Аудіозапис програми:
Київ, 7 травня 2004 року
Надія Степула
Дорогі слухачі!
На хвилях радіо “Свобода” – новий випуск радіожурналу СЮЖЕТИ.
З вами – автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю вас! ....Магія слів творить книги, які хочеться перечитувати. Магія імен – тих, хто такі книги пише, і тих, про кого пишуть ці книги, - залишається часто нерозгаданою таїною. Ви маєте нагоду почути, шановні слухачі, як і чому з’явилася у світ одна така книга – у двох томах, під назвою “Мої обрії”. Автор – Михайлина Коцюбинська. Постать її в українському культурному просторі займає місце особливе. Спадкоємиця видатного імені, відома шістдесятниця, у набутку якої – значний доробок у царині літературознавства, Михайлина Коцюбинська не припиняє активної літературної праці. У двотомнику “Мої обрії”,- цитую автора ,- “зібрано усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку.” У грунтовній передмові Тамара Гундорова, зокрема, зазначила, що для Михайлини Коцюбинської написана книга - “це також ... шлях додому, в оселю свого імені та символізованої ним культури.” Про нову свою книгу Михайлина Коцюбинська – розповідає моїй колезі Інні Набоці.
Михайлина Коцюбинська
Книжка “Мої обрії в двох томах” – це підсумок мого доробку за все життя. Тут зібрані мої статті, розвідки, есеї, починаючи з 50-х років і по сьогоднішній день.
Знаєте, що кожній людині хочеться якось залишити якійсь підсумок свого доробку. Кілька років тому виник цей задум. Я почала готувати цю книжку. Як ви знаєте, що видатися не так легко. Я підготувала рукопис, в цьому мені дуже допомогла Харківська правозахисна група. А після того, як я звернулася по фінансову допомогу до Наукового товариства імені Шевченка в США і Канадського інституту українських студій, то вони радо пішли мені на зустріч.
І ось видавництво “Дух і літера” видало два томи моєї книжки. Я дуже тішуся нею. Вона гарно виглядає. Мені дуже приємно, що на обкладинці фрагмент картин Панаса Заливахи. Це мій однодумець, мій ровесник. Так, що ми якоюсь мірою співавтори цієї книги.
Тут зібрано все те найкраще, що мені здається, з мого раннього доробку 50-60-х років. Це в основному статті з Шевченкознавства і теорії поетичної мови. Далі, то це рецензії, розвідки про літературу кінця ХІХ-поч.ХХ ст., зокрема, про Стефаника кілька статей, про Коцюбинського.
Тут я хотіла б сказати, що, звичайно, я певною мірою редагувала свої давніші статті, намагалася зняти якусь явну кон’юнктуру. Але мушу сказати, що на радість мені такого чогось виявилося не аж так то багато.
А щодо концепцій, якихось висновків, характеру люмінесценцій, цитацій, то ясна річ, що я не намагалась це все осучаснювати абсолютно. Це якоюсь мірою має історичне значення, як підсумок шукань і обріїв (так і книжка називається) саме мого поклоніння. І мені здається, що саме в цьому інтерес моєї книги. Це якийсь такий зріз за 50 років того, над чим думали, як працювали, тематика, жанрові якісь шукання.
В другому томі великий розділ “Незабутні 60-ті”. Тут мої розвідки про Світличного, про Зіну Генек-Березовську, про Віру Вовк, про Сверстюка. І дуже великий розділ, де зібрала основні і найкращі, як на мене, статті про Василя Стуса. Це статті про його ранню творчість, про “Веселий цвинтар”, про цю збірку, результат моїх досліджень недрукований його творчості, як Ви знаєте, то я готувала наукове видання Стуса, і далі велика моя стаття про епістолярну творчість Василя Стуса.
Крім того, багато рецензій невеликих, таких нових, такі, які мені близькі до душі: це про творчість Ірини Жиленко, про збірку Андрія Охрімовича, рецензія на книгу Кас’янова про шістдесятників і багато таких етюдів.
Далі, спогади. У мене такі есеї-етюди були про Світличного, про Стуса, про Кочура. І це я все так зібрала в основному. І потім я це все зібрала. І потім кілька таких інтерв’ю, які, мені здається, що якось розкривають мій світ і знову мій обрій.
Надія Степула
Михайлина Коцюбинська продовжує розповідати про двотомник “Мої обрії”.
Михайлина Коцюбинська
Що мені хотілося сказати, що дуже приємно було над всім цим працювати, тому що, незважаючи на всі ці негаразди, які маємо (на яких я не хочу зупинятися), то я була абсолютно вільна.
І це таке розкішне відчуття. Я брала те, що вважала за потрібне, вносила ті зміни, які я вважала. Ніхто мені нічого не диктував. І в зв’язку з цим мені хочеться зачитати уривок з листа Олександра Білецького, який я винесла на обкладинку (тепер це так прийнято, якісь висловлювання про творчість автора).
Інна Набока
Так, я звернула увагу.
Михайлина Коцюбинська
І ось там є по-моєму просто надзвичайно симптоматичні слова Олександра Білецького написані в листі до мене в 50-х роках.
Він пише: “Милуюся Вашим зростанням і дуже шкодую, що роз’єднані часом і умовами ми не можемо працювати спільно. Мій шлях кінчається – ваш починається і починається добре. Хвилююся, думаючи, щоб Ви могли б створити, якщо б жили хоч більш менш нормальних умовах. Та вони будуть”. Ось такі якісь оптимістичні відчуття, які десь в 50-х роках.
І справді я працювала в абсолютно вільних умов над усім. Що вже вийшло, то хай вже судить про це читач.
Інна Набока
Кілька років тому також у видавництві “Дух і літера” вийшла Ваша книжка “Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість”. Чи працюєте Ви зараз над цією такою досить малодослідженою темою.
Михайлина Коцюбинська
Я дякую долі і Богові, що мені на кінець якось відкрилася оця тема. Це теж для мене оця тема епістолярної творчості, якось я тепер усвідомила, що Сковорода казав, що це сродний труд.
Це надзвичайно мені близько. Я весь час над цим працювала і працюю. Почалося все з двотомника “Листів Стуса” і далі я працювала над “Листами до Зіни Генек-Березовської”, над іншими.
І зараз у мене на столі надзвичайно цікава робота, уже наближається до завершення, до епістолярної спадщини Чорновола. Я написала таку передмову до нього, яку назвала “Листи Чорновола” і “Чорновіл в листах”. Як я це визначаю, то це його епістолярний автопортрет в інтер’єрі доби. Для мене це було відкриття Чорновола. Я сподіваюся, що і для інших також.
Інна Набока
Які Ваші подальші плани?
Михайлина Коцюбинська
Знаєте, що колись характерного, мабуть, уже для мого віку, Плужник колись гарно дуже сказав, що в такому вікові все більше спогадів, все менше сподівань.
І я зараз якраз в цьому жанрі епістолярному працюю. В мене дуже зараз цікава робота на часі. Збереглися від моєї мами 6 зошитів-щоденників з 1928 року по 1963. І от я хочу їх осмислити і написати таку розвідку над маминими щоденниками. Оце якісь такі мої завдання насущні.
Надія Степула
Про книгу Михайлини Коцюбинської говорить видавець – головний редактор видавництва “Дух і літера” – Леонід Фінберг.
Леонід Фінберг
Мені здається, що вихід цього двотомника є великою подією в житті України. Сподіваюся, що ще залишися і підросли читачі, які поцінують справжню літературу, чесне слово, а надзвичайно розважливі роздуми про події.
Двотомник пані Михайлини – це її вибрані статті написані за багато років її, мені здається, надзвичайно ефектної та ефективної праці.
Перше, то це статті про українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ століття, здебільшого її літературознавчі тексти. Другий том – це і спогади і також літературознавчі тексти про більш близькі часи, здебільшого про дисидентство, і література, яка так чи інакше пов’язана ще з періодом 60-х і 90-х років ХХ століття.
Я не тільки видавець, я й на щастя ще й читач і тому з захватом читаю кожний текст пані Михайлини. Як знають ті, хто читав її тексти в багатьох журналах, альманахах, книжках, в неї є 3 улюблених імені в українській культурі: це, звичайно, Коцюбинський, це Тичина і це Стус. Про кожного з них можна було говорити дуже багато. І вже сказано багато.
Але ж, мені здається, що та інтонація, з якою вона говорить про них, то це суто її тон, суто її така філософська розважливість, глибина. Завжди є мудрість мислителя, який не розраховує, що події в світі можуть змінитися за день, тиждень чи навіть десятиліття. Роздуми людини, яка уявляє, що життя продовжується, продовжується вже чергову тисячу років і кожна людина, кожний геній, який приходить в культуру, то він є особливою цінністю.
Я хотів би процитувати дещо пані Михайлину. В інтерв’ю для газети “День”, яке видрукуване у другому томі пані Михайлина пише: “Знаю напевне, що потрібна велика культурна робота, не голосна і вдумлива”.
Йшла мова про осмислення суспільних подій, але ж я думаю, що ці слова абсолютно адекватні, якщо говорити про творчість пані Михайлини.
Надія Степула
“Солоний світ на смак, шорсткий на дотик”. “Рання осінь 1943. Вінниця. Запахущі базари – яблука, яблука...
Тяжкий запаморочливий дух над розкопами масових могил, де спочило коло десяти тисяч розстріляних за єжовщини в 1937-1938. Похоронні відправи. “Зі святими упокій”... Потім наблисла вузенька смужка Збруча. Невже він справді кордон “іншого” світу?! За ним – поля, густо всипані червоними маками... Львів і Краків дихали старовиною. Не покидала думка, що до історії таки можна доторкнутися рукою... ...Ми палили за собою мости. Майбутнє не набрало ще ні кольору, ні змісту, його можна було осягнути, тільки рухаючись. І ми рухались...”
Так писала у своїй “Наче біографії” Оксана Соловей.
Кольорові подорожі світом – вимушені й добровільні, але завжди відтворені в лунах слів про них, - завершилися. Серце Оксани Соловей перестало битися.
Сонячною крапкою у творчій біографії письменниці стала книга “Світ гостинний”, видана у Києві ще 2000 року в серії “Українська модерна література” (упорядник та автор проекту, заступник Голови редакційної ради – Роман Корогодський). Народжена у Полтаві 1919 року, Оксана Соловей, член Об’єднання Українських Письменників “Слово”, померла у США, де мешкала після еміграції. У цьому світі залишається її літературна й перекладацька спадщина. В інтерпретації Оксани Соловей вийшли “Пісня про Гаявату” Лонгфелло і “Справедливі” Камю, “Із колимських оповідань “ Шаламова і “Море мовчить” Веркора. Оксана Соловей усе своє життя була сповнена непідробного оптимізму.Навіть про п”ять років, прожитих у таборах ДіПі в Німеччині, вона писала, що вони були “неспокійні, голодні, повчальні і, дивлячись з віддалі півстоліття, таки щасливі”. Бо – пояснює автор - “набувалися навики в громадській і негромадській роботі (треба ж заробити копійку!)Я захопилася перекладами з німецької й англійської мови дрібних речей для рясної в ті роки української преси”...
Свій оптимізм Оксана Соловей полишила всім, хто, як і сама вона, не втомлюється вірити, що “...крихта людського тепла й розуміння, донесена через бар”єри мови, культури, соціального стану, лишається з нами”.
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі.
З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.
Хай вам щастить на оптимізм у цьому кращому з можливих світів!
Говорить радіо “Свобода!”
Київ, 7 травня 2004 року
Надія Степула
Дорогі слухачі!
На хвилях радіо “Свобода” – новий випуск радіожурналу СЮЖЕТИ.
З вами – автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю вас! ....Магія слів творить книги, які хочеться перечитувати. Магія імен – тих, хто такі книги пише, і тих, про кого пишуть ці книги, - залишається часто нерозгаданою таїною. Ви маєте нагоду почути, шановні слухачі, як і чому з’явилася у світ одна така книга – у двох томах, під назвою “Мої обрії”. Автор – Михайлина Коцюбинська. Постать її в українському культурному просторі займає місце особливе. Спадкоємиця видатного імені, відома шістдесятниця, у набутку якої – значний доробок у царині літературознавства, Михайлина Коцюбинська не припиняє активної літературної праці. У двотомнику “Мої обрії”,- цитую автора ,- “зібрано усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку.” У грунтовній передмові Тамара Гундорова, зокрема, зазначила, що для Михайлини Коцюбинської написана книга - “це також ... шлях додому, в оселю свого імені та символізованої ним культури.” Про нову свою книгу Михайлина Коцюбинська – розповідає моїй колезі Інні Набоці.
Михайлина Коцюбинська
Книжка “Мої обрії в двох томах” – це підсумок мого доробку за все життя. Тут зібрані мої статті, розвідки, есеї, починаючи з 50-х років і по сьогоднішній день.
Знаєте, що кожній людині хочеться якось залишити якійсь підсумок свого доробку. Кілька років тому виник цей задум. Я почала готувати цю книжку. Як ви знаєте, що видатися не так легко. Я підготувала рукопис, в цьому мені дуже допомогла Харківська правозахисна група. А після того, як я звернулася по фінансову допомогу до Наукового товариства імені Шевченка в США і Канадського інституту українських студій, то вони радо пішли мені на зустріч.
І ось видавництво “Дух і літера” видало два томи моєї книжки. Я дуже тішуся нею. Вона гарно виглядає. Мені дуже приємно, що на обкладинці фрагмент картин Панаса Заливахи. Це мій однодумець, мій ровесник. Так, що ми якоюсь мірою співавтори цієї книги.
Тут зібрано все те найкраще, що мені здається, з мого раннього доробку 50-60-х років. Це в основному статті з Шевченкознавства і теорії поетичної мови. Далі, то це рецензії, розвідки про літературу кінця ХІХ-поч.ХХ ст., зокрема, про Стефаника кілька статей, про Коцюбинського.
Тут я хотіла б сказати, що, звичайно, я певною мірою редагувала свої давніші статті, намагалася зняти якусь явну кон’юнктуру. Але мушу сказати, що на радість мені такого чогось виявилося не аж так то багато.
А щодо концепцій, якихось висновків, характеру люмінесценцій, цитацій, то ясна річ, що я не намагалась це все осучаснювати абсолютно. Це якоюсь мірою має історичне значення, як підсумок шукань і обріїв (так і книжка називається) саме мого поклоніння. І мені здається, що саме в цьому інтерес моєї книги. Це якийсь такий зріз за 50 років того, над чим думали, як працювали, тематика, жанрові якісь шукання.
В другому томі великий розділ “Незабутні 60-ті”. Тут мої розвідки про Світличного, про Зіну Генек-Березовську, про Віру Вовк, про Сверстюка. І дуже великий розділ, де зібрала основні і найкращі, як на мене, статті про Василя Стуса. Це статті про його ранню творчість, про “Веселий цвинтар”, про цю збірку, результат моїх досліджень недрукований його творчості, як Ви знаєте, то я готувала наукове видання Стуса, і далі велика моя стаття про епістолярну творчість Василя Стуса.
Крім того, багато рецензій невеликих, таких нових, такі, які мені близькі до душі: це про творчість Ірини Жиленко, про збірку Андрія Охрімовича, рецензія на книгу Кас’янова про шістдесятників і багато таких етюдів.
Далі, спогади. У мене такі есеї-етюди були про Світличного, про Стуса, про Кочура. І це я все так зібрала в основному. І потім я це все зібрала. І потім кілька таких інтерв’ю, які, мені здається, що якось розкривають мій світ і знову мій обрій.
Надія Степула
Михайлина Коцюбинська продовжує розповідати про двотомник “Мої обрії”.
Михайлина Коцюбинська
Що мені хотілося сказати, що дуже приємно було над всім цим працювати, тому що, незважаючи на всі ці негаразди, які маємо (на яких я не хочу зупинятися), то я була абсолютно вільна.
І це таке розкішне відчуття. Я брала те, що вважала за потрібне, вносила ті зміни, які я вважала. Ніхто мені нічого не диктував. І в зв’язку з цим мені хочеться зачитати уривок з листа Олександра Білецького, який я винесла на обкладинку (тепер це так прийнято, якісь висловлювання про творчість автора).
Інна Набока
Так, я звернула увагу.
Михайлина Коцюбинська
І ось там є по-моєму просто надзвичайно симптоматичні слова Олександра Білецького написані в листі до мене в 50-х роках.
Він пише: “Милуюся Вашим зростанням і дуже шкодую, що роз’єднані часом і умовами ми не можемо працювати спільно. Мій шлях кінчається – ваш починається і починається добре. Хвилююся, думаючи, щоб Ви могли б створити, якщо б жили хоч більш менш нормальних умовах. Та вони будуть”. Ось такі якісь оптимістичні відчуття, які десь в 50-х роках.
І справді я працювала в абсолютно вільних умов над усім. Що вже вийшло, то хай вже судить про це читач.
Інна Набока
Кілька років тому також у видавництві “Дух і літера” вийшла Ваша книжка “Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість”. Чи працюєте Ви зараз над цією такою досить малодослідженою темою.
Михайлина Коцюбинська
Я дякую долі і Богові, що мені на кінець якось відкрилася оця тема. Це теж для мене оця тема епістолярної творчості, якось я тепер усвідомила, що Сковорода казав, що це сродний труд.
Це надзвичайно мені близько. Я весь час над цим працювала і працюю. Почалося все з двотомника “Листів Стуса” і далі я працювала над “Листами до Зіни Генек-Березовської”, над іншими.
І зараз у мене на столі надзвичайно цікава робота, уже наближається до завершення, до епістолярної спадщини Чорновола. Я написала таку передмову до нього, яку назвала “Листи Чорновола” і “Чорновіл в листах”. Як я це визначаю, то це його епістолярний автопортрет в інтер’єрі доби. Для мене це було відкриття Чорновола. Я сподіваюся, що і для інших також.
Інна Набока
Які Ваші подальші плани?
Михайлина Коцюбинська
Знаєте, що колись характерного, мабуть, уже для мого віку, Плужник колись гарно дуже сказав, що в такому вікові все більше спогадів, все менше сподівань.
І я зараз якраз в цьому жанрі епістолярному працюю. В мене дуже зараз цікава робота на часі. Збереглися від моєї мами 6 зошитів-щоденників з 1928 року по 1963. І от я хочу їх осмислити і написати таку розвідку над маминими щоденниками. Оце якісь такі мої завдання насущні.
Надія Степула
Про книгу Михайлини Коцюбинської говорить видавець – головний редактор видавництва “Дух і літера” – Леонід Фінберг.
Леонід Фінберг
Мені здається, що вихід цього двотомника є великою подією в житті України. Сподіваюся, що ще залишися і підросли читачі, які поцінують справжню літературу, чесне слово, а надзвичайно розважливі роздуми про події.
Двотомник пані Михайлини – це її вибрані статті написані за багато років її, мені здається, надзвичайно ефектної та ефективної праці.
Перше, то це статті про українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ століття, здебільшого її літературознавчі тексти. Другий том – це і спогади і також літературознавчі тексти про більш близькі часи, здебільшого про дисидентство, і література, яка так чи інакше пов’язана ще з періодом 60-х і 90-х років ХХ століття.
Я не тільки видавець, я й на щастя ще й читач і тому з захватом читаю кожний текст пані Михайлини. Як знають ті, хто читав її тексти в багатьох журналах, альманахах, книжках, в неї є 3 улюблених імені в українській культурі: це, звичайно, Коцюбинський, це Тичина і це Стус. Про кожного з них можна було говорити дуже багато. І вже сказано багато.
Але ж, мені здається, що та інтонація, з якою вона говорить про них, то це суто її тон, суто її така філософська розважливість, глибина. Завжди є мудрість мислителя, який не розраховує, що події в світі можуть змінитися за день, тиждень чи навіть десятиліття. Роздуми людини, яка уявляє, що життя продовжується, продовжується вже чергову тисячу років і кожна людина, кожний геній, який приходить в культуру, то він є особливою цінністю.
Я хотів би процитувати дещо пані Михайлину. В інтерв’ю для газети “День”, яке видрукуване у другому томі пані Михайлина пише: “Знаю напевне, що потрібна велика культурна робота, не голосна і вдумлива”.
Йшла мова про осмислення суспільних подій, але ж я думаю, що ці слова абсолютно адекватні, якщо говорити про творчість пані Михайлини.
Надія Степула
“Солоний світ на смак, шорсткий на дотик”. “Рання осінь 1943. Вінниця. Запахущі базари – яблука, яблука...
Тяжкий запаморочливий дух над розкопами масових могил, де спочило коло десяти тисяч розстріляних за єжовщини в 1937-1938. Похоронні відправи. “Зі святими упокій”... Потім наблисла вузенька смужка Збруча. Невже він справді кордон “іншого” світу?! За ним – поля, густо всипані червоними маками... Львів і Краків дихали старовиною. Не покидала думка, що до історії таки можна доторкнутися рукою... ...Ми палили за собою мости. Майбутнє не набрало ще ні кольору, ні змісту, його можна було осягнути, тільки рухаючись. І ми рухались...”
Так писала у своїй “Наче біографії” Оксана Соловей.
Кольорові подорожі світом – вимушені й добровільні, але завжди відтворені в лунах слів про них, - завершилися. Серце Оксани Соловей перестало битися.
Сонячною крапкою у творчій біографії письменниці стала книга “Світ гостинний”, видана у Києві ще 2000 року в серії “Українська модерна література” (упорядник та автор проекту, заступник Голови редакційної ради – Роман Корогодський). Народжена у Полтаві 1919 року, Оксана Соловей, член Об’єднання Українських Письменників “Слово”, померла у США, де мешкала після еміграції. У цьому світі залишається її літературна й перекладацька спадщина. В інтерпретації Оксани Соловей вийшли “Пісня про Гаявату” Лонгфелло і “Справедливі” Камю, “Із колимських оповідань “ Шаламова і “Море мовчить” Веркора. Оксана Соловей усе своє життя була сповнена непідробного оптимізму.Навіть про п”ять років, прожитих у таборах ДіПі в Німеччині, вона писала, що вони були “неспокійні, голодні, повчальні і, дивлячись з віддалі півстоліття, таки щасливі”. Бо – пояснює автор - “набувалися навики в громадській і негромадській роботі (треба ж заробити копійку!)Я захопилася перекладами з німецької й англійської мови дрібних речей для рясної в ті роки української преси”...
Свій оптимізм Оксана Соловей полишила всім, хто, як і сама вона, не втомлюється вірити, що “...крихта людського тепла й розуміння, донесена через бар”єри мови, культури, соціального стану, лишається з нами”.
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі.
З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.
Хай вам щастить на оптимізм у цьому кращому з можливих світів!
Говорить радіо “Свобода!”
