Аудіозапис рограми:
Київ, 7 травня 2004 року
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Сьогодні ми розпочнемо передачу розповіддю про історію корейського етносу та корейців в сучасній Україні. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Самоназва – “чосон сарам” – “люди країни Чосон”. Чосон перекладається як “країна ранішньої свіжості”.
Корейська діаспора за межами двох корейських держав становить від 2 до 4 млн. осіб.
Еміграція корейців розпочалася в половині ХІХст. і посилилось на початку ХХ після захоплення Кореї Японією. Етногенез корейців пов''язаний з проникненням на корейський півострів племен з Манчжурії, а також з етнічним впливом південного, малайського світу.
Потужний вплив відчувався з боку Китаю, що підкорив цю територію ще на початку нашої ери.
В основі корейської мови – сеульський говір центрального діалекту. Всі 6 корейських діалектів не утруднюють взаємне розуміння їх носіїв. Проте в північній Кореї літературною нормою вважається пхеньянський говір, це називають “мунхвао – культурна мова”.
З 1949р. широко застосовується суто корейська національна графіка, ієрогліфи зберігаються, виконуючи допоміжну роль для передачі запозичених китайських слів та сенсу слів, що звучать однаково.
Наприкінці ХІХст. Японія, США, Англія і Росія змусили Корею підписати нерівноправні торгівельні угоди. А з 1910 до 1945 року Корея перебувала під японською окупацією.
У 1945р. Корею поділили вздовж 38-ї паралелі на дві зони відповідальності: північну – радянську та південну – американську.
На півночі утворилась комуністична КНДР, а на півдні – орієнтована на західні політичні та економічні стандарти Республіка Корея.
У 1950р. з дозволу Сталіна відбулася спроба північної Кореї поширити свій режим на південь країни. Розпочалися воєнні дії, вони закінчилися підтвердженням стасусу-кво, південна Корея зберегла незалежність, а в 1953р. було підписано угоду про перемир''я, якої на загал обидві сторони дотримуються й дотепер.
Корейці дуже монолітний етнос, проте майже за 60 років окремого існування півночі й півдня, виникли суттєві соціально-політичні і навіть ментальні розбіжності. Доволі широка демократія, бурхливе масове політичне життя в Республіці Корея і абсолютна відсутність неконтрольованої владою політичної активності в КНДР не могло не позначитись на психології мас у двох корейських державах. Вискорозвинута суперсучасна економіка півдня і відстале примітивне виробництво на півночі з доволі частими продовольчими кризами, ці чиники теж не могли не вплинути на формування відмінностей між двома уламками єдиного етносу.
Корейське мистецтво зберігає давні етнічні традиції, зокрема в музиці – це пентонна гамма (п''ятизвукова). Корейці мають величезний цикл так званих пісень праці, що виконувалися під час обробітку рисових полів, будівництва житла, є пісні рибалок, робітників і так дальше. Це дуже симптоматично. Навіть серед інших народів Східної Азії корейці відрізняються феноменальною працелюбністю.
Корейці дуже серйозно ставилися до свого фольклору. У період об''єднаної держави Сілла в Кореї затвердили особливу посаду – “ПХЕГВАН”. Його обов''язком було збирати, обробляти і записувати витвори усної народної творчості. Без перебільшення, то був напевно перший професійний вчений-фольклорист в історії людства.
На теренах колишнього СССР корейці мешкали на далекому Сході. У 30-ті роки ХХ ст. їх починають виселяти із зони дії Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії, переважно до Середньої Азії, як “потенційних агентів Японії і гомінданівського Китаю”, що було абсурдним, враховуючи давні традиції боротьби корейців проти японського імперіалізму. На початку 60-х років з метою впровадження сільськогосподарської культури рису корейців почали організовано спрямовувати до північного Криму, але було чимало й неорганізованих переїздів до УССР. За матеріалами всеукраїнського перепису населення 2001р. корейців на теренах України – 12711 осіб, зберегли рідну мову – 2223, російськомовних – 9662, українську назвали рідною – 700 осіб.
Олекса Боярко
Президент Асоціації корейців України Світлана Лі стверджує, що корейці наразі інтегровані в українське суспільство і знайшли своє місце в Українській державі. Слово Світлані Лі.
Світлана Лі
В Україні я проживаю з 1974 року, тут навчалася, вийшла заміж і є громадянкою України.
Що стосується громади, яку я очолює, то це називається Асоціація корейців України. Її заснування почалося ще з 1989 року, коли в Україні розпочалися бурхливі демократичні процеси. І, звичайно, ми як етнічна спільнота не могли знаходитися осторонь всіх тих подій, які відбуваються в Україні. І виникла така потреба зорганізувати це товариство для того, щоб об’єднатися, захищати свої соціальні права, а найголовніше, то це відроджувати мову, культуру, свої історичні традиції і звичаї.
В 1991 році ми провели перші установчі збори, а в 1992 офіційно зареєструвалися. Протягом вже більше 12 років ми діємо. Нас корейців в Україні за чисельністю дуже мало, якщо порівняти з росіянами, білорусами, чи болгарами, чи поляками. Але, незважаючи на досить таку маленьку чисельність наша громада вважається досить такою впливовою, цікавою.
Наша спільнота в перші роки становлення робила маленькі заходи. В основному ми тільки збиралися і вирішували питання, як нам зорганізувати вивчення мови, оскільки це було найголовніше питання для нашого товариства, бо з мови вже починалася все.
Ми спромоглися тоді знайти перших вчителів, приміщення, фінансування і розпочали вивчати мову. А вже в 1995 році, коли, якщо пам’ятаєте була дата 50-тиріччя визволення України, а в цей же рік відзначалася 50-тиріччя визволення від японців в Кореї. Ми вирішили об’єднати ці дві дати і провести перший в Україні фестиваль корейської культури.
Це було започаткування акції, величезної популяризації нашої національності, нашої культури, нашої історії. Насамперед, то це ознайомлення українців з історією нашої батьківщини.
Цей фестиваль мав широкий розголос, як в Україні, так і за її межами. В той час приїжджав віце-мер Сеула і налагодив деякі контакти. Поки що бурхливого продовження цих контактів не було, але на рівні наших двох держав, коли налагодилися дипломатичні стосунки, то зв’язки наші зараз розширюються у всіх сферах і напрямках.
І традиційно з 1995 року щороку ми проводимо фестивалі корейської культури. Якщо ми спочатку провели його в Києві, то потім ми вирішили, що його треба проводити в регіонах. Тому що в нас в регіонах багато дуже живе представників корейської діаспори, особливо в АРК.
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, який розповідає про чуваський народ та його діаспору в Україні.
Ігор Лосєв
Самоназва – чаваш. Основна маса цього етносу зосереджена в середньому Поволжжі. Чуваші поділяються на дві етнічні групи - вірьял (горішні) і анатрі (долішні).
Чуваська мова належить до тюркських мов. Вона зберегла дуже багато давньотюркських особливостей.
На землях чувашів у кінці І тисячоліття до нашої ери мешкали фіно-угорські племена, що були фактично найдавнішою етнічною основою корінного населення цих територій.
У VІІ-ХІІІст.ст. на ці землі посунули тюрки-булгари. У ХІІІст. етнічну територію чувашів узяла під контроль Золота Орда. Внаслідок асиміляції місцевого фіно-угорського населення булгарами і сформувався етнос “чуваші”.
Коли в другій половині ХІVст. виникає Казанське ханство частина верхівки чувашів, так звані тархани пішли на службу до татар.
У 1551р. чуваші потрапили під російський контроль, частину їх земель захоплюють російські поміщики та монастирі.
У ХІІІст. починається примусове хрещення чуваських селян. Чуваші тікали на землі башкирів і татар. Незважаючи на формальне християнство, чуваші тривалий час залишалися фактичними язичниками.
Після того як чувашів навернули до православ''я, вони втратили власний національний набір імен і прізвищ, користуючись стандартними російськими, типу Андриян Ніколаєв, Николай Федоров і тому подібне.
Культурно-господарський тип чувашів (знаряддя селянської праці, житла) як і КГТ більшості волзьких народів мало відрізняється від російського, можливо через спільність вихідного фіно-угорського субстрату.
До другої половини ХІХст. чуваші не мали своєї писемності. Тільки на початку 70-х років ХІХст. було створено чуваську абетку на основі російської з включенням інших літер для передачі специфічних звуків.
За всеукраїнським переписом населення 2001 року в Україні визнали себе чувашами 10593 особи, з них визнали рідною чуваську мову – 2268 осіб, російську – 7636 осіб, українську – 564 особи.
Олекса Боярко
З Україною пов’язані життя і творчість знаного чуваського поета Мішші Сеспеля. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Мішші Сеспель (справжні ім’я та прізвище – Михайло Кузьмін) народився 16 листопада 1899 року у селі Казаккаси Цивільського повіту у Чувашії. Він навчався у Шихазанській дворічній школі та в учительській семінарії у Тетюшах. Під час Першої світової війни Сеспель служив санітаром військово-санітарного поїзду у Білорусі. 1918 року він пішов добровольцем до Червоної армії, проте через кілька місяців служби у Казані був демобілізований. Дев’ятнадцяти років Сеспель вступив до партії більшовиків і, за власними спогадами, “відчув себе таким сильним, вільним від усіх родинних, релігійних та суспільних забобонів”. Він був одним з організаторів комсомолу в Чувашії та першим головою революційного трибуналу Чуваської автономної області. Наприкінці 1920 року за неправдивим обвинуваченням у підпалі будинку комісар Сеспель був знятий з посади, виключений з партії і на півтора місяця ув’язнений. Після звільнення він працював у перекладацько-видавничій комісії в Чебоксарах. 1921 року Сеспель виїхав на лікування до Криму, а звідти переїхав до Києва, згодом працював у повітовому земельному відділі в Острі на Чернігівщині. Він писав вірші, оповідання, повісті, п’єси, статті, перекладав чуваською мовою твори Тараса Шевченка. Сеспель називав себе “тисяч чувашів співцем”. Водночас він намагався побачити “відблиски червоних світанків” та “зелень комуни”, переконував свого читача в тому, що “берег щастя не далекий”. Запровадження НЕПу спричинило кризу у світовідчутті поета, для нього (цитата) “комунізм зник в обрії майбутнього”. Мішші Сеспель покінчив життя самогубством у віці двадцяти трьох років 15 червня 1922 року у селі Старогородці (нині – у складі міста Остра).
Олекса Боярко
А на закінчення програми – про представників башкирського етносу в Україні. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Обидва ці народи належать до автохтонних тюркських етносів Поволжжя і Уралу. Башкири – самоназва, етнонім “башкорт”, що перекладається як “вовча голова”.
Башкирська мова належить до кипчацької групи тюркських мов і поділяється на 2 діалекти: південний норматинський і східний кувяканський.
Суттєво вплинули на формування башкирського етносу тюркські, булгарські племена під час виникнення Булгарської держави на Волзі-Ітіль (як називають її місцеві тюрки). Але ще раніше предки башкирів зазнали й впливу угорських племен. З ХІст. стає помітним вплив половців-кипчаків, а з ХІІІст. – монгольських завойовників. Башкирська народність остаточно склалася в кінці ХУ – на початку ХVІст. Після розпаду Золотої Орди етнічні землі башкирів увійшли до складу Ногайської Орди, а частина до складу Казанського ханства.
У другій половину ХVІст. починається процес встановлення над башкирами контролю з боку Московської держави. Одразу ж розпочався масовий приплив на башкирські землі російських переселенців, що дуже посилився в ХVІІІ-ХІХст.ст.
Урядова колонізація Башкирії диктувалася насамперед військовими інтересами, створенням нових російських фортець як плацдармів для подальших завоювань на сході. Крім етнічних росіян брали участь у переселенні до Башкирії також казанські татари.
Башкири відчули на собі всі “принади” цивілізаторської місії Московської держави: важкий “ясак”, себто данина Москві, сваволля і беззаконня колоніальної адміністрації, примусова військова служба. У 1736 році були Указом російського уряду заборонені народні збори – “джиїн”.
Башкири неодноразово повставали проти російської влади. Видатну роль в Селянській війні під приводом Пугачова відіграв башкирський вождь Салават Юлаєв.
У Х-ХІІст.ст. башкири прийняли іслам суннітського напрямку, але випадків релігійного надміру чи фанатизму серед цього етносу зафіксовано не було. У релігійних віруваннях башкирів завжди була велика питома вага доісламських язичницьких традицій. У 1798 році Башкирію було поділено на кантони, а башкирців перетворено на специфічний етновійськовий стан. 12 башкирських кантонів мусили віддавати на армійську службу певну кількість людей зі зброєю та спорядженням. У 1815 році в складі російської армії до Парижу ввійшов полк башкирської кінноти.
Башкири брали участь у багатьох війнах Російської імперії. У 1865р. кантонну систему скасували, башкирів прирівняли до звичайних селян. Під час Жовтневого перевороту 1917р. посилився процес національної консолідації башкирів, що було названо політичними опонентами – “буржуазно-націоналістичною контрреволюцією”. До цих подій башкири мали можливість вчитися або в мусульманських школах – “мектебе”, або в російських початкових, де вся система викладання була підпорядкована завданню зросійщення “інородців” та злиття їх з російським народом.
У 1923р. створено башкирську писемність на основі арабської абетки, а згодом латинської. У 1940 році башкирську мову перевели на російську графіку. Розселення башкирів у багатьох регіонах колишнього СССР найбільш активно відбувалося після другої світової війни, як наслідок загальних міграційних процесів. За підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні мешкає 4253 представники башкирського народу, з них визнали рідною мовою башкирську 843 особи, російську – 2920 осіб, українську – 336 осіб.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 7 травня 2004 року
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Сьогодні ми розпочнемо передачу розповіддю про історію корейського етносу та корейців в сучасній Україні. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Самоназва – “чосон сарам” – “люди країни Чосон”. Чосон перекладається як “країна ранішньої свіжості”.
Корейська діаспора за межами двох корейських держав становить від 2 до 4 млн. осіб.
Еміграція корейців розпочалася в половині ХІХст. і посилилось на початку ХХ після захоплення Кореї Японією. Етногенез корейців пов''язаний з проникненням на корейський півострів племен з Манчжурії, а також з етнічним впливом південного, малайського світу.
Потужний вплив відчувався з боку Китаю, що підкорив цю територію ще на початку нашої ери.
В основі корейської мови – сеульський говір центрального діалекту. Всі 6 корейських діалектів не утруднюють взаємне розуміння їх носіїв. Проте в північній Кореї літературною нормою вважається пхеньянський говір, це називають “мунхвао – культурна мова”.
З 1949р. широко застосовується суто корейська національна графіка, ієрогліфи зберігаються, виконуючи допоміжну роль для передачі запозичених китайських слів та сенсу слів, що звучать однаково.
Наприкінці ХІХст. Японія, США, Англія і Росія змусили Корею підписати нерівноправні торгівельні угоди. А з 1910 до 1945 року Корея перебувала під японською окупацією.
У 1945р. Корею поділили вздовж 38-ї паралелі на дві зони відповідальності: північну – радянську та південну – американську.
На півночі утворилась комуністична КНДР, а на півдні – орієнтована на західні політичні та економічні стандарти Республіка Корея.
У 1950р. з дозволу Сталіна відбулася спроба північної Кореї поширити свій режим на південь країни. Розпочалися воєнні дії, вони закінчилися підтвердженням стасусу-кво, південна Корея зберегла незалежність, а в 1953р. було підписано угоду про перемир''я, якої на загал обидві сторони дотримуються й дотепер.
Корейці дуже монолітний етнос, проте майже за 60 років окремого існування півночі й півдня, виникли суттєві соціально-політичні і навіть ментальні розбіжності. Доволі широка демократія, бурхливе масове політичне життя в Республіці Корея і абсолютна відсутність неконтрольованої владою політичної активності в КНДР не могло не позначитись на психології мас у двох корейських державах. Вискорозвинута суперсучасна економіка півдня і відстале примітивне виробництво на півночі з доволі частими продовольчими кризами, ці чиники теж не могли не вплинути на формування відмінностей між двома уламками єдиного етносу.
Корейське мистецтво зберігає давні етнічні традиції, зокрема в музиці – це пентонна гамма (п''ятизвукова). Корейці мають величезний цикл так званих пісень праці, що виконувалися під час обробітку рисових полів, будівництва житла, є пісні рибалок, робітників і так дальше. Це дуже симптоматично. Навіть серед інших народів Східної Азії корейці відрізняються феноменальною працелюбністю.
Корейці дуже серйозно ставилися до свого фольклору. У період об''єднаної держави Сілла в Кореї затвердили особливу посаду – “ПХЕГВАН”. Його обов''язком було збирати, обробляти і записувати витвори усної народної творчості. Без перебільшення, то був напевно перший професійний вчений-фольклорист в історії людства.
На теренах колишнього СССР корейці мешкали на далекому Сході. У 30-ті роки ХХ ст. їх починають виселяти із зони дії Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії, переважно до Середньої Азії, як “потенційних агентів Японії і гомінданівського Китаю”, що було абсурдним, враховуючи давні традиції боротьби корейців проти японського імперіалізму. На початку 60-х років з метою впровадження сільськогосподарської культури рису корейців почали організовано спрямовувати до північного Криму, але було чимало й неорганізованих переїздів до УССР. За матеріалами всеукраїнського перепису населення 2001р. корейців на теренах України – 12711 осіб, зберегли рідну мову – 2223, російськомовних – 9662, українську назвали рідною – 700 осіб.
Олекса Боярко
Президент Асоціації корейців України Світлана Лі стверджує, що корейці наразі інтегровані в українське суспільство і знайшли своє місце в Українській державі. Слово Світлані Лі.
Світлана Лі
В Україні я проживаю з 1974 року, тут навчалася, вийшла заміж і є громадянкою України.
Що стосується громади, яку я очолює, то це називається Асоціація корейців України. Її заснування почалося ще з 1989 року, коли в Україні розпочалися бурхливі демократичні процеси. І, звичайно, ми як етнічна спільнота не могли знаходитися осторонь всіх тих подій, які відбуваються в Україні. І виникла така потреба зорганізувати це товариство для того, щоб об’єднатися, захищати свої соціальні права, а найголовніше, то це відроджувати мову, культуру, свої історичні традиції і звичаї.
В 1991 році ми провели перші установчі збори, а в 1992 офіційно зареєструвалися. Протягом вже більше 12 років ми діємо. Нас корейців в Україні за чисельністю дуже мало, якщо порівняти з росіянами, білорусами, чи болгарами, чи поляками. Але, незважаючи на досить таку маленьку чисельність наша громада вважається досить такою впливовою, цікавою.
Наша спільнота в перші роки становлення робила маленькі заходи. В основному ми тільки збиралися і вирішували питання, як нам зорганізувати вивчення мови, оскільки це було найголовніше питання для нашого товариства, бо з мови вже починалася все.
Ми спромоглися тоді знайти перших вчителів, приміщення, фінансування і розпочали вивчати мову. А вже в 1995 році, коли, якщо пам’ятаєте була дата 50-тиріччя визволення України, а в цей же рік відзначалася 50-тиріччя визволення від японців в Кореї. Ми вирішили об’єднати ці дві дати і провести перший в Україні фестиваль корейської культури.
Це було започаткування акції, величезної популяризації нашої національності, нашої культури, нашої історії. Насамперед, то це ознайомлення українців з історією нашої батьківщини.
Цей фестиваль мав широкий розголос, як в Україні, так і за її межами. В той час приїжджав віце-мер Сеула і налагодив деякі контакти. Поки що бурхливого продовження цих контактів не було, але на рівні наших двох держав, коли налагодилися дипломатичні стосунки, то зв’язки наші зараз розширюються у всіх сферах і напрямках.
І традиційно з 1995 року щороку ми проводимо фестивалі корейської культури. Якщо ми спочатку провели його в Києві, то потім ми вирішили, що його треба проводити в регіонах. Тому що в нас в регіонах багато дуже живе представників корейської діаспори, особливо в АРК.
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, який розповідає про чуваський народ та його діаспору в Україні.
Ігор Лосєв
Самоназва – чаваш. Основна маса цього етносу зосереджена в середньому Поволжжі. Чуваші поділяються на дві етнічні групи - вірьял (горішні) і анатрі (долішні).
Чуваська мова належить до тюркських мов. Вона зберегла дуже багато давньотюркських особливостей.
На землях чувашів у кінці І тисячоліття до нашої ери мешкали фіно-угорські племена, що були фактично найдавнішою етнічною основою корінного населення цих територій.
У VІІ-ХІІІст.ст. на ці землі посунули тюрки-булгари. У ХІІІст. етнічну територію чувашів узяла під контроль Золота Орда. Внаслідок асиміляції місцевого фіно-угорського населення булгарами і сформувався етнос “чуваші”.
Коли в другій половині ХІVст. виникає Казанське ханство частина верхівки чувашів, так звані тархани пішли на службу до татар.
У 1551р. чуваші потрапили під російський контроль, частину їх земель захоплюють російські поміщики та монастирі.
У ХІІІст. починається примусове хрещення чуваських селян. Чуваші тікали на землі башкирів і татар. Незважаючи на формальне християнство, чуваші тривалий час залишалися фактичними язичниками.
Після того як чувашів навернули до православ''я, вони втратили власний національний набір імен і прізвищ, користуючись стандартними російськими, типу Андриян Ніколаєв, Николай Федоров і тому подібне.
Культурно-господарський тип чувашів (знаряддя селянської праці, житла) як і КГТ більшості волзьких народів мало відрізняється від російського, можливо через спільність вихідного фіно-угорського субстрату.
До другої половини ХІХст. чуваші не мали своєї писемності. Тільки на початку 70-х років ХІХст. було створено чуваську абетку на основі російської з включенням інших літер для передачі специфічних звуків.
За всеукраїнським переписом населення 2001 року в Україні визнали себе чувашами 10593 особи, з них визнали рідною чуваську мову – 2268 осіб, російську – 7636 осіб, українську – 564 особи.
Олекса Боярко
З Україною пов’язані життя і творчість знаного чуваського поета Мішші Сеспеля. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Мішші Сеспель (справжні ім’я та прізвище – Михайло Кузьмін) народився 16 листопада 1899 року у селі Казаккаси Цивільського повіту у Чувашії. Він навчався у Шихазанській дворічній школі та в учительській семінарії у Тетюшах. Під час Першої світової війни Сеспель служив санітаром військово-санітарного поїзду у Білорусі. 1918 року він пішов добровольцем до Червоної армії, проте через кілька місяців служби у Казані був демобілізований. Дев’ятнадцяти років Сеспель вступив до партії більшовиків і, за власними спогадами, “відчув себе таким сильним, вільним від усіх родинних, релігійних та суспільних забобонів”. Він був одним з організаторів комсомолу в Чувашії та першим головою революційного трибуналу Чуваської автономної області. Наприкінці 1920 року за неправдивим обвинуваченням у підпалі будинку комісар Сеспель був знятий з посади, виключений з партії і на півтора місяця ув’язнений. Після звільнення він працював у перекладацько-видавничій комісії в Чебоксарах. 1921 року Сеспель виїхав на лікування до Криму, а звідти переїхав до Києва, згодом працював у повітовому земельному відділі в Острі на Чернігівщині. Він писав вірші, оповідання, повісті, п’єси, статті, перекладав чуваською мовою твори Тараса Шевченка. Сеспель називав себе “тисяч чувашів співцем”. Водночас він намагався побачити “відблиски червоних світанків” та “зелень комуни”, переконував свого читача в тому, що “берег щастя не далекий”. Запровадження НЕПу спричинило кризу у світовідчутті поета, для нього (цитата) “комунізм зник в обрії майбутнього”. Мішші Сеспель покінчив життя самогубством у віці двадцяти трьох років 15 червня 1922 року у селі Старогородці (нині – у складі міста Остра).
Олекса Боярко
А на закінчення програми – про представників башкирського етносу в Україні. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Обидва ці народи належать до автохтонних тюркських етносів Поволжжя і Уралу. Башкири – самоназва, етнонім “башкорт”, що перекладається як “вовча голова”.
Башкирська мова належить до кипчацької групи тюркських мов і поділяється на 2 діалекти: південний норматинський і східний кувяканський.
Суттєво вплинули на формування башкирського етносу тюркські, булгарські племена під час виникнення Булгарської держави на Волзі-Ітіль (як називають її місцеві тюрки). Але ще раніше предки башкирів зазнали й впливу угорських племен. З ХІст. стає помітним вплив половців-кипчаків, а з ХІІІст. – монгольських завойовників. Башкирська народність остаточно склалася в кінці ХУ – на початку ХVІст. Після розпаду Золотої Орди етнічні землі башкирів увійшли до складу Ногайської Орди, а частина до складу Казанського ханства.
У другій половину ХVІст. починається процес встановлення над башкирами контролю з боку Московської держави. Одразу ж розпочався масовий приплив на башкирські землі російських переселенців, що дуже посилився в ХVІІІ-ХІХст.ст.
Урядова колонізація Башкирії диктувалася насамперед військовими інтересами, створенням нових російських фортець як плацдармів для подальших завоювань на сході. Крім етнічних росіян брали участь у переселенні до Башкирії також казанські татари.
Башкири відчули на собі всі “принади” цивілізаторської місії Московської держави: важкий “ясак”, себто данина Москві, сваволля і беззаконня колоніальної адміністрації, примусова військова служба. У 1736 році були Указом російського уряду заборонені народні збори – “джиїн”.
Башкири неодноразово повставали проти російської влади. Видатну роль в Селянській війні під приводом Пугачова відіграв башкирський вождь Салават Юлаєв.
У Х-ХІІст.ст. башкири прийняли іслам суннітського напрямку, але випадків релігійного надміру чи фанатизму серед цього етносу зафіксовано не було. У релігійних віруваннях башкирів завжди була велика питома вага доісламських язичницьких традицій. У 1798 році Башкирію було поділено на кантони, а башкирців перетворено на специфічний етновійськовий стан. 12 башкирських кантонів мусили віддавати на армійську службу певну кількість людей зі зброєю та спорядженням. У 1815 році в складі російської армії до Парижу ввійшов полк башкирської кінноти.
Башкири брали участь у багатьох війнах Російської імперії. У 1865р. кантонну систему скасували, башкирів прирівняли до звичайних селян. Під час Жовтневого перевороту 1917р. посилився процес національної консолідації башкирів, що було названо політичними опонентами – “буржуазно-націоналістичною контрреволюцією”. До цих подій башкири мали можливість вчитися або в мусульманських школах – “мектебе”, або в російських початкових, де вся система викладання була підпорядкована завданню зросійщення “інородців” та злиття їх з російським народом.
У 1923р. створено башкирську писемність на основі арабської абетки, а згодом латинської. У 1940 році башкирську мову перевели на російську графіку. Розселення башкирів у багатьох регіонах колишнього СССР найбільш активно відбувалося після другої світової війни, як наслідок загальних міграційних процесів. За підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні мешкає 4253 представники башкирського народу, з них визнали рідною мовою башкирську 843 особи, російську – 2920 осіб, українську – 336 осіб.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
