Аудіозапис програми:
Київ, 7 квітня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Чогось хочеться... Не то Конституції, не то “сєврюгі с хроном”, як писав один російський гуморист початку минулого століття. А якщо серйозно – хочеться справжності. А де ж її, ту рідненьку автентичність, шукати?
Як не дивно, але переважно не на сільському майдані, де тепер якщо і можна щось віднайти, то хіба фанерну трибуну, та й ту занедбану, як не дивно, автентика може стрітись в такому, здавалося б, вкрай не відповідному місці, як, наприклад, київський клуб “44”.
Саме там лунає музика, що отримала умовну назву “етно”. І саме там мав змогу долучитися до свіжих потоків у масиві глобалізованого мейнстріму Сашко Кириченко. Йому слово.
Олександр Кириченко
Напрямок сучасної музики, що отримав умовну назву “етно”, безперешкодно долає кордони країн та материків, залучаючи до кола своїх прихильників усе нові й нові маси молодих людей, які пошуковують свіжі потоки й течії у масиві глобалізованого мейнстріму.
Розпочавшись з інтересу до екзотики східної музики, звернувши увагу на стародавню кельтську традицію, етно сформувалося як постмодернічний сплав фольклору народів світу з універсальною мовою року, фанку, техно.
Шалений прорив югославів Бреговича та Кустуріци на світовий ринок музичної моди надав іще доволі розрізненому напрямкові етно безумовного імпульсу, у вирішальній мірі оформивши його навіть формальні риси до рівня музичної течії.
Синтез до того, здавалося б, таких малопоєднаних начал, як можливостей сучасного звукозапису, американського динамізму ведення бізнесу, балканського мелосу, який вже сам по собі являє собою поєднання слов’янської, мусульманської, циганської складових плюс мотиви нешкідливої ностальгії за історичними часами тітовської Югославії, яка є, радше, ностальгією за дитинством, юністю та затишком стабільного життя.
Прапор талановитих та нахабних південних слов’ян надихнув на творчість у відповідному “форматі” (так, ця музика завдяки ним здобула право на свою нішу у комерційній музиці) і їхніх східних та північних братів.
У Польщі виникли фармації, що спираються на польський фольклор та лемківську музику.
В Угорщині минулого року проводився фестиваль етномузики.
В Україні найвідомішими експериментаторами у цій царині можна назвати гурти “ВВ”, “Гайдамаки”.
Лідер “ВВ” Олег Скрипка презентував у лютому свій проект Ді-Джей О’Скрипка, шотландський гурт “Містері Джюс” та етно-діско-парті разом з виконавцями українського фольклору з ансамблю “Древо” та “Божичі”.
Останні у рамках свого нового проекту Carpathian Roots Groove нещодавно дали свій перший концерт у відомому київському клубі “44”.
У назву цього проекту хлопці намагалися вкласти сенс стародавності, максимальної автентичності, але й такої музики, такого виконання, яке було б і адекватним, і викликами сучасності.
Інакше кажучи, якщо існує величезний енергетичний потенціал у стародавніх піснях, у традиції виконання, а з іншого боку, якщо є соціальний попит на музику етно, чому б не спробувати розширити вузькі рамці, власне, етнографічного та, у відомій мірі, консервативного і не представити на суд публіки модернізовані варіації пісень, які співалися не одне століття тому?
У музиці, що давали Carpathian Roots Groove було переплетено все: гра на інструментах, які вже самі по собі являють екзотику, наприклад, кобза або ліра; стародавні народні пісні, які учасниками проекту дбайливо збиралися роками; справжні українські вишиті сорочки, у яких були одягнуті виконавці, та разом із цим підкреслена ритміка, енергетичність і те, що на рок-концертах зветься “драйв”. І ще разом з тим якийсь глибинний затишок на душі. Адже це музика глибоко внутрішня, українська, музика твого дому.
Концерт закінчився.
Говорить Тарас Компаніченко, один з вокалістів гурту, кобзар, лірник, бандурист.
Тарас Компаніченко
Ми найперше несемо енергію українського мелосу, енергію нашої природної етнічної музики. Я переконаний в тому, що головне завдання – це довести, що ця музика є і може бути музикою популярною, і ці ритми, і образи: і музичні, і словесні, що вони достойні того, щоб бути частиною молодіжної культури.
Олександр Кириченко
Зазвичай у клубі “44” виконується дещо інша, значно більш урбаністична музика. Середній прошарок відвідувачів — це молоді, забезпечені столичні люди сучасних професій, смаки яких формувалися, треба зазначити, аж ніяк не під впливом народних пісень. Цікаво, як зреагувала на цей виступ публіка?
Серед людей, що виходили з клубу, ми випадково побачили Олега Скрипку. Не запитати у нього про враження від концерту було просто неприпустимим.
Олег Скрипка
Мені важко бути об’єктивним, тому що це мої друзі і однодумці. Я думаю, що оціночна буде п’ять з плюсом. Молодці! Це те, що треба народу, тобто, смерть Сердючці і Поплавському.
Олександр Кириченко
Так на тлі пострадянських спекуляцій на народній музиці, роблених на замовлення так званого “шоу-бізнесу” з явно московським прононсом та присмаком, з’ява таких проектів, які, зберігаючи відданість українській народній автентиці, спроможні творити якісний музичний продукт, як ковток чистого повітря у наскрізь прокуреному приміщенні.
Павло Вольвач
Про смаки не сперечаються. Хтось любить рок, хтось любить джаз, а ще хтось жити не може без доброго французького шансону. І все ж, що в усі часи було стильним додатком до будь-якого музичного стилю чи напрямку, так це добра ложка справжнього живого фольку.
Додатки додатками, а що ж первинна автентика? На жаль, як вже говорилося, нині навіть у віддалених селах усе рідше почуєш справдешній народний спів. Що поробиш – цивілізація. Тим цікавішими є зустрічі з людьми, які ще зберігають у собі цей генетичний код нації.
Про це в матеріалі Наталки Позняк.
Наталка Позняк
19-го березня в рамках традиційного звіту областей до Києва приїжджала Рівненщина. Разом з колективами приїхали люди, які зараз є, по суті, унікальними носіями автентичного фольклору.
Серед них Уляна Петрівна Кот, народний майстер, людина, яку, без перебільшення, знає весь світ. У 1988-му році вона була в Америці. До цього вона об’їздила весь колишній СРСР.
Скрізь чули її пісні, скрізь бачили її серпанки, тому що Уляна Петрівна, крім того, що співає, вона ще і ткаля. Скрізь люди відгукувалися на її пісні. І в 1982-му році в Москві на фірмі “Мелодія” вийшла її велика платівка, великий диск, який називався “Співає Уляна Кот”.
Сьогодні вперше в студії радіо “Свобода” народна майстриня і співачка Уляна Петівна Кот із поліського села Крупове Дубровицького району Рівненської області.
Уляна Петрівна одна з небагатьох, хто володіє прадавньою технікою поліського співу, що сягає дохристиянських часів. Та й сама вона скарбниця народної мудрості.
Скільки пісень, Ви знаєте взагалі?
Уляна Кот
Я від своєї матусі успадкувала, всіх перераховувати не буду, тільки так скажу: річного календаря більше тисячі пісень.
Наталка Позняк
А які пісні колись співали?
Уляна Кот
Різні пісні співали. От зараз Великий піст, страсні дні, то до Благовіщення співалися веснянки, а після Благовіщення співалися постові пісні, сумні.
Починаючи від колядок, щедрівок, йорданських до стрітенних. Весілля буває у м’ясниці, то весільні співалися. Далі веснянки, великодні, потім юр’ївські, троєцькі, купальські, жниварські. Потім осінні. І знову весільні. І так цілий рік. В тому числі ще й пастуші. Різні пісні в народі співалися.
Може хтось із тисячі був грамотний. Всі напівголодні, напівбосі, але вони творили пісні про своє життя, про свою працю. Яке то багатство було в людей в душі! Я вірю, що в нашому селі воно не загубиться. Є такі пісні, що тепер і не почуєте.
Багато є таких пісень. Але немає можливості, щоб всіх їх передати.
Наталка Позняк
А зараз в селі люди збираються і співають просто так, для себе, для душі?
Уляна Кот
Для душі буває. Коли потеплішає, то жіночки мого віку співають. На жаль, коли почують таку пісню, є люди, які кажуть: “О, вже випили і співають”.
Наталка Позняк
Чверть століття тому ім’я Уляни Кот було відоме багатьом. Вона переможець першого телеконкурсу “Сонячні кларнети”, володар золотої медалі ВДНГ в Москві. В середині 80-х фірма “Мелодія” випустила диск-гігант “Співає Уляна Кот”. У 1988-му році вона презентувала Україну на фольклорному святі у Вашингтоні.
Нині ж вона рідко куди виїздить зі своєї хатинки на краю лісу. Але ще й досі посеред хати стоять кросна, прадавній ткацький станок, з-під якого й дотепер виходять барвисті поліські рушники та напівпрозорі серпанки, які, за переказами, замовляли на Поліссі для царської сім’ї.
Ви прославилися не лише своїми піснями, а й серпанками. Скажіть, будь ласка, що це таке?
Уляна Кот
Серпанок – це тоненьке прозоре полотно, яке схоже на дуже ранній раночок, між яким ще не зайшла зоря, і не зійшло ще сонечко. Розумієте, тоненьке прозоре полотно і ранок. Серпанок колись був сірим – ткали його з льону, а потім його вибілювали.
До цього часу в нас теж є і, я думаю, що будуть продовжувати цю прекрасну поліську традицію, що передана нашими мудрими предками нашого села. Я так думаю, що наші пісня і праця не вмре, не загине, бо є кому продовжувати.
Павло Вольвач
“У твоєму голосі соловейко звив гніздечко”. До чого це я? А до того, що раз уже автентика, так автентика! І від сільського мелосу перейдімо до того ж таки справдешнього соловейка та інших дроздів з синицями. Соловейка, наголошу, не курського, а автохтонного. Бо які ж іще водяться десь так в районі Броварів, де й запопав птаство сивий юнат і мій колега Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Молода весна так і тягне у сквери і сади: туди, де пробуджується життя. Як гарно у сонячний день побувати на лісовій галявині. Вітру немає, від молодого березняка лине приємний терпкуватий запах торішнього листу і березових бруньок. Повсюди вас супроводжує пташиний переспів.
Стою і вслухаюся у симфонію квітня. Припікає сонечко. З-під ніг, з мерхлих трав, вилітає чорний пухнастий джміль, десь з високості дерев чується флейта дрозда. Дрозди прилітають рано, наприкінці березня, і їхня красива пісня відразу сповіщає про приліт співучого гостя.
Якщо вам вдасться обережно підійти до дерева, на верхівці якого сидить дрозд, ви побачите, що груди і живіт у птаха жовтувато-білі і покриті трикутничками з бурих пір’ячок. Коли дрозд злетить, ви помітите, що спід крил у нього приємного іржаво-жовтого кольору.
З кожним днем пташиний хор поповнюється новими і новими голосами.
Люди радіють прильоту птахів. Пам’ятаю шкільні роки, коли ми у майстерні виготовляли шпаківні, і у квітні вивішували їх у нашому саду поблизу дослідних ділянок. Так ми відзначали День птахів. Сьогодні ця красива традиція призабулася.
І все ж про птахів слід згадувати не лише весною, у день свята. Для тих з них, які не полюбляють наших шпаківень чи дуплянок, посадіть чагарники чи ягідники. У їхніх густих заростях охоче приживуться кропив’янки, славки чи коноплянки.
Після приморозків на Вербну неділю потепліло. З розкішної берези неподалік річки знову весело закапотів сік. Він чистий, мов сльоза. Ось-ось банка буде повна. Сусідній хлопчина пригощає першим весняним дарунком природи.
Хороший сік. Трішки солодкуватий.
Хлопець
Це молодий ще сік, його потрібно заправити ячменем. Буде хороша річ.
Володимир Ляшко
Коли сік заправити смаженим ячменем і сухими яблучними кришениками, через два тижні матимемо світло-коричневий квас, кислувато-різкий, духмяний. Ним гарно втамовувати спрагу, коли працюєш у полі чи на городі.
Оновлюється природа. Ніжним листом береться смородина, червоними шильцями пробивається крізь землю півонія, зеленим килимом вкривають землю примули.
За день старе листя і галуззя підсохло, і на городах запалали багаття.
Спершу неквапом, а потім все навальніше вогонь пожирає сухе бадилля. На місцях березневих палів пробилася молода трава, густа, соковита. Квітень одягає землю у зелені шати. Життя бере своє...
Павло Вольвач
Так-так, “життя бере свої закони, о, молодість, о, комсомол!”
Тьху, це щось мене повело зовсім не туди...
Тож наразі розкланююсь, нагадавши, що це була “Віта Нова”. Її підготував і провів я, Павло Вольвач, мені допомагав звукооператор Михайло Петренко.
Хай щастить!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 7 квітня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Чогось хочеться... Не то Конституції, не то “сєврюгі с хроном”, як писав один російський гуморист початку минулого століття. А якщо серйозно – хочеться справжності. А де ж її, ту рідненьку автентичність, шукати?
Як не дивно, але переважно не на сільському майдані, де тепер якщо і можна щось віднайти, то хіба фанерну трибуну, та й ту занедбану, як не дивно, автентика може стрітись в такому, здавалося б, вкрай не відповідному місці, як, наприклад, київський клуб “44”.
Саме там лунає музика, що отримала умовну назву “етно”. І саме там мав змогу долучитися до свіжих потоків у масиві глобалізованого мейнстріму Сашко Кириченко. Йому слово.
Олександр Кириченко
Напрямок сучасної музики, що отримав умовну назву “етно”, безперешкодно долає кордони країн та материків, залучаючи до кола своїх прихильників усе нові й нові маси молодих людей, які пошуковують свіжі потоки й течії у масиві глобалізованого мейнстріму.
Розпочавшись з інтересу до екзотики східної музики, звернувши увагу на стародавню кельтську традицію, етно сформувалося як постмодернічний сплав фольклору народів світу з універсальною мовою року, фанку, техно.
Шалений прорив югославів Бреговича та Кустуріци на світовий ринок музичної моди надав іще доволі розрізненому напрямкові етно безумовного імпульсу, у вирішальній мірі оформивши його навіть формальні риси до рівня музичної течії.
Синтез до того, здавалося б, таких малопоєднаних начал, як можливостей сучасного звукозапису, американського динамізму ведення бізнесу, балканського мелосу, який вже сам по собі являє собою поєднання слов’янської, мусульманської, циганської складових плюс мотиви нешкідливої ностальгії за історичними часами тітовської Югославії, яка є, радше, ностальгією за дитинством, юністю та затишком стабільного життя.
Прапор талановитих та нахабних південних слов’ян надихнув на творчість у відповідному “форматі” (так, ця музика завдяки ним здобула право на свою нішу у комерційній музиці) і їхніх східних та північних братів.
У Польщі виникли фармації, що спираються на польський фольклор та лемківську музику.
В Угорщині минулого року проводився фестиваль етномузики.
В Україні найвідомішими експериментаторами у цій царині можна назвати гурти “ВВ”, “Гайдамаки”.
Лідер “ВВ” Олег Скрипка презентував у лютому свій проект Ді-Джей О’Скрипка, шотландський гурт “Містері Джюс” та етно-діско-парті разом з виконавцями українського фольклору з ансамблю “Древо” та “Божичі”.
Останні у рамках свого нового проекту Carpathian Roots Groove нещодавно дали свій перший концерт у відомому київському клубі “44”.
У назву цього проекту хлопці намагалися вкласти сенс стародавності, максимальної автентичності, але й такої музики, такого виконання, яке було б і адекватним, і викликами сучасності.
Інакше кажучи, якщо існує величезний енергетичний потенціал у стародавніх піснях, у традиції виконання, а з іншого боку, якщо є соціальний попит на музику етно, чому б не спробувати розширити вузькі рамці, власне, етнографічного та, у відомій мірі, консервативного і не представити на суд публіки модернізовані варіації пісень, які співалися не одне століття тому?
У музиці, що давали Carpathian Roots Groove було переплетено все: гра на інструментах, які вже самі по собі являють екзотику, наприклад, кобза або ліра; стародавні народні пісні, які учасниками проекту дбайливо збиралися роками; справжні українські вишиті сорочки, у яких були одягнуті виконавці, та разом із цим підкреслена ритміка, енергетичність і те, що на рок-концертах зветься “драйв”. І ще разом з тим якийсь глибинний затишок на душі. Адже це музика глибоко внутрішня, українська, музика твого дому.
Концерт закінчився.
Говорить Тарас Компаніченко, один з вокалістів гурту, кобзар, лірник, бандурист.
Тарас Компаніченко
Ми найперше несемо енергію українського мелосу, енергію нашої природної етнічної музики. Я переконаний в тому, що головне завдання – це довести, що ця музика є і може бути музикою популярною, і ці ритми, і образи: і музичні, і словесні, що вони достойні того, щоб бути частиною молодіжної культури.
Олександр Кириченко
Зазвичай у клубі “44” виконується дещо інша, значно більш урбаністична музика. Середній прошарок відвідувачів — це молоді, забезпечені столичні люди сучасних професій, смаки яких формувалися, треба зазначити, аж ніяк не під впливом народних пісень. Цікаво, як зреагувала на цей виступ публіка?
Серед людей, що виходили з клубу, ми випадково побачили Олега Скрипку. Не запитати у нього про враження від концерту було просто неприпустимим.
Олег Скрипка
Мені важко бути об’єктивним, тому що це мої друзі і однодумці. Я думаю, що оціночна буде п’ять з плюсом. Молодці! Це те, що треба народу, тобто, смерть Сердючці і Поплавському.
Олександр Кириченко
Так на тлі пострадянських спекуляцій на народній музиці, роблених на замовлення так званого “шоу-бізнесу” з явно московським прононсом та присмаком, з’ява таких проектів, які, зберігаючи відданість українській народній автентиці, спроможні творити якісний музичний продукт, як ковток чистого повітря у наскрізь прокуреному приміщенні.
Павло Вольвач
Про смаки не сперечаються. Хтось любить рок, хтось любить джаз, а ще хтось жити не може без доброго французького шансону. І все ж, що в усі часи було стильним додатком до будь-якого музичного стилю чи напрямку, так це добра ложка справжнього живого фольку.
Додатки додатками, а що ж первинна автентика? На жаль, як вже говорилося, нині навіть у віддалених селах усе рідше почуєш справдешній народний спів. Що поробиш – цивілізація. Тим цікавішими є зустрічі з людьми, які ще зберігають у собі цей генетичний код нації.
Про це в матеріалі Наталки Позняк.
Наталка Позняк
19-го березня в рамках традиційного звіту областей до Києва приїжджала Рівненщина. Разом з колективами приїхали люди, які зараз є, по суті, унікальними носіями автентичного фольклору.
Серед них Уляна Петрівна Кот, народний майстер, людина, яку, без перебільшення, знає весь світ. У 1988-му році вона була в Америці. До цього вона об’їздила весь колишній СРСР.
Скрізь чули її пісні, скрізь бачили її серпанки, тому що Уляна Петрівна, крім того, що співає, вона ще і ткаля. Скрізь люди відгукувалися на її пісні. І в 1982-му році в Москві на фірмі “Мелодія” вийшла її велика платівка, великий диск, який називався “Співає Уляна Кот”.
Сьогодні вперше в студії радіо “Свобода” народна майстриня і співачка Уляна Петівна Кот із поліського села Крупове Дубровицького району Рівненської області.
Уляна Петрівна одна з небагатьох, хто володіє прадавньою технікою поліського співу, що сягає дохристиянських часів. Та й сама вона скарбниця народної мудрості.
Скільки пісень, Ви знаєте взагалі?
Уляна Кот
Я від своєї матусі успадкувала, всіх перераховувати не буду, тільки так скажу: річного календаря більше тисячі пісень.
Наталка Позняк
А які пісні колись співали?
Уляна Кот
Різні пісні співали. От зараз Великий піст, страсні дні, то до Благовіщення співалися веснянки, а після Благовіщення співалися постові пісні, сумні.
Починаючи від колядок, щедрівок, йорданських до стрітенних. Весілля буває у м’ясниці, то весільні співалися. Далі веснянки, великодні, потім юр’ївські, троєцькі, купальські, жниварські. Потім осінні. І знову весільні. І так цілий рік. В тому числі ще й пастуші. Різні пісні в народі співалися.
Може хтось із тисячі був грамотний. Всі напівголодні, напівбосі, але вони творили пісні про своє життя, про свою працю. Яке то багатство було в людей в душі! Я вірю, що в нашому селі воно не загубиться. Є такі пісні, що тепер і не почуєте.
Багато є таких пісень. Але немає можливості, щоб всіх їх передати.
Наталка Позняк
А зараз в селі люди збираються і співають просто так, для себе, для душі?
Уляна Кот
Для душі буває. Коли потеплішає, то жіночки мого віку співають. На жаль, коли почують таку пісню, є люди, які кажуть: “О, вже випили і співають”.
Наталка Позняк
Чверть століття тому ім’я Уляни Кот було відоме багатьом. Вона переможець першого телеконкурсу “Сонячні кларнети”, володар золотої медалі ВДНГ в Москві. В середині 80-х фірма “Мелодія” випустила диск-гігант “Співає Уляна Кот”. У 1988-му році вона презентувала Україну на фольклорному святі у Вашингтоні.
Нині ж вона рідко куди виїздить зі своєї хатинки на краю лісу. Але ще й досі посеред хати стоять кросна, прадавній ткацький станок, з-під якого й дотепер виходять барвисті поліські рушники та напівпрозорі серпанки, які, за переказами, замовляли на Поліссі для царської сім’ї.
Ви прославилися не лише своїми піснями, а й серпанками. Скажіть, будь ласка, що це таке?
Уляна Кот
Серпанок – це тоненьке прозоре полотно, яке схоже на дуже ранній раночок, між яким ще не зайшла зоря, і не зійшло ще сонечко. Розумієте, тоненьке прозоре полотно і ранок. Серпанок колись був сірим – ткали його з льону, а потім його вибілювали.
До цього часу в нас теж є і, я думаю, що будуть продовжувати цю прекрасну поліську традицію, що передана нашими мудрими предками нашого села. Я так думаю, що наші пісня і праця не вмре, не загине, бо є кому продовжувати.
Павло Вольвач
“У твоєму голосі соловейко звив гніздечко”. До чого це я? А до того, що раз уже автентика, так автентика! І від сільського мелосу перейдімо до того ж таки справдешнього соловейка та інших дроздів з синицями. Соловейка, наголошу, не курського, а автохтонного. Бо які ж іще водяться десь так в районі Броварів, де й запопав птаство сивий юнат і мій колега Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Молода весна так і тягне у сквери і сади: туди, де пробуджується життя. Як гарно у сонячний день побувати на лісовій галявині. Вітру немає, від молодого березняка лине приємний терпкуватий запах торішнього листу і березових бруньок. Повсюди вас супроводжує пташиний переспів.
Стою і вслухаюся у симфонію квітня. Припікає сонечко. З-під ніг, з мерхлих трав, вилітає чорний пухнастий джміль, десь з високості дерев чується флейта дрозда. Дрозди прилітають рано, наприкінці березня, і їхня красива пісня відразу сповіщає про приліт співучого гостя.
Якщо вам вдасться обережно підійти до дерева, на верхівці якого сидить дрозд, ви побачите, що груди і живіт у птаха жовтувато-білі і покриті трикутничками з бурих пір’ячок. Коли дрозд злетить, ви помітите, що спід крил у нього приємного іржаво-жовтого кольору.
З кожним днем пташиний хор поповнюється новими і новими голосами.
Люди радіють прильоту птахів. Пам’ятаю шкільні роки, коли ми у майстерні виготовляли шпаківні, і у квітні вивішували їх у нашому саду поблизу дослідних ділянок. Так ми відзначали День птахів. Сьогодні ця красива традиція призабулася.
І все ж про птахів слід згадувати не лише весною, у день свята. Для тих з них, які не полюбляють наших шпаківень чи дуплянок, посадіть чагарники чи ягідники. У їхніх густих заростях охоче приживуться кропив’янки, славки чи коноплянки.
Після приморозків на Вербну неділю потепліло. З розкішної берези неподалік річки знову весело закапотів сік. Він чистий, мов сльоза. Ось-ось банка буде повна. Сусідній хлопчина пригощає першим весняним дарунком природи.
Хороший сік. Трішки солодкуватий.
Хлопець
Це молодий ще сік, його потрібно заправити ячменем. Буде хороша річ.
Володимир Ляшко
Коли сік заправити смаженим ячменем і сухими яблучними кришениками, через два тижні матимемо світло-коричневий квас, кислувато-різкий, духмяний. Ним гарно втамовувати спрагу, коли працюєш у полі чи на городі.
Оновлюється природа. Ніжним листом береться смородина, червоними шильцями пробивається крізь землю півонія, зеленим килимом вкривають землю примули.
За день старе листя і галуззя підсохло, і на городах запалали багаття.
Спершу неквапом, а потім все навальніше вогонь пожирає сухе бадилля. На місцях березневих палів пробилася молода трава, густа, соковита. Квітень одягає землю у зелені шати. Життя бере своє...
Павло Вольвач
Так-так, “життя бере свої закони, о, молодість, о, комсомол!”
Тьху, це щось мене повело зовсім не туди...
Тож наразі розкланююсь, нагадавши, що це була “Віта Нова”. Її підготував і провів я, Павло Вольвач, мені допомагав звукооператор Михайло Петренко.
Хай щастить!
Говорить радіо “Свобода”!
