Київ, 10 березня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Березневі дні мимохіть навертають думку до кобзарів, цих, за висловом класика, “сліпих Гомерів України”. Можливо, тому, що саме не березень припадають Шевченкові роковини.
Шевченків “Кобзар” став поетичною книгою України. Але чи продовжується нині кобзарство в музичних вимірах, чи вже давно, наче музика середньовічного Провансу, стало етнографічним раритетом?
На щастя, традиція триває. І кобзарська, і бардівська, котра корінням своїм сягає тих же пластів народного мелосу, що в них віднаходили натхнення невмирущі Перебенді.
Наша київська кореспондентка Богдана Костюк запросила до студії студентку Київської консерваторії, виконавицю авторської пісні Олесю Найдюк.
Богдана Костюк
Олесю, якби Ви схарактеризували сучасну бардівську пісню? Наскільки вона зберегла давні традиції?
Олеся Найдюк
Гадаю, що авторська сучасна пісня існує на окремому просторі сама по собі. Є певна аудиторія, є люди, яким це подобається, і вони слухають тільки бардівську пісню.
Важко говорити щось про те, наскільки вона зберегла традиції. Може, в тій мірі, як воно залишилося в нас в крові, якісь інтонації.
Богдана Костюк
А до яких музичних традицій тяжієте Ви у своїй власній творчості?
Олеся Найдюк
Зараз сформувалося таке поняття, як бард-рок. Пісня, хоча вона написана для гітари, але коли написати до неї інструментовку, тобто аранжувати якось, то вона швидше буде підходити під напрямок рок-музики.
Богдана Костюк
Ви спілкуєтеся зі своїми колегами, відвідуючи концерти і фестивалі. А яке Ваше враження від фестивалів, які продояться в Україні? Я маю на увазі якраз фестиваль авторської пісні.
Олеся Найдюк
Саме позитивне враження. Як правило, барди роблять насамперед ставку на тексти. Власне, високий інтелектуальний рівень пісні, де йде обмін інформацією, обмін позитивними враженнями.
Ти зустрічаєш людей, які пишуть так само, як ти, і ти маєш змогу порівнювати себе з кимсь іншим.
Дуже добре, що в нас проводяться фестивалі україномовної бардівської пісні.
Звучить пісня у виконанні Олесі Найдюк
Олеся Найдюк
Я себе відчула бардом, коли поїхала на фестиваль україномовної бардівської пісні в Сумах “Українська хвиля”. А до того був фестиваль в Одесі “Простір любові”, але там я виконувала свої пісні під фортепіано. Власне, після Сум я себе прирахувала до бардів.
Богдана Костюк
Вам хотілося б, щоб у майбутньому Ваша бардівська творчість опинилася на першому плані?
Олеся Найдюк
Навіть не знаю. В мене виробилися якісь критерії щодо себе, я не дуже добре граю на гітарі.
Богдана Костюк
Олесю, наскільки реально в умовах України, якщо людина хоче займатися музикою, присвятити себе музиці, авторській пісні? Що потрібно, крім грошей і розкрути, для цього?
Олеся Найдюк
Звучить банально, але потрібне величезне бажання, тобто коли хотіти, то, враховуючи всі проти, можна насамперед чогось добитися. І потрібне якесь самовідречення від всього.
Павло Вольвач
Немало було співано кобзарських дум на майданах, і серед них чи не найбільше пісень саме про Правду і Кривду.
Живі вони і зараз, ці моральні антагонізми. І в дусі шевченкового імперативу наш колега Гурам Петріашвілі ставить своє слово на сторожі покривджених. Бо, на жаль, кривда трапляється і в нашому новому житті, часто нерозривно переплітаючись з правдою.
Гурам Петріашвілі
Одного разу я вже казав про те, що аморальні і навіть небезпечні гасла, котрі звучать в телевізійних рекламах. Наприклад, такі: “Світ належить першим!” або “Все і одразу!”
На жаль, я мав рацію. Ось підтвердження того. У газеті “Факти” (14.02.2004) надрукована інформація під заголовком: “В Миколаєві пітбультер’єр за командою хазяїна вбив двох жінок-бомжів.”
Чому ця, з дозволу сказати, людина, віддала команду? Точніше, чому він за допомогою страшної зброї, лютого пса, вбив собі подібних? Він, мабуть, зараховував себе до “перших”.
У нього було все. Бідна людина не змогла б собі дозволити пітбультер’єра. Його макаронами не нагодуєш.
Жив цей, пробачте, чоловік, приспівуючи, і була у нього лише одна проблема: продати зайвий будинок. А покупці відмовлялись купити будинок, тому що туди вчащали бомжі і влаштовували безлад. І тоді в голові господаря почали миготіти рекламні гасла.
“Не виходить у мене все і відразу, – подумав він. - Маю гарну квартиру, маю пітбуля, але не можу продати будинок і дістати додаткових грошей. Але світ належить першим, тобто мені. А ці бомжі що роблять? Вони, бачте, також хочуть жити? Але цим вони виказують претензію на невеличку частку світу.
Не буде цього! Фас, мій пітбультер’єре! Жери їх, нахабних!”
Вже котрий раз звертаюсь до рядків Марини Цвєтаєвої, великої страдниці і друга страдників. Рядки ці, як дзвін вселенських дзвонів, і безталанний той, хто не почув цього дзвону:
“Два врага в мірє у мєня: Голод голодних і ситость ситих.” Павло Вольвач
Але сумне і радісне, як правда і кривда, у світі завжди ходять поруч. Отож про радісне, а отже, знову про музику. Тільки вже не ту, що рокотала на майданах і шинках десь у Гетьманщині, а трохи іншу, сучаснішу. Хоча витоки її теж у давнині.
“Містері Джюс” – “Таємничий Сік” - так зветься група з Едінбурга, столиці Шотландії й міста-побратима Києва.
Нещодавно шотландські музиканти вперше завітали до нас, щоби заграти один-єдиний концерт зі своїм старим приятелем, лідером гурту “ВВ” Олегом Скрипкою.
Виступ відбувся в галереї “Лавра”, де погуляти на незвичайному шоу зібралося близько тисячі людей різного віку. І ніхто не залишився не втягнутим у той шалений драйв, що його утнули спершу гості, а за ними продовжив Скрипка.
У вихорі музичної веремії крутилася і Юка Гаврилова.
Юка Гаврилова
“Містері Джюс” роблять надзвичайно еклектичну, зібрану з усього світу по нотці, музику. Можна сказати, що майже під такі самі мотиви колись напивався у шотландських пабах Роберт Бернс, під такі самі магічні ритми танцювали чорношкірі невільники на майдані Конго у Новому Орлеані. Аналогічні гітарні рифи випилював у середині шістдесятих Джімі Гендрікс, а від сьогоднішньої поп-музики “Містері Джюс” взяли промовки реперів, на кшталт Емінема чи П’ятидесятитенцовика.
Олег Скрипка виступив у ролі диск-жокея. І теж незвичайного. Те, чим він зводив з розуму публіку, можна назвати “етно-диско”. Гралася східна й західна народна та естрадна музика, спеціально не найновіша, а та, що вже трохи призабута. Крутилися перемонтовані фрагменти з індійських фільмів, дуже смішні вкрай!
Сам Олег наспівував свої шлягери. Народ шаленів від “Підманула-підвела” й дивувався новому іміджу артиста. Колишній блондин Скрипка до цього шоу пофарбував собі волосся у чорний колір, тож виглядав, мов той герой-коханець з якогось арабського кіна.
Весело і жарко було у галереї “Лавра” - аж забувалося, що на вулиці періщить злий зимовий дощ, що Скрипка з “Таємничим Соком” від’їжджають завтра у Москву і невідомо, коли такий чудесний концерт може знову відбутися в Києві.
Павло Вольвач
Ми вже згадували про кобзарів, бардів та інших мандрованців-менестрелів. А хто ж нині в сучасному мистецькому житті не втомлюється нагадувати соціуму про його, сказати б, “обліко моралє”?
Звичайно, один з таких - Степан Процюк. Процюк, котрий з підліткових штанців літературного гурту “Нова дегенерація” встиг зрости до прози, яку багато хто вважає моралізаторською, дидактичною, а дехто ж потрактовує як досить цікаве явище.
Другі - явно у виграшній ситуації, поза як закидати Степанові літературну невправність віднедавна стало не зовсім безпечно. Це я інтуїтивно відчув, окинувши оком процюкову поставу.
Але хай скаже про все сам. Не бачились ми довго, тож поговорити було про що. Зокрема, і про різні письменницькі форми існування. Отож, “віта нова” від Процюка.
Степан Процюк
Я загалом вважаю, що кожна людина, принаймні, раз на кілька років так само, як і жінка, повинна міняти зачіску, кожна людина повинна міняти щось у своєму житті.
Я, наприклад, в минулому році почав ходити в атлетичний зал. Я почав трохи займатися спортом, але спорт зі спиртом не дуже сумісні, бо часом буває так, що раз на кілька місяців мене тягне трошки до спиртного. Проте спорт мені тут допомагає себе тримати в рамках.
Я, наприклад, почав вчити англійську мову, тому що соромно не знати англійської мову.
І тому півтора місяці я завершу свій третій роман “Тотем”, де є дві ментально-протилежні любовні історії.
Павло Вольвач
Він новий, останній, точніше, за написанням, а чи є він новий у мистецькому плані?
Степан Процюк
Ті люди, які читали мій роман, вважають, що це поки що мій найкращий роман з їхньої точки зору, це все, що я можу сказати. Тут дві ментально-протилежні любовні історії, така певна метафізика сексу в поєднанні тілесного і платонічного, чоловічого і жіночого.
Павло Вольвач
А про якісь інші форми буття Степана Процюк можна вести мову? Поки що ти себе бачиш лише в літературній формі, а, можливо, будуть якісь виходи і за ці межі?
Степан Процюк
Мені цього дуже хотілося б, тому що мені здається, що письменник повинен жити, а не жити тільки за письмовим столом – це дуже вузько. Письменник повинен любити життя, любити жінок, алкоголь, світанки, вечори, ранки, друзів і так далі. А коли життя зводиться тільки до письмового столу, в тому є щось глибоко ущербне.
Павло Вольвач
Власне, як писав один російський поет, “харашо і скушно бить поетом”.
Степан Процюк
Я абсолютно з цим згідний, тому що в якийсь момент я відчув, що я майже значну частину свого життя проживаю в своїх романах.
Я готовий до змін. Ну, принаймні, поки що. Мені здається, що така здатність – це ще, напевне, душевна молодість.
Павло Вольвач
Степане, я хотів би від філософічних нюансів нашої розмови насамкінець звернутися до більш приземленого, до буття щоденного.
Ми з тобою зустрілися якраз після надзвичайного з’їзду Спілки письменників. Як ти ставишся в світлі нашої розмови про “нове життя”, про “віта нову”, чи є якісь перспективи в Спілки письменників? Чи можливе її існування в якихось інших формах?
Степан Процюк
Це було б дуже бажано, тому що з моєї точки зору зараз Спілка така, як намагається себе декларувати. Це якась архаїчна структура. Щось треба міняти, щось там є таке архаїчне чи старомодне, а зараз зовсім інший час. Тобто, це було б необхідно Спілці змінюватися якось, це мала б бути якась профспілка...
Я не знаю – я над цими питаннями багато не думав.
Так ОУП – це необхідно модернізуватися, необхідно відчувати час, в який ми живемо.
Павло Вольвач
І при тому всьому, головними для письменника залишаються, мабуть його професія, його робочий стіл, його талан. Я думаю, що і більшість письменників, серед них і Степан Процюк, будуть писати насамперед.
Степан Процюк
Так. Я вже маю задуми 4-го роману. Його я хотів би написати про УПА.
Павло Вольвач
І на цьому, мабуть, поставимо крапку, бо, як кажуть, не наврочити. Дай Боже. Будемо чекати і вже поговоримо по виходу. Розкритикуємо або похвалимо - там буде видно. Дякую.
Отож, дорогі слухачі, читайте прозу, слухайте музику, гартуйте тіло і, звичайно ж, не забувайте за “ленгвіч інтернешнл”, тобто за англійську. Бай!
Говорить радіо “Свобода”!
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Березневі дні мимохіть навертають думку до кобзарів, цих, за висловом класика, “сліпих Гомерів України”. Можливо, тому, що саме не березень припадають Шевченкові роковини.
Шевченків “Кобзар” став поетичною книгою України. Але чи продовжується нині кобзарство в музичних вимірах, чи вже давно, наче музика середньовічного Провансу, стало етнографічним раритетом?
На щастя, традиція триває. І кобзарська, і бардівська, котра корінням своїм сягає тих же пластів народного мелосу, що в них віднаходили натхнення невмирущі Перебенді.
Наша київська кореспондентка Богдана Костюк запросила до студії студентку Київської консерваторії, виконавицю авторської пісні Олесю Найдюк.
Богдана Костюк
Олесю, якби Ви схарактеризували сучасну бардівську пісню? Наскільки вона зберегла давні традиції?
Олеся Найдюк
Гадаю, що авторська сучасна пісня існує на окремому просторі сама по собі. Є певна аудиторія, є люди, яким це подобається, і вони слухають тільки бардівську пісню.
Важко говорити щось про те, наскільки вона зберегла традиції. Може, в тій мірі, як воно залишилося в нас в крові, якісь інтонації.
Богдана Костюк
А до яких музичних традицій тяжієте Ви у своїй власній творчості?
Олеся Найдюк
Зараз сформувалося таке поняття, як бард-рок. Пісня, хоча вона написана для гітари, але коли написати до неї інструментовку, тобто аранжувати якось, то вона швидше буде підходити під напрямок рок-музики.
Богдана Костюк
Ви спілкуєтеся зі своїми колегами, відвідуючи концерти і фестивалі. А яке Ваше враження від фестивалів, які продояться в Україні? Я маю на увазі якраз фестиваль авторської пісні.
Олеся Найдюк
Саме позитивне враження. Як правило, барди роблять насамперед ставку на тексти. Власне, високий інтелектуальний рівень пісні, де йде обмін інформацією, обмін позитивними враженнями.
Ти зустрічаєш людей, які пишуть так само, як ти, і ти маєш змогу порівнювати себе з кимсь іншим.
Дуже добре, що в нас проводяться фестивалі україномовної бардівської пісні.
Звучить пісня у виконанні Олесі Найдюк
Олеся Найдюк
Я себе відчула бардом, коли поїхала на фестиваль україномовної бардівської пісні в Сумах “Українська хвиля”. А до того був фестиваль в Одесі “Простір любові”, але там я виконувала свої пісні під фортепіано. Власне, після Сум я себе прирахувала до бардів.
Богдана Костюк
Вам хотілося б, щоб у майбутньому Ваша бардівська творчість опинилася на першому плані?
Олеся Найдюк
Навіть не знаю. В мене виробилися якісь критерії щодо себе, я не дуже добре граю на гітарі.
Богдана Костюк
Олесю, наскільки реально в умовах України, якщо людина хоче займатися музикою, присвятити себе музиці, авторській пісні? Що потрібно, крім грошей і розкрути, для цього?
Олеся Найдюк
Звучить банально, але потрібне величезне бажання, тобто коли хотіти, то, враховуючи всі проти, можна насамперед чогось добитися. І потрібне якесь самовідречення від всього.
Павло Вольвач
Немало було співано кобзарських дум на майданах, і серед них чи не найбільше пісень саме про Правду і Кривду.
Живі вони і зараз, ці моральні антагонізми. І в дусі шевченкового імперативу наш колега Гурам Петріашвілі ставить своє слово на сторожі покривджених. Бо, на жаль, кривда трапляється і в нашому новому житті, часто нерозривно переплітаючись з правдою.
Гурам Петріашвілі
Одного разу я вже казав про те, що аморальні і навіть небезпечні гасла, котрі звучать в телевізійних рекламах. Наприклад, такі: “Світ належить першим!” або “Все і одразу!”
На жаль, я мав рацію. Ось підтвердження того. У газеті “Факти” (14.02.2004) надрукована інформація під заголовком: “В Миколаєві пітбультер’єр за командою хазяїна вбив двох жінок-бомжів.”
Чому ця, з дозволу сказати, людина, віддала команду? Точніше, чому він за допомогою страшної зброї, лютого пса, вбив собі подібних? Він, мабуть, зараховував себе до “перших”.
У нього було все. Бідна людина не змогла б собі дозволити пітбультер’єра. Його макаронами не нагодуєш.
Жив цей, пробачте, чоловік, приспівуючи, і була у нього лише одна проблема: продати зайвий будинок. А покупці відмовлялись купити будинок, тому що туди вчащали бомжі і влаштовували безлад. І тоді в голові господаря почали миготіти рекламні гасла.
“Не виходить у мене все і відразу, – подумав він. - Маю гарну квартиру, маю пітбуля, але не можу продати будинок і дістати додаткових грошей. Але світ належить першим, тобто мені. А ці бомжі що роблять? Вони, бачте, також хочуть жити? Але цим вони виказують претензію на невеличку частку світу.
Не буде цього! Фас, мій пітбультер’єре! Жери їх, нахабних!”
Вже котрий раз звертаюсь до рядків Марини Цвєтаєвої, великої страдниці і друга страдників. Рядки ці, як дзвін вселенських дзвонів, і безталанний той, хто не почув цього дзвону:
“Два врага в мірє у мєня: Голод голодних і ситость ситих.” Павло Вольвач
Але сумне і радісне, як правда і кривда, у світі завжди ходять поруч. Отож про радісне, а отже, знову про музику. Тільки вже не ту, що рокотала на майданах і шинках десь у Гетьманщині, а трохи іншу, сучаснішу. Хоча витоки її теж у давнині.
“Містері Джюс” – “Таємничий Сік” - так зветься група з Едінбурга, столиці Шотландії й міста-побратима Києва.
Нещодавно шотландські музиканти вперше завітали до нас, щоби заграти один-єдиний концерт зі своїм старим приятелем, лідером гурту “ВВ” Олегом Скрипкою.
Виступ відбувся в галереї “Лавра”, де погуляти на незвичайному шоу зібралося близько тисячі людей різного віку. І ніхто не залишився не втягнутим у той шалений драйв, що його утнули спершу гості, а за ними продовжив Скрипка.
У вихорі музичної веремії крутилася і Юка Гаврилова.
Юка Гаврилова
“Містері Джюс” роблять надзвичайно еклектичну, зібрану з усього світу по нотці, музику. Можна сказати, що майже під такі самі мотиви колись напивався у шотландських пабах Роберт Бернс, під такі самі магічні ритми танцювали чорношкірі невільники на майдані Конго у Новому Орлеані. Аналогічні гітарні рифи випилював у середині шістдесятих Джімі Гендрікс, а від сьогоднішньої поп-музики “Містері Джюс” взяли промовки реперів, на кшталт Емінема чи П’ятидесятитенцовика.
Олег Скрипка виступив у ролі диск-жокея. І теж незвичайного. Те, чим він зводив з розуму публіку, можна назвати “етно-диско”. Гралася східна й західна народна та естрадна музика, спеціально не найновіша, а та, що вже трохи призабута. Крутилися перемонтовані фрагменти з індійських фільмів, дуже смішні вкрай!
Сам Олег наспівував свої шлягери. Народ шаленів від “Підманула-підвела” й дивувався новому іміджу артиста. Колишній блондин Скрипка до цього шоу пофарбував собі волосся у чорний колір, тож виглядав, мов той герой-коханець з якогось арабського кіна.
Весело і жарко було у галереї “Лавра” - аж забувалося, що на вулиці періщить злий зимовий дощ, що Скрипка з “Таємничим Соком” від’їжджають завтра у Москву і невідомо, коли такий чудесний концерт може знову відбутися в Києві.
Павло Вольвач
Ми вже згадували про кобзарів, бардів та інших мандрованців-менестрелів. А хто ж нині в сучасному мистецькому житті не втомлюється нагадувати соціуму про його, сказати б, “обліко моралє”?
Звичайно, один з таких - Степан Процюк. Процюк, котрий з підліткових штанців літературного гурту “Нова дегенерація” встиг зрости до прози, яку багато хто вважає моралізаторською, дидактичною, а дехто ж потрактовує як досить цікаве явище.
Другі - явно у виграшній ситуації, поза як закидати Степанові літературну невправність віднедавна стало не зовсім безпечно. Це я інтуїтивно відчув, окинувши оком процюкову поставу.
Але хай скаже про все сам. Не бачились ми довго, тож поговорити було про що. Зокрема, і про різні письменницькі форми існування. Отож, “віта нова” від Процюка.
Степан Процюк
Я загалом вважаю, що кожна людина, принаймні, раз на кілька років так само, як і жінка, повинна міняти зачіску, кожна людина повинна міняти щось у своєму житті.
Я, наприклад, в минулому році почав ходити в атлетичний зал. Я почав трохи займатися спортом, але спорт зі спиртом не дуже сумісні, бо часом буває так, що раз на кілька місяців мене тягне трошки до спиртного. Проте спорт мені тут допомагає себе тримати в рамках.
Я, наприклад, почав вчити англійську мову, тому що соромно не знати англійської мову.
І тому півтора місяці я завершу свій третій роман “Тотем”, де є дві ментально-протилежні любовні історії.
Павло Вольвач
Він новий, останній, точніше, за написанням, а чи є він новий у мистецькому плані?
Степан Процюк
Ті люди, які читали мій роман, вважають, що це поки що мій найкращий роман з їхньої точки зору, це все, що я можу сказати. Тут дві ментально-протилежні любовні історії, така певна метафізика сексу в поєднанні тілесного і платонічного, чоловічого і жіночого.
Павло Вольвач
А про якісь інші форми буття Степана Процюк можна вести мову? Поки що ти себе бачиш лише в літературній формі, а, можливо, будуть якісь виходи і за ці межі?
Степан Процюк
Мені цього дуже хотілося б, тому що мені здається, що письменник повинен жити, а не жити тільки за письмовим столом – це дуже вузько. Письменник повинен любити життя, любити жінок, алкоголь, світанки, вечори, ранки, друзів і так далі. А коли життя зводиться тільки до письмового столу, в тому є щось глибоко ущербне.
Павло Вольвач
Власне, як писав один російський поет, “харашо і скушно бить поетом”.
Степан Процюк
Я абсолютно з цим згідний, тому що в якийсь момент я відчув, що я майже значну частину свого життя проживаю в своїх романах.
Я готовий до змін. Ну, принаймні, поки що. Мені здається, що така здатність – це ще, напевне, душевна молодість.
Павло Вольвач
Степане, я хотів би від філософічних нюансів нашої розмови насамкінець звернутися до більш приземленого, до буття щоденного.
Ми з тобою зустрілися якраз після надзвичайного з’їзду Спілки письменників. Як ти ставишся в світлі нашої розмови про “нове життя”, про “віта нову”, чи є якісь перспективи в Спілки письменників? Чи можливе її існування в якихось інших формах?
Степан Процюк
Це було б дуже бажано, тому що з моєї точки зору зараз Спілка така, як намагається себе декларувати. Це якась архаїчна структура. Щось треба міняти, щось там є таке архаїчне чи старомодне, а зараз зовсім інший час. Тобто, це було б необхідно Спілці змінюватися якось, це мала б бути якась профспілка...
Я не знаю – я над цими питаннями багато не думав.
Так ОУП – це необхідно модернізуватися, необхідно відчувати час, в який ми живемо.
Павло Вольвач
І при тому всьому, головними для письменника залишаються, мабуть його професія, його робочий стіл, його талан. Я думаю, що і більшість письменників, серед них і Степан Процюк, будуть писати насамперед.
Степан Процюк
Так. Я вже маю задуми 4-го роману. Його я хотів би написати про УПА.
Павло Вольвач
І на цьому, мабуть, поставимо крапку, бо, як кажуть, не наврочити. Дай Боже. Будемо чекати і вже поговоримо по виходу. Розкритикуємо або похвалимо - там буде видно. Дякую.
Отож, дорогі слухачі, читайте прозу, слухайте музику, гартуйте тіло і, звичайно ж, не забувайте за “ленгвіч інтернешнл”, тобто за англійську. Бай!
Говорить радіо “Свобода”!
