Київ, 20 березня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Насамперед короткий анонс:
“Я така собі, гуцулка, що хочу, то і буду говорити. Хіба що язика мені вирвуть, тоді замовкну. І слухати буду, і зумію це зробити в будь-якому випадку. І читати буду. Засудили газету “Сільські вісті”, яка дотепер мене не цікавила - пішла і виписала, і не одна я така. І не дасте їй виходити, то не я одна стану їй в оборону”.
“На такий вчинок Олександра Мороза я не сподівався навіть у страшному сні”.
“Прошу вас, підніміть питання з приводу референдуму стосовно ЄЕПу, (Єдиного Економічного Простору), бо коли нас туди впруть, то це буде вже повний гаплик! Це майже смерть!”.
“Хіба може почувати себе людина вільною, коли кожного дня мало не божеволіє від галасу про успіхи теперішньої влада через усі засоби масової інформації”.
Це були окремі фрагменти із телефонного дзвінка та озвучених листів, які, серед іншого, прозвучать у сьогоднішній передачі.
Залишайтеся з нами на хвилях Радіо “Свобода”.
Спершу пропоную послухати нашу слухачку Антоніну Спільну зі села Кутище Івано-Франківської області, яка зателефонувала до нашого київського корпункту:
“Я така собі, гуцулка, що хочу, то і буду говорити. Хіба що язика мені вирвуть, тоді замовкну. І слухати буду, і зумію це зробити в будь-якому випадку. І читати буду. Засудили газету “Сільські вісті”, яка дотепер мене не цікавила – пішла і виписала, і не одна я така. І не дасте її виходити, то напевне, і не я одна стану в її оборону.
Загнали радіо “Свобода” на короткі хвилі, то терпляче кожного вечора вишукує той знайомий голос української придушеної свободи серед шумів, зойків і болів всього світу.
І дуже шкодую, що тут у нас серед гір не можемо мати “5 каналу”. Щиро вдячна розповсюджувачам газети “Без цензури”, “Нація і держава”, які доносять слова правди до нас українців, які вболівають за долю моєї найкращої країни в світі. Це ж бо доля і моїх краян, і моєї родини, і моїх дітей і внуків. Ну, як вона мені може бути байдужа?
Згадаймо історію України. Розганяли осередки культури, ось так, як розганяли Спілку письменників Яворівського. Український цвіт нації вже гинув на Соловках. Тепер Соловки далеко, але культуру має бути підпорядкована владі.
З якої це рації письменництво може мати іншу думку, як Ви і Ваші олігархи, пане Президенте? Чи Ви рахуєте себе за еталон культури в Україні? А те, що чинити несправедливо є аморально? Чи для совєцького парторга, який читав твори Леніна і розбирав на бюро анонімки є вищий прояв культури? Ваша культура стала для мене особисто зрозуміла і зовсім недавно.
Втікати кожний раз від святкування Шевченківських днів, які є святинею для українського народу. Не осягнути, що одна із багатьох дружин гарему султана Брунею ніяк не підходить під статут ордену Княгині Ольги. За що ж вона отримала цю нагороду?
Ось вона ваша культура – чинити зло з українськими святинями, чинити несправедливість над українським письменництвом, збиткуєте українське слово, яке Тарас поставив нам на сторожі, затулюєте рота тим, хто має інакшу думку, як Ви.
А що ж тоді казати про того не дуже культурного “пана” Данилка, коли його Верка Смердючка збиткує над святинею держави гімном України, а його виборювали мої предки, предки моїх краян, і знаю багатьох людей, які слухають його зі сльозами на очах, бо їхні побратими помирали зі словами на вустах “Слава Україні”.
А оце трансвеститне своїми ногами торочать по всій сцені те, що по всій сцені для мене і моїх краян є найсвятішим тому і Ви і “пан” Данилко для мене знаходитесь на одному рівні культури, хоч деколи й маємо честь бачити Вас на культурних мироприємствах.
Але будь-яка гуцулка з глухого гірського села, яка ніколи не бачила чи не чула опери чи симфонічного оркестру стоїть на значно вищому рівні культури, бо має святість у душі, має свою духовність, тому шанує свою мову, і свою своєрідну культуру, і свою пісню, не кажучи вже про такі національні святині, як прапор, гімн, чи нагороди України.
Таких, як я більшість в Україні, то чому Ви, пане Президент, і Ваші “саприкіни”, “данилкови”, “околітенкові” і ті, що керують культурою в Україні, чому Ви думаєте, що можете судити культуру, а чи представляти її?
Більшість українських громадян поважають Божі закони і є культурними людьми, а Ви на їхньому фоні виглядаєте досить непривабливо і тому боїтеся втратити владу, а значить і статки.
І ось тому на всіх радіо і телеканалах ми бачимо очима лиш один еталон культури – Вас і Ваших прибічників. І Ваші вояжі по закордонах і закрутка чиновництва у Вашому кабінеті, і могутні хори славослов’я в Вашу честь, і Ваші уряди на чолі з паном Януковичем, який вже обгриз зі своїми зростаючими показниками, і все це на фоні російської естради, засилля російської мови, зомбування українського громадянина насиллям, терором бандитських фільмів, тощо.
А де ж поділася точка зору опозиції, чи думаєте, що Ваша точка зору не підлягає сумніву? Ось вона, поєднання вашої культури з вашою свободою слова.
Антоніна Спільна, дочка Рози і Петра, селище Кути, що на Косівщині.
Переходимо до листа, якого ми отримали з Києва за підписом “пересічний українець”:
“Шановні друзі! Не певний, чи маю право Вас так називати, тим більше, що підписався під листом так банально. Вибачайте! Але хочу звернути Вашу увагу на те, що сталося 3 лютого, коли у Верховній Раді голосували за політреформу.
До останнього дня був упевнений в порядності і послідовності Олександра Мороза. У цьому переконував і свого приятеля і постійного опонента і, такого ж аматора у політиці як і я, але - скептика і тверезого реаліста. Він спростовував мої аргументи, наголошуючи на тому, що в Олександра Мороза дуже довгий хвіст минулого і він - не ящірка, щоб його ненароком десь загубити. Й тому, лідер Соціалістичної партії України, як дуже спритний політик і гравець на політичному полі України, може забити гол і у власні ворота, коли боляче наступлять на того хвоста.
В черговий раз мене підвела українська простота і віра у шляхетність цього політика, наміри і вчинки якого діаметрально протилежні.
Зневіра у порядності лідерів опозиції сягнула критичної межі. На такий вчинок Олександра Мороза я не сподівався навіть у страшному сні. Аргументи Вінського, Рудьковського і Мороза щодо їхнього голосування разом із “парламентською більшістю”, мене не переконали.
Звичайно, Петро Симоненко був і залишається маріонеткою влади, хоча і публічно називає її злочинною.
Олександр Мороз тепер виглядає як - дволикий Янус. Одна маска якого символізує послідовного демократа, борця з антинародним режимом. А інша – зображає могильника, який кладе у домовину свою маску і хоронить демократію соціалістів.
Події 3 лютого у Верховній Раді стали холодним дощем для полум’яних прихильників популяризатора партійного егоцентризму. Хотілося б вірити, що вчинок лідера Соціалістичної партії не стане прикладом для Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко в реалізації тих чи інших партійних чи власних амбіційних планів. А те що сталося, лише зміцнить і загартує опозицію у послідовній боротьбі за кращу долю України, бо послідовність – запорука успіху.
З повагою, “пересічний українець” .
Серед наших постійних не лише слухачів, а й дописувачів – Равіль Ісламов із міста Ізмаїла, що на Одещині. Щоправда, цього разу, ми вирішили самі йому зателефонувати.
Пан Ісламов не приховує своїх політичних симпатій, вони на боці опозиції, насамперед – блоку Юлії Тимошенко.
Однак у монолозі Равіля Ісламова йтиметься про всю українську опозицію. Її нинішні дії і тактика мешканця Одеської області не зовсім влаштовують. І ось чому.
Равіль Ісламов:
Опозиція, це більше в мене болить, дуже повільно діє і події розвивається дуже повільно, а влада навпроти дуже швидко, дуже організовано, дисципліновано і дуже вміло, неначе Медведчук і Кучма користуються військовими науками.
А в стані опозиції тривають якісь розмови, домовленості, які не рухаються. Не бачу ніяких результатів. Наче були переговори між Тимошенко, Ющенком, Морозом, а результатів нема. Здається, що ми втрачаємо час. Я співчуває опозиції.
І те, що ми не зробили зараз може потім нам не поверне ціла безодня вічності і ми не зможемо наздогнати те, що ми втрачаємо зараз. Від опозиції я чекаю і мені здається, що зараз не чекати треба травня, повинні бути певні домовленості між лідерами опозиціями і бути єдиний кандидат від всіх опозиційних сил.
По-перше, зараз передвиборчі штаби уже формуються від “НУ” і вже зараз заккладається той кістяк, який буде працювати на виборах. І нема в цих кадрах, в цих штатних розкладах злука з Тимошенко, з партією соціалістів, немає місця вже в штабах “НУ”.
І в маленьких містечках і селах люди вже поділилися на “нашеукраїнців”, на “бютівців”, на соціалістів. І це, може, в Києві вони швидко об’єднаються, але в селах і містах вони вже розділилися і об’єднати їх буде дуже важко. Коли на горі в Києві не договоряться вже зараз, потім буде запізно.
Це біда всіх. І Мороза, який хоче досягти найбільшого. Він хоче більше взяти від політичної реформи, від тих ситуацій, що зараз створилася в Україні. Віктор Ющенко діє з повірністю, якій нема виправдання. Юлія Тимошенко теж зайняла позицію якогось очікування. Петро Симоненко і той зрозуміло, я не буду коментувати його дії. Це, мабуть, кожна людина зрозуміє.
Але от Юлія Тимошенко, якій я дуже співчуваю і дуже підтримую її. Вона зовсім зникла в тіні Віктора Ющенка. Час втрачено і я знову повторюю, те що ми не зробили цієї миті ми будемо потім наздоганяти цілу вічність”.
Це був Равіль Ісламов із міста Ізмаїла, що на Одещині.
Критичні зауваження на адресу опозиції висловлює і наш слухач із Полтави Володимир Гнітько у своїй короткій репліці, яку він надіслав електронною поштою:
“Де опозиція? Чого вона мовчить? Тільки на “Свободі” можуть говорити та плакатись!
Невже вони думають домовитися десь там у високих кабінетах?
Гріш ціна такій опозиції! Володимир Гнітько, Полтава”.
А ось ще одна коротка репліка з електронного листа без підпису:
“Жителі містечка Олесько, що на Львівщині дуже переживають за долю України, за майбутні вибори, тому просять передати через Радіо “Свобода” в усі українські церкви клич: помолитися, до Господа, щоб він дав доброго провідника для України”.
А зараз у дикторському читанні прозвучить частина досить об’ємного послання від Леоніда Васильєва із Херсона, інваліда Чорнобиля, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, пенсіонера, ветерана праці. Пан Васильєв порушує чимало болючих питань.
Леонід Васильєв:
“Дорога “Свобода”!
Я - Ваш постійний слухач та шанувальник. Якось, навіть, писав Вам, а зараз знову не втримався від спокуси ще раз написати. Адже Радіо “Свобода” - то єдина в Україні демократична, незалежна та патріотична станція. Так, так - патріотична!
Загалом, в українських радіостанціях є багато патріотичних людей, які подають чимало чудових передач, але ж вони сидять із кляпом у горлянці. А тому - вони можуть проявити свій патріотизм лише обмежено: в передачах про історію, мову, культуру. Але ж ці програми майже недоступні людям, бо вони не транслюються на найпоширеніших FM діапазонах.
Але, зрозуміло, що справжній патріотизм може продемонструвати - тільки вільна людина. А про свободу слова та права людини в Україні, поки що, дуже важко говорити.
Хіба може почувати себе людина вільною, коли кожного дня мало не божеволіє від галасу про успіхи теперішньої влада через усі засоби масової інформації. Божеволіє - від безкінечного паплюження опозиції, якій не дають ані найменшого шансу відмитися від того бруду, яким її так рясно поливають.
А що ж відбувається у реальному житті? Скажімо, я, інвалід Чорнобиля, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, дуже хворію, без кінця лікуюсь: у лікарнях, поліклініках, санаторіях, а решту часу вдома То ж я постійно перебуваю в дуже напруженому нервовому стані. Для мене хоч щось приємне, або хоча б не подразливе - рівнозначне виживанню. Але, про приємне - годі й говорити!
Проте, я ніколи не скиглю з приводу численних соціальних негараздів, яких зараз безліч. Хоча і дуже мене засмучує жорстоке ставлення до чорнобильців. Держава вже заборгувала мені величезну кількість чорнобильських продовольчих “кошиків”. Не отримав досі відшкодування коштів за квитки до санаторію (минуло два з половиною роки), не отримав очікуваного підвищення пенсії, а зараз ще й припинили видавати ліки за безкоштовними рецептами. А якщо врахувати й постійне зростання цін (у тому числі й на хліб) та комунальні послуги, то просто стає страшно жити. Проте, це все можна пережити, якби морально не принижували щоденно.
Мене духовно знищує - повна втрата інформаційного простору на користь “статєгічєскава партньора”. У більшості засобів масової інформації - ми вже не можемо почути державної мови. Ми - не в змозі придбати українську книгу, а про журнал і нічого мріяти.
Час від часу буваю і в нашій столиці, яка не вельми шановано зустрічає мене чужою мовою, бо ще не стала справжнім українським містом. Мабуть вже за традицією я зупиняюся чи не перед кожним кіоском, із сумом дивлюся на силу-силенну неукраїнських журналів (не тільки мовою, а головне, і за духом): “Натали”, “Хозяюшка”, “Вот так!”, “Сигнал”, “Сад и огород”, “Дачник” і багато іншого подібного. Завжди запитую: “Чи можна у вас придбати український журнал?”, а відповідь майже завжди одно і та ж: “У нас такіх не биваєт!”, та ще й із презирством.
Власне, ми вже добре бачимо - засилля всього російського із втратою інформаційного простору, аж до загрози національній безпеці. Знову без кінця нас нашпиговують безкінечними російськими серіалами, “Русскім радіо”, із велетенською помпою готують російські програми “с участієм украінцев” для загальнодержавного показу на телебаченні. А тому й не дивно, що навіть на моєму власному прикладі, моя українська родина, яка живе у злагоді, стосовно української мови виглядає так: Син каже: “Ані мєня научілі ґаваріть только па-русскі, то тєпєрь пускай і атучают, еслі ето ім нада”. А молодша дочка якось погодилась розмовляти зі мною українською мовою, а потім сказала: “Папа! Ето у мєня бил какой-то бзік (! ! ! ), так што етава больше не будєт”. Дружина також ігнорує усі мої заклики розмовляти хоч б вдома нашою мовою, а усі інші поза родиною - красномовно мовчать. Ось так! Доборолась Україна до самого краю!
А минулого року, перебуваючи у Тернополі, Гусятині, Кам''янець-Подільському та Львові, я був просто приголомшений, що і там відбувається не менше зросійщення, ніж у нас. Якось в Гусятині, дізнавшись, що я з Півдня, такий же немолодий чоловік, як і я, запитав мене: “А чи не здається вам, що до нас знову влізе Москва? Як на це дивляться там, на Півдні?” На це я йому із сумом відповів: “Та вона ще й не вилазила від нас, тим більше, що самі українці її не відпускають”. На це він тільки з розпачем почесав потилицю і мовчки пішов.
Я не можу погодитись з тими думками, які зараз накидають українцеві, що культура має бути відділена від політики та “вільно” боротись за виживання в умовах ринкової економіки. Тобто, знесилена більш як 300-літнім нищенням, українська культура має вільно боротись з тією, яка накидалась нашому народу нищівними численними указами та постановами російських імперій, як царської, так і радянської!
Згадайте, чому усі імперії насамперед знищували культури та мови поневолених народів? А тому, що зденаціоналізованим народом - можна керувати як заманеться, у своїх інтересах”.
Це була лише частина листа Леоніда Васильєва із Херсона, інваліда Чорнобиля, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, пенсіонера, ветерана праці.
І знову коротка репліка з електронної пошти:
“З великим задоволенням сприйняв вістку про збільшення часу мовлення Радіо “Свобода”.
Нехай більше українців чують правдиву інформацію.
Ваш постійний слухач, Ігор Гудима”.
Нам приємно, що ми отримали такий відгук від пана Гудими. Але, мушу внести певні роз’яснення, бо коли ми вперше подавали згадану вістку, то не зовсім точно висловилися.
Від 12 квітня ми збільшуємо радіомовлення, але йдеться лише про збільшення на одну годину оригінального мовлення. Тобто, на даний час, у робочі дні, ми виходимо в ефір із 5-ма годинами. Одна з них, ранкова година - це повторення з попереднього дня передач “Україна і Світ” та “Україна регіональна”. Від 12 квітня усі 5 годин наших передач будуть оригінальними - у вечері три години і зранку – дві. А починатимуться вечірні передачі на годину раніше – о 19 годині за київським час. І першою виходитиме в ефір наша нова передача - про найважливіші події в Україні та у Світі.
Також повідомлю про ще дві зміни.
Для тих, хто слухає наші передачі через сателітне телебачення, через супутник “Hotbird-3”, повідомляємо, що від 22 березня міняється один із технічних параметрів. Змінюється швидкість потоку із 12800 на 27500. Повторюю, від 22 березня змінюється швидкість потоку із 12800 на 27500.
Інша зміна - стосується переходу на літній час від 28 березня. Ми змінюємо частоти на коротких хвилях і сподіваємося, що це покращить якість нашого сигналу. Про наші нові частоти на коротких хвилях від 28 березня ми повідомлятимемо у найближчі дні.
А на завершення передачі прозвучить невелике послання від киянки Катерини Круліковської:
“День добрий, шановні пані та панове!
Я розумію, що Вам зараз дуже тяжко. Висловлюю співчуття з приводу смерті вашого колеги у Полтаві. Але Ви тепер може краще зрозумієте як нам важко. І таке було усе життя!
Прошу вас, підніміть питання з приводу референдуму стосовно ЄЕПу, (Єдиного Економічного Простору), бо коли нас туди впруть, то це буде вже повний гаплик! Це майже смерть!
З нами завжди так боролись! Ви кажете чому не виходите на вулиці? Бо страх у кожній кліточці організму. І це не можна назвати життям. Питання про ЄЕП треба піднімати не лише на радіо, а нехай керівники “нормальних” країн відкривають очі. Бо Росія для України - це смерть!
З повагою, Катерина Круліковська”.
Це все на сьогодні, шановні слухачі. Час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
Цього разу з Вами був Петро Кагуй.
Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!
На все добре! До наступних зустрічей в ефірі!
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Насамперед короткий анонс:
“Я така собі, гуцулка, що хочу, то і буду говорити. Хіба що язика мені вирвуть, тоді замовкну. І слухати буду, і зумію це зробити в будь-якому випадку. І читати буду. Засудили газету “Сільські вісті”, яка дотепер мене не цікавила - пішла і виписала, і не одна я така. І не дасте їй виходити, то не я одна стану їй в оборону”.
“На такий вчинок Олександра Мороза я не сподівався навіть у страшному сні”.
“Прошу вас, підніміть питання з приводу референдуму стосовно ЄЕПу, (Єдиного Економічного Простору), бо коли нас туди впруть, то це буде вже повний гаплик! Це майже смерть!”.
“Хіба може почувати себе людина вільною, коли кожного дня мало не божеволіє від галасу про успіхи теперішньої влада через усі засоби масової інформації”.
Це були окремі фрагменти із телефонного дзвінка та озвучених листів, які, серед іншого, прозвучать у сьогоднішній передачі.
Залишайтеся з нами на хвилях Радіо “Свобода”.
Спершу пропоную послухати нашу слухачку Антоніну Спільну зі села Кутище Івано-Франківської області, яка зателефонувала до нашого київського корпункту:
“Я така собі, гуцулка, що хочу, то і буду говорити. Хіба що язика мені вирвуть, тоді замовкну. І слухати буду, і зумію це зробити в будь-якому випадку. І читати буду. Засудили газету “Сільські вісті”, яка дотепер мене не цікавила – пішла і виписала, і не одна я така. І не дасте її виходити, то напевне, і не я одна стану в її оборону.
Загнали радіо “Свобода” на короткі хвилі, то терпляче кожного вечора вишукує той знайомий голос української придушеної свободи серед шумів, зойків і болів всього світу.
І дуже шкодую, що тут у нас серед гір не можемо мати “5 каналу”. Щиро вдячна розповсюджувачам газети “Без цензури”, “Нація і держава”, які доносять слова правди до нас українців, які вболівають за долю моєї найкращої країни в світі. Це ж бо доля і моїх краян, і моєї родини, і моїх дітей і внуків. Ну, як вона мені може бути байдужа?
Згадаймо історію України. Розганяли осередки культури, ось так, як розганяли Спілку письменників Яворівського. Український цвіт нації вже гинув на Соловках. Тепер Соловки далеко, але культуру має бути підпорядкована владі.
З якої це рації письменництво може мати іншу думку, як Ви і Ваші олігархи, пане Президенте? Чи Ви рахуєте себе за еталон культури в Україні? А те, що чинити несправедливо є аморально? Чи для совєцького парторга, який читав твори Леніна і розбирав на бюро анонімки є вищий прояв культури? Ваша культура стала для мене особисто зрозуміла і зовсім недавно.
Втікати кожний раз від святкування Шевченківських днів, які є святинею для українського народу. Не осягнути, що одна із багатьох дружин гарему султана Брунею ніяк не підходить під статут ордену Княгині Ольги. За що ж вона отримала цю нагороду?
Ось вона ваша культура – чинити зло з українськими святинями, чинити несправедливість над українським письменництвом, збиткуєте українське слово, яке Тарас поставив нам на сторожі, затулюєте рота тим, хто має інакшу думку, як Ви.
А що ж тоді казати про того не дуже культурного “пана” Данилка, коли його Верка Смердючка збиткує над святинею держави гімном України, а його виборювали мої предки, предки моїх краян, і знаю багатьох людей, які слухають його зі сльозами на очах, бо їхні побратими помирали зі словами на вустах “Слава Україні”.
А оце трансвеститне своїми ногами торочать по всій сцені те, що по всій сцені для мене і моїх краян є найсвятішим тому і Ви і “пан” Данилко для мене знаходитесь на одному рівні культури, хоч деколи й маємо честь бачити Вас на культурних мироприємствах.
Але будь-яка гуцулка з глухого гірського села, яка ніколи не бачила чи не чула опери чи симфонічного оркестру стоїть на значно вищому рівні культури, бо має святість у душі, має свою духовність, тому шанує свою мову, і свою своєрідну культуру, і свою пісню, не кажучи вже про такі національні святині, як прапор, гімн, чи нагороди України.
Таких, як я більшість в Україні, то чому Ви, пане Президент, і Ваші “саприкіни”, “данилкови”, “околітенкові” і ті, що керують культурою в Україні, чому Ви думаєте, що можете судити культуру, а чи представляти її?
Більшість українських громадян поважають Божі закони і є культурними людьми, а Ви на їхньому фоні виглядаєте досить непривабливо і тому боїтеся втратити владу, а значить і статки.
І ось тому на всіх радіо і телеканалах ми бачимо очима лиш один еталон культури – Вас і Ваших прибічників. І Ваші вояжі по закордонах і закрутка чиновництва у Вашому кабінеті, і могутні хори славослов’я в Вашу честь, і Ваші уряди на чолі з паном Януковичем, який вже обгриз зі своїми зростаючими показниками, і все це на фоні російської естради, засилля російської мови, зомбування українського громадянина насиллям, терором бандитських фільмів, тощо.
А де ж поділася точка зору опозиції, чи думаєте, що Ваша точка зору не підлягає сумніву? Ось вона, поєднання вашої культури з вашою свободою слова.
Антоніна Спільна, дочка Рози і Петра, селище Кути, що на Косівщині.
Переходимо до листа, якого ми отримали з Києва за підписом “пересічний українець”:
“Шановні друзі! Не певний, чи маю право Вас так називати, тим більше, що підписався під листом так банально. Вибачайте! Але хочу звернути Вашу увагу на те, що сталося 3 лютого, коли у Верховній Раді голосували за політреформу.
До останнього дня був упевнений в порядності і послідовності Олександра Мороза. У цьому переконував і свого приятеля і постійного опонента і, такого ж аматора у політиці як і я, але - скептика і тверезого реаліста. Він спростовував мої аргументи, наголошуючи на тому, що в Олександра Мороза дуже довгий хвіст минулого і він - не ящірка, щоб його ненароком десь загубити. Й тому, лідер Соціалістичної партії України, як дуже спритний політик і гравець на політичному полі України, може забити гол і у власні ворота, коли боляче наступлять на того хвоста.
В черговий раз мене підвела українська простота і віра у шляхетність цього політика, наміри і вчинки якого діаметрально протилежні.
Зневіра у порядності лідерів опозиції сягнула критичної межі. На такий вчинок Олександра Мороза я не сподівався навіть у страшному сні. Аргументи Вінського, Рудьковського і Мороза щодо їхнього голосування разом із “парламентською більшістю”, мене не переконали.
Звичайно, Петро Симоненко був і залишається маріонеткою влади, хоча і публічно називає її злочинною.
Олександр Мороз тепер виглядає як - дволикий Янус. Одна маска якого символізує послідовного демократа, борця з антинародним режимом. А інша – зображає могильника, який кладе у домовину свою маску і хоронить демократію соціалістів.
Події 3 лютого у Верховній Раді стали холодним дощем для полум’яних прихильників популяризатора партійного егоцентризму. Хотілося б вірити, що вчинок лідера Соціалістичної партії не стане прикладом для Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко в реалізації тих чи інших партійних чи власних амбіційних планів. А те що сталося, лише зміцнить і загартує опозицію у послідовній боротьбі за кращу долю України, бо послідовність – запорука успіху.
З повагою, “пересічний українець” .
Серед наших постійних не лише слухачів, а й дописувачів – Равіль Ісламов із міста Ізмаїла, що на Одещині. Щоправда, цього разу, ми вирішили самі йому зателефонувати.
Пан Ісламов не приховує своїх політичних симпатій, вони на боці опозиції, насамперед – блоку Юлії Тимошенко.
Однак у монолозі Равіля Ісламова йтиметься про всю українську опозицію. Її нинішні дії і тактика мешканця Одеської області не зовсім влаштовують. І ось чому.
Равіль Ісламов:
Опозиція, це більше в мене болить, дуже повільно діє і події розвивається дуже повільно, а влада навпроти дуже швидко, дуже організовано, дисципліновано і дуже вміло, неначе Медведчук і Кучма користуються військовими науками.
А в стані опозиції тривають якісь розмови, домовленості, які не рухаються. Не бачу ніяких результатів. Наче були переговори між Тимошенко, Ющенком, Морозом, а результатів нема. Здається, що ми втрачаємо час. Я співчуває опозиції.
І те, що ми не зробили зараз може потім нам не поверне ціла безодня вічності і ми не зможемо наздогнати те, що ми втрачаємо зараз. Від опозиції я чекаю і мені здається, що зараз не чекати треба травня, повинні бути певні домовленості між лідерами опозиціями і бути єдиний кандидат від всіх опозиційних сил.
По-перше, зараз передвиборчі штаби уже формуються від “НУ” і вже зараз заккладається той кістяк, який буде працювати на виборах. І нема в цих кадрах, в цих штатних розкладах злука з Тимошенко, з партією соціалістів, немає місця вже в штабах “НУ”.
І в маленьких містечках і селах люди вже поділилися на “нашеукраїнців”, на “бютівців”, на соціалістів. І це, може, в Києві вони швидко об’єднаються, але в селах і містах вони вже розділилися і об’єднати їх буде дуже важко. Коли на горі в Києві не договоряться вже зараз, потім буде запізно.
Це біда всіх. І Мороза, який хоче досягти найбільшого. Він хоче більше взяти від політичної реформи, від тих ситуацій, що зараз створилася в Україні. Віктор Ющенко діє з повірністю, якій нема виправдання. Юлія Тимошенко теж зайняла позицію якогось очікування. Петро Симоненко і той зрозуміло, я не буду коментувати його дії. Це, мабуть, кожна людина зрозуміє.
Але от Юлія Тимошенко, якій я дуже співчуваю і дуже підтримую її. Вона зовсім зникла в тіні Віктора Ющенка. Час втрачено і я знову повторюю, те що ми не зробили цієї миті ми будемо потім наздоганяти цілу вічність”.
Це був Равіль Ісламов із міста Ізмаїла, що на Одещині.
Критичні зауваження на адресу опозиції висловлює і наш слухач із Полтави Володимир Гнітько у своїй короткій репліці, яку він надіслав електронною поштою:
“Де опозиція? Чого вона мовчить? Тільки на “Свободі” можуть говорити та плакатись!
Невже вони думають домовитися десь там у високих кабінетах?
Гріш ціна такій опозиції! Володимир Гнітько, Полтава”.
А ось ще одна коротка репліка з електронного листа без підпису:
“Жителі містечка Олесько, що на Львівщині дуже переживають за долю України, за майбутні вибори, тому просять передати через Радіо “Свобода” в усі українські церкви клич: помолитися, до Господа, щоб він дав доброго провідника для України”.
А зараз у дикторському читанні прозвучить частина досить об’ємного послання від Леоніда Васильєва із Херсона, інваліда Чорнобиля, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, пенсіонера, ветерана праці. Пан Васильєв порушує чимало болючих питань.
Леонід Васильєв:
“Дорога “Свобода”!
Я - Ваш постійний слухач та шанувальник. Якось, навіть, писав Вам, а зараз знову не втримався від спокуси ще раз написати. Адже Радіо “Свобода” - то єдина в Україні демократична, незалежна та патріотична станція. Так, так - патріотична!
Загалом, в українських радіостанціях є багато патріотичних людей, які подають чимало чудових передач, але ж вони сидять із кляпом у горлянці. А тому - вони можуть проявити свій патріотизм лише обмежено: в передачах про історію, мову, культуру. Але ж ці програми майже недоступні людям, бо вони не транслюються на найпоширеніших FM діапазонах.
Але, зрозуміло, що справжній патріотизм може продемонструвати - тільки вільна людина. А про свободу слова та права людини в Україні, поки що, дуже важко говорити.
Хіба може почувати себе людина вільною, коли кожного дня мало не божеволіє від галасу про успіхи теперішньої влада через усі засоби масової інформації. Божеволіє - від безкінечного паплюження опозиції, якій не дають ані найменшого шансу відмитися від того бруду, яким її так рясно поливають.
А що ж відбувається у реальному житті? Скажімо, я, інвалід Чорнобиля, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, дуже хворію, без кінця лікуюсь: у лікарнях, поліклініках, санаторіях, а решту часу вдома То ж я постійно перебуваю в дуже напруженому нервовому стані. Для мене хоч щось приємне, або хоча б не подразливе - рівнозначне виживанню. Але, про приємне - годі й говорити!
Проте, я ніколи не скиглю з приводу численних соціальних негараздів, яких зараз безліч. Хоча і дуже мене засмучує жорстоке ставлення до чорнобильців. Держава вже заборгувала мені величезну кількість чорнобильських продовольчих “кошиків”. Не отримав досі відшкодування коштів за квитки до санаторію (минуло два з половиною роки), не отримав очікуваного підвищення пенсії, а зараз ще й припинили видавати ліки за безкоштовними рецептами. А якщо врахувати й постійне зростання цін (у тому числі й на хліб) та комунальні послуги, то просто стає страшно жити. Проте, це все можна пережити, якби морально не принижували щоденно.
Мене духовно знищує - повна втрата інформаційного простору на користь “статєгічєскава партньора”. У більшості засобів масової інформації - ми вже не можемо почути державної мови. Ми - не в змозі придбати українську книгу, а про журнал і нічого мріяти.
Час від часу буваю і в нашій столиці, яка не вельми шановано зустрічає мене чужою мовою, бо ще не стала справжнім українським містом. Мабуть вже за традицією я зупиняюся чи не перед кожним кіоском, із сумом дивлюся на силу-силенну неукраїнських журналів (не тільки мовою, а головне, і за духом): “Натали”, “Хозяюшка”, “Вот так!”, “Сигнал”, “Сад и огород”, “Дачник” і багато іншого подібного. Завжди запитую: “Чи можна у вас придбати український журнал?”, а відповідь майже завжди одно і та ж: “У нас такіх не биваєт!”, та ще й із презирством.
Власне, ми вже добре бачимо - засилля всього російського із втратою інформаційного простору, аж до загрози національній безпеці. Знову без кінця нас нашпиговують безкінечними російськими серіалами, “Русскім радіо”, із велетенською помпою готують російські програми “с участієм украінцев” для загальнодержавного показу на телебаченні. А тому й не дивно, що навіть на моєму власному прикладі, моя українська родина, яка живе у злагоді, стосовно української мови виглядає так: Син каже: “Ані мєня научілі ґаваріть только па-русскі, то тєпєрь пускай і атучают, еслі ето ім нада”. А молодша дочка якось погодилась розмовляти зі мною українською мовою, а потім сказала: “Папа! Ето у мєня бил какой-то бзік (! ! ! ), так што етава больше не будєт”. Дружина також ігнорує усі мої заклики розмовляти хоч б вдома нашою мовою, а усі інші поза родиною - красномовно мовчать. Ось так! Доборолась Україна до самого краю!
А минулого року, перебуваючи у Тернополі, Гусятині, Кам''янець-Подільському та Львові, я був просто приголомшений, що і там відбувається не менше зросійщення, ніж у нас. Якось в Гусятині, дізнавшись, що я з Півдня, такий же немолодий чоловік, як і я, запитав мене: “А чи не здається вам, що до нас знову влізе Москва? Як на це дивляться там, на Півдні?” На це я йому із сумом відповів: “Та вона ще й не вилазила від нас, тим більше, що самі українці її не відпускають”. На це він тільки з розпачем почесав потилицю і мовчки пішов.
Я не можу погодитись з тими думками, які зараз накидають українцеві, що культура має бути відділена від політики та “вільно” боротись за виживання в умовах ринкової економіки. Тобто, знесилена більш як 300-літнім нищенням, українська культура має вільно боротись з тією, яка накидалась нашому народу нищівними численними указами та постановами російських імперій, як царської, так і радянської!
Згадайте, чому усі імперії насамперед знищували культури та мови поневолених народів? А тому, що зденаціоналізованим народом - можна керувати як заманеться, у своїх інтересах”.
Це була лише частина листа Леоніда Васильєва із Херсона, інваліда Чорнобиля, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, пенсіонера, ветерана праці.
І знову коротка репліка з електронної пошти:
“З великим задоволенням сприйняв вістку про збільшення часу мовлення Радіо “Свобода”.
Нехай більше українців чують правдиву інформацію.
Ваш постійний слухач, Ігор Гудима”.
Нам приємно, що ми отримали такий відгук від пана Гудими. Але, мушу внести певні роз’яснення, бо коли ми вперше подавали згадану вістку, то не зовсім точно висловилися.
Від 12 квітня ми збільшуємо радіомовлення, але йдеться лише про збільшення на одну годину оригінального мовлення. Тобто, на даний час, у робочі дні, ми виходимо в ефір із 5-ма годинами. Одна з них, ранкова година - це повторення з попереднього дня передач “Україна і Світ” та “Україна регіональна”. Від 12 квітня усі 5 годин наших передач будуть оригінальними - у вечері три години і зранку – дві. А починатимуться вечірні передачі на годину раніше – о 19 годині за київським час. І першою виходитиме в ефір наша нова передача - про найважливіші події в Україні та у Світі.
Також повідомлю про ще дві зміни.
Для тих, хто слухає наші передачі через сателітне телебачення, через супутник “Hotbird-3”, повідомляємо, що від 22 березня міняється один із технічних параметрів. Змінюється швидкість потоку із 12800 на 27500. Повторюю, від 22 березня змінюється швидкість потоку із 12800 на 27500.
Інша зміна - стосується переходу на літній час від 28 березня. Ми змінюємо частоти на коротких хвилях і сподіваємося, що це покращить якість нашого сигналу. Про наші нові частоти на коротких хвилях від 28 березня ми повідомлятимемо у найближчі дні.
А на завершення передачі прозвучить невелике послання від киянки Катерини Круліковської:
“День добрий, шановні пані та панове!
Я розумію, що Вам зараз дуже тяжко. Висловлюю співчуття з приводу смерті вашого колеги у Полтаві. Але Ви тепер може краще зрозумієте як нам важко. І таке було усе життя!
Прошу вас, підніміть питання з приводу референдуму стосовно ЄЕПу, (Єдиного Економічного Простору), бо коли нас туди впруть, то це буде вже повний гаплик! Це майже смерть!
З нами завжди так боролись! Ви кажете чому не виходите на вулиці? Бо страх у кожній кліточці організму. І це не можна назвати життям. Питання про ЄЕП треба піднімати не лише на радіо, а нехай керівники “нормальних” країн відкривають очі. Бо Росія для України - це смерть!
З повагою, Катерина Круліковська”.
Це все на сьогодні, шановні слухачі. Час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
Цього разу з Вами був Петро Кагуй.
Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!
На все добре! До наступних зустрічей в ефірі!
