Київ-Прага, 4 травня 2004 року.
Людмила Литовченко
Україна святкує... В травні народові пропонують ще раз відзначити перемогу Сталіна. Не кінець війни, не кінець ридань і похоронок, не кінець життя під гаслом: “ Все для фронту”.
Ні, українцям вже 59-й раз пропонують фальшивий парад в дусі сталінських кінофільмів. Тріумф лжі мав заглушити питання: за що гинули десятки мільйонів? Що здобули ціною крові? Як жити далі?
Відповідь на ці запитання пропонує гість “Демократичної трибуни”, письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
На перше питання одна відповідь – гинули за Сталіна. Може, хто проти? На друге питання була відповідь: відстояли вільне, щасливе і заможне життя – колгоспний лад, державний лад, диктатуру партії і вождя.
Обережні люди, навіть відважні фронтовики таких питань, про які марили на фронті, тепер навіть не ставили. А головне питання – як жити далі? - вважалося провокаційним.
Що значить, як жити далі? Далі жити щасливо і заможно, як до війни. Жодних послаблень, не жаліти себе для закріплення сталінських перемог у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Югославії, Угорщині.
Не жаліти людей і розширювати ГУЛАГ та все з молодих і працездатних, на лагерну пиль перемелювати.
Не жаліти праці і готуватися до нової війни, як у пісні Окуджави: “А по полям жирєєт воронйо, а по п’ятам война грохочєт вслєд”.
І годувати людей ненавистю до тих, кого засудили і стратили в Нюрнберзі, годувати ненавистю до союзників у війні, годувати ненавистю до повстанців у визволених країнах.
І не жаліти ні людей, ні коштів на придушення опору і розширення сфер впливу в Європі, Азії і в усьому світі. І не жаліти життя депортованих народів, і не жаліти людей, яких у товарних вагонах цілими сім’ями викидали в сніги Сибіру.
А головне – культивувати слухняних вислужників і виховувати беззавітно відданих.
Ось що означало піднімати тост “За перемогу! За Сталіна! За вєлікій російський народ – народ освободітєль!”
Ось що ми святкуємо вже 59-ий раз, вже і забувши, що воно значило тоді, в першій половині минулого століття.
Навіщо воно нинішній владі, яка давно ходить з простягнутою рукою на Захід, до тієї ж Німеччини. Випробувано – це добрий наркотик для народу, начиненого совєцькими стереотипами.
Перемога у війні – це єдине, що найбільш запам’ятали довідники комунізму.
Часто прості люди запитували: “Що вони там в Кремлі дурні, сліпі, не бачать, як мучиться народ?” Сміливіші казали: “Яка то біда, що разом з Гітлером не загинув Сталін, адже він вже сказав все, що міг”. Довелося перечікувати вождя ще 8 років і чекати відлиги.
Прагматичні реформи Берії запроваджувалися відразу після народного трауру. Вони свідчать про те, що в Кремлі було ясно: авантюризм Сталіна зазнав краху, пора зупинитися, зупинити брехню про війну, про вождя, зупинити наступ на народи і на людину.
Берія перший вирішив покінчити з дурною грою в побудову комунізму і почати жити як слід матеріалістам.
Лякані сталінські слуги боялися його, але нам зараз цікаво прикинути, що було б, якби цей маскарад силою КДБ було зупинено ще в 1953-му році?
Ясно, що слухняні сталіністи мовчали б. Але не ясно, як професійні карателі очолили б ліберальні реформи, як держиморда навчає любити свободу в тюрмі, і чи українізація під керівництвом КДБ пішла б швидше, ніж під керівництвом Л.Кучми, чи ветеранам війни дозволено було б розказати всю правду і про заградотряди, і про СМЕРШ, і про те, як в останні дні війни в Будапешті і в Берліні угроблено півмільйона (!) хлопців, які вже виграли війну.
Звичайно, ніхто цього не дозволив би. Але під керівництвом КДБ можна було вести народ куди хочеш одноголосно. І українізація пішла б краще, ніж при Кучмі, і допомогу Заходу прийняли б, але для порядку і дисципліни треба було б розстрілювати по кількасот в усіх ешелонах влади, і одностайна підтримка демократизації була б забезпечена.
Людмила Литовченко
Україна святкує... В травні народові пропонують ще раз відзначити перемогу Сталіна. Не кінець війни, не кінець ридань і похоронок, не кінець життя під гаслом: “ Все для фронту”.
Ні, українцям вже 59-й раз пропонують фальшивий парад в дусі сталінських кінофільмів. Тріумф лжі мав заглушити питання: за що гинули десятки мільйонів? Що здобули ціною крові? Як жити далі?
Відповідь на ці запитання пропонує гість “Демократичної трибуни”, письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
На перше питання одна відповідь – гинули за Сталіна. Може, хто проти? На друге питання була відповідь: відстояли вільне, щасливе і заможне життя – колгоспний лад, державний лад, диктатуру партії і вождя.
Обережні люди, навіть відважні фронтовики таких питань, про які марили на фронті, тепер навіть не ставили. А головне питання – як жити далі? - вважалося провокаційним.
Що значить, як жити далі? Далі жити щасливо і заможно, як до війни. Жодних послаблень, не жаліти себе для закріплення сталінських перемог у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Югославії, Угорщині.
Не жаліти людей і розширювати ГУЛАГ та все з молодих і працездатних, на лагерну пиль перемелювати.
Не жаліти праці і готуватися до нової війни, як у пісні Окуджави: “А по полям жирєєт воронйо, а по п’ятам война грохочєт вслєд”.
І годувати людей ненавистю до тих, кого засудили і стратили в Нюрнберзі, годувати ненавистю до союзників у війні, годувати ненавистю до повстанців у визволених країнах.
І не жаліти ні людей, ні коштів на придушення опору і розширення сфер впливу в Європі, Азії і в усьому світі. І не жаліти життя депортованих народів, і не жаліти людей, яких у товарних вагонах цілими сім’ями викидали в сніги Сибіру.
А головне – культивувати слухняних вислужників і виховувати беззавітно відданих.
Ось що означало піднімати тост “За перемогу! За Сталіна! За вєлікій російський народ – народ освободітєль!”
Ось що ми святкуємо вже 59-ий раз, вже і забувши, що воно значило тоді, в першій половині минулого століття.
Навіщо воно нинішній владі, яка давно ходить з простягнутою рукою на Захід, до тієї ж Німеччини. Випробувано – це добрий наркотик для народу, начиненого совєцькими стереотипами.
Перемога у війні – це єдине, що найбільш запам’ятали довідники комунізму.
Часто прості люди запитували: “Що вони там в Кремлі дурні, сліпі, не бачать, як мучиться народ?” Сміливіші казали: “Яка то біда, що разом з Гітлером не загинув Сталін, адже він вже сказав все, що міг”. Довелося перечікувати вождя ще 8 років і чекати відлиги.
Прагматичні реформи Берії запроваджувалися відразу після народного трауру. Вони свідчать про те, що в Кремлі було ясно: авантюризм Сталіна зазнав краху, пора зупинитися, зупинити брехню про війну, про вождя, зупинити наступ на народи і на людину.
Берія перший вирішив покінчити з дурною грою в побудову комунізму і почати жити як слід матеріалістам.
Лякані сталінські слуги боялися його, але нам зараз цікаво прикинути, що було б, якби цей маскарад силою КДБ було зупинено ще в 1953-му році?
Ясно, що слухняні сталіністи мовчали б. Але не ясно, як професійні карателі очолили б ліберальні реформи, як держиморда навчає любити свободу в тюрмі, і чи українізація під керівництвом КДБ пішла б швидше, ніж під керівництвом Л.Кучми, чи ветеранам війни дозволено було б розказати всю правду і про заградотряди, і про СМЕРШ, і про те, як в останні дні війни в Будапешті і в Берліні угроблено півмільйона (!) хлопців, які вже виграли війну.
Звичайно, ніхто цього не дозволив би. Але під керівництвом КДБ можна було вести народ куди хочеш одноголосно. І українізація пішла б краще, ніж при Кучмі, і допомогу Заходу прийняли б, але для порядку і дисципліни треба було б розстрілювати по кількасот в усіх ешелонах влади, і одностайна підтримка демократизації була б забезпечена.
