Прага, 8 травня 2004 року.
Аудіозапис програми:
Людмила Литовченко
В ефірі – українська програма “Радіо Свобода”. Ви слухаєте передачу “Сім днів Демократії”. У ній ми ще раз розповімо про події минулого тижня, які, на нашу думку, свідчать про стан демократії в Україні та поза її межами. Передачу підготувала Людмила Литовченко. Я вітаю вас, шановні слухачі!
Україна святкує... В травні народові пропонують ще раз відзначити перемогу Сталіна. Не кінець війни, не кінець ридань і похоронок, не кінець життя під гаслом: “Все для фронту!” Ні, українцям вже 59-й раз пропонують фальшивий парад в дусі сталінських кінофільмів. Тріумф лжі мав заглушити питання: за що гинули десятки мільйонів? Що здобули ціною крові? Як жити далі?
Відповідь на ці запитання пропонує гість нашої передачі - письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
На перше питання одна відповідь – гинули за Сталіна. Може, хто проти? На друге питання була відповідь: відстояли вільне, щасливе і заможне життя – колгоспний лад, державний лад, диктатуру партії і вождя.
Обережні люди, навіть відважні фронтовики таких питань, про які марили на фронті, тепер навіть не ставили. А головне питання – як жити далі? - вважалося провокаційним. Що значить, як жити далі? Далі жити щасливо і заможно, як до війни. Жодних послаблень.
Не жаліти себе для закріплення сталінських перемог у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Югославії, Угорщині.
Не жаліти людей і розширювати ГУЛАГ - та все з молодих і працездатних, на лагерний пил перемелювати.
Не жаліти праці і готуватися до нової війни, як у пісні Окуджави: “А по полям жирєєт воронйо, а по п’ятам война грохочєт вслєд”.
І годувати людей ненавистю до тих, кого засудили і стратили в Нюрнберзі, годувати ненавистю до союзників у війні, годувати ненавистю до повстанців у визволених країнах.
І не жаліти ні людей, ні коштів на придушення опору і розширення сфер впливу в Європі, Азії і в усьому світі. І не жаліти життя депортованих народів, і не жаліти людей, яких у товарних вагонах цілими сім’ями викидали в сніги Сибіру. А головне – культивувати слухняних вислужників і виховувати беззавітно відданих.
Ось що означало піднімати тост “За перемогу! За Сталіна! За вєлікій російський народ – народ-освободітєль!” Ось що ми святкуємо вже 59-ий раз, вже і забувши, що воно значило тоді, в першій половині минулого століття. Навіщо воно нинішній владі, яка давно ходить з простягнутою рукою на Захід, до тієї ж Німеччини? Випробувано – це добрий наркотик для народу, начиненого совєтськими стереотипами. Перемога у війні – це єдине, що найбільш запам’ятали будівники комунізму.
Часто прості люди запитували: “Що вони там в Кремлі - дурні, сліпі, не бачать, як мучиться народ?” Сміливіші казали: “Яка то біда, що разом з Гітлером не загинув Сталін, адже він вже сказав все, що міг”. Довелося перечікувати вождя ще 8 років і чекати відлиги.
Прагматичні реформи Берії запроваджувалися відразу після народного трауру. Вони свідчать про те, що в Кремлі було ясно: авантюризм Сталіна зазнав краху, пора зупинитися, зупинити брехню про війну, про вождя, зупинити наступ на народи і на людину. Берія перший вирішив покінчити з дурною грою в побудову комунізму і почати жити як слід матеріалістам. Лякані сталінські слуги боялися його, але нам зараз цікаво прикинути: що було б, якби цей маскарад силою КДБ було зупинено ще в 1953-му році?
Ясно, що слухняні сталіністи мовчали б. Але не ясно, як професійні карателі очолили б ліберальні реформи, як держиморда навчає любити свободу в тюрмі, і чи українізація під керівництвом КДБ пішла б швидше, ніж під керівництвом Леоніда Кучми? Чи ветеранам війни дозволено було б розказати всю правду і про заградотряди, і про СМЕРШ, і про те, як в останні дні війни в Будапешті і в Берліні угроблено півмільйона (!) хлопців, які вже виграли війну?
Звичайно, ніхто цього не дозволив би. Але під керівництвом КДБ можна було вести народ куди хочеш - одноголосно. І українізація пішла б краще, ніж при Кучмі, і допомогу Заходу прийняли б, але для порядку і дисципліни треба було б розстрілювати по кількасот в усіх ешелонах влади, і одностайна підтримка демократизації була б забезпечена.
Людмила Литовченко
Це був президент українського ПЕН-клубу письменник Євген Сверстюк.
Минулого понеділка в Україні відзначили всесвітній День свободи преси. Напередодні цього свята неурядова організація “Фрідом Хауз” оприлюднила свій черговий щорічний звіт із рейтингом стану свободи слова в різних країнах світу. У цьому звіті Україна визначена як “невільна” держава у ділянці ЗМІ, що посідає 152-ге місце серед 193-х країн світу. Торік Україна була в категорії “частково вільні держави”. “Фрідом Хауз” зауважує, що в 2004 році стан свободи слова в Україні погіршився.
Про те, наскільки вільним і незалежним є українське слово, і як відзначали своє свято українські журналісти, розповідає Марина Пирожук.
Марина Пирожук
Керівник інформаційного управління Адміністрації Президента України Сергій Васильєв каже, що будь-яке свято державного рівня є індивідуальним для кожного українця. Водночас, він переконаний, що в Україні є всі підстави вважати ЗМІ вільними, і саме в День захисту свободи слова відзначати це як досягнення.
Сергій Васильєв
Кожен журналіст або кожен працівник тієї чи іншої сфери особисто для себе вирішує – чи є це для нього свято чи нема свята, а є суцільні чорні будні. Чи є підстави в Україні святкувати цей день? Можу сказати, що я, як журналіст, особисто для себе бачу всі підстави, щоб можна було говорити про те, що в Україні відбувається живий демократичний процес створення справді вільних, справді незалежних ЗМІ, які притаманні будь-якому демократичному суспільству. Не знаю, може, у когось і песимізм у цей день, у мене песимізму немає.
Марина Пирожук
Коментуючи звіт неурядової організації “Фрідом хауз”, де Україна класифікується як країна із серйозними проблемами у ділянці засобів масової інформації, Васильєв назвав результати дослідження цієї організації необ’єктивними і упередженими. Українська журналістка Ірина Погорєлова, тим часом, переконана, що будь-яке свято, пов’язане із свободою слова і преси загалом – поки що не для України.
Ірина Погорєлова
Існує багато свят журналістських протягом року, і кожного разу виникає питання, чи треба їх святкувати. Так от, у мене жодного разу не виникло святкового настрою з цього приводу, просто тому, що на сьогоднішній день ми не можемо похвалитися якимось здобутками в своїй сфері, на жаль.
Людмила Литовченко
Нагадаю, це була київська журналістка Ірина Погорєлова.
Голова Верховної Ради України Володимир Литвин під час офіційного візиту до Фінляндії заявив: “Люди у нас привчені вірити друкованому і мовленому слову, тому і йде шалена боротьба за вплив на ЗМІ, в кінцевому результаті - на громадську думку”. За словами Володимира Литвина, зараз, коли Україна фактично “розпочала президентську кампанію”, особливо зростають вплив і роль ЗМІ. Тому є вкрай важливим забезпечення вільного функціонування видань.
Про те, як це “вкрай важливе” завдання втілюється в життя, розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Україна нині в очікуванні президентських виборів. До них готуються політики, суспільство загалом, і, звичайно ж, журналісти. А про те, що осінні вибори 2004-го не будуть легкими, в тому числі і для мас-медіа, переконують вибори до регіональних органів влади, особливо вибори мера Мукачевого. В цьому переконаний і голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко:
Ігор Лубченко
Сьогодні українська журналістика все більше втягується в передвиборчі баталії. Кажу баталії, бо ми знаємо по мукачівському прикладу, що журналістам буде дуже важко в цих перегонах... І важко буде також тому, що їх не допускатимуть до джерел інформації...
Ірина Біла
Окрім неможливості доступу до інформації, що, фактично, паралізує роботу мас-медіа, Ігор Лубченко прогнозує також численні провокації, що вже застосовувалися щодо журналістів під час минулих виборів до Верховної Ради.
Ігор Лубченко
Проблем із свободою слова в Україні дуже багато. І я боюся, що в період цієї президентської кампанії ми знову матимемо і відмову друкарень випускати якісь неугодні газети, і знову з’являться фальшиві номери газет, і не знайдуть тих, хто їх виготовляв і хто замовляв. Боюся, що якщо знову не втоплять 107-тисячний наклад газети “Свобода”, як це перед парламентськими виборами зробили, то ще придумають якусь акцію...Доки ми не зробимо так, щоб кожен чиновник відповідав за те, що він порушує закон, ми не зможемо забезпечити справжньої свободи слова в Україні. Це прикро так говорити, але це –факт.
Ірина Біла
Для того, аби зменшити кількість порушень щодо ЗМІ, Спілка журналістів готується вжити запобіжні заходи. Докладніше про них – Ігор Лубченко.
Ігор Лубченко
Ми збираємося створити громадський комітет контролю із забезпечення діяльності ЗМІ в умовах президентських виборів і запросимо до участі в ньому всіх силовиків... Не стільки, щоб вони в комітеті засідали, скільки – ми звернемося до всіх: і до Генерального прокурора, і міністрів відповідних – щоб вони визначили людей – і щоб це були не керівники прес-служб, а якісь конкретні люди, на яких ми могли б виходити, маючи якийсь конкретний сигнал, - щоб відразу була якась реакція.
Ірина Біла
Звичайно, згадуючи знову ж таки мукачівський досвід, розраховувати на своєчасну реакцію силових структур на, м’яко кажучи, правопорушення певних політичних сил навряд чи варто. Але й приречено спостерігати за тим, як зневажаються їхні права, журналісти також не мають права, - переконаний голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко. Ірина Біла, Український освітній центр реформ, для “Радіо Свобода”.
Людмила Литовченко
У списку американського агентства «Фрідом Хауз» найвільнішими демократіями світу визнано країни Північної Європи. Італія ж за ступенем свободи слова займає останнє в Європі місце з 70 країн, поряд з Туреччиною, а далі – в оточенні африканських держав. Свіжі події на італійському державному телебаченні ілюструють блискучі досягнення телемагната-прем’єра Сильвіо Берлусконі.
Розповідає Леонід Олексійчук.
Леонід Олексійчук
Сталося досі нечуване. Президент державної телекорпорації “Рай” зреклася престижної і чудово оплачуваної посади. Лучію Анунсіатта, тележурналістку лівої орієнтації поставили, було, для політичної рівноваги на чолі ради директорів, які всі належали до урядової коаліції, так само, як і генеральний директор. Четверо “олімпійців” ради з їхньою, скоріш, дорадчою владою над програмуванням і поточним процесом, спокійно спостерігали: закриття сатиричних програм, звільнення відомих журналістів за особистою вказівкою прем’єра, масивне захоплення ключових посад і телепрограм відданими Берлусконі та невпинну підчистку інформації на користь прем’єра. А жінка-президент, теоретично - гарант інформаційного плюралізму, автоматично лишалася в меншості, голосуючи одна проти згуртованих чотирьох.
Тим часом енергійний гендиректор з усе більшим завзяттям викорінював крамолу. З наближенням виборів до Європарламенту заборонив повторювати навіть торішню програму про мафію, де проглядали мафіозні зв’язки деяких політиків. Іронічній же програмі “Глоб”, змонтованій з повсякденного телесміття, взагалі заборонили показувати обличчя політиків. Ту фундаменталістську паранджу накинули на всіх з послужливого піклування про одного-єдиного, який оголошує політичним цькуванням найлегшу іронію на свою адресу. І, як на зло, саме принадами геть зацькованого прем’єра автори програми милувалися найчастіше. Навіть трансляцію першотравневого концерту на римській площі Сан-Джованні, що її з року в рік заповнює півмільйонний святковий натовп з гаслами і прапорами, дозволили тільки в запису, аби не проґавити щось антиурядове. Тим часом прем’єр, не визнаючи своїх політичних суперників гідними теледиспуту віч-на-віч, міг годинами наодинці з послужливим телеведучим і без жодного заперечення прославляти з національного екрану свої благі діяння на користь країни.
Наглухо ізольована і безвладна жінка в ролі президента ставала лялькою, гарантія плюралізму – глузуванням над демократичними принципами. Яким неконтрольований гендиректор дійшов до погроз вигнати їх штурханами в сідницю. От пані президент і грюкнула дверима. Отримавши ляпаса, урядова більшість приписала їй хитрий політичний задум. Але безробітна екс-президент заявила, що про жоден Європарламент і не помишляє.
Помилилася тільки в одному – гадала, що раду без голови також відправлять спочивати. Аж ні! Нинішніх керівників більше влаштовують безголові.
Леонід Олексійчук, “Радіо Свобода”, Рим.
Людмила Литовченко
Президент Росії Володимир Путін опинився в переліку керівників держав, яких міжнародна організація “Репортери без кордонів” вважає ворогами преси. Про це з Москви повідомляє Віталій Портников.
Віталій Портников
Навряд чи повідомлення про те, що президент Російської Федерації Володимир Путін опинився у переліку державних лідерів, які аж ніяк не сприяють розвитку засобів масової інформації у своїх країнах, може порадувати російського президента. Адже імідж, який створюють Володимиру Путіну офіційні засоби масової інформації, це саме імідж людини, яка дбає про свободу преси. Організація “Репортери без кордонів” зовсім не впевнена в тому, що Володимир Путін відповідає такому іміджу. У переліку президентів, які, на думку організації, є ворогами преси, поруч із Володимиром Путіним опинилися кубінський диктатор Фідель Кастро, союзник Володимира Путіна по так званій союзній державі Росії і Білорусі Олександр Лукашенко, президент Туркменістану Сапармурад Ніязов. Звичайно, порівнювати ситуацію у російських засобах масової інформації з тим, що відбувається на Кубі, в Туркменістані чи, навіть, в Білорусі, навряд чи є можливим.
Однак, організація “Репортери без кордонів” підкреслює: останнім часом російським журналістам працювати все важче. Під час президентських і парламентських передвиборчих кампаній всі офіційні засоби масової інформації фактично повністю контролювались державою. Більше того, кількість незалежних телевізійних каналів зменшується з кожним днем. Навіть ті, хто вважає себе незалежними, чи оголошує про свою незалежність від держави, насправді контролюються державними можливостями.
І, як результат - те, що партія влади у Росії практично монопольно розпоряджалася державними і недержавними засобами масової інформації під час передвиборчої кампанії, а опозиція в парламенті тепер просто не існує, за допомоги президента Росії, який відверто висловився на підтримку однієї політичної організації серед парламентської передвиборчої кампанії.
Також “Репортерів без кордонів” досить серйозно турбує той факт, що журналістам все важче проживати в Чечні. Реальної інформації про те, що відбувається у цій чеченській республіці, де продовжується війна російських силових структур із прихильниками незалежності Ічкерії, немає, так що громадяни Росії навряд чи можуть скласти адекватну картину того, що сьогодні відбувається на Північному Кавказі.
Правозахисники, як російські, так і закордонні, неодноразово виступали з гострою критикою президента Російської Федерації Володимира Путіна та інших політичних керівників, які вважають, що демократія може бути керованою, а преса і телебачення – контрольованими, такими, що будуть дозувати інформацію, щоб не дуже турбувати дезорієнтоване російське суспільство.
А тепер організація “Репортери без кордонів” приєднується до тих, хто скритиковує президента Росії Володимира Путіна, і нагадує йому – в демократичному світі керівник держави має бути не ворогом преси, а людиною, яка сприяє демократизації власного суспільства. Інакше суспільство заходить у глухий кут, і навряд чи це може сприяти авторитету влади і допомагати розвитку Росії як демократичної цивілізованої країни.
Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Людмила Литовченко
Кожної другої неділі травня у світі відзначають День Матері.
Повертається це свято і в Україну, переважно завдяки українським жіночим організаціям, які його добре знали, зберігали за кордоном і повернули в Україну.
В цей день належить згадати всіх матерів, які будь-коли жили на українській землі, які дали життя цілому народові. А ми вам сьогодні розповімо про настрій однієї жінки-матері, пов’язаний із цим днем.
Людмила Литовченко
Вранці 18-го травня 1972-го року Надія Світлична, як звичайно, відвела дворічного сина Ярему в дитячий садок, щоб увечері забрати його додому. Все було, як завжди, от лише прийти по сина Надійка змогла лише через 4 роки. Згадує правозахисниця, колишній політв’язень Надія Світлична:
Надія Світлична
Мене викликали на допит. Братовій дружині, яка супроводжувала мене до КДБ, слідчий сказав, що викликав мене не надовго, що десь через годину-півтори відпустить, але треба, мовляв, підписати якісь дуже важливі папери.
Він спровокував братову цим сидіти у приймальні, чекати, поки мене випустять. Чекати б довелося чотири роки, але “гуманні” кадебісти вже через кілька годин повідомили їй, що мене заарештовано.
Тоді Льоля кинулася до дитячого садка по Ярему, але його вже звідти забрали. Власне, її тому і тримали тих кілька годин, щоб встигнути забрати дитину і відвезти подалі. А куди, їй не сказали, очевидно. А мені, перш ніж зачинити в тюремній камері, повідомили, що сина забрали до будинку дитини, тобто до сиротинця у Ворзель.
Льоля прийшла в дитячий садок – дитини немає, і їй не сказали, куди забрали дитину. Вона вже пізніше довідалася, що дитина у Ворзелі, в сиротинці, але дізналася про це по секрету від когось із сторонніх людей. Їй сказали, щоб вона навіть нікому не показувала, що вона знає, де дитина, бо інакше його сховають так, що вже ніхто не скаже їй. Тривало мало два тижні, поки вона домоглася, щоб дитину віддали.
Людмила Литовченко
Перше побачення з сином відбулося через півтора року. Бабуся привезла Ярему до Мордовії, де його мама відбувала ув’язнення в жіночому таборі суворого режиму.
Найбільше Надійка боялася, що син її не впізнає, бо півтора року для дворічної дитини – це майже півжиття, і психологічно готувалася до зустрічі з дитиною. Ярема також внутрішньо готувався до зустрічі з мамою, яку він уявляв по-своєму, здебільшого з фотографії.
Надія Світлична
І все ж, коли я внутрішньо відчула чи по очах побачила, що він мене не впізнав, то це було сильним психологічним ударом. Це все такі миттєві враження, може, для стороннього ока і непомітні, але травма була глибока. Свого сина я бачила протягом чотирьох років свого ув’язнення тричі. Дозволялося одне побачення на рік, якщо не позбавлять.
Людмила Литовченко
Чи заради малолітньої дитини термін ув’язнення матері бодай трохи зменшили? – запитала я Надійку.
Надія Світлична
Не зменшили, але один час була така можливість. 1975 рік – це передостанній рік моєї неволі, проголосили роком жінки. З цієї нагоди готували амністію для жінок з малолітніми дітьми.
А в грудні 1974, до 10-го грудня, до Дня прав людини ми, тобто українські жінки-політв’язні, оголосили страйк, ми відмовилися від примусової праці, через це опинилися в карцерах. Відбувши той карцер, потрапляли туди знову, тобто почали вже серйозне протистояння з владою. Отож в указі про амністію з нагоди року жінки з’явився окремий пункт про те, що особливо небезпечні державні злочинці не підлягають тій амністії.
А було нас на той час, особливо небезпечних державних злочинців, жінок, що мали малолітніх дітей, в той час нас було на весь Радянський Союз двоє: я і Ірина Калинець.
Людмила Литовченко
Трагедія Надії Світличної і її дворічної дитини – це лише один випадок з тисяч мільйонів, що їх переживали і переживають жінки, діти, родини, поставлені в жорсткі умови реальної дійсності. І коли я запитала Надійку, яке найбільше потрясіння вона пережила за 4 роки свого ув’язнення, вона розповіла такий випадок:
Надія Світлична
Найсильніше потрясіння було пов’язане якраз не з моєю дитиною. Коли мене вперше відвезли до карцеру з нашого табору, з селища Барашево, а возили нас до карцеру в селище Явас, де був так званий “мамський” табір – кримінальний табір для жінок з немовлятами, точніше, немовлят там тримали в окремій зоні, але давали їх матерям годувати.
Так от, сиджу я одна в карцерній камері, а сусідня камера переповнена кримінальниками-матерями, бо нас разом не могли тримати за режимом – невільно було кримінальних і політичних тримати разом (“содєржаніє отдєльноє і раздєльноє”). Отже, я сама розкошую, а в них переповнено. І мені добре чути, що там діється, бо я сама. А в них там гармидер, вони грюкають у двері всією тією камерою і вимагають якусь банку. Я зрозуміла, що якійсь матері не дають годувати дитини і в неї переповнені груди. Отож, вони вимагали, щоб дали якусь посудину, зцідити молоко з грудей.
А наглядачка – жінка, вислухала їхні вимоги і так твердо, безапеляційно, по-начальницькому відповідає: “Пускай в парашу сцеживаєт!”
Згодом я довідалася, що на час покарання карцером матерів позбавляли права годувати дітей, тобто, й дитину карали на рівні. Але тоді для мене це було, мабуть, найсильніше потрясіння, якого я дотепер не можу забути.
Таку трагічну сторінку свого життя, яка розпочалася майже в день матері – 18 травня 1972-го року - розповіла правозахисниця, колишній політв’язень, а зараз – мешканка Нью-Йорка Надія Світлична.
Кожне свято несе в собі елемент радості. Та, якщо придивитись до свята матері уважніше, то ми побачимо, що дедалі менше жінок у Європі його святкують і ще менше святкуватимуть у майбутньому. Народжуваність у європейських країнах стрімко падає, а жінки скаржаться, що замість того, щоб підтримувати, працедавці дискримінують матерів. До того ж витрати на дітей також зростають. Про економіку материнства розповідає Марія Щур.
Марія Щур
На відміну від України, працюючі матері на Заході як масове явище - досить молодий феномен. Йому від сили років 20-30. Ще кілька років тому мені довелося зустріти одного австрійця, який цілком серйозно казав, що вища освіта для дівчат – викинуті гроші, бо вони працюватимуть лише до народження дітей, а потім сидітимуть вдома. Приблизно так само досі розмірковують багато працедавців, які вважають, що роль матері та повноцінного працівника практично неможливо поєднати. З тим, що поєднати їх дійсно важко, погодиться, мабуть, кожна працююча мама, але це не робить з неї автоматично поганого працівника.
Вважати інакше є дискримінацією, і саме такі рішення дедалі частіше ухвалюють суди, коли до них звертаються молоді матері, яким відмовляють у роботі через те, що у них є малі діти. Як говорить Дебора Вайнштайн, американський правник та викладач Університету Пенсильванії, робити припущення про конкретну жінку на основі уявлень про її роль в родині є «дискримінацією за визначенням». «Якщо жінка-мати виявиться поганим працівником, її потрібно звільнити, - говорить Дебора Вайнштайн, - але жоден бос не повинен карати жінку за бажання стати матір’ю».
Експерти говорять, що якщо раніше дискримінували усіх жінок, то тепер частіше дискримінують саме матерів. Зокрема, якщо говорити про стереотипи, то компетентність «бізнесменок» оцінюють приблизно на одному рівні з бізнесменами, але якщо запитати про матерів, то їх відправляють в одну категорію зі «старими, сліпими, розумово відсталими та каліками».
Звичайно, поволі ситуація змінюється – жінки скоро становитимуть половину робочої сили. Україна у цьому сенсі унікальна: жінки тут становлять більшість робітників, і миритися з материнством працедавцям усе ж доведеться. Є для цього і ще одна причина: виростити дитину на дохід лише одного з батьків практично неможливо.
Напівжартома економісти говорять, що поява дитини – найбільший фактор ризику опинитися у фінансовій скруті. Британці нещодавно підрахували, що одна дитина від памперсів до водійських прав обходиться батькам у 164 тисячі фунтів, дорожче, ніж будинок в Британії. Кілька років тому німецькі дослідники називали ще більшу суму для своєї країни : півмільйона марок чи близько 250 тисяч євро на нинішні гроші. Про такі підрахунки в Україні мені невідомо, але, думаю, мало хто усвідомлює, що поява дитини – чи не найзначніше фінансове рішення для людини у наш час. Та все ж жінки ризикують.
Подзвоніть до своєї мами, дайте їй відчути, що її інвестиція не була даремною!
Марія Щур, “Радіо Свобода”
Людмила Литовченко
Передача «7 днів Демократії» добігла кінця. Її вела Людмила Литовченко>. Я прощаюся з вами, шановні слухачі!
Аудіозапис програми:
Людмила Литовченко
В ефірі – українська програма “Радіо Свобода”. Ви слухаєте передачу “Сім днів Демократії”. У ній ми ще раз розповімо про події минулого тижня, які, на нашу думку, свідчать про стан демократії в Україні та поза її межами. Передачу підготувала Людмила Литовченко. Я вітаю вас, шановні слухачі!
Україна святкує... В травні народові пропонують ще раз відзначити перемогу Сталіна. Не кінець війни, не кінець ридань і похоронок, не кінець життя під гаслом: “Все для фронту!” Ні, українцям вже 59-й раз пропонують фальшивий парад в дусі сталінських кінофільмів. Тріумф лжі мав заглушити питання: за що гинули десятки мільйонів? Що здобули ціною крові? Як жити далі?
Відповідь на ці запитання пропонує гість нашої передачі - письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
На перше питання одна відповідь – гинули за Сталіна. Може, хто проти? На друге питання була відповідь: відстояли вільне, щасливе і заможне життя – колгоспний лад, державний лад, диктатуру партії і вождя.
Обережні люди, навіть відважні фронтовики таких питань, про які марили на фронті, тепер навіть не ставили. А головне питання – як жити далі? - вважалося провокаційним. Що значить, як жити далі? Далі жити щасливо і заможно, як до війни. Жодних послаблень.
Не жаліти себе для закріплення сталінських перемог у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Югославії, Угорщині.
Не жаліти людей і розширювати ГУЛАГ - та все з молодих і працездатних, на лагерний пил перемелювати.
Не жаліти праці і готуватися до нової війни, як у пісні Окуджави: “А по полям жирєєт воронйо, а по п’ятам война грохочєт вслєд”.
І годувати людей ненавистю до тих, кого засудили і стратили в Нюрнберзі, годувати ненавистю до союзників у війні, годувати ненавистю до повстанців у визволених країнах.
І не жаліти ні людей, ні коштів на придушення опору і розширення сфер впливу в Європі, Азії і в усьому світі. І не жаліти життя депортованих народів, і не жаліти людей, яких у товарних вагонах цілими сім’ями викидали в сніги Сибіру. А головне – культивувати слухняних вислужників і виховувати беззавітно відданих.
Ось що означало піднімати тост “За перемогу! За Сталіна! За вєлікій російський народ – народ-освободітєль!” Ось що ми святкуємо вже 59-ий раз, вже і забувши, що воно значило тоді, в першій половині минулого століття. Навіщо воно нинішній владі, яка давно ходить з простягнутою рукою на Захід, до тієї ж Німеччини? Випробувано – це добрий наркотик для народу, начиненого совєтськими стереотипами. Перемога у війні – це єдине, що найбільш запам’ятали будівники комунізму.
Часто прості люди запитували: “Що вони там в Кремлі - дурні, сліпі, не бачать, як мучиться народ?” Сміливіші казали: “Яка то біда, що разом з Гітлером не загинув Сталін, адже він вже сказав все, що міг”. Довелося перечікувати вождя ще 8 років і чекати відлиги.
Прагматичні реформи Берії запроваджувалися відразу після народного трауру. Вони свідчать про те, що в Кремлі було ясно: авантюризм Сталіна зазнав краху, пора зупинитися, зупинити брехню про війну, про вождя, зупинити наступ на народи і на людину. Берія перший вирішив покінчити з дурною грою в побудову комунізму і почати жити як слід матеріалістам. Лякані сталінські слуги боялися його, але нам зараз цікаво прикинути: що було б, якби цей маскарад силою КДБ було зупинено ще в 1953-му році?
Ясно, що слухняні сталіністи мовчали б. Але не ясно, як професійні карателі очолили б ліберальні реформи, як держиморда навчає любити свободу в тюрмі, і чи українізація під керівництвом КДБ пішла б швидше, ніж під керівництвом Леоніда Кучми? Чи ветеранам війни дозволено було б розказати всю правду і про заградотряди, і про СМЕРШ, і про те, як в останні дні війни в Будапешті і в Берліні угроблено півмільйона (!) хлопців, які вже виграли війну?
Звичайно, ніхто цього не дозволив би. Але під керівництвом КДБ можна було вести народ куди хочеш - одноголосно. І українізація пішла б краще, ніж при Кучмі, і допомогу Заходу прийняли б, але для порядку і дисципліни треба було б розстрілювати по кількасот в усіх ешелонах влади, і одностайна підтримка демократизації була б забезпечена.
Людмила Литовченко
Це був президент українського ПЕН-клубу письменник Євген Сверстюк.
Минулого понеділка в Україні відзначили всесвітній День свободи преси. Напередодні цього свята неурядова організація “Фрідом Хауз” оприлюднила свій черговий щорічний звіт із рейтингом стану свободи слова в різних країнах світу. У цьому звіті Україна визначена як “невільна” держава у ділянці ЗМІ, що посідає 152-ге місце серед 193-х країн світу. Торік Україна була в категорії “частково вільні держави”. “Фрідом Хауз” зауважує, що в 2004 році стан свободи слова в Україні погіршився.
Про те, наскільки вільним і незалежним є українське слово, і як відзначали своє свято українські журналісти, розповідає Марина Пирожук.
Марина Пирожук
Керівник інформаційного управління Адміністрації Президента України Сергій Васильєв каже, що будь-яке свято державного рівня є індивідуальним для кожного українця. Водночас, він переконаний, що в Україні є всі підстави вважати ЗМІ вільними, і саме в День захисту свободи слова відзначати це як досягнення.
Сергій Васильєв
Кожен журналіст або кожен працівник тієї чи іншої сфери особисто для себе вирішує – чи є це для нього свято чи нема свята, а є суцільні чорні будні. Чи є підстави в Україні святкувати цей день? Можу сказати, що я, як журналіст, особисто для себе бачу всі підстави, щоб можна було говорити про те, що в Україні відбувається живий демократичний процес створення справді вільних, справді незалежних ЗМІ, які притаманні будь-якому демократичному суспільству. Не знаю, може, у когось і песимізм у цей день, у мене песимізму немає.
Марина Пирожук
Коментуючи звіт неурядової організації “Фрідом хауз”, де Україна класифікується як країна із серйозними проблемами у ділянці засобів масової інформації, Васильєв назвав результати дослідження цієї організації необ’єктивними і упередженими. Українська журналістка Ірина Погорєлова, тим часом, переконана, що будь-яке свято, пов’язане із свободою слова і преси загалом – поки що не для України.
Ірина Погорєлова
Існує багато свят журналістських протягом року, і кожного разу виникає питання, чи треба їх святкувати. Так от, у мене жодного разу не виникло святкового настрою з цього приводу, просто тому, що на сьогоднішній день ми не можемо похвалитися якимось здобутками в своїй сфері, на жаль.
Людмила Литовченко
Нагадаю, це була київська журналістка Ірина Погорєлова.
Голова Верховної Ради України Володимир Литвин під час офіційного візиту до Фінляндії заявив: “Люди у нас привчені вірити друкованому і мовленому слову, тому і йде шалена боротьба за вплив на ЗМІ, в кінцевому результаті - на громадську думку”. За словами Володимира Литвина, зараз, коли Україна фактично “розпочала президентську кампанію”, особливо зростають вплив і роль ЗМІ. Тому є вкрай важливим забезпечення вільного функціонування видань.
Про те, як це “вкрай важливе” завдання втілюється в життя, розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Україна нині в очікуванні президентських виборів. До них готуються політики, суспільство загалом, і, звичайно ж, журналісти. А про те, що осінні вибори 2004-го не будуть легкими, в тому числі і для мас-медіа, переконують вибори до регіональних органів влади, особливо вибори мера Мукачевого. В цьому переконаний і голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко:
Ігор Лубченко
Сьогодні українська журналістика все більше втягується в передвиборчі баталії. Кажу баталії, бо ми знаємо по мукачівському прикладу, що журналістам буде дуже важко в цих перегонах... І важко буде також тому, що їх не допускатимуть до джерел інформації...
Ірина Біла
Окрім неможливості доступу до інформації, що, фактично, паралізує роботу мас-медіа, Ігор Лубченко прогнозує також численні провокації, що вже застосовувалися щодо журналістів під час минулих виборів до Верховної Ради.
Ігор Лубченко
Проблем із свободою слова в Україні дуже багато. І я боюся, що в період цієї президентської кампанії ми знову матимемо і відмову друкарень випускати якісь неугодні газети, і знову з’являться фальшиві номери газет, і не знайдуть тих, хто їх виготовляв і хто замовляв. Боюся, що якщо знову не втоплять 107-тисячний наклад газети “Свобода”, як це перед парламентськими виборами зробили, то ще придумають якусь акцію...Доки ми не зробимо так, щоб кожен чиновник відповідав за те, що він порушує закон, ми не зможемо забезпечити справжньої свободи слова в Україні. Це прикро так говорити, але це –факт.
Ірина Біла
Для того, аби зменшити кількість порушень щодо ЗМІ, Спілка журналістів готується вжити запобіжні заходи. Докладніше про них – Ігор Лубченко.
Ігор Лубченко
Ми збираємося створити громадський комітет контролю із забезпечення діяльності ЗМІ в умовах президентських виборів і запросимо до участі в ньому всіх силовиків... Не стільки, щоб вони в комітеті засідали, скільки – ми звернемося до всіх: і до Генерального прокурора, і міністрів відповідних – щоб вони визначили людей – і щоб це були не керівники прес-служб, а якісь конкретні люди, на яких ми могли б виходити, маючи якийсь конкретний сигнал, - щоб відразу була якась реакція.
Ірина Біла
Звичайно, згадуючи знову ж таки мукачівський досвід, розраховувати на своєчасну реакцію силових структур на, м’яко кажучи, правопорушення певних політичних сил навряд чи варто. Але й приречено спостерігати за тим, як зневажаються їхні права, журналісти також не мають права, - переконаний голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко. Ірина Біла, Український освітній центр реформ, для “Радіо Свобода”.
Людмила Литовченко
У списку американського агентства «Фрідом Хауз» найвільнішими демократіями світу визнано країни Північної Європи. Італія ж за ступенем свободи слова займає останнє в Європі місце з 70 країн, поряд з Туреччиною, а далі – в оточенні африканських держав. Свіжі події на італійському державному телебаченні ілюструють блискучі досягнення телемагната-прем’єра Сильвіо Берлусконі.
Розповідає Леонід Олексійчук.
Леонід Олексійчук
Сталося досі нечуване. Президент державної телекорпорації “Рай” зреклася престижної і чудово оплачуваної посади. Лучію Анунсіатта, тележурналістку лівої орієнтації поставили, було, для політичної рівноваги на чолі ради директорів, які всі належали до урядової коаліції, так само, як і генеральний директор. Четверо “олімпійців” ради з їхньою, скоріш, дорадчою владою над програмуванням і поточним процесом, спокійно спостерігали: закриття сатиричних програм, звільнення відомих журналістів за особистою вказівкою прем’єра, масивне захоплення ключових посад і телепрограм відданими Берлусконі та невпинну підчистку інформації на користь прем’єра. А жінка-президент, теоретично - гарант інформаційного плюралізму, автоматично лишалася в меншості, голосуючи одна проти згуртованих чотирьох.
Тим часом енергійний гендиректор з усе більшим завзяттям викорінював крамолу. З наближенням виборів до Європарламенту заборонив повторювати навіть торішню програму про мафію, де проглядали мафіозні зв’язки деяких політиків. Іронічній же програмі “Глоб”, змонтованій з повсякденного телесміття, взагалі заборонили показувати обличчя політиків. Ту фундаменталістську паранджу накинули на всіх з послужливого піклування про одного-єдиного, який оголошує політичним цькуванням найлегшу іронію на свою адресу. І, як на зло, саме принадами геть зацькованого прем’єра автори програми милувалися найчастіше. Навіть трансляцію першотравневого концерту на римській площі Сан-Джованні, що її з року в рік заповнює півмільйонний святковий натовп з гаслами і прапорами, дозволили тільки в запису, аби не проґавити щось антиурядове. Тим часом прем’єр, не визнаючи своїх політичних суперників гідними теледиспуту віч-на-віч, міг годинами наодинці з послужливим телеведучим і без жодного заперечення прославляти з національного екрану свої благі діяння на користь країни.
Наглухо ізольована і безвладна жінка в ролі президента ставала лялькою, гарантія плюралізму – глузуванням над демократичними принципами. Яким неконтрольований гендиректор дійшов до погроз вигнати їх штурханами в сідницю. От пані президент і грюкнула дверима. Отримавши ляпаса, урядова більшість приписала їй хитрий політичний задум. Але безробітна екс-президент заявила, що про жоден Європарламент і не помишляє.
Помилилася тільки в одному – гадала, що раду без голови також відправлять спочивати. Аж ні! Нинішніх керівників більше влаштовують безголові.
Леонід Олексійчук, “Радіо Свобода”, Рим.
Людмила Литовченко
Президент Росії Володимир Путін опинився в переліку керівників держав, яких міжнародна організація “Репортери без кордонів” вважає ворогами преси. Про це з Москви повідомляє Віталій Портников.
Віталій Портников
Навряд чи повідомлення про те, що президент Російської Федерації Володимир Путін опинився у переліку державних лідерів, які аж ніяк не сприяють розвитку засобів масової інформації у своїх країнах, може порадувати російського президента. Адже імідж, який створюють Володимиру Путіну офіційні засоби масової інформації, це саме імідж людини, яка дбає про свободу преси. Організація “Репортери без кордонів” зовсім не впевнена в тому, що Володимир Путін відповідає такому іміджу. У переліку президентів, які, на думку організації, є ворогами преси, поруч із Володимиром Путіним опинилися кубінський диктатор Фідель Кастро, союзник Володимира Путіна по так званій союзній державі Росії і Білорусі Олександр Лукашенко, президент Туркменістану Сапармурад Ніязов. Звичайно, порівнювати ситуацію у російських засобах масової інформації з тим, що відбувається на Кубі, в Туркменістані чи, навіть, в Білорусі, навряд чи є можливим.
Однак, організація “Репортери без кордонів” підкреслює: останнім часом російським журналістам працювати все важче. Під час президентських і парламентських передвиборчих кампаній всі офіційні засоби масової інформації фактично повністю контролювались державою. Більше того, кількість незалежних телевізійних каналів зменшується з кожним днем. Навіть ті, хто вважає себе незалежними, чи оголошує про свою незалежність від держави, насправді контролюються державними можливостями.
І, як результат - те, що партія влади у Росії практично монопольно розпоряджалася державними і недержавними засобами масової інформації під час передвиборчої кампанії, а опозиція в парламенті тепер просто не існує, за допомоги президента Росії, який відверто висловився на підтримку однієї політичної організації серед парламентської передвиборчої кампанії.
Також “Репортерів без кордонів” досить серйозно турбує той факт, що журналістам все важче проживати в Чечні. Реальної інформації про те, що відбувається у цій чеченській республіці, де продовжується війна російських силових структур із прихильниками незалежності Ічкерії, немає, так що громадяни Росії навряд чи можуть скласти адекватну картину того, що сьогодні відбувається на Північному Кавказі.
Правозахисники, як російські, так і закордонні, неодноразово виступали з гострою критикою президента Російської Федерації Володимира Путіна та інших політичних керівників, які вважають, що демократія може бути керованою, а преса і телебачення – контрольованими, такими, що будуть дозувати інформацію, щоб не дуже турбувати дезорієнтоване російське суспільство.
А тепер організація “Репортери без кордонів” приєднується до тих, хто скритиковує президента Росії Володимира Путіна, і нагадує йому – в демократичному світі керівник держави має бути не ворогом преси, а людиною, яка сприяє демократизації власного суспільства. Інакше суспільство заходить у глухий кут, і навряд чи це може сприяти авторитету влади і допомагати розвитку Росії як демократичної цивілізованої країни.
Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Людмила Литовченко
Кожної другої неділі травня у світі відзначають День Матері.
Повертається це свято і в Україну, переважно завдяки українським жіночим організаціям, які його добре знали, зберігали за кордоном і повернули в Україну.
В цей день належить згадати всіх матерів, які будь-коли жили на українській землі, які дали життя цілому народові. А ми вам сьогодні розповімо про настрій однієї жінки-матері, пов’язаний із цим днем.
Людмила Литовченко
Вранці 18-го травня 1972-го року Надія Світлична, як звичайно, відвела дворічного сина Ярему в дитячий садок, щоб увечері забрати його додому. Все було, як завжди, от лише прийти по сина Надійка змогла лише через 4 роки. Згадує правозахисниця, колишній політв’язень Надія Світлична:
Надія Світлична
Мене викликали на допит. Братовій дружині, яка супроводжувала мене до КДБ, слідчий сказав, що викликав мене не надовго, що десь через годину-півтори відпустить, але треба, мовляв, підписати якісь дуже важливі папери.
Він спровокував братову цим сидіти у приймальні, чекати, поки мене випустять. Чекати б довелося чотири роки, але “гуманні” кадебісти вже через кілька годин повідомили їй, що мене заарештовано.
Тоді Льоля кинулася до дитячого садка по Ярему, але його вже звідти забрали. Власне, її тому і тримали тих кілька годин, щоб встигнути забрати дитину і відвезти подалі. А куди, їй не сказали, очевидно. А мені, перш ніж зачинити в тюремній камері, повідомили, що сина забрали до будинку дитини, тобто до сиротинця у Ворзель.
Льоля прийшла в дитячий садок – дитини немає, і їй не сказали, куди забрали дитину. Вона вже пізніше довідалася, що дитина у Ворзелі, в сиротинці, але дізналася про це по секрету від когось із сторонніх людей. Їй сказали, щоб вона навіть нікому не показувала, що вона знає, де дитина, бо інакше його сховають так, що вже ніхто не скаже їй. Тривало мало два тижні, поки вона домоглася, щоб дитину віддали.
Людмила Литовченко
Перше побачення з сином відбулося через півтора року. Бабуся привезла Ярему до Мордовії, де його мама відбувала ув’язнення в жіночому таборі суворого режиму.
Найбільше Надійка боялася, що син її не впізнає, бо півтора року для дворічної дитини – це майже півжиття, і психологічно готувалася до зустрічі з дитиною. Ярема також внутрішньо готувався до зустрічі з мамою, яку він уявляв по-своєму, здебільшого з фотографії.
Надія Світлична
І все ж, коли я внутрішньо відчула чи по очах побачила, що він мене не впізнав, то це було сильним психологічним ударом. Це все такі миттєві враження, може, для стороннього ока і непомітні, але травма була глибока. Свого сина я бачила протягом чотирьох років свого ув’язнення тричі. Дозволялося одне побачення на рік, якщо не позбавлять.
Людмила Литовченко
Чи заради малолітньої дитини термін ув’язнення матері бодай трохи зменшили? – запитала я Надійку.
Надія Світлична
Не зменшили, але один час була така можливість. 1975 рік – це передостанній рік моєї неволі, проголосили роком жінки. З цієї нагоди готували амністію для жінок з малолітніми дітьми.
А в грудні 1974, до 10-го грудня, до Дня прав людини ми, тобто українські жінки-політв’язні, оголосили страйк, ми відмовилися від примусової праці, через це опинилися в карцерах. Відбувши той карцер, потрапляли туди знову, тобто почали вже серйозне протистояння з владою. Отож в указі про амністію з нагоди року жінки з’явився окремий пункт про те, що особливо небезпечні державні злочинці не підлягають тій амністії.
А було нас на той час, особливо небезпечних державних злочинців, жінок, що мали малолітніх дітей, в той час нас було на весь Радянський Союз двоє: я і Ірина Калинець.
Людмила Литовченко
Трагедія Надії Світличної і її дворічної дитини – це лише один випадок з тисяч мільйонів, що їх переживали і переживають жінки, діти, родини, поставлені в жорсткі умови реальної дійсності. І коли я запитала Надійку, яке найбільше потрясіння вона пережила за 4 роки свого ув’язнення, вона розповіла такий випадок:
Надія Світлична
Найсильніше потрясіння було пов’язане якраз не з моєю дитиною. Коли мене вперше відвезли до карцеру з нашого табору, з селища Барашево, а возили нас до карцеру в селище Явас, де був так званий “мамський” табір – кримінальний табір для жінок з немовлятами, точніше, немовлят там тримали в окремій зоні, але давали їх матерям годувати.
Так от, сиджу я одна в карцерній камері, а сусідня камера переповнена кримінальниками-матерями, бо нас разом не могли тримати за режимом – невільно було кримінальних і політичних тримати разом (“содєржаніє отдєльноє і раздєльноє”). Отже, я сама розкошую, а в них переповнено. І мені добре чути, що там діється, бо я сама. А в них там гармидер, вони грюкають у двері всією тією камерою і вимагають якусь банку. Я зрозуміла, що якійсь матері не дають годувати дитини і в неї переповнені груди. Отож, вони вимагали, щоб дали якусь посудину, зцідити молоко з грудей.
А наглядачка – жінка, вислухала їхні вимоги і так твердо, безапеляційно, по-начальницькому відповідає: “Пускай в парашу сцеживаєт!”
Згодом я довідалася, що на час покарання карцером матерів позбавляли права годувати дітей, тобто, й дитину карали на рівні. Але тоді для мене це було, мабуть, найсильніше потрясіння, якого я дотепер не можу забути.
Таку трагічну сторінку свого життя, яка розпочалася майже в день матері – 18 травня 1972-го року - розповіла правозахисниця, колишній політв’язень, а зараз – мешканка Нью-Йорка Надія Світлична.
Кожне свято несе в собі елемент радості. Та, якщо придивитись до свята матері уважніше, то ми побачимо, що дедалі менше жінок у Європі його святкують і ще менше святкуватимуть у майбутньому. Народжуваність у європейських країнах стрімко падає, а жінки скаржаться, що замість того, щоб підтримувати, працедавці дискримінують матерів. До того ж витрати на дітей також зростають. Про економіку материнства розповідає Марія Щур.
Марія Щур
На відміну від України, працюючі матері на Заході як масове явище - досить молодий феномен. Йому від сили років 20-30. Ще кілька років тому мені довелося зустріти одного австрійця, який цілком серйозно казав, що вища освіта для дівчат – викинуті гроші, бо вони працюватимуть лише до народження дітей, а потім сидітимуть вдома. Приблизно так само досі розмірковують багато працедавців, які вважають, що роль матері та повноцінного працівника практично неможливо поєднати. З тим, що поєднати їх дійсно важко, погодиться, мабуть, кожна працююча мама, але це не робить з неї автоматично поганого працівника.
Вважати інакше є дискримінацією, і саме такі рішення дедалі частіше ухвалюють суди, коли до них звертаються молоді матері, яким відмовляють у роботі через те, що у них є малі діти. Як говорить Дебора Вайнштайн, американський правник та викладач Університету Пенсильванії, робити припущення про конкретну жінку на основі уявлень про її роль в родині є «дискримінацією за визначенням». «Якщо жінка-мати виявиться поганим працівником, її потрібно звільнити, - говорить Дебора Вайнштайн, - але жоден бос не повинен карати жінку за бажання стати матір’ю».
Експерти говорять, що якщо раніше дискримінували усіх жінок, то тепер частіше дискримінують саме матерів. Зокрема, якщо говорити про стереотипи, то компетентність «бізнесменок» оцінюють приблизно на одному рівні з бізнесменами, але якщо запитати про матерів, то їх відправляють в одну категорію зі «старими, сліпими, розумово відсталими та каліками».
Звичайно, поволі ситуація змінюється – жінки скоро становитимуть половину робочої сили. Україна у цьому сенсі унікальна: жінки тут становлять більшість робітників, і миритися з материнством працедавцям усе ж доведеться. Є для цього і ще одна причина: виростити дитину на дохід лише одного з батьків практично неможливо.
Напівжартома економісти говорять, що поява дитини – найбільший фактор ризику опинитися у фінансовій скруті. Британці нещодавно підрахували, що одна дитина від памперсів до водійських прав обходиться батькам у 164 тисячі фунтів, дорожче, ніж будинок в Британії. Кілька років тому німецькі дослідники називали ще більшу суму для своєї країни : півмільйона марок чи близько 250 тисяч євро на нинішні гроші. Про такі підрахунки в Україні мені невідомо, але, думаю, мало хто усвідомлює, що поява дитини – чи не найзначніше фінансове рішення для людини у наш час. Та все ж жінки ризикують.
Подзвоніть до своєї мами, дайте їй відчути, що її інвестиція не була даремною!
Марія Щур, “Радіо Свобода”
Людмила Литовченко
Передача «7 днів Демократії» добігла кінця. Її вела Людмила Литовченко>. Я прощаюся з вами, шановні слухачі!
