Київ, 30 березня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода” Вітаємо вас, шановні слухачі! Українська історія ХХ століття сповнена культурними проектами, які розкрили свої потенційні можливості хіба що на одну десяту, - із незалежних від творців цих проектів причин. З вами сьогодні , як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо ”Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Мій друже! Я Красу люблю, І з кожної хвилини Собі ілюзію роблю, Бо в тій хвилинності ловлю Я щастя одробини. Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І не вагаючись прожить Хвилину раювання. Краса! На світі цім Краса — Натхненна чарівниця, Що відкриває небеса. Вершить найбільші чудеса, Мов казкова цариця. Її я славлю і хвалю І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю. Мій друже, я Красу люблю... Як рідну Україну.
Максим Стріха
Здавалося б, що оригінальне може ховатися за назвою “Українська хата” і за обкладинкою тієї ж хати і корови ? Сама ця назва, сама така обкладинка у сучасного читача і слухача викликає асоціації з такою собі шароварщиною і безнадійною малоросійщиною гопакедією. Але часто поверхова асоціація буває велми хибною.
Насправді журнал “Українська хата”, вихід друком якого розпочався 95 років тому упродовж 5 років свого існування був осідком українського модернізму.
Сергій Грабовський
Короткі інформаційні довідки про “Українську хату”. Розповідає відомий письменник Валерій Шевчук.
Валерій Шевчук
Журнал “Українська хата”, який виходив в 1909 і по 1914 рік саме до початку І Світової війни, тоді він був закритий царським урядом, належить до найцікавіших українських журналів і передусім тим, що цей журнал став трибуною українського модернізму. І, точніше кажучи, раннього українського модернізму.
В своїх початках на його сторінках виступали такі знамениті на той час такі критики, як Євшан, чи Андрій Товкачевський. Там він друкував блискучі статті, надзвичайно цікаві, зокрема, про Сковороду. Вони десь протягували руку до бароко, намагалися навіть з’єднатися з романтиками, пригрівши біля себе таку вже зовсім ветху днями Ганну Барвінок, дружину Пантелеймона Куліша.
На сторінках цього органу починалися такі блискучі особистості творчі, як Максим Рильський, чи Володимир Свідзінський – великі поети ХХ століття.
Чи там же почалася така прекрасна письменниця Галина Журба, яка серією оповідань започаткувала свою таку безподібну поетику. На жаль, іще Галина Журба до нас в Україну не повернулася, хоч, я вважаю, що це також одна із видатних особистостей в українській літературі ХХ століття.
Таким чином фактично, журнал “Українська хата” заклав основи під український модернізм і фактично без його діяльності не було б отієї знаменитої літератури 20-тих років, якою я вважаю, періодом розвинутого вже. А початки ми бачимо там в “Українській хаті”.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. До того, що розповів про журнал “Українська хата” письменник Валерій Шевчук, можна додати, що у журналі, редагованому Павлом Богацьким за постійної участі Микити Шаповала, друкувалися також Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Микола Вороний, Гнат Хоткевич, що серед поетів-дебютантів “Української хати”, крім Рильського, були ще й Павло Тичина та Михайль Семенко, що журнал широко подавав переклади із сучасної йому західної літератури – Бодлера, Гамсуна, Манна.
“Хатяни” виступали за індивідуальність, за людину “на повен зріст”, із яскраво вираженим “національним обличчям”, вони постійно боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах українства.
Річка блакитна плеще і в''ється, Чайка літає над нею, Річка блакитна грає-сміється Сріблом-водою своєю.
Тихо злетіли лебеді білі, Тихо на воду сідають, Плещуться ніжно в трепетній хвилі, Бризками райдуги грають.
Квіти пахучі гнуться в коханні, Шепчуть про щастя, про вроду, Ліс очерету хилиться п''яний, Дивиться мрійно у воду.
Знов я співаю, знов виливаю Душу у ніжнії звуки... Ах, нащо ж мрії, сни золотії Будять проклятії муки?!
Максим Стріха
Роки царським заборон, каганцювання, просвітництва виплили на кінець ХХ століття, такий собі канон українського письменника, найпослідовніше розкритий Сергієм Єфремовим.
Отже, український письменник з народу, багато страждає зі своїм народом, пише для народу зрозумілою йому мовою і на зрозумілі теми. А оскільки народом тобі було тоді селянство, отже, і мусив переважно триматися письменник цієї теми історичної або ж теми селянської хати.
Зрозуміло, що така настанова викликала спротив серед молодих, які воліли писати більш-менш так, як писали їхні сучасники у Росії, чи в Польщі, чи скрізь по Європах.
З початку ХХ століття на українську літературну сцену виходить гроно прекрасних, достатньо освічених вже як на той час авторів, і рамки народовства виявляються для них затісними.
Ці письменники потребують свого органу. Спочатку невтомний Олекса Коваленко, впорядник безлічі альманахів, укладає альманах “Терновий вінок”, який з самою своєю мистецькою формою мусив би свідчити про високі критерії.
Згодом, це виливається в “Українську хату” і народжує страшну полеміку між колом хати і колом Ради, яке є консервативнішим, яке очолює той самий Сергій Єфремов і в своїх статтях не бачить в “хаті” нічого доброго, крім того модернізму, який відривається від народу.
Подекуди “хатяни” відповідають не менш гострими заувагами. Ось що писав один з головних критиків “хати”, той самий Микита Шаповал, писав під псевдо Сріблянський: “До речі, у нас модерністами називаються всі, хто критикують Раду, не читають віршів Грінченка, не хвалять бандуристів, не розмовляють в своїй родині по-російському, але читають модерні вірші, хвалять красу і на зборах виступають проти признаних авторитетів”.
Віє метелиця, Крутиться, мелеться, Котиться полем умлі;
Килимом-хутрою падає, стелеться Сніг по замерзлій землі... Квіти торішнії Зернятка ніжнії Сипали там восени... Тож їх заховують килими сніжнії, Щоб не померзли вони.
Сергій Грабовський
Ще один погляд на журнал “Українська хата”. Слово має знаний історик Сергій Білокінь.
Сергій Білокінь
Тут неминуче якась аналогія виникає із Клубом творчої молоді, який на початку 60-тих років існував у Києві. Кожне покоління, кожен час має свою молодь, яка несе щось своє.
От своє нове внесли в українську літературу Євшан, Богацький, Шаповал, тобто, молодята початку століття. Що тоді здавалося свідченням такого, що не бувало в українській літературі.
Вони видавали повість Ольги Кобилянської за ситуаціями, яка здавалася на той час неймовірно передової. Там була дискусія. Друкували вірші і це все називалося модерністи.
Скажімо, Григорій Чупринко. Давайте перший ліпший його вірш. (звучить вірш). Симпатичні якісь речі для того старшого покоління, яке виховувалось на поетах шевченківської доби, це було революційно.
Максим Стріха
Хотя, нам їхні опоненти закидали замилування чистою красою, відхід від народу. Хоча політична їхня програма була радикальніша від програми Ради.
За програмою Ради стояло просвітянство, загальний демократизм. Програма “хати” була більш національно окреслена, вона передбачала автономізацію і згодом удержавлення України, врешті все те, що сьогодні прийнято називати поняттям “націєтворення“.
“Хата“ існувала в недобрий час, “Коли ще височив притрухлий царський уряд, тикав скрізь своє копито кінське. Нелегка річ тоді була відкрити клуб, коли при нім стояв прикметник український”, - згадував про ті часи, звичайно, з долею легкої іронії, бо писались рядки в час аж ніяк не легший, один з авторів “хати” Максим Рильський.
Журнал було закрито в 1914 році. Потім дійшло до закриття “учасників” журналу. Чупринку, якого Зеров назвав “кумир хатянських буйних поколінь” було розстріляно 1919 року. Євшан загинув від тифу.
Хоча дивовижним чином пережили визвольні змагання Микита Шаповал (помер на еміграції в Чехословаччині) і вже зовсім мафусаїлових літ дійшов другий редактор журналу Павло Богацький, який написав статтю про нього до енциклопедії Кубійовича, що виходила вже по довго після ІІ Світової війни.
В цілому, “хатяни” були дуже молодими. Рильський, друкуючись там, мав трошки більше 15. Провідний критик Євшан, трошки більше 20. І ця молодість справді дозволяє провести паралелі з появою кожного нового покоління українства, яке скидали попередні канони, яке було задерекувати мале, яке хотіло одне – утвердитись у своєму українстві і на своїй землі.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. Ми продовжуємо розмову про журнал “Українська хата”. Щоб розставити крапки над “і” в характеристиці доби, коли виходив друком журнал, коли творили його автори, наведу тільки одне речення з рапорту “реформатора” і “ліберала” (як його зараз представляють) Петра Столипіна до сенату Російської імперії. Отже: “Малороссійская культурная работа с точки зрєнія русской государственной власти представляется крайне нежелательной и противоречит всємі начинаниям, котория правітельство проводит по отношенію к бившей Украіни". КЦ
Максим Стріха
Журнал “Українська хата”, колись зухвало модерністський, потім призабутий, бо цей етап було так само перейдено і для Зерова, коли він писав в 1921 році про Чупринку, як про кумира “хатянських” буйних поколінь, йшлося уже про щось, що відійшло, що поступилося місцем новим мистецьким течіям.
Далі, зовсім заборонена сторінка української історії. Далі, трошки толерована, але з неодмінною згадкою буржуазно-націоналістична. І, нарешті, сьогодні сторінка знана, хіба що фаховим знавцям літератури.
Але з “Українською хатою” насправді пов’язана велика кількість імен, які складають канон, а таки цей канон є української літератури ХХ століття. Людей, які своєю творчістю виводили нашу літературу на всеєвропейські обшири і які, здається, переконливо спростували слова прем’єра Столипіна і всіх його сьогоднішніх послідовників про “колишню” Україну, в якій не можна дозолити підвестися ані культурно, ані політично.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський. Звучали вірші Миколи Вороного, Максима Рильського, Павла Тичини, Грицька Чупринки, вперше опубліковані в журналі “Українська хата”. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода” Вітаємо вас, шановні слухачі! Українська історія ХХ століття сповнена культурними проектами, які розкрили свої потенційні можливості хіба що на одну десяту, - із незалежних від творців цих проектів причин. З вами сьогодні , як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо ”Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Мій друже! Я Красу люблю, І з кожної хвилини Собі ілюзію роблю, Бо в тій хвилинності ловлю Я щастя одробини. Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І не вагаючись прожить Хвилину раювання. Краса! На світі цім Краса — Натхненна чарівниця, Що відкриває небеса. Вершить найбільші чудеса, Мов казкова цариця. Її я славлю і хвалю І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю. Мій друже, я Красу люблю... Як рідну Україну.
Максим Стріха
Здавалося б, що оригінальне може ховатися за назвою “Українська хата” і за обкладинкою тієї ж хати і корови ? Сама ця назва, сама така обкладинка у сучасного читача і слухача викликає асоціації з такою собі шароварщиною і безнадійною малоросійщиною гопакедією. Але часто поверхова асоціація буває велми хибною.
Насправді журнал “Українська хата”, вихід друком якого розпочався 95 років тому упродовж 5 років свого існування був осідком українського модернізму.
Сергій Грабовський
Короткі інформаційні довідки про “Українську хату”. Розповідає відомий письменник Валерій Шевчук.
Валерій Шевчук
Журнал “Українська хата”, який виходив в 1909 і по 1914 рік саме до початку І Світової війни, тоді він був закритий царським урядом, належить до найцікавіших українських журналів і передусім тим, що цей журнал став трибуною українського модернізму. І, точніше кажучи, раннього українського модернізму.
В своїх початках на його сторінках виступали такі знамениті на той час такі критики, як Євшан, чи Андрій Товкачевський. Там він друкував блискучі статті, надзвичайно цікаві, зокрема, про Сковороду. Вони десь протягували руку до бароко, намагалися навіть з’єднатися з романтиками, пригрівши біля себе таку вже зовсім ветху днями Ганну Барвінок, дружину Пантелеймона Куліша.
На сторінках цього органу починалися такі блискучі особистості творчі, як Максим Рильський, чи Володимир Свідзінський – великі поети ХХ століття.
Чи там же почалася така прекрасна письменниця Галина Журба, яка серією оповідань започаткувала свою таку безподібну поетику. На жаль, іще Галина Журба до нас в Україну не повернулася, хоч, я вважаю, що це також одна із видатних особистостей в українській літературі ХХ століття.
Таким чином фактично, журнал “Українська хата” заклав основи під український модернізм і фактично без його діяльності не було б отієї знаменитої літератури 20-тих років, якою я вважаю, періодом розвинутого вже. А початки ми бачимо там в “Українській хаті”.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. До того, що розповів про журнал “Українська хата” письменник Валерій Шевчук, можна додати, що у журналі, редагованому Павлом Богацьким за постійної участі Микити Шаповала, друкувалися також Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Микола Вороний, Гнат Хоткевич, що серед поетів-дебютантів “Української хати”, крім Рильського, були ще й Павло Тичина та Михайль Семенко, що журнал широко подавав переклади із сучасної йому західної літератури – Бодлера, Гамсуна, Манна.
“Хатяни” виступали за індивідуальність, за людину “на повен зріст”, із яскраво вираженим “національним обличчям”, вони постійно боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах українства.
Річка блакитна плеще і в''ється, Чайка літає над нею, Річка блакитна грає-сміється Сріблом-водою своєю.
Тихо злетіли лебеді білі, Тихо на воду сідають, Плещуться ніжно в трепетній хвилі, Бризками райдуги грають.
Квіти пахучі гнуться в коханні, Шепчуть про щастя, про вроду, Ліс очерету хилиться п''яний, Дивиться мрійно у воду.
Знов я співаю, знов виливаю Душу у ніжнії звуки... Ах, нащо ж мрії, сни золотії Будять проклятії муки?!
Максим Стріха
Роки царським заборон, каганцювання, просвітництва виплили на кінець ХХ століття, такий собі канон українського письменника, найпослідовніше розкритий Сергієм Єфремовим.
Отже, український письменник з народу, багато страждає зі своїм народом, пише для народу зрозумілою йому мовою і на зрозумілі теми. А оскільки народом тобі було тоді селянство, отже, і мусив переважно триматися письменник цієї теми історичної або ж теми селянської хати.
Зрозуміло, що така настанова викликала спротив серед молодих, які воліли писати більш-менш так, як писали їхні сучасники у Росії, чи в Польщі, чи скрізь по Європах.
З початку ХХ століття на українську літературну сцену виходить гроно прекрасних, достатньо освічених вже як на той час авторів, і рамки народовства виявляються для них затісними.
Ці письменники потребують свого органу. Спочатку невтомний Олекса Коваленко, впорядник безлічі альманахів, укладає альманах “Терновий вінок”, який з самою своєю мистецькою формою мусив би свідчити про високі критерії.
Згодом, це виливається в “Українську хату” і народжує страшну полеміку між колом хати і колом Ради, яке є консервативнішим, яке очолює той самий Сергій Єфремов і в своїх статтях не бачить в “хаті” нічого доброго, крім того модернізму, який відривається від народу.
Подекуди “хатяни” відповідають не менш гострими заувагами. Ось що писав один з головних критиків “хати”, той самий Микита Шаповал, писав під псевдо Сріблянський: “До речі, у нас модерністами називаються всі, хто критикують Раду, не читають віршів Грінченка, не хвалять бандуристів, не розмовляють в своїй родині по-російському, але читають модерні вірші, хвалять красу і на зборах виступають проти признаних авторитетів”.
Віє метелиця, Крутиться, мелеться, Котиться полем умлі;
Килимом-хутрою падає, стелеться Сніг по замерзлій землі... Квіти торішнії Зернятка ніжнії Сипали там восени... Тож їх заховують килими сніжнії, Щоб не померзли вони.
Сергій Грабовський
Ще один погляд на журнал “Українська хата”. Слово має знаний історик Сергій Білокінь.
Сергій Білокінь
Тут неминуче якась аналогія виникає із Клубом творчої молоді, який на початку 60-тих років існував у Києві. Кожне покоління, кожен час має свою молодь, яка несе щось своє.
От своє нове внесли в українську літературу Євшан, Богацький, Шаповал, тобто, молодята початку століття. Що тоді здавалося свідченням такого, що не бувало в українській літературі.
Вони видавали повість Ольги Кобилянської за ситуаціями, яка здавалася на той час неймовірно передової. Там була дискусія. Друкували вірші і це все називалося модерністи.
Скажімо, Григорій Чупринко. Давайте перший ліпший його вірш. (звучить вірш). Симпатичні якісь речі для того старшого покоління, яке виховувалось на поетах шевченківської доби, це було революційно.
Максим Стріха
Хотя, нам їхні опоненти закидали замилування чистою красою, відхід від народу. Хоча політична їхня програма була радикальніша від програми Ради.
За програмою Ради стояло просвітянство, загальний демократизм. Програма “хати” була більш національно окреслена, вона передбачала автономізацію і згодом удержавлення України, врешті все те, що сьогодні прийнято називати поняттям “націєтворення“.
“Хата“ існувала в недобрий час, “Коли ще височив притрухлий царський уряд, тикав скрізь своє копито кінське. Нелегка річ тоді була відкрити клуб, коли при нім стояв прикметник український”, - згадував про ті часи, звичайно, з долею легкої іронії, бо писались рядки в час аж ніяк не легший, один з авторів “хати” Максим Рильський.
Журнал було закрито в 1914 році. Потім дійшло до закриття “учасників” журналу. Чупринку, якого Зеров назвав “кумир хатянських буйних поколінь” було розстріляно 1919 року. Євшан загинув від тифу.
Хоча дивовижним чином пережили визвольні змагання Микита Шаповал (помер на еміграції в Чехословаччині) і вже зовсім мафусаїлових літ дійшов другий редактор журналу Павло Богацький, який написав статтю про нього до енциклопедії Кубійовича, що виходила вже по довго після ІІ Світової війни.
В цілому, “хатяни” були дуже молодими. Рильський, друкуючись там, мав трошки більше 15. Провідний критик Євшан, трошки більше 20. І ця молодість справді дозволяє провести паралелі з появою кожного нового покоління українства, яке скидали попередні канони, яке було задерекувати мале, яке хотіло одне – утвердитись у своєму українстві і на своїй землі.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. Ми продовжуємо розмову про журнал “Українська хата”. Щоб розставити крапки над “і” в характеристиці доби, коли виходив друком журнал, коли творили його автори, наведу тільки одне речення з рапорту “реформатора” і “ліберала” (як його зараз представляють) Петра Столипіна до сенату Російської імперії. Отже: “Малороссійская культурная работа с точки зрєнія русской государственной власти представляется крайне нежелательной и противоречит всємі начинаниям, котория правітельство проводит по отношенію к бившей Украіни". КЦ
Максим Стріха
Журнал “Українська хата”, колись зухвало модерністський, потім призабутий, бо цей етап було так само перейдено і для Зерова, коли він писав в 1921 році про Чупринку, як про кумира “хатянських” буйних поколінь, йшлося уже про щось, що відійшло, що поступилося місцем новим мистецьким течіям.
Далі, зовсім заборонена сторінка української історії. Далі, трошки толерована, але з неодмінною згадкою буржуазно-націоналістична. І, нарешті, сьогодні сторінка знана, хіба що фаховим знавцям літератури.
Але з “Українською хатою” насправді пов’язана велика кількість імен, які складають канон, а таки цей канон є української літератури ХХ століття. Людей, які своєю творчістю виводили нашу літературу на всеєвропейські обшири і які, здається, переконливо спростували слова прем’єра Столипіна і всіх його сьогоднішніх послідовників про “колишню” Україну, в якій не можна дозолити підвестися ані культурно, ані політично.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський. Звучали вірші Миколи Вороного, Максима Рильського, Павла Тичини, Грицька Чупринки, вперше опубліковані в журналі “Українська хата”. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
