних сферах суспільного життя. Згідно з програмою, для нас передбачено 35 тисяч фінансування, з яких 30 тисяч – державний бюджет, і з інших джерел – 5 тисяч.
На сьогодні Інституті готується проект створення такої системи, обгрунтовуються теоретичні його засади, формулюються принципи такого моніторингу. Ми плануємо до кінця цього року перейти до практичної реалізації цієї проблеми, а саме – застосовуючи найновіші світові методики. І думаємо, що на наступний рік 2005 нам також передбачено 30 тисяч державного бюджету. Ми вже фактично перейдемо до безпосереднього моніторингування української мови.
Нас, як науковців, як людей, які безпосередньо займаються дослідженням мови як системи, дослідження мовлення як реалізації системи, цікавить, зокрема, і те, що відбувається в самій мові. Тобто які зміни в ній відбуваються, які тенденції простежуються. Якщо на початку століття у нас мова функціонувала в один спосіб, то на кінець ХХ століття вона функціонує дещо по-іншому. Треба з’ясувати, які ж зміни відбулися, що змінилось.
Тарас Марусик
Тобто тенденції.
Орися Демська-Кульчицька
Тобто тенденції, напрямки. Тут дуже цікаво буде зробити аналіз української мови на предмет її контактів з іншими мовами. Скажімо, якщо ми прослідкуємо контактування української мови з іншими мовами в Україні, а також української мови з іншими мовами взагалі (з англійською, зокрема, бо є такі контакти, з німецькою), ми можемо виявити внаслідок такого моніторингу слабі чисельні місця мовної системи. Скажімо, там, де українська мова буде нівелювати під впливом російської чи англійської, німецької, чи польської, виявимо також і сильні місця, де українська мова ніяким чином не змінилася – вона була 10, 20, 30 років такою, якою вона була, і, очевидно, залишиться такою і надалі.
Тарас Марусик
Пані Демська-Кульчицька, а тепер я би хотів поговорити трошки про мовну ситуацію, яка сьогодні склалася в Україні. Я усвідомлюю те, що Ви як науковець займаєтеся дуже конкретними своїми питаннями, але, з іншого боку, я теж дуже чітко усвідомлюю, що мовна проблематика в нинішній Україні є політизована. І все ж таки я хотів би почути Вашу думку як науковця про сьогоднішню мовну ситуацію в Україні.
Орися Демська-Кульчицька
Ви знаєте, сьогоднішня мовна ситуація в Україні, однозначно, неоднорідна. Треба обов’язково говорити про географічну диференціацію функціонування української мови. Я не проводила моніторингу ще (ми тільки готуємося до його реалізації), але з певного свого власного досвіду можу говорити, що російськомовне частково, а частково суржикомовне населення України (не люблю цього слова – “населення”), російськомовна або суржикомовна людність живе у великих центрально-, східно- і південноукраїнських містах.
Українське село не говорить ні російською мовою, ні, тим більше, суржиком. Воно говорить своєю говіркою, яка має свої специфічні ознаки, свої специфічні характеристики. Українськомовними є Західна Україна, Закарпаття. Зрозуміло, що не можна виключити, що там немає росіян, які говорять російською мовою. І слава Богу, їм держава забезпечує можливості спілкування рідною мовою. Але це інша проблема.
Якщо ми так подивимося, то ми однозначно можемо сказати, що десь функціонування державної мови, якою є українська мова згідно з Конституцією України є достатньо добре, а десь є не достатньо добре. Але тут проблема пов’язана навіть не з самою мовою, як з самоусвідомленням свого “Я” і з самоповагою, бо людина, яка не користується рідним мовним кодом, повинна користуватися (бо іншого виходу в неї нема для того, щоби спілкуватися з іншими людьми) рідним кодом інших носіїв мови. В результаті вона позбавлена тої ознаки (репрезентативна функція, зрештою, мови), яка ідентифікує її з якимсь унікальним етносом, якимсь таким, а не іншим етносом, бо всі етноси на Земній кулі є унікальні, бо вони всі по одному.
Якщо я послуговуюся не мовним кодом іншого етносу, іншої нації, іншої традиції, іншої культури, то я перетворююся на вторинного індивіда, я стаю вторинною щодо їхньої автентичності, унікальності. І тому або ми для себе вирішимо, що ми гідні мати свою державу, націю, історію, традицію, гідні користуватися первинним, автентичним рідним національним мовним кодом, або ми цього не хочемо. Тоді проблема знімається як така. Ми не хочемо, тому проблеми мовної немає, проблеми нівеляції мови також нема.
Тарас Марусик
Ви тут важливе порушили питання, власне, відповідальності не лише тих, хто за своїми функціями владними мав би дуже точно і конкретно опікуватися цими питаннями і виконувати чинне законодавство, а також відповідальність громадян.
Орися Демська-Кульчицька
Передовсім громадян, бо ми – держава. Врешті, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Ми вибираємо, як нам говорити, куди йти і що будувати. Ми, врешті, вибираєм межі нашої держави.
Тарас Марусик
Тоді у мене запитання наступне таке: якою Ви бачите перспективу, коли дехто каже, що збільшується кількість людей, байдужих до цього мовного коду індивідуального? Власне, ідея розмивання таких понять, як “національний” і “вітчизняний” за всіма напрямками.
Орися Демська-Кульчицька
Ну добре. Ну то кажуть, кажуть, але де та статистика? Хто їх проводив, які принципи такого моніторингування? Де прозорість таких досліджень?
Тарас Марусик
Отже, які перспективи української мови у власній державі?
Орися Демська-Кульчицька
Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемо своєю мовою – українською.
Тарас Марусик
Тобто, не мине й 100 років?
Орися Демська-Кульчицька
Не мине. Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Не минуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років – будем мати не тільки свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава.
Тарас Марусик
Дякую. Моєю співрозмовницею була, скажімо так, спадкоємний мовознавець...
Орися Демська-Кульчицька
Мовознавець у другому поколінні.
Тарас Марусик
...Орися Демська-Кульчицька, кандидат філологічних наук і заступник директора Інституту української мови НАНУ з питань науки.
Ірина Халупа
На цьому, дорогі слухачі, програма “30 хвилин у різних вимірах” закінчується. Я, Ірина Халупа, прощаюсь вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові і щасливі! Говорить радіо “Свобода”!
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу, до вас завітало радіо “Свобода”, з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Наша тема сьогодні – рідна мова. 21 лютого – це міжнародний День рідної мови. В передачі ви, зокрема, почуєте:
Іван Дзюба
...Найбільш фальшивими з усіх “общєчєловєков” мені видаються наші українські російської “закваски”. Вони ті ж самі “русотяпи”, тільки з трохи “благороднішою” фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства...
Юрій Логвин
...Що кажуть аварці про мову? “Мова народу – це його військо.” Справа в тому, хто має ключ до мови. Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко і ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання влади.”...
Ірина Халупа
Люди говорять різними мовами. Ïх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль, філологи попереджають, в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вимеруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова, це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95% тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4% людства.
Дейвид Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги “Мовна смерть” вважає, що мовна різноманітність це унікальна річ, і втрата кожної мови, збіднює наш світ.
Дейвид Кристал
Мовна різноманітність – це еквівалент людської різноманітності. Людство зазнало такого успіху на цій планеті, завдяки тому, що воно спроможне пристосуватися до найрозмаїтіших обставин. Я думаю, що мова, це інтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Дуже важливо, щоб наш розум весь час працював, і один шлях, яким можна це здійснити є через мову – це подивитися, як кожна мова по різному охоплює бачення світу. Що разу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.
Ірина Халупа
Так вважає Дейвид Кристал, світовий експерт з питань філології, автор книги “Мовна смерть”.
21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть. Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови? З таким запитанням Оксана Пеленська звернулася до доцента кафедри української мови Львівської політехніки Ірини Фаріон.
Ірина Фаріон
Отже, історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. Себто, святкуємо ми цей день з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в нас.
На жаль, ми маємо дуже трагічні паралелі з нашою історією. Тільки якщо про події в Бангладеші ми вже знаємо добре, то про події з нашої історії нам доводиться ще багато чого розповідати і відкривати. 1951 року студенти Харківського університету виступили проти складання іспитів російською мовою. 33 найактивніших розстріляли, 800 репресували. Отож, чи ми святкуємо, чи ми тризнуємо – це, мабуть, риторичне запитання.
Оксана Пеленська
З ініціативою відзначати свято рідної мови вийшли у Львові ще в 1998 році. Тоді Ірина Фаріон разом зі студентами Інституту архітектури Львівської політехніки до Дня української писемності, що відзначається 9 листопада, в День Нестора-літописця, організували першу виставку плакату на тему “Передамо нащадкам наш скарб – рідну мову’’.
І цього року, готуючись до Дня рідної мови також силами студентів Львівської політехніки були виготовлені тематичні плакати і розклеєні по місту. Однак цього разу виставка студентських плакатів, спрямованих проти засилля російської мови, була піддана критиці з боку Російського молодіжного братства, яке звинуватило організаторів у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. До кого насамперед виставка звернена – до національних меншин чи російськомовних українців, чи загалом до всіх громадян України? Ініціатор акції доцент кафедри української мови Львівської політехніки Ірина Фаріон:
Ірина Фаріон
Ми сповідуємо дуже просту ідеологію – ідеологію твердого егоїзму. Не апелюємо до самих себе, бо нічого ціннішого для кожної людини, ніж вона сама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тих, напевно, 3,5 мільйонів українців, які назвали себе українцями, але за рідну мову визнали мову російську. Тобто, ми апелюємо до тих, що з огляду на історичні обставини страшні України, опинилися поза межами своєї мови. От для нас найважливіше – повернути тих українців в зону власної країни.
Оксана Пеленська
За повідомленням “Львівської газети”, Російське молодіжне братство вже двічі подавало до суду на організаторів виставки і двічі правоохоронці не знаходили складу злочину. Оскаржена сторона тим часом готується до відзначання Міжнародного Дня рідної мови. Яким він буде? Розповідає Ірина Фаріон.
Ірина Фаріон
На 21 лютого зусиллями практично студентів усіх вищих навчальних закладів Львова разом із Всеукраїнським об’єднанням “Свобода” ми готуємо широкомасштабну акцію поширення провокацій на мовну тему. Тексти плакатів спрямовані, власне, на відстоювання своєї національної гідності і розуміння мови як головної визначальної ідентифікаційної ознаки кожної людини як передумови життя взагалі.
Оксана Пеленська
У Чеській Республіці існує цікава традиція, котру на підтримку чеської мови започаткував і проводить головний канал громадського телебачення. Щороку 1 вересня новий навчальний рік розпочинається диктантом з чеської мови. Так кожен бажаючий може звірити своє знання рідної мови і потім сам собі поставити оцінку. Міжнародний День рідної мови для чехів – молоде свято з давніми традиціями. Для них це не формальність, а жаданий привід для серйозної розмови.
Ірина Халупа
Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрі досліджують ситуацію на пострадянському просторі. З якого дива ця мова продовжує де-факто залишатися упослідженою в незалежній Українській державі? Чому в медіа-просторі абсолютно домінує зовсім інша мова? На яких підставах тих, хто віддає перевагу всьому українському, їхні опоненти досі лають “українськими націоналістами”, вживаючи цей термін у негативному сенсі? І так далі.
Більше того: у сфері мовних проблем чимало загадок і для частини українських громадян. Особливо тих, хто вірить цифрам, якими маніпулюють певні видання та автори. От і відбувається зміщення понять, яке резонує за межами України. Тим часом наука дає недвозначні факти й оцінки чинної в Україні мовно-культурної ситуації. У погоню за деякими з цих фактів сьогодні пустився мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Банальне твердження стосовно того, що мовне питання в Україні продовжує залишатися актуальним, хоча й не таким гарячим, як його прагнуть зробити деякі політики, наочно ілюструє ситуація, котра трапилася 11 лютого в прямому ефірі радіо “Свобода”. Знаний політолог Володимир Малинкович раптом почав стверджувати, що понад 50% українських громадян і слухачів “Свободи” розмовляє російською мовою, а відтак і українська редакція радіо “Свобода” має змінити свою мовну політику. Ось що відбулося в ефірі.
Володимир Малинкович
Вважаю стратегічною помилкою радіо “Свобода” те, що вона веде мовлення виключно українською мовою. Це при тому, що в Україні більш ніж 50% слухачів, а, мабуть, і більше...
Ірина Халупа
Пане Малинкович, Ви тут помиляєтеся. Подивіться, будь ласка, на результати останнього перепису населення...
Володимир Малинкович
Вибачте, будь ласка, я висловлюю свою позицію. Дозвольте мені вирішувати, як її висловити.
Ірина Халупа
Добре.
Володимир Малинкович
Оскільки я вважаю це помилкою, то я хочу перейти на російську..
Сергій Грабовський
Після того, як Володимиру Малинковичу не вдалося одномоментно змінити мовну політику української редакції радіо “Свобода”, він полишив студію, переконаний у своїй правоті.
Тим часом наукові дані – і статистичні, і соціологічні – говорять зовсім інше. За вислідами Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських громадян назвали українську своєю рідною мовою. А за результатами всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом “Демократичні ініціативи” і Центром “Социс”, 56% респондентів розмовляють удома переважно українською.
Меншу кількість тих, хто спілкується українською, порівняно із тими, хто визнав її рідною, етнопсихологи пояснюють передусім силою звички, яка лишилася у багатьох з радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей – адже саме це, на думку науковців, і позначає поняття “рідна мова”.
Полишимо осторонь питання, яка частина громадян України назвала б рідною мовою українську, якби, скажімо, україномовні книги завдяки розумній податковій політиці уряду сягали б не 5% обсягів українського ж книжкового ринку, як зараз, а хоча б 50%, не кажучи вже про 67,5%, що було б цілком логічним. Звернімося до іншого аргументу прихильників Володимира Малинковича: а як бути з правами людини? А як бути із вселюдськими цінностями? З цього приводу варто дослухатися до академіка Івана Дзюби, слова котрого, як завжди, не потребують доповнень і коментарів.
Іван Дзюба
Права людини й права нації – єдина і неподільна проблема. Дрібнити її на “пріоритети” – таке ж саме безглуздя, як дрібнити права людини на окремі з цих прав і їх ставити наріжним каменем будови свободи. Примусова національність так ж огидна, як і примусовий шлюб. Можеш зрікатися націй, до якої очужів, або просто тихо й спокійно відійти в бік. Можеш долучитися до іншої нації, яку полюбив, або в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше. Але при цьому не напускай ідеологічного туману, будь чесний. Не запевняй, що ти належиш уселюдськості. Ти належитимеш до конкретної нації, суспільства, держави.
Найбільш фальшивим з усіх “общєчєловєков” мені видаються наші українські російської “закваски”. Вони ті ж самі “русотяпи”, тільки з трохи “благороднішою” фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства в світ російської культури, але без справжнього укорінення у ній і без життєвого зобов’язання перед нею. Зате з деякою “припудреністю” приблизними поняттями з євроатлантичного світу.
А світи інших культур “общєчєловєку” такі ж чужі й далекі, як і будь-якому “русотяпу”. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні – на відштовхуванні від українства. От саме в цьому і полягає зловредність “общєчєловєка”. Він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого. Він топче слабшого в ім’я свого “общєчєловєчєства”.
Сергій Грабовський
Додам тільки те, що мова тих, хто опонує всьому українському, на думку культуролога Миколи Рябчука, є радше не російською, а російсько-совєтською, ворожою питомо російській мові та культурі.
Ірина Халупа
Часто мешканцям Західної України важко, приїхавши до Києва. Ще й досі зрусифіковане місто видається чужим, не своїм, і це боляче переноситься, бо Київ – це столиця України. Мати моєї подруги приїхала до неї в гості і витримала там всього два дні. Спакувала свої манатки і поїхала додому. Хоча я переконана, що Київ має українську середину, до неї просто ще не всі дійшли. Ось моя колега Ганна Стеців, корінна львів’янка, до цього українського нутра ще не докопалася, але вже стомилася.
Ганна Стеців
Році у вісімдесят другому у Львові виходила молодіжна газета, яка називалася “Ленінська молодь” І працювали в ній на той час нині славні і відомі письменники і поети, а тоді – журналісти-початківці. Серед них був, до речі, і Володимир Яворівський, і був поет Богдан Стельмах – той самий, що писав вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого “Перевесла”, “ Маминої світлиці” і десятків інших чудових українських пісень.
Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газети і поклав на стіл заяву. “Прошу звільнити мене з роботи в цій газеті, бо я стомився.” Я чомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стіл заяву: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”. А тоді встати і піти. І опинитися десь у львівському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустріти покійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у Львові завжди підносять при зустрічі, і почути його “Доброго здоров`ячка, прошу пані”.
Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавна носив зверху на черевиках галоші і знімав їх обов`язково, коли заходив у трамвай. Або сісти в таксі і почути приблизно таке... До речі, мушу вам розповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п`ятий. Львів. Таксівки – дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще й інших пасажирів. Зупиняє машину дівчина:
- На вокзал подвезете? - Куди? Куди? – перепитує таксист. - Я же сказала – на вокзал. - Та якби ти по-українськи, то я б відразу і зрозумів. - А у нас в Кієвє только деревенскіє говорять по-украінски! – відповідає претендентка у пасажирки. - А у нас у Львові, знаєш, лише... не говорять по-українськи, - роззлостився шофер і натиснув на газ.
Е, різне бувало у тому Львові з мовою. Як там зараз – хто його знає. Але часом така ностальгія за українським духом. А ото недавно сідаю в потяг “Київ – Львів”, 92 потяг. Що мені так враз затишно і добре та стало – спочатку не розумію. І враз збагнула – з приймача українські пісні лунають, чемна і добре вишколена обслуга гранд-вагона (до речі ідею, гранд-вагона втілив єврей Геншафт) говорить такою вишуканою українською мовою, наче всі вони – оці молоді хлопці та дівчата – щонайменше університети позакінчували. У тому потягу та мешкати б. А що там нарікати... Сідаю і пишу заяву. Кому – сама не знаю кому: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”.
Ірина Халупа
Далі в передачі:
Орися Демська-Кульчицька
...Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемо своєю мовою – українською... Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Не минуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років – будем мати не тільки свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава...
Ірина Халупа
Про мову в Україні за останнє десятиріччя не говорив хіба лінивий. Дехто навіть встиг набути на цьому певний капітал: розмови про мову (даруйте цей каламбур) пробивали дорогу до багатьох, в тому числі і владних Олімпів. Тематичний діапазон теж видається надзвичайно широким – від тез про “мову, скарбницю і схованку людського духу”, до новітніх варіацій давнього імперського слогану: “Нє било, нєт і бить нє может!”
Давайте звернемося до людей, які мають до діла з мовою вже хоча б в силу покликання. Йдеться про письменників котрі все, про що ми сьогодні говоримо, відчувають – чи принаймні мусили б відчувати, – дещо глибше. Письменник Павло Вольвач продовжує.
Павло Вольвач Поет є інструментом мови, через нього вона промовляє світу якісь сокровенні істини. Красива фраза, тож сприймемо її на віру, дозволивши собі хіба одне питання. А саме: як це стикується із надокучливими плачами-квиліннями “про долю мови”, “калинової і солов’їної”, за якими, як правило, стоїть порожнеча і які, за своєю суттю, є банальними штампами? Враховуючи, що нашим співрозмовником є письменник і художник Юрій Логвин, відразу налаштуймося на значно ширший спектр і питань, і відповідей.
Юрій Логвин
З самореклами почну.
Павло Вольвач
Так.
Юрій Логвин
Я не письменник, я не художник, я книжник, тому що я можу сам і писати, і сам свої книжки оформлюю. Починаю я з от такої простої речі – з заголовку. З Північного Кавказу, з Дагестану, власне. Що кажуть аварці про мову? “Мова народу – це його військо.” Друге: про те, що всі мови мають вагу, цінність і значення. Це ще перший засвідчив апостол Павло. Якщо певна група людей заспокоює свою популяцію, що все прекрасно, все окей, все гаразд, а насправді справа катастрофічна, то ця популяція під загрозою.
Справа в тому, хто має ключ до мови. Коли на голову українського обивателя, який начебто звільнився від всього, поринула колосальна інформація російською мовою, то прийшло покоління, для яких питання боротьби за мову не було актуальним. Ніхто з цих дітлахів, підлітків і молодих людей вже не пам’ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. Захід для них відкрився через російську мову на Україні. На кінець радянської влади (московської влади) все, що було активним, що прагнуло до соціального успіху, до особистого “проспіріті”, як кажуть зараз, все перейшло на “рашшен” балачку.
Я тільки можу з страшним жалем бачити, як відбувається “ірландізація” (а вже, власне, відбулася) на Україну. Колись мій добрий знайомий (потім ми з ним розсталися) Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко і ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання влади.” Коли суспільство деструктуризоване, розламане, тоді влада має колосальну можливість спрямовувати оцю лавину всього цього сміття в певний напрямок – або це застигне і буде бетоном, або це буде болотом...
Павло Вольвач
Що ж, хоч і контраверсійно, але, як на мене, таки цікаво. Це був прозаїк і художник Юрій Логвин, людина як позакланова, так і позапоколіннєва.
А наразі – дозвольте відкланятись, забравши з собою, як мовив поет, “слова затиснуті у горлі, слова, гальмовані в екстазі...” Напишеться вірш – тоді й поговоримо.
Ірина Халупа
Нещодавно заступником директора академічного Інституту української мови з питань науки стала молодий мовознавець Орися Демська-Кульчицька. У своєму науковому доробку вона має більше сорока статей і кілька книжок. Це – “Словник омонімів сучасної української мови”, який ще в 1996 році вийшов водночас на папері та в електронному вигляді. Це – курс лекцій “Основи української мови”, а також “Українсько-польський тематичний словник”, підготовлений спільно з професором Варшавського університету Янушем Ріґером. Остання праця має побачити світ до кінця цього року. Працює в спільному проекті, присвяченому суспільно-політичній лексиці, разом з мовознавцями Франції і низки країн Східної Європи.
З заступником директора Інституту української мови з питань науки Національної академії наук, кандидатом філологічних наук Орисею Демською-Кульчицькою розмовляє Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Я б хотів розпочати нашу розмову із заходів щодо розвитку функціонування української мови на 2004-2010 роки. Зокрема, мене цікавить біжучий рік. Що там передбачено для вашого Інституту?
Орися Демська-Кульчицька
Передбачено створення системи моніторингу та проведення аналізу характерних тенденцій розвитку етномовних процесів, функціонування української мови в різних сферах суспільного життя. Згідно з програмою, для нас передбачено 35 тисяч фінансування, з яких 30 тисяч – державний бюджет, і з інших джерел – 5 тисяч.
На сьогодні Інституті готується проект створення такої системи, обгрунтовуються теоретичні його засади, формулюються принципи такого моніторингу. Ми плануємо до кінця цього року перейти до практичної реалізації цієї проблеми, а саме – застосовуючи найновіші світові методики. І думаємо, що на наступний рік 2005 нам також передбачено 30 тисяч державного бюджету. Ми вже фактично перейдемо до безпосереднього моніторингування української мови.
Нас, як науковців, як людей, які безпосередньо займаються дослідженням мови як системи, дослідження мовлення як реалізації системи, цікавить, зокрема, і те, що відбувається в самій мові. Тобто які зміни в ній відбуваються, які тенденції простежуються. Якщо на початку століття у нас мова функціонувала в один спосіб, то на кінець ХХ століття вона функціонує дещо по-іншому. Треба з’ясувати, які ж зміни відбулися, що змінилось.
Тарас Марусик
Тобто тенденції.
Орися Демська-Кульчицька
Тобто тенденції, напрямки. Тут дуже цікаво буде зробити аналіз української мови на предмет її контактів з іншими мовами. Скажімо, якщо ми прослідкуємо контактування української мови з іншими мовами в Україні, а також української мови з іншими мовами взагалі (з англійською, зокрема, бо є такі контакти, з німецькою), ми можемо виявити внаслідок такого моніторингу слабі чисельні місця мовної системи. Скажімо, там, де українська мова буде нівелювати під впливом російської чи англійської, німецької, чи польської, виявимо також і сильні місця, де українська мова ніяким чином не змінилася – вона була 10, 20, 30 років такою, якою вона була, і, очевидно, залишиться такою і надалі.
Тарас Марусик
Пані Демська-Кульчицька, а тепер я би хотів поговорити трошки про мовну ситуацію, яка сьогодні склалася в Україні. Я усвідомлюю те, що Ви як науковець займаєтеся дуже конкретними своїми питаннями, але, з іншого боку, я теж дуже чітко усвідомлюю, що мовна проблематика в нинішній Україні є політизована. І все ж таки я хотів би почути Вашу думку як науковця про сьогоднішню мовну ситуацію в Україні.
Орися Демська-Кульчицька
Ви знаєте, сьогоднішня мовна ситуація в Україні, однозначно, неоднорідна. Треба обов’язково говорити про географічну диференціацію функціонування української мови. Я не проводила моніторингу ще (ми тільки готуємося до його реалізації), але з певного свого власного досвіду можу говорити, що російськомовне частково, а частково суржикомовне населення України (не люблю цього слова – “населення”), російськомовна або суржикомовна людність живе у великих центрально-, східно- і південноукраїнських містах.
Українське село не говорить ні російською мовою, ні, тим більше, суржиком. Воно говорить своєю говіркою, яка має свої специфічні ознаки, свої специфічні характеристики. Українськомовними є Західна Україна, Закарпаття. Зрозуміло, що не можна виключити, що там немає росіян, які говорять російською мовою. І слава Богу, їм держава забезпечує можливості спілкування рідною мовою. Але це інша проблема.
Якщо ми так подивимося, то ми однозначно можемо сказати, що десь функціонування державної мови, якою є українська мова згідно з Конституцією України є достатньо добре, а десь є не достатньо добре. Але тут проблема пов’язана навіть не з самою мовою, як з самоусвідомленням свого “Я” і з самоповагою, бо людина, яка не користується рідним мовним кодом, повинна користуватися (бо іншого виходу в неї нема для того, щоби спілкуватися з іншими людьми) рідним кодом інших носіїв мови. В результаті вона позбавлена тої ознаки (репрезентативна функція, зрештою, мови), яка ідентифікує її з якимсь унікальним етносом, якимсь таким, а не іншим етносом, бо всі етноси на Земній кулі є унікальні, бо вони всі по одному.
Якщо я послуговуюся не мовним кодом іншого етносу, іншої нації, іншої традиції, іншої культури, то я перетворююся на вторинного індивіда, я стаю вторинною щодо їхньої автентичності, унікальності. І тому або ми для себе вирішимо, що ми гідні мати свою державу, націю, історію, традицію, гідні користуватися первинним, автентичним рідним національним мовним кодом, або ми цього не хочемо. Тоді проблема знімається як така. Ми не хочемо, тому проблеми мовної немає, проблеми нівеляції мови також нема.
Тарас Марусик
Ви тут важливе порушили питання, власне, відповідальності не лише тих, хто за своїми функціями владними мав би дуже точно і конкретно опікуватися цими питаннями і виконувати чинне законодавство, а також відповідальність громадян.
Орися Демська-Кульчицька
Передовсім громадян, бо ми – держава. Врешті, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Ми вибираємо, як нам говорити, куди йти і що будувати. Ми, врешті, вибираєм межі нашої держави.
Тарас Марусик
Тоді у мене запитання наступне таке: якою Ви бачите перспективу, коли дехто каже, що збільшується кількість людей, байдужих до цього мовного коду індивідуального? Власне, ідея розмивання таких понять, як “національний” і “вітчизняний” за всіма напрямками.
Орися Демська-Кульчицька
Ну добре. Ну то кажуть, кажуть, але де та статистика? Хто їх проводив, які принципи такого моніторингування? Де прозорість таких досліджень?
Тарас Марусик
Отже, які перспективи української мови у власній державі?
Орися Демська-Кульчицька
Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемо своєю мовою – українською.
Тарас Марусик
Тобто, не мине й 100 років?
Орися Демська-Кульчицька
Не мине. Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Не минуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років – будем мати не тільки свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава.
Тарас Марусик
Дякую. Моєю співрозмовницею була, скажімо так, спадкоємний мовознавець...
Орися Демська-Кульчицька
Мовознавець у другому поколінні.
Тарас Марусик
...Орися Демська-Кульчицька, кандидат філологічних наук і заступник директора Інституту української мови НАНУ з питань науки.
Ірина Халупа
На цьому, дорогі слухачі, програма “30 хвилин у різних вимірах” закінчується. Я, Ірина Халупа, прощаюсь вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові і щасливі! Говорить радіо “Свобода”!
