Київ, 24 квітня 2004 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”! здоровенькі були, дорогий слухачу! З вами передача “30 хвилин у різних вимірах”, і я, її господиня, Ірина Халупа. Герой нашої програми сьогодні – Михайло Старицький. 27-го квітня минає сто років від дня смерті цього знаменитого театрала, письменника та культурного діяча.
Як йому вдалося за умов Емського указу організувати успішно український театр? Яку він залишив для нащадків театральну спадщину?
Чому “За двома зайцями”, твір який Старицький переписав і пристосував для сцени але не був його оригінальним автором, вважається його візитною карткою?
Все це та більше – попереду.
Чи знали ви, що Михайло Старицький був сиротою? Що виховувався в родині Лисенків? Що його дружиною була рідна сестра Миколи Лисенка?
Старицький родом з села Кліщинці, нинішньої Черкаської області. Закінчив Полтавську гімназію. Разом з Миколою Лисенком вступив до Харківського університету, перейшов згодом до Київського, де і закінчив юридичний факультет. Поселився в Києві, де разом з Миколою Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Лисенка, писав для Лисенкових опер лібрето. 1883-го року Михайло Старицький очолив перший професійний український театр.
Старицький почав друкуватися, коли йому було 25. Це були переклади Пушкіна, Лєрмонтова, Гейне, Міцкєвіча, Байрона та інших. Водночас писав він поезії, які друкувалися у галицькій періодиці. Великою подією було видання “Гамлета” в перекладі Старицького 1882-го року. Особливе місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадська лірика з виразними соціально патріотичними мотивами, лірика героїчна. Деякі із його романтичних творів стали народними піснями: “Ніч яка, Господи, місячна зоряна...”, “Туман хвилями лягає”, “Ох і де ти, зіронько, та вечірняя...”.
Почавши з інсценізації прозових творів і переробок малосценічних п’єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них це соціальні драми “Не судилось”, “Талан”, “У Темряві”.
Майже вся творча діяльність Михайла Старицького відбувалася за умов дії Емського указу про заборону української мови у різних сферах. Як же за таких драконівських заборон Старицькому та його однодумцям все ж таки вдалося підняти на ноги український театр? Чим пояснити своєрідний парадокс, що “наглухо” перекриті можливості на папері не обернулися тотальною забороною на практиці?
Про це Тарас Марусик розпитує літературознавця, віце-президента Києво-Могилянської Академії, доктора філологічних наук, професора Володимира Панченка, колом наукових зацікавлень якого є українська література XIX-XX століть.
Тарас Марусик
Упродовж кількох століть українська мова і, природно, культура зазнали значних утисків з боку Російської імперії. Найвідоміші заборони української мови у ХІХ ст. – це Валуєвський циркуляр та Емський указ. Пане Панченко, чим був зумовлений Емський указ 1876 року вже через 13 років після попереднього заборонного акту?
Володимир Панченко
Історія Емського указу 1876 року дуже характерна і, я б сказав, драматична для української культури, для українства як такого загалом. Вона мала свої витоки.
Я б сказав, що Емський указ – це своєрідна реакція імперської влади, зокрема київських українофобів тодішніх, на все те, що було пов’язане з діяльністю Південно-західного географічного товариства, яке діяло в Києві. На початку ’70-х років такі українські вчені, як Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Олена Пчілка, молодий тоді Михайло Драгоманов дуже активно заявили про себе в українській науці.
Існувала така легальна цілком структура, як Південно-західне географічне товариство, яка була, по суті, маленькою українською академією наук. Її діяльність була настільки продуктивною і резонансною, що це викликало шалений опір і шалену ненависть київських шовіністів таких, як професор Шульгин (Київський університет), як Михайло Юзефович (це старий “вовк”, так би мовити, який в ’40-ві роки з великим блиском і ентузіазмом доносив на кирило-мефодіївців жандармерії). І ось ці люди були якраз ініціаторами тих матеріалів і документів, які йшли в Петербург.
Було потім створено спеціальну комісію, робота якої завершилася тим, що в травні ’76-го року імператор, начебто ліберал, який готував уже конституцію для Росії, Олександр ІІ в містечку Емськ підписав оцей знаменитий (сумнозвісний, я б сказав) Емський указ, який накладав страшні заборони на українство.
Тарас Марусик
Відомо, що, власне, з погляду виписаних норм, там було дуже багато заборон, які стосувалися не тільки художньої літератури. Але виникла досить таке парадоксальна ситуація. З одного боку, заборони, після яких мав би, так би мовити, “пройти коток”. А з іншого боку, все-таки, українська мова не вмерла. Ба більше, вона в театральній сфері розвивалася.
Володимир Панченко
Справді, ми маємо таку дивовижну, я б сказав, дійсно, парадоксальну ситуацію. З одного боку, Емський указ з його заборонами, з його 4-ма пунктами, які ставили хрест, по суті, на книговиданні українському, на освіті українській, на ввезенні українських книг із Галичини, на театральних виставах українською мовою, на музичних творах із текстами українською мовою. Все це ставилось під жорстоку офіційну заборону. І разом з тим, початок ’80-х років і наступні роки ХІХ ст. засвідчили, так би мовити, ренесанс певний. Зокрема, ренесанс у сфері українського театру. Більше того, в 1882 рік народжується український професійний театр.
І дійсно, може виникнути питання: а в чому суть цього парадоксу? 30-літня війна українства за право говорити своєю мовою і творити культуру своєю мовою, і водночас оці культурні спалахи вже у ’80-ті роки, через кілька років після Емського указу. Тут я б назвав кілька чинників, говорячи про причини цього парадоксу. Перший чинник – це бюрократична імперська машина. До законів, до указів в Росії завжди ставились нехлюйськи, вони погано виконувались. Це, так би мовити, було плюсом на користь українства. Але не в цьому, зрештою, річ.
Найголовнішою причиною була велика хвиля української стихії культурної. Український професійний театр початку ’80-х років і зміг народитися в оцих дикунських умовах через те, що це була колосальна стихія українства, яка поставала з аматорського театрального руху. На цю стихію, на велике піднесення аматорства такого, ще професійно неоформленого театрального дійства якось змушена була реагувати тодішня влада.
От я зараз хочу назвати одне в цьому сенсі ім’я. Був такий міністр внутрішніх справ Росії на початку ’80-х років ХІХ ст. Лоріс-Мєліков (армянин, до речі за кров’ю). Оцей Лоріс-Мєліков мав репутацію людини, яка поєднала в собі риси вовка і лисиці водночас. Він вмів якось так вести оцю свою внутрішню політику. А тодішній міністр внутрішніх справ – це не просто, так би мовити, поліцейський. Це людина, яка відповідала за внутрішню політику. Це значно більше коло повноважень, ніж у пізніших міністрів внутрішніх справ.
Так ось цей Лоріс-Мєліков надав право генерал-губернаторам в регіонах місцевих, так би мовити, на свій розсуд приймати рішення щодо дозволу чи недозволу театральних вистав. Таким чином у Єлисаветграді Марко Кропивницький отримав дозвіл на українські вистави. Але в Києві колосальну діяльність в цьому сенсі (я б сказав, саможертовну діяльність) розгорнув Михайло Старицький.
Коли я кажу про феномен ренесансу українського театру, який оформився на початку ’80-х років уже не просто як аматорський, а як професійний, то я хотів би акцент зробити передусім на подвижності і саможертовності двох, передусім, людей (хоч не тільки їх) – Марка Кропивницького і Михайла Старицького. Одним епіцентром театрального життя, дуже інтенсивним, був Єлисаветград із оцим гніздом корифеїв тодішніх, до якого входили брати Тобілевичі і їхня сестра Марія. А другий епіцентр – це Київ. А в Києві душею театрального і культурного життя був Михайло Петрович Старицький.
Тарас Марусик
Якщо взяти по датах, то це фактично ставалось паралельно?
Володимир Панченко
Це було водночас. Більше того, це були ті процеси, які взаємо перехрещувалися, тому що хоч я і назвав їх двома епіцентрами, тим не менше, ми могли б, якщо вже деталізувати цю історію, побачити одні і ті ж імена і там, і там, і в одному епіцентрі, і в іншому. Тому що театральні трупи не залишалися незмінними. Вони якраз були в постійній динаміці.
Одні актори переходили в інші трупи, одні трупи розпадалися, створювалися інші. Через те це був такий динамічний процес, по-своєму складний (тому що йшлося про яскраві творчі індивідуальності – через те це не міг бути простий процес). Але це, тим не менше, цілісний процес, дуже динамічний, в чомусь суперечливий, і, зрештою, дуже ефективний з точки зору розвитку не тільки української культури, а й українства загалом.
Тарас Марусик
Цікаво, чи в тій ситуації оті названі Вами особи (Шульгин і Юзефович) зрозуміли лисячий хід Лоріс-Мєлікова? І чи вони після цього намагалися чергові депеші слати у центр з приводу українських вистав?
Володимир Панченко
Звичайно. Вони на те і були шовіністами, щоб не заспокоюватися з приводу всього того, що вони бачили. Але, розумієте, оця політика лисяча, про яку я згадав, дійсно була лисячою. Тобто це не був прямий дозвіл українських вистав і тільки. Були там певні обмовки дуже характерні і, до речі, дуже цікаві. Якщо дозволялася українська вистава, то разом з тим театральна трупа зобов’язувалася, щоб того ж вечора ця ж трупа показала виставу російською мовою. Уявіть собі, перед яким вибором стояв тодішній глядач.
Якщо українська вистава тоді, не менш як 3-годинна, уже потребувала відповідного часу, то ще після цього дивитися 3-годинну російську виставу – це 6 годин часу. І тоді спрацьовувала хитрість і мудрість водночас. Формально ставили коротенький російський водевіль практично в порожніх залах, що фактом засвідчено в історії дуже багато...
Тарас Марусик
До чи після?
Володимир Панченко
До. А потім починалася, зрештою, та вистава, на яку й приходили глядачі. Я зустрічав свідчення сучасників, які писали, що цей маленький російський водевіль дуже часто йшов в порожньому залі, де сидів тільки там якийсь черговий поліцейський, який по службі дивився ці вистави. Так що тут є навіть якась така приваблива для нас інформація з цієї епохи.
Тобто був досить широкий масовий інтерес. Цей театр був запитаний, розумієте. Було соціальне замовлення дуже активне саме на такий театр і таку драматургію. Я не можу сказати, що це був блискучий світовий театр, тому що це ж було соціальне замовлення від маси, яка потребувала мелодрами, пісень і танців, потребувала отого самого етнографічно-побутового театру, яким він, зрештою, і був. Тобто, запит глядача і пропозиція самого театру цілком закономірні.
Тарас Марусик
До речі, про пісні. Одним з наслідків Емського указу було те, що не можна було співати українські народні пісні по-українськи. Треба було їх перекладати. Чи були такі випадки якраз у цих українських виставах?
Володимир Панченко
В українських виставах я таких фактів не зустрічав. Але в концертних програмах такі факти траплялися. Більше того, один із сучасників тієї пори, київський юрист Олександр Кістяківський в своїх щоденниках написав такі характерні слова, що четвертий пункт Емського указу написаний спеціально для Миколи Лисенка. Лисенко в Києві був дуже популярний. Причому, він був дійсно національний композитор. Він принципово писав твори саме тільки на українські тексти – такі, які пов’язані з глибинною народною культурою. Оцей пункт бив безпосередньо по Лисенку.
Поскільки я вже згадав ім’я і Михайла Старицького, і ця передача, власне, підказана його сумною датою – часу його смерті, то я хотів би наголосити ще раз на подвижність цієї людини, яка в силу оцих тяжких обставин змушена брати була на себе не те що подвійну ношу, а потрійну і, може, ще навіть більше, ношу – культурного, громадського діяча, літератора.
Він, ви знаєте, для того, щоб цей театр існував, щоб він не загинув, щоб він мав якісь можливості фінансового життя, продав свої родинні маєтки, продавав своє якесь особисте майно, витрачав свої власні кошти. Тому що ним керувала оця вища ідея – “якщо не я, то хто?”
Тарас Марусик
Чи Вам не здається, що доля його склалася досить драматично (доля його як видатного діяча української культури)? З одного боку, він був затиснутий в лещатах тодішньої ситуації. Він мусив часто творити російською мовою, зокрема, відомі його романи.
З іншого боку, коли настала “відлига”, наприклад, в Україні хрущовська, скажімо, то вже нове покоління українців які звикли жити хай і в соціалістичній Українській державі, досить скептично сприймало твори російською мовою. Чому, мовляв, російською мовою? Крім того, досі, як мені здається, ще повністю його спадщина не опублікована. Я б хотів Вашу думку з приводу його драматичної долі.
Володимир Панченко
Це ніби як уже подвійний драматизм. Тому що з одного боку, в ХІХ ст. були заборони, а потім сприйняття вже, як Ви кажете, хрущовської “відлиги”. Я думаю, що ті скептики, яких Ви згадали, повинні розуміти історичну конкретику доби, в яку жив не тільки Старицький, але й зокрема Старицький. Він же не від добра писав свої романи російською мовою. Це були ’90-ті роки ХІХ ст.
Скажімо, був момент в ’92-му, здається, році, коли він півроку жив у Москві, в нього була велика матеріальна скрута. Він змушений був заробляти на прожиття собі й родині гонорарами. Де він міг отримати ці гонорари? Він писав для газети “Московский лісток” роман про Мазепу російською мовою, який друкувався з продовженням протягом року. І писав це, відповідно, від подачі до подачі. Це була каторжна повсякденна робота людини, яка була поставлена перед ситуацією без вибору: або так, або ніяк.
А з іншого боку, він же розумів, що хоч написано це по-російськи, тим не менше, це прочитає український читач і матеріал там український, дух там український, історія наша. Тобто, я абсолютно не бачу підстав за щось так заднім числом дорікати Старицькому, який, до речі, не був єдиним в цьому сенсі. Хіба він один був у такій ситуації? Багато хто був в такій ситуації. В нього, між іншим, якщо вже казати про драматизм його фіналу життя, то цей фінал був захмарений для нього численними судовими процесами.
От Ви запитали “А чи змирилися оті київські шовіністи і українофоби з тим, що щось виходило в українців?”. Та ні, вони по-різному, звичайно, “псували кров” нашим культурним діячам. От, скажімо, засипали позовами свого часу Старицького. Мовляв, він грішив плагіатом – якісь сюжети брав у Кропивницького, якісь сюжети – в Нечуя-Левицького.
Правда полягала в тому, що, дійсно, це були трансформації відомих сюжетів. Але таких ситуацій в історії світової літератури тьма, і ситуацій з “кочовими” сюжетами. Була, скажімо, п’єса у Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, яка так і не ставилася довгий час. А потім Старицький звернувся до Нечуя-Левицького з пропозицією, що він переробить цю п’єсу, і за двома іменами вона буде ставитись. Таким чином з’явилася оця блискуча, хітова, як тепер би сказали, річ – “За двома зайцями”.
Чи був це плагіат? Це була переробка творча досить, активна і серйозна, ґрунтовна переробка. Я, між іншим, про це писав свого часу досить докладно. Старицького замучили, так би мовити, цими судовими процесами. Він їх вигравав в кінці-кінців. Але ж скільки здоров’я і років життя це відібрало – можна тільки здогадуватися.
Так що це така вічна ситуація, коли українському інтелігенту доводилося брати на себе, дійсно, дуже велику ношу національного обов’язку. Таких людей треба вшановувати тепер уже, через сотню років після їхньої смерті. Бо якщо ми цього не робимо, то ми чомусь самі собі зраджуємо, руйнуємо в чомусь свою історичну пам’ять і водночас історичну перспективу. Ірина Халупа
Письменник, драматург, режисер Михайло Старицький – людина високоосвічена і розумна. Він творив театральну виставу як видовище. Старицький приніс в український професійний театр професійну режисуру. Він був дуже вимогливий до своєї трупи.
Про роль Старицького в українському театрі, про його творчу спадщину, Галина Терещук розпитувала театрознавця Майю Гарбузюк, асистента кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського Національного університету імені Івана Франка.
Майя Гарбузюк
На український професійний театр кінця ХІХ ст. була покладена ніби така подвійна місія. Вона полягала в тому, що цей театр не просто формував глядача як національну спільноту, а робив це за складних обставин антиукраїнської імперської політики. В цій місії українського театру свою роль велику відіграв Михайло Старицький.
Як відомо, тематичне коло драматургії ’80-90-х років ХІХ сторіччя було надзвичайно обмежене. Український театр був приречений на соціально-побутову тематику і любовну. Незважаючи на це, Михайло Старицький розширює це тематичне коло і звертається до історичних драм. Саме завдяки його діяльності як драматурга і режисера до українського масового глядача виходять і “Маруся Богуславка”, і “Тарас Бульба”, а також такі важливі моменти української культури, як фольклор, обрядовість й етнографічні елементи.
Саме все це і складає основу того театру, який ми називаємо “театром гала-Старицького”, і який ми характеризуємо як театр синтетичний, театр, який поєднує в собі не тільки драматичну гру актора, і драматичну дію, а й в комплексі всі інші чинники – музику, спів, хореографію. Саме такий театр має надзвичайно потужний естетичний вплив на глядача. Завдяки цьому він блискуче виконує свою ідеологічну місію.
Галина Терещук
Чим, власне, Старицький яскравий як режисер? Ось феномен його як режисера.
Майя Гарбузюк
Михайло Старицький приніс в український професійний театр те, що ми називаємо професійною режисурою. Цікаво, що це формування інституції режисера в українському професійному театрі відбувалося одночасно із тими процесами, які відбувалися в театрі європейському. Тут український театр виявився актуально відповідним часові.
Професійна режисура, за Михайлом Старицьким, полягала у, перш за все, надзвичайно відповідальній і точній роботі над виставою. Це – ґрунтовне вивчення тексту, історичних реалій і обставин, в яких дія відбувається. Це – надзвичайно точне відтворення костюму історичного, художнього оформлення побуту, тобто всього того набору матеріального, скажемо так, який виникає на сцені.
Окрім того, його професіоналізм полягав, власне, в тому, що він міг надзвичайно органічно і цілісно вибудувати складну оту синтетичну картину сценічної дії, про яку ми щойно говорили. Тобто він творив театральну виставу як видовище, в якому було задіяно дуже часто величезна кількість акторів. Це і актори драматичні, і хор, і балет, і оркестр.
Разом з тим кожна постать, яка виникала на сцені, мала свою програму дій, свою партитуру дій. Навіть масові сцени були потрактовані як партитура, актори жили своїм життям. Можливо, тому й під час гастролей української трупи в Росії називали їх “наші європейці”, тому що схожий досвід уже існував в європейському театрі. Але якщо там в режисурі масові сцени були статичними і просто ніби відтворювали в широкому масштабі ті історичні події, то Михайло Старицький, власне, трактував цю масову сцену як рухому, як дієву, дуже сценічну.
Як стверджують рецензенти і ті, хто бачили ці вистави, вистави Михайла Старицького були надзвичайно досконалі естетично. Це були вистави найвищого художнього мистецького ґатунку. І тому вони були таким унікальним явищем в молодому українському професійному театрі.
Галина Терещук
Яка роль сьогодні Старицького для сьогоднішнього театру українського?
Майя Гарбузюк
Проблема сценічного втілення творів Михайла Старицького в сучасному театрі, мені здається, полягає в ось чому. Михайло Старицький, свого часу творячи свій театр, робив його як театр надзвичайно високою постановочною культурою, насамперед. Власне, за цим параметром сучасний український театр, на жаль, не завжди може відповідати вимогам, якщо так можна сказати, самого Михайла Старицького.
На жаль, сучасні режисери не так досконало володіють музичним матеріалом, знанням фольклору, знанням етнографії української. І тому дуже часто це може перетворитися на просто ілюстративний ряд, я би навіть сказала, якісь шоу, такі варіанти розважального типу, з яких, на жаль, теж можна робити вистави за творами Старицького.
Тут дуже важко заперечити це. Мені здається, що справжні прочитання Михайла Старицького ще можуть бути попереду, тому що цей театр (я говорю про ті його твори, які потребують масштабного полотна), будемо казати так, багатої країни. Цей театр може захоплювати, може, знову ж таки, вже через 100 років вражати глядача. Але це мусить бути театр, оснащений відповідними ефектами, відповідною сценічною технікою і мати надзвичайно потужні виробничі можливості (якщо ми будемо говорити про театр масовий).
Але це не значить, що драматургію Старицького можна читати тільки в такому театрі. Сучасний театр світовий – це театр інтерпретації часто дуже несподіваної. І тому в творах Старицького ми можемо прочитати і те, що можна поставити засобами і бідного театру, й засобами психологічного театру. Це надзвичайно широка палітра для інтерпретації.
Ірина Халупа
Лише два роки тому в столиці України відкрито Музей Михайла Старицького – українського письменника, театрального і громадського діяча, режисера, математика й архіваріуса, сто літ від дня смерті якого минає цього 27-го квітня.
Ще в 1955 році в Києві з’явилася вулиця його імені. А меморіальний Музей довго не вдавалося відкрити – цілих 58 років. Бо перша ухвала щодо його створення з’явилася в далекому 1944-ім році, її підписав академік Олександр Богомолець. Різні причини, в тому числі й незрозуміла тяганина навколо спадку письменника, не давали змоги відкрити для нових поколінь двері до його садиби і відхилити завісу над минулим. Не вистачало й коштів на реставрацію. Шукали їх довго. Грант у 20 000 доларів для цього надало, до речі, Посольство США в Україні.
Зрештою, церемонія відкриття відбулася у серпні 2002 року. Окрім різних урочистостей, знаковим у цей день можна вважати й те, що на подвір’ї актори театру імені І.Франка Світлана Прус та Анатолій Гнатюк грали ролі Проні Прокопівни та Голохвастова із вистави “За двома зайцями”. “Впізнаваність” образів та перипетій цього твору не зникає з плином десятиліть. Чому?
Як сталося, що з проминанням часу образи з цього твору набувають нових рис, своєрідно начебто пристосовуючись до цього нового часу, вживаються у ньому і знову є сучасними? У чому полягає таємниця феноменальної популярності цього твору як за життя Михайла Старицького, так і сто літ по його смерті?
На ці запитання відповідей розшукує Надія Степула.
Надія Степула
“Комедія з міщанського побиту”, як деталізував жанр свого твору сам Старицький, під назвою “За двома зайцями” , видана, перевидана, втілена акторського грою на безлічі сцен і в Україні, і не тільки. Дивна доля цього твору почалася від самого його “народження”. Написана у 1875 році комедія під назвою “На Кожум’яках” належала перу іншого автора – Нечуя-Левицького.
Михайло Старицький творчо опрацював та переінакшив цей твір і вже у його переробці, під назвою “За двома зайцями” комедія набула зримої сценічності та з того часу із незмінним успіхом “оселилася” в театрах. Театрах справді не тільки українських – наприклад, народний театр “Пошук” із Білорусі теж успішно освоїв цю виставу і гастролює з нею. На четвертому фестивалі “Київ травневий” було презентовано виставу українського режисера Володимира Завальнюка, поставлену в Національному театрі Македонії з міста Штіпа – комедію “За двома зайцями”. І, хоч образ Голохвастова у ній був немислимо змінений, все ж він залишився упізнаваним.
Щодо популярності твору на українських сценах, то це річ безперечна. Неможливо навіть зробити перелік усіх менших та більших театрів, які п’єсу ставили чи ставлять. Досить згадати, що серед них – і знаменитий Київський театр імені Івана Франка і Чернігівський обласний молодіжний театр, і Хмельницький обласний український музично-драматичний театр імені Г.Петровського, і самодіяльний народний театр Полтавського міського будинку культури, і сільський народний театр Машівського району, і багато інших. У цьому нескінченному ряду є й сільський театр – із села Яблунівки на Хмельниччині, який показує “За двома зайцями” на районних та інших сценах області. А грають у вистав і не фахові актори, а самі селяни і сільські вчителі – аматори.
Нові версії твору постійно приваблюють глядачів. Одну з таких версій було поставлено Сергієм Данченком. Театр імені Франка з цією виставою успішно взяв участь у Третьому всеукраїнському фестивалі-конкурсі музичних прем’єр Мельпомена Таврії” у Херсоні. Режисер зберіг авторський текст, але переніс дію в дні нинішні.
Телеканал “Інтер” вирішив створити мюзикл – новорічний фільм “За двома зайцями”, продемонструвавши теж інакше прочитання твору Михайла Старицького.
Напевно, не дивно, що сучасні режисери, актори, кліпмейкери, працюючи над комедією, намагаються гранично наблизити її до теперішнього часу. - Бо ж Проні Прокопівни, очевидно, живуть в усіх часах, теж відповідно адаптуючись – кожна до свого сьогодення. Наприклад, Проня , яку вирішив зіграти Андрій Данилко, навчається у столичній академії культури на факультеті зірок естради, вчиться співати й танцювати, себто, навчається вокалу і хореографії. Батьки її є власниками вже не маленьких крамничок, а мережі мінімаркетів....
Комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, очевидно, овіяна якимось чарівним подихом вічності. Бо прототипи образів, утілених в ній, з характерною впертістю виникають знову і знову на просторах країни, що сама невпізнанно змінилася з часу життя автора. Феноменальною видається “живучість” прототипів, котрі, хоч і мімікрують, пристосовуючись до нових часів та обставин, проте залишаються все тими ж, скажімо, Пронею Прокопівною і Голохвастовим (Голохвостим). Втілення цих персонажів у ролях від самих початків сценічного їх життя позначене легендарними іменами. Проню грала визначна українська співачка і драматична актриса Марія Садовська-Барілотті (у дівоцтві Тобілевич).
Роль Голохвастова свого часу виконував Йосип Гірняк. Народився він у Струсові (Тернопільщина), помер у Нью-Йорку в США. Актор, режисер і театральний критик, який теж знімався у фільмі Леся Курбаса “Вендета” ще 1924 року, автор книжки “Споминів”, виданих у 1982 році, - Йосип Гірняк ще в 1915 році грав на сцені Театру Січових стрільців. Йосип Гірняк першим в Україні здійснив у 1943 році постановку “Гамлета” Уїльяма Шекспіра.
Із пізніших і сучасніших втілень образів комедії “За двома зайцями” багато глядачів пам’ятають гру покійного Валерія Дейнекіна – Заслуженого артиста України. Він відтворив не просто комічний образ, а душу людини, котра переживає справжню драму на перехресті одвічних альтернатив.
Понад два десятки літ не сходить зі сцени вистава “За двома зайцями” в інтерпретації Віктора Шулакова, який кожну постановку вміє перетворити у мистецьку подію... Недавно відомий режисер був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.
Слід пригадати й те, що ще 1961 року на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка створено кольорову стрічку “За двома зайцями”. Цей фільм про легковажного цирульника, який за допомогою вигідного шлюбу вирішив поліпшити свій матеріальний стан, і, щоб не прогадати, залицявся відразу до двох дівчат, - один із найулюбленіших в українських глядачів.
Знову й знову з’являючись то на тій, то на тій сцені, то на кіно- то на телеекрані, , герої комедії Михайла Старицького “За двома зайцями” не перестають дивувати цією своєю феноменальною здатністю – виринати з позачасся – і знову бути сучасними... Є підозра, що саме у їхній злободенності й ховається феномен непроминальності.
Ірина Халупа
Дочка Михайла Старицького Людмила Старицька-Черняхівська була заарештована 1929-го року у зв’язку з процесом СВУ. Ïї засудили на 5 років суворої ізоляції. Але за кілька місяців її звільнили але заслали в місто Юзівка. 1936-го року вона повернулася до Києва. Наприкінці липня 1941-го року агенти НКВД розстріляли Людмилу Старицьку-Черняхівську.
Михайло Старицький похований на Байковому цвинтарі в Києві. Зайдіть до нього, при нагоді.
На цьому ми завершуємо нашу передачу. Щасти вам!
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”! здоровенькі були, дорогий слухачу! З вами передача “30 хвилин у різних вимірах”, і я, її господиня, Ірина Халупа. Герой нашої програми сьогодні – Михайло Старицький. 27-го квітня минає сто років від дня смерті цього знаменитого театрала, письменника та культурного діяча.
Як йому вдалося за умов Емського указу організувати успішно український театр? Яку він залишив для нащадків театральну спадщину?
Чому “За двома зайцями”, твір який Старицький переписав і пристосував для сцени але не був його оригінальним автором, вважається його візитною карткою?
Все це та більше – попереду.
Чи знали ви, що Михайло Старицький був сиротою? Що виховувався в родині Лисенків? Що його дружиною була рідна сестра Миколи Лисенка?
Старицький родом з села Кліщинці, нинішньої Черкаської області. Закінчив Полтавську гімназію. Разом з Миколою Лисенком вступив до Харківського університету, перейшов згодом до Київського, де і закінчив юридичний факультет. Поселився в Києві, де разом з Миколою Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Лисенка, писав для Лисенкових опер лібрето. 1883-го року Михайло Старицький очолив перший професійний український театр.
Старицький почав друкуватися, коли йому було 25. Це були переклади Пушкіна, Лєрмонтова, Гейне, Міцкєвіча, Байрона та інших. Водночас писав він поезії, які друкувалися у галицькій періодиці. Великою подією було видання “Гамлета” в перекладі Старицького 1882-го року. Особливе місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадська лірика з виразними соціально патріотичними мотивами, лірика героїчна. Деякі із його романтичних творів стали народними піснями: “Ніч яка, Господи, місячна зоряна...”, “Туман хвилями лягає”, “Ох і де ти, зіронько, та вечірняя...”.
Почавши з інсценізації прозових творів і переробок малосценічних п’єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них це соціальні драми “Не судилось”, “Талан”, “У Темряві”.
Майже вся творча діяльність Михайла Старицького відбувалася за умов дії Емського указу про заборону української мови у різних сферах. Як же за таких драконівських заборон Старицькому та його однодумцям все ж таки вдалося підняти на ноги український театр? Чим пояснити своєрідний парадокс, що “наглухо” перекриті можливості на папері не обернулися тотальною забороною на практиці?
Про це Тарас Марусик розпитує літературознавця, віце-президента Києво-Могилянської Академії, доктора філологічних наук, професора Володимира Панченка, колом наукових зацікавлень якого є українська література XIX-XX століть.
Тарас Марусик
Упродовж кількох століть українська мова і, природно, культура зазнали значних утисків з боку Російської імперії. Найвідоміші заборони української мови у ХІХ ст. – це Валуєвський циркуляр та Емський указ. Пане Панченко, чим був зумовлений Емський указ 1876 року вже через 13 років після попереднього заборонного акту?
Володимир Панченко
Історія Емського указу 1876 року дуже характерна і, я б сказав, драматична для української культури, для українства як такого загалом. Вона мала свої витоки.
Я б сказав, що Емський указ – це своєрідна реакція імперської влади, зокрема київських українофобів тодішніх, на все те, що було пов’язане з діяльністю Південно-західного географічного товариства, яке діяло в Києві. На початку ’70-х років такі українські вчені, як Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Олена Пчілка, молодий тоді Михайло Драгоманов дуже активно заявили про себе в українській науці.
Існувала така легальна цілком структура, як Південно-західне географічне товариство, яка була, по суті, маленькою українською академією наук. Її діяльність була настільки продуктивною і резонансною, що це викликало шалений опір і шалену ненависть київських шовіністів таких, як професор Шульгин (Київський університет), як Михайло Юзефович (це старий “вовк”, так би мовити, який в ’40-ві роки з великим блиском і ентузіазмом доносив на кирило-мефодіївців жандармерії). І ось ці люди були якраз ініціаторами тих матеріалів і документів, які йшли в Петербург.
Було потім створено спеціальну комісію, робота якої завершилася тим, що в травні ’76-го року імператор, начебто ліберал, який готував уже конституцію для Росії, Олександр ІІ в містечку Емськ підписав оцей знаменитий (сумнозвісний, я б сказав) Емський указ, який накладав страшні заборони на українство.
Тарас Марусик
Відомо, що, власне, з погляду виписаних норм, там було дуже багато заборон, які стосувалися не тільки художньої літератури. Але виникла досить таке парадоксальна ситуація. З одного боку, заборони, після яких мав би, так би мовити, “пройти коток”. А з іншого боку, все-таки, українська мова не вмерла. Ба більше, вона в театральній сфері розвивалася.
Володимир Панченко
Справді, ми маємо таку дивовижну, я б сказав, дійсно, парадоксальну ситуацію. З одного боку, Емський указ з його заборонами, з його 4-ма пунктами, які ставили хрест, по суті, на книговиданні українському, на освіті українській, на ввезенні українських книг із Галичини, на театральних виставах українською мовою, на музичних творах із текстами українською мовою. Все це ставилось під жорстоку офіційну заборону. І разом з тим, початок ’80-х років і наступні роки ХІХ ст. засвідчили, так би мовити, ренесанс певний. Зокрема, ренесанс у сфері українського театру. Більше того, в 1882 рік народжується український професійний театр.
І дійсно, може виникнути питання: а в чому суть цього парадоксу? 30-літня війна українства за право говорити своєю мовою і творити культуру своєю мовою, і водночас оці культурні спалахи вже у ’80-ті роки, через кілька років після Емського указу. Тут я б назвав кілька чинників, говорячи про причини цього парадоксу. Перший чинник – це бюрократична імперська машина. До законів, до указів в Росії завжди ставились нехлюйськи, вони погано виконувались. Це, так би мовити, було плюсом на користь українства. Але не в цьому, зрештою, річ.
Найголовнішою причиною була велика хвиля української стихії культурної. Український професійний театр початку ’80-х років і зміг народитися в оцих дикунських умовах через те, що це була колосальна стихія українства, яка поставала з аматорського театрального руху. На цю стихію, на велике піднесення аматорства такого, ще професійно неоформленого театрального дійства якось змушена була реагувати тодішня влада.
От я зараз хочу назвати одне в цьому сенсі ім’я. Був такий міністр внутрішніх справ Росії на початку ’80-х років ХІХ ст. Лоріс-Мєліков (армянин, до речі за кров’ю). Оцей Лоріс-Мєліков мав репутацію людини, яка поєднала в собі риси вовка і лисиці водночас. Він вмів якось так вести оцю свою внутрішню політику. А тодішній міністр внутрішніх справ – це не просто, так би мовити, поліцейський. Це людина, яка відповідала за внутрішню політику. Це значно більше коло повноважень, ніж у пізніших міністрів внутрішніх справ.
Так ось цей Лоріс-Мєліков надав право генерал-губернаторам в регіонах місцевих, так би мовити, на свій розсуд приймати рішення щодо дозволу чи недозволу театральних вистав. Таким чином у Єлисаветграді Марко Кропивницький отримав дозвіл на українські вистави. Але в Києві колосальну діяльність в цьому сенсі (я б сказав, саможертовну діяльність) розгорнув Михайло Старицький.
Коли я кажу про феномен ренесансу українського театру, який оформився на початку ’80-х років уже не просто як аматорський, а як професійний, то я хотів би акцент зробити передусім на подвижності і саможертовності двох, передусім, людей (хоч не тільки їх) – Марка Кропивницького і Михайла Старицького. Одним епіцентром театрального життя, дуже інтенсивним, був Єлисаветград із оцим гніздом корифеїв тодішніх, до якого входили брати Тобілевичі і їхня сестра Марія. А другий епіцентр – це Київ. А в Києві душею театрального і культурного життя був Михайло Петрович Старицький.
Тарас Марусик
Якщо взяти по датах, то це фактично ставалось паралельно?
Володимир Панченко
Це було водночас. Більше того, це були ті процеси, які взаємо перехрещувалися, тому що хоч я і назвав їх двома епіцентрами, тим не менше, ми могли б, якщо вже деталізувати цю історію, побачити одні і ті ж імена і там, і там, і в одному епіцентрі, і в іншому. Тому що театральні трупи не залишалися незмінними. Вони якраз були в постійній динаміці.
Одні актори переходили в інші трупи, одні трупи розпадалися, створювалися інші. Через те це був такий динамічний процес, по-своєму складний (тому що йшлося про яскраві творчі індивідуальності – через те це не міг бути простий процес). Але це, тим не менше, цілісний процес, дуже динамічний, в чомусь суперечливий, і, зрештою, дуже ефективний з точки зору розвитку не тільки української культури, а й українства загалом.
Тарас Марусик
Цікаво, чи в тій ситуації оті названі Вами особи (Шульгин і Юзефович) зрозуміли лисячий хід Лоріс-Мєлікова? І чи вони після цього намагалися чергові депеші слати у центр з приводу українських вистав?
Володимир Панченко
Звичайно. Вони на те і були шовіністами, щоб не заспокоюватися з приводу всього того, що вони бачили. Але, розумієте, оця політика лисяча, про яку я згадав, дійсно була лисячою. Тобто це не був прямий дозвіл українських вистав і тільки. Були там певні обмовки дуже характерні і, до речі, дуже цікаві. Якщо дозволялася українська вистава, то разом з тим театральна трупа зобов’язувалася, щоб того ж вечора ця ж трупа показала виставу російською мовою. Уявіть собі, перед яким вибором стояв тодішній глядач.
Якщо українська вистава тоді, не менш як 3-годинна, уже потребувала відповідного часу, то ще після цього дивитися 3-годинну російську виставу – це 6 годин часу. І тоді спрацьовувала хитрість і мудрість водночас. Формально ставили коротенький російський водевіль практично в порожніх залах, що фактом засвідчено в історії дуже багато...
Тарас Марусик
До чи після?
Володимир Панченко
До. А потім починалася, зрештою, та вистава, на яку й приходили глядачі. Я зустрічав свідчення сучасників, які писали, що цей маленький російський водевіль дуже часто йшов в порожньому залі, де сидів тільки там якийсь черговий поліцейський, який по службі дивився ці вистави. Так що тут є навіть якась така приваблива для нас інформація з цієї епохи.
Тобто був досить широкий масовий інтерес. Цей театр був запитаний, розумієте. Було соціальне замовлення дуже активне саме на такий театр і таку драматургію. Я не можу сказати, що це був блискучий світовий театр, тому що це ж було соціальне замовлення від маси, яка потребувала мелодрами, пісень і танців, потребувала отого самого етнографічно-побутового театру, яким він, зрештою, і був. Тобто, запит глядача і пропозиція самого театру цілком закономірні.
Тарас Марусик
До речі, про пісні. Одним з наслідків Емського указу було те, що не можна було співати українські народні пісні по-українськи. Треба було їх перекладати. Чи були такі випадки якраз у цих українських виставах?
Володимир Панченко
В українських виставах я таких фактів не зустрічав. Але в концертних програмах такі факти траплялися. Більше того, один із сучасників тієї пори, київський юрист Олександр Кістяківський в своїх щоденниках написав такі характерні слова, що четвертий пункт Емського указу написаний спеціально для Миколи Лисенка. Лисенко в Києві був дуже популярний. Причому, він був дійсно національний композитор. Він принципово писав твори саме тільки на українські тексти – такі, які пов’язані з глибинною народною культурою. Оцей пункт бив безпосередньо по Лисенку.
Поскільки я вже згадав ім’я і Михайла Старицького, і ця передача, власне, підказана його сумною датою – часу його смерті, то я хотів би наголосити ще раз на подвижність цієї людини, яка в силу оцих тяжких обставин змушена брати була на себе не те що подвійну ношу, а потрійну і, може, ще навіть більше, ношу – культурного, громадського діяча, літератора.
Він, ви знаєте, для того, щоб цей театр існував, щоб він не загинув, щоб він мав якісь можливості фінансового життя, продав свої родинні маєтки, продавав своє якесь особисте майно, витрачав свої власні кошти. Тому що ним керувала оця вища ідея – “якщо не я, то хто?”
Тарас Марусик
Чи Вам не здається, що доля його склалася досить драматично (доля його як видатного діяча української культури)? З одного боку, він був затиснутий в лещатах тодішньої ситуації. Він мусив часто творити російською мовою, зокрема, відомі його романи.
З іншого боку, коли настала “відлига”, наприклад, в Україні хрущовська, скажімо, то вже нове покоління українців які звикли жити хай і в соціалістичній Українській державі, досить скептично сприймало твори російською мовою. Чому, мовляв, російською мовою? Крім того, досі, як мені здається, ще повністю його спадщина не опублікована. Я б хотів Вашу думку з приводу його драматичної долі.
Володимир Панченко
Це ніби як уже подвійний драматизм. Тому що з одного боку, в ХІХ ст. були заборони, а потім сприйняття вже, як Ви кажете, хрущовської “відлиги”. Я думаю, що ті скептики, яких Ви згадали, повинні розуміти історичну конкретику доби, в яку жив не тільки Старицький, але й зокрема Старицький. Він же не від добра писав свої романи російською мовою. Це були ’90-ті роки ХІХ ст.
Скажімо, був момент в ’92-му, здається, році, коли він півроку жив у Москві, в нього була велика матеріальна скрута. Він змушений був заробляти на прожиття собі й родині гонорарами. Де він міг отримати ці гонорари? Він писав для газети “Московский лісток” роман про Мазепу російською мовою, який друкувався з продовженням протягом року. І писав це, відповідно, від подачі до подачі. Це була каторжна повсякденна робота людини, яка була поставлена перед ситуацією без вибору: або так, або ніяк.
А з іншого боку, він же розумів, що хоч написано це по-російськи, тим не менше, це прочитає український читач і матеріал там український, дух там український, історія наша. Тобто, я абсолютно не бачу підстав за щось так заднім числом дорікати Старицькому, який, до речі, не був єдиним в цьому сенсі. Хіба він один був у такій ситуації? Багато хто був в такій ситуації. В нього, між іншим, якщо вже казати про драматизм його фіналу життя, то цей фінал був захмарений для нього численними судовими процесами.
От Ви запитали “А чи змирилися оті київські шовіністи і українофоби з тим, що щось виходило в українців?”. Та ні, вони по-різному, звичайно, “псували кров” нашим культурним діячам. От, скажімо, засипали позовами свого часу Старицького. Мовляв, він грішив плагіатом – якісь сюжети брав у Кропивницького, якісь сюжети – в Нечуя-Левицького.
Правда полягала в тому, що, дійсно, це були трансформації відомих сюжетів. Але таких ситуацій в історії світової літератури тьма, і ситуацій з “кочовими” сюжетами. Була, скажімо, п’єса у Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, яка так і не ставилася довгий час. А потім Старицький звернувся до Нечуя-Левицького з пропозицією, що він переробить цю п’єсу, і за двома іменами вона буде ставитись. Таким чином з’явилася оця блискуча, хітова, як тепер би сказали, річ – “За двома зайцями”.
Чи був це плагіат? Це була переробка творча досить, активна і серйозна, ґрунтовна переробка. Я, між іншим, про це писав свого часу досить докладно. Старицького замучили, так би мовити, цими судовими процесами. Він їх вигравав в кінці-кінців. Але ж скільки здоров’я і років життя це відібрало – можна тільки здогадуватися.
Так що це така вічна ситуація, коли українському інтелігенту доводилося брати на себе, дійсно, дуже велику ношу національного обов’язку. Таких людей треба вшановувати тепер уже, через сотню років після їхньої смерті. Бо якщо ми цього не робимо, то ми чомусь самі собі зраджуємо, руйнуємо в чомусь свою історичну пам’ять і водночас історичну перспективу. Ірина Халупа
Письменник, драматург, режисер Михайло Старицький – людина високоосвічена і розумна. Він творив театральну виставу як видовище. Старицький приніс в український професійний театр професійну режисуру. Він був дуже вимогливий до своєї трупи.
Про роль Старицького в українському театрі, про його творчу спадщину, Галина Терещук розпитувала театрознавця Майю Гарбузюк, асистента кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського Національного університету імені Івана Франка.
Майя Гарбузюк
На український професійний театр кінця ХІХ ст. була покладена ніби така подвійна місія. Вона полягала в тому, що цей театр не просто формував глядача як національну спільноту, а робив це за складних обставин антиукраїнської імперської політики. В цій місії українського театру свою роль велику відіграв Михайло Старицький.
Як відомо, тематичне коло драматургії ’80-90-х років ХІХ сторіччя було надзвичайно обмежене. Український театр був приречений на соціально-побутову тематику і любовну. Незважаючи на це, Михайло Старицький розширює це тематичне коло і звертається до історичних драм. Саме завдяки його діяльності як драматурга і режисера до українського масового глядача виходять і “Маруся Богуславка”, і “Тарас Бульба”, а також такі важливі моменти української культури, як фольклор, обрядовість й етнографічні елементи.
Саме все це і складає основу того театру, який ми називаємо “театром гала-Старицького”, і який ми характеризуємо як театр синтетичний, театр, який поєднує в собі не тільки драматичну гру актора, і драматичну дію, а й в комплексі всі інші чинники – музику, спів, хореографію. Саме такий театр має надзвичайно потужний естетичний вплив на глядача. Завдяки цьому він блискуче виконує свою ідеологічну місію.
Галина Терещук
Чим, власне, Старицький яскравий як режисер? Ось феномен його як режисера.
Майя Гарбузюк
Михайло Старицький приніс в український професійний театр те, що ми називаємо професійною режисурою. Цікаво, що це формування інституції режисера в українському професійному театрі відбувалося одночасно із тими процесами, які відбувалися в театрі європейському. Тут український театр виявився актуально відповідним часові.
Професійна режисура, за Михайлом Старицьким, полягала у, перш за все, надзвичайно відповідальній і точній роботі над виставою. Це – ґрунтовне вивчення тексту, історичних реалій і обставин, в яких дія відбувається. Це – надзвичайно точне відтворення костюму історичного, художнього оформлення побуту, тобто всього того набору матеріального, скажемо так, який виникає на сцені.
Окрім того, його професіоналізм полягав, власне, в тому, що він міг надзвичайно органічно і цілісно вибудувати складну оту синтетичну картину сценічної дії, про яку ми щойно говорили. Тобто він творив театральну виставу як видовище, в якому було задіяно дуже часто величезна кількість акторів. Це і актори драматичні, і хор, і балет, і оркестр.
Разом з тим кожна постать, яка виникала на сцені, мала свою програму дій, свою партитуру дій. Навіть масові сцени були потрактовані як партитура, актори жили своїм життям. Можливо, тому й під час гастролей української трупи в Росії називали їх “наші європейці”, тому що схожий досвід уже існував в європейському театрі. Але якщо там в режисурі масові сцени були статичними і просто ніби відтворювали в широкому масштабі ті історичні події, то Михайло Старицький, власне, трактував цю масову сцену як рухому, як дієву, дуже сценічну.
Як стверджують рецензенти і ті, хто бачили ці вистави, вистави Михайла Старицького були надзвичайно досконалі естетично. Це були вистави найвищого художнього мистецького ґатунку. І тому вони були таким унікальним явищем в молодому українському професійному театрі.
Галина Терещук
Яка роль сьогодні Старицького для сьогоднішнього театру українського?
Майя Гарбузюк
Проблема сценічного втілення творів Михайла Старицького в сучасному театрі, мені здається, полягає в ось чому. Михайло Старицький, свого часу творячи свій театр, робив його як театр надзвичайно високою постановочною культурою, насамперед. Власне, за цим параметром сучасний український театр, на жаль, не завжди може відповідати вимогам, якщо так можна сказати, самого Михайла Старицького.
На жаль, сучасні режисери не так досконало володіють музичним матеріалом, знанням фольклору, знанням етнографії української. І тому дуже часто це може перетворитися на просто ілюстративний ряд, я би навіть сказала, якісь шоу, такі варіанти розважального типу, з яких, на жаль, теж можна робити вистави за творами Старицького.
Тут дуже важко заперечити це. Мені здається, що справжні прочитання Михайла Старицького ще можуть бути попереду, тому що цей театр (я говорю про ті його твори, які потребують масштабного полотна), будемо казати так, багатої країни. Цей театр може захоплювати, може, знову ж таки, вже через 100 років вражати глядача. Але це мусить бути театр, оснащений відповідними ефектами, відповідною сценічною технікою і мати надзвичайно потужні виробничі можливості (якщо ми будемо говорити про театр масовий).
Але це не значить, що драматургію Старицького можна читати тільки в такому театрі. Сучасний театр світовий – це театр інтерпретації часто дуже несподіваної. І тому в творах Старицького ми можемо прочитати і те, що можна поставити засобами і бідного театру, й засобами психологічного театру. Це надзвичайно широка палітра для інтерпретації.
Ірина Халупа
Лише два роки тому в столиці України відкрито Музей Михайла Старицького – українського письменника, театрального і громадського діяча, режисера, математика й архіваріуса, сто літ від дня смерті якого минає цього 27-го квітня.
Ще в 1955 році в Києві з’явилася вулиця його імені. А меморіальний Музей довго не вдавалося відкрити – цілих 58 років. Бо перша ухвала щодо його створення з’явилася в далекому 1944-ім році, її підписав академік Олександр Богомолець. Різні причини, в тому числі й незрозуміла тяганина навколо спадку письменника, не давали змоги відкрити для нових поколінь двері до його садиби і відхилити завісу над минулим. Не вистачало й коштів на реставрацію. Шукали їх довго. Грант у 20 000 доларів для цього надало, до речі, Посольство США в Україні.
Зрештою, церемонія відкриття відбулася у серпні 2002 року. Окрім різних урочистостей, знаковим у цей день можна вважати й те, що на подвір’ї актори театру імені І.Франка Світлана Прус та Анатолій Гнатюк грали ролі Проні Прокопівни та Голохвастова із вистави “За двома зайцями”. “Впізнаваність” образів та перипетій цього твору не зникає з плином десятиліть. Чому?
Як сталося, що з проминанням часу образи з цього твору набувають нових рис, своєрідно начебто пристосовуючись до цього нового часу, вживаються у ньому і знову є сучасними? У чому полягає таємниця феноменальної популярності цього твору як за життя Михайла Старицького, так і сто літ по його смерті?
На ці запитання відповідей розшукує Надія Степула.
Надія Степула
“Комедія з міщанського побиту”, як деталізував жанр свого твору сам Старицький, під назвою “За двома зайцями” , видана, перевидана, втілена акторського грою на безлічі сцен і в Україні, і не тільки. Дивна доля цього твору почалася від самого його “народження”. Написана у 1875 році комедія під назвою “На Кожум’яках” належала перу іншого автора – Нечуя-Левицького.
Михайло Старицький творчо опрацював та переінакшив цей твір і вже у його переробці, під назвою “За двома зайцями” комедія набула зримої сценічності та з того часу із незмінним успіхом “оселилася” в театрах. Театрах справді не тільки українських – наприклад, народний театр “Пошук” із Білорусі теж успішно освоїв цю виставу і гастролює з нею. На четвертому фестивалі “Київ травневий” було презентовано виставу українського режисера Володимира Завальнюка, поставлену в Національному театрі Македонії з міста Штіпа – комедію “За двома зайцями”. І, хоч образ Голохвастова у ній був немислимо змінений, все ж він залишився упізнаваним.
Щодо популярності твору на українських сценах, то це річ безперечна. Неможливо навіть зробити перелік усіх менших та більших театрів, які п’єсу ставили чи ставлять. Досить згадати, що серед них – і знаменитий Київський театр імені Івана Франка і Чернігівський обласний молодіжний театр, і Хмельницький обласний український музично-драматичний театр імені Г.Петровського, і самодіяльний народний театр Полтавського міського будинку культури, і сільський народний театр Машівського району, і багато інших. У цьому нескінченному ряду є й сільський театр – із села Яблунівки на Хмельниччині, який показує “За двома зайцями” на районних та інших сценах області. А грають у вистав і не фахові актори, а самі селяни і сільські вчителі – аматори.
Нові версії твору постійно приваблюють глядачів. Одну з таких версій було поставлено Сергієм Данченком. Театр імені Франка з цією виставою успішно взяв участь у Третьому всеукраїнському фестивалі-конкурсі музичних прем’єр Мельпомена Таврії” у Херсоні. Режисер зберіг авторський текст, але переніс дію в дні нинішні.
Телеканал “Інтер” вирішив створити мюзикл – новорічний фільм “За двома зайцями”, продемонструвавши теж інакше прочитання твору Михайла Старицького.
Напевно, не дивно, що сучасні режисери, актори, кліпмейкери, працюючи над комедією, намагаються гранично наблизити її до теперішнього часу. - Бо ж Проні Прокопівни, очевидно, живуть в усіх часах, теж відповідно адаптуючись – кожна до свого сьогодення. Наприклад, Проня , яку вирішив зіграти Андрій Данилко, навчається у столичній академії культури на факультеті зірок естради, вчиться співати й танцювати, себто, навчається вокалу і хореографії. Батьки її є власниками вже не маленьких крамничок, а мережі мінімаркетів....
Комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, очевидно, овіяна якимось чарівним подихом вічності. Бо прототипи образів, утілених в ній, з характерною впертістю виникають знову і знову на просторах країни, що сама невпізнанно змінилася з часу життя автора. Феноменальною видається “живучість” прототипів, котрі, хоч і мімікрують, пристосовуючись до нових часів та обставин, проте залишаються все тими ж, скажімо, Пронею Прокопівною і Голохвастовим (Голохвостим). Втілення цих персонажів у ролях від самих початків сценічного їх життя позначене легендарними іменами. Проню грала визначна українська співачка і драматична актриса Марія Садовська-Барілотті (у дівоцтві Тобілевич).
Роль Голохвастова свого часу виконував Йосип Гірняк. Народився він у Струсові (Тернопільщина), помер у Нью-Йорку в США. Актор, режисер і театральний критик, який теж знімався у фільмі Леся Курбаса “Вендета” ще 1924 року, автор книжки “Споминів”, виданих у 1982 році, - Йосип Гірняк ще в 1915 році грав на сцені Театру Січових стрільців. Йосип Гірняк першим в Україні здійснив у 1943 році постановку “Гамлета” Уїльяма Шекспіра.
Із пізніших і сучасніших втілень образів комедії “За двома зайцями” багато глядачів пам’ятають гру покійного Валерія Дейнекіна – Заслуженого артиста України. Він відтворив не просто комічний образ, а душу людини, котра переживає справжню драму на перехресті одвічних альтернатив.
Понад два десятки літ не сходить зі сцени вистава “За двома зайцями” в інтерпретації Віктора Шулакова, який кожну постановку вміє перетворити у мистецьку подію... Недавно відомий режисер був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.
Слід пригадати й те, що ще 1961 року на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка створено кольорову стрічку “За двома зайцями”. Цей фільм про легковажного цирульника, який за допомогою вигідного шлюбу вирішив поліпшити свій матеріальний стан, і, щоб не прогадати, залицявся відразу до двох дівчат, - один із найулюбленіших в українських глядачів.
Знову й знову з’являючись то на тій, то на тій сцені, то на кіно- то на телеекрані, , герої комедії Михайла Старицького “За двома зайцями” не перестають дивувати цією своєю феноменальною здатністю – виринати з позачасся – і знову бути сучасними... Є підозра, що саме у їхній злободенності й ховається феномен непроминальності.
Ірина Халупа
Дочка Михайла Старицького Людмила Старицька-Черняхівська була заарештована 1929-го року у зв’язку з процесом СВУ. Ïї засудили на 5 років суворої ізоляції. Але за кілька місяців її звільнили але заслали в місто Юзівка. 1936-го року вона повернулася до Києва. Наприкінці липня 1941-го року агенти НКВД розстріляли Людмилу Старицьку-Черняхівську.
Михайло Старицький похований на Байковому цвинтарі в Києві. Зайдіть до нього, при нагоді.
На цьому ми завершуємо нашу передачу. Щасти вам!
