Київ-Прага, 27 лютого 2004 року.
Людмила Литовченко
Місяців два тому на засідання сесії ВР України була винесена проблема: “Криза духовності”. Обговорення не транслювали ні по радіо, ні по телебаченню. На обговоренні не було присутнє керівництво ВР і керівництво держави.
Зала була напівпорожня. “КРИЗА КРИЧАЛА ПОРОЖНІМИ РЯДАМИ КРІСЕЛ” - так коментує цю ситуацію гість нашої програми, президент Українського ПЕН-клубу Євген СВЕРСТЮК.
А тему свого нинішнього виступу в передачі “Демократія і Держава” він визначив так: “Культура і почуття сорому”. Отож, слово Євгенові Сверстюкові.
Євген Сверстюк
Якось радіо “Свобода” зважилася поставити на обговорення тему культури в Україні. Експерти Богуцький, міністр культури, і депутат Микола Жулинський, з комісії культури і духовності ВР України.
Я думав: “Зараз нарешті буде грім”. А це була мила паралельна розмова двох чиновників. В одного домінувала бадьора звітність і оптимістичне вдоволення, в другого – розуміння широти проблеми.
Коли послухати міністра Богуцького, виявляється, що влада і держава надає великого значення культурі і духовності. Міністр впевнено дивиться в майбутнє.
Питання мови української в Україні теж його не особливо тривожить. У виступі Жулинського було тривожне порівняння України із Францією. Можна було ще розповісти про Англію, Іспанію.
Взаємна толерантність двох колег нагадувала тихий струмок. На цьому тлі якийсь лікар поставив питання Богуцькому про скандальне звільнення з роботи директора Канівського заповідника Шевченківського, очевидно, в честь 190-х роковин Шевченка.
Чиновник сказав, що директор заслужив догану, але не отримав її тільки через його, міністрову слабохарактерність. А в грудні він не зумів (директор) освоїти кошти, виділенні в грудні.
І ще йому знайдеться інше місце. Лікар зауважив, що директор Ігор Ліховий звільнений просто за прихильність до “Нашої України Ющенка.
Богуцький вправно заперечив з рішучістю і переконливістю булгаковського Шарикова. Тут усі насторожено чекали слова старого віце-прем’єра, ветерана, вишколеного при різній владі.
Всі відчували – зараз одним запитанням він повалить під стіл маленького Богуцького, а потім скаже: “В час такої кризи суспільства, занепаду культури Ви знаходите за можливе замінювати авторитетного директора-шевченкознавця на чиновника у всесвітньо відомому музеї?
Але раптом що це? Вони понюхали один одного, розійшлися. І то був “чіх” в обличчя мільйонам слухачів “Свободи”. Вони і досі в розгубленості.
Немає страшнішого, як ставити питання культури на рівні імітатора культури, тоді питання немає, немає ні щеплення, ні відштовхування. Це кучмівський світ, де здача національних позицій називається державотворенням, а маразм на усіх телеканалах є нормальним культурним процесом.
Хто такий Ліховий? Хто такий Богуцький? В темній сірості і обидва сірі. А правда в тому, що за одним стоїть налагоджена п’ятнадцятирічна робота в шевченковому заповіднику, а за другим – трьохрічна догідлива служба читання виступів і звітів.
Ви, що слова у юрбу метаєте, ніби старі п’ятаки! Чому ви лише повторяєте, де ваші власні думки? Чи ви їх нікчемність ховаєте? Чи ви взагалі їх не маєте? Чи повсихали у вас язики?
Якщо повсихали, можна пробачити, можна простити. Але ж у вас язики можна коси мантачити або замітати манеж. Чому ж ви чужими сльозами плачете? На мислях позичених чому скачете? Хотілося б знати все ж.
Людмила Литовченко
Нагадаю, з нашими слухачами спілкується письменник, голова Українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк. “Зараз спектакль з безликими акторами, - говорить він, - перекинувся на поле Спілки письменників”. Він продовжує...
Євген Сверстюк
Якісь невідомі люди за відомі кошти з’їхалися в Пущі Озерній і вибрали собі нову голову. Ну хай собі буде і така самодіяльність. Але не на те їх звозили докупи, годували і показували по телебаченню.
Невідомі люди звернулися до невідомих суддів, і ті присудили законність нової голови – Околітенко. Що думає робити ця голова? Має якісь нові ідеї? Нові принципи реорганізації Спілки письменників України? Має яскраві особистості на своєму боці?
А навіщо? Має якісь майнові претензії. А хто вона, щоб мати претензії? Зараза псевдозаконності йде по Україні, як СНІД. Звідусіль скарги: закон як наган, його можна застосовувати, коли скажуть, або не застосовувати.
Злозачатий союз колишнього парторга і колишнього адвоката знизив навіть низьку совєцьку законність до мінуса. Безликі постаті потирають руки і дивляться: “Ми їх роздратували, тих бідолашних письменників, а тепер подивимося, як вони будуть виборсуватися з сітей”.
А люди говорять: “Чули? Будуть продавати Тарасову гору і будуть продавати Спілку письменників. Вона ж навпроти Державної Адміністрації Президента”.
В совєцькі часи письменник був принижений до слуги, тепер над ним глузують, як босяки на базарі над селянином. Дехто віршує гайдамацькі кличі - звичайно, ті зверху сміються.
Але чи будуть вони сміятися, коли відчують згуртований, духовний опір людей, які поставили принципи понад вигоди?
Людмила Литовченко
Місяців два тому на засідання сесії ВР України була винесена проблема: “Криза духовності”. Обговорення не транслювали ні по радіо, ні по телебаченню. На обговоренні не було присутнє керівництво ВР і керівництво держави.
Зала була напівпорожня. “КРИЗА КРИЧАЛА ПОРОЖНІМИ РЯДАМИ КРІСЕЛ” - так коментує цю ситуацію гість нашої програми, президент Українського ПЕН-клубу Євген СВЕРСТЮК.
А тему свого нинішнього виступу в передачі “Демократія і Держава” він визначив так: “Культура і почуття сорому”. Отож, слово Євгенові Сверстюкові.
Євген Сверстюк
Якось радіо “Свобода” зважилася поставити на обговорення тему культури в Україні. Експерти Богуцький, міністр культури, і депутат Микола Жулинський, з комісії культури і духовності ВР України.
Я думав: “Зараз нарешті буде грім”. А це була мила паралельна розмова двох чиновників. В одного домінувала бадьора звітність і оптимістичне вдоволення, в другого – розуміння широти проблеми.
Коли послухати міністра Богуцького, виявляється, що влада і держава надає великого значення культурі і духовності. Міністр впевнено дивиться в майбутнє.
Питання мови української в Україні теж його не особливо тривожить. У виступі Жулинського було тривожне порівняння України із Францією. Можна було ще розповісти про Англію, Іспанію.
Взаємна толерантність двох колег нагадувала тихий струмок. На цьому тлі якийсь лікар поставив питання Богуцькому про скандальне звільнення з роботи директора Канівського заповідника Шевченківського, очевидно, в честь 190-х роковин Шевченка.
Чиновник сказав, що директор заслужив догану, але не отримав її тільки через його, міністрову слабохарактерність. А в грудні він не зумів (директор) освоїти кошти, виділенні в грудні.
І ще йому знайдеться інше місце. Лікар зауважив, що директор Ігор Ліховий звільнений просто за прихильність до “Нашої України Ющенка.
Богуцький вправно заперечив з рішучістю і переконливістю булгаковського Шарикова. Тут усі насторожено чекали слова старого віце-прем’єра, ветерана, вишколеного при різній владі.
Всі відчували – зараз одним запитанням він повалить під стіл маленького Богуцького, а потім скаже: “В час такої кризи суспільства, занепаду культури Ви знаходите за можливе замінювати авторитетного директора-шевченкознавця на чиновника у всесвітньо відомому музеї?
Але раптом що це? Вони понюхали один одного, розійшлися. І то був “чіх” в обличчя мільйонам слухачів “Свободи”. Вони і досі в розгубленості.
Немає страшнішого, як ставити питання культури на рівні імітатора культури, тоді питання немає, немає ні щеплення, ні відштовхування. Це кучмівський світ, де здача національних позицій називається державотворенням, а маразм на усіх телеканалах є нормальним культурним процесом.
Хто такий Ліховий? Хто такий Богуцький? В темній сірості і обидва сірі. А правда в тому, що за одним стоїть налагоджена п’ятнадцятирічна робота в шевченковому заповіднику, а за другим – трьохрічна догідлива служба читання виступів і звітів.
Ви, що слова у юрбу метаєте, ніби старі п’ятаки! Чому ви лише повторяєте, де ваші власні думки? Чи ви їх нікчемність ховаєте? Чи ви взагалі їх не маєте? Чи повсихали у вас язики?
Якщо повсихали, можна пробачити, можна простити. Але ж у вас язики можна коси мантачити або замітати манеж. Чому ж ви чужими сльозами плачете? На мислях позичених чому скачете? Хотілося б знати все ж.
Людмила Литовченко
Нагадаю, з нашими слухачами спілкується письменник, голова Українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк. “Зараз спектакль з безликими акторами, - говорить він, - перекинувся на поле Спілки письменників”. Він продовжує...
Євген Сверстюк
Якісь невідомі люди за відомі кошти з’їхалися в Пущі Озерній і вибрали собі нову голову. Ну хай собі буде і така самодіяльність. Але не на те їх звозили докупи, годували і показували по телебаченню.
Невідомі люди звернулися до невідомих суддів, і ті присудили законність нової голови – Околітенко. Що думає робити ця голова? Має якісь нові ідеї? Нові принципи реорганізації Спілки письменників України? Має яскраві особистості на своєму боці?
А навіщо? Має якісь майнові претензії. А хто вона, щоб мати претензії? Зараза псевдозаконності йде по Україні, як СНІД. Звідусіль скарги: закон як наган, його можна застосовувати, коли скажуть, або не застосовувати.
Злозачатий союз колишнього парторга і колишнього адвоката знизив навіть низьку совєцьку законність до мінуса. Безликі постаті потирають руки і дивляться: “Ми їх роздратували, тих бідолашних письменників, а тепер подивимося, як вони будуть виборсуватися з сітей”.
А люди говорять: “Чули? Будуть продавати Тарасову гору і будуть продавати Спілку письменників. Вона ж навпроти Державної Адміністрації Президента”.
В совєцькі часи письменник був принижений до слуги, тепер над ним глузують, як босяки на базарі над селянином. Дехто віршує гайдамацькі кличі - звичайно, ті зверху сміються.
Але чи будуть вони сміятися, коли відчують згуртований, духовний опір людей, які поставили принципи понад вигоди?
