Київ, 8 березня 2004 року.
Людмила Литовченко
«Я відчиню дверцята пічки і побалакаю з вогнем», - писала українська поетеса-шістдесятниця Ірина Жиленко. Ïї спогади під назвою «Гомо феріенс» друкує журнал «Сучасність».
Слово президентові Українського ПЕН-клубу, письменникові Євгенові Сверстюку.
Євген Сверстюк
На селі, занесеному снігом, якось не заведено говорити про гарний голос, про вроду, про свято душі. Найчастіше чути скарги на бідність і “якання” – я, мене, мені, мною, на мені. Про красу не говорять, бо, мовляв, про неї й так давно все сказано. Про віру не говорять, бо вважають, що це справа минулих часів. Про правду нема чого балакати. А любов утопилася в повені сексуальної революції.
Темно й глухо на селі. “Гомо феріенс” не резонує. Реалісти думають, що свято життя – це романтична вигадка, постмодерністи впевнені, що це черговий міт. А тим часом Ірина Жиленко продовжує публікувати свої спогади про життя в журналі “Сучасність”. Всі читають. Щось інше – найчастіше гортають, а це читають. Чому? По-перше, це написано дуже добре, рукою письменника. По-друге, людям хочеться читати і про красу, і про любов, і про віру. По-третє, авторка вступила на зачаклований острів мовчання.
Про 72-ий рік пишуть ті, кого хапали, судили, вивозили. Але ж вранці прокидалися і бігали на службу тисячі людей, і щось робили, говорили, навіть сміялися. В атмосфері панувала така гостра мряка страху й кагебізму, і неприкаяності, що людям соромно про себе згадувати, як вони були ніким і нічим. Поки панує ця соромітна мовчанка, вчорашні вислужники, лакузи і стукачі витягли з небуття свого шефа, який керував страхом. Телевізійні горобчики показали, як він годує голубів.
Не гадав і не думав Щербицький, що до 72-річчя його чучело обмотають колючим дротом і будуть крутити по Хрещатику, а до 85-річчя знов покажуть помитим, причесаним на екрані. А все тому, що в атмосфері панує підлий страх юрби перед владою, а не страх влади перед народом. Правдиві спогади ставлять людину перед дзеркалом, перед правдою. Вони розширюють поле правди.
Між іншим, сама авторка теж любить ставати перед дзеркалом, і то якось зворушливо й просто. Ось послухайте: “Сидячи вдома, я вже навіяла собі що старію... А тепер у всіх дзеркалах бачила маленьке, тендітне створіннячко в чорних мереживцях і з величезними сірими очима, до яких дуже пасувала моя сивіюча гривка... І було в ньому молоде личко з дитячими губками.”
Чи добре то, коли людина сама себе любить? Мабуть, то нормальний стан самопочуття. “Любіть ближнього, як самого себе.” Ця євангельська заповідь зорієнтована передусім на людей, які вміють любити себе. І взагалі вміють любити. Може, це головна принада спогадів – любов до людей. Замість видумувати якісь подвиги задля ближнього, вона почне з того, щоб поважати себе і шанувати гідних шани. Не були ми борцями, але були людьми-письменниками, і схилялися одне перед одним.
Для тих, хто хоче прочитати про відчуття національної ідентичності і про організоване українське пекло в порівнянні з підмосковною хмарністю в межах тієї самої ідеологічної системи, спогади дають матеріал для роздумів. Цікаво, що з сибірського заслання мені так і уявлялось “гомо феріенс” в щербицькому Києві. Згадую фрагмент свого вірша:
“Мерзлота у снігах, Самота... Ні душі, тільки мляві тіні. Одгриміли жорна-літа У холоднім, скупім мерехтінні. Заміта, заміта, заміта, Тільки вітер як гість заліта...
Тобі сняться в дощах Орфей, ліри плач, пригіркле минуле І утеча в країну фей. Всі ми вічно всі ті ж, що були Тільки різні узори-тіні накладає на очі Єней.
Ти горнулась колись до плеча, Як веселий сонячний зайчик До холодної піхви меча Таємничих варягів зайшлих І живеш світлом того дня. Хист, і меч, і любов – рідня.”
Людмила Литовченко
«Я відчиню дверцята пічки і побалакаю з вогнем», - писала українська поетеса-шістдесятниця Ірина Жиленко. Ïї спогади під назвою «Гомо феріенс» друкує журнал «Сучасність».
Слово президентові Українського ПЕН-клубу, письменникові Євгенові Сверстюку.
Євген Сверстюк
На селі, занесеному снігом, якось не заведено говорити про гарний голос, про вроду, про свято душі. Найчастіше чути скарги на бідність і “якання” – я, мене, мені, мною, на мені. Про красу не говорять, бо, мовляв, про неї й так давно все сказано. Про віру не говорять, бо вважають, що це справа минулих часів. Про правду нема чого балакати. А любов утопилася в повені сексуальної революції.
Темно й глухо на селі. “Гомо феріенс” не резонує. Реалісти думають, що свято життя – це романтична вигадка, постмодерністи впевнені, що це черговий міт. А тим часом Ірина Жиленко продовжує публікувати свої спогади про життя в журналі “Сучасність”. Всі читають. Щось інше – найчастіше гортають, а це читають. Чому? По-перше, це написано дуже добре, рукою письменника. По-друге, людям хочеться читати і про красу, і про любов, і про віру. По-третє, авторка вступила на зачаклований острів мовчання.
Про 72-ий рік пишуть ті, кого хапали, судили, вивозили. Але ж вранці прокидалися і бігали на службу тисячі людей, і щось робили, говорили, навіть сміялися. В атмосфері панувала така гостра мряка страху й кагебізму, і неприкаяності, що людям соромно про себе згадувати, як вони були ніким і нічим. Поки панує ця соромітна мовчанка, вчорашні вислужники, лакузи і стукачі витягли з небуття свого шефа, який керував страхом. Телевізійні горобчики показали, як він годує голубів.
Не гадав і не думав Щербицький, що до 72-річчя його чучело обмотають колючим дротом і будуть крутити по Хрещатику, а до 85-річчя знов покажуть помитим, причесаним на екрані. А все тому, що в атмосфері панує підлий страх юрби перед владою, а не страх влади перед народом. Правдиві спогади ставлять людину перед дзеркалом, перед правдою. Вони розширюють поле правди.
Між іншим, сама авторка теж любить ставати перед дзеркалом, і то якось зворушливо й просто. Ось послухайте: “Сидячи вдома, я вже навіяла собі що старію... А тепер у всіх дзеркалах бачила маленьке, тендітне створіннячко в чорних мереживцях і з величезними сірими очима, до яких дуже пасувала моя сивіюча гривка... І було в ньому молоде личко з дитячими губками.”
Чи добре то, коли людина сама себе любить? Мабуть, то нормальний стан самопочуття. “Любіть ближнього, як самого себе.” Ця євангельська заповідь зорієнтована передусім на людей, які вміють любити себе. І взагалі вміють любити. Може, це головна принада спогадів – любов до людей. Замість видумувати якісь подвиги задля ближнього, вона почне з того, щоб поважати себе і шанувати гідних шани. Не були ми борцями, але були людьми-письменниками, і схилялися одне перед одним.
Для тих, хто хоче прочитати про відчуття національної ідентичності і про організоване українське пекло в порівнянні з підмосковною хмарністю в межах тієї самої ідеологічної системи, спогади дають матеріал для роздумів. Цікаво, що з сибірського заслання мені так і уявлялось “гомо феріенс” в щербицькому Києві. Згадую фрагмент свого вірша:
“Мерзлота у снігах, Самота... Ні душі, тільки мляві тіні. Одгриміли жорна-літа У холоднім, скупім мерехтінні. Заміта, заміта, заміта, Тільки вітер як гість заліта...
Тобі сняться в дощах Орфей, ліри плач, пригіркле минуле І утеча в країну фей. Всі ми вічно всі ті ж, що були Тільки різні узори-тіні накладає на очі Єней.
Ти горнулась колись до плеча, Як веселий сонячний зайчик До холодної піхви меча Таємничих варягів зайшлих І живеш світлом того дня. Хист, і меч, і любов – рідня.”
