Аудіозапис програми:
Київ, 29 травня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були дорогий слухачу. На хвилях української “Свободи” до вас завітала передача “30 хвилин у різних вимірах”. Перед мікрофоном Ірина Халупа.
Сьогодні в передачі трішки політичного гумору, міркування про те, яким буде життя після відходу з президентської сцени Леоніда Кучми, та казкових чудес Олександра Власюка про владу. Даю слово, буде цікаво і весело. Отож вперед.
У Харкові живе бард Микола Воловик. Ось його пісня “Лист президентові”:
Микола Воловик
Вельми нешановний пане президент країни, Шле уклін тобі низенький народ України – Саме той, що з переляку або з перепою Обрав тебе на другий строк своїм головою.
Шле тобі велику дяку за ціни й зарплату, За можливість лікуватись і освіту мати, За чудовий відпочинок десь біля болота, І за те, що легше вкрасти, ніж знайти роботу.
За податки, президенте, кланяємось в ноги. Задушив ти ними нас і відкрив дороги Для заморської отрути, що заполонила Наші ринки й магазини, а нам – хоч в могилу.
Щиро тиснем тобі руку за наших бандитів, Що по радах розповзлися, як щури по світу, За хабарників в лікарнях, вчителів убогих, Бо якщо не будуть брати, то витягнуть ноги.
Все сприймаєм як належне ми, слухняні, в тебе. На нас кажуть, що ми бидло – Може, так і треба.
Бо якби були ми люди, Хіба б ми терпіли все оте, Що натворив ти, президенте милий.
Ірина Халупа
Цікавою є передісторія того, як пісня “Лист Президентові” потрапила на радіо “Свобода”. Оскільки автор мешкає у Харкові, йому довелося пошукати контакту. Минаючи деталі, скажу, що недавно компакт-диск з піснями Миколи Воловика потрапив до мого колеги Тараса Марусика. А через якийсь час він записав розмову з цим харківським бардом.
Тарас Марусик
Пане Воловик, здається, президенти (і в цьому Леонід Кучма – не вийняток) – це не вельми добрий матеріал для натхнення поетичного, і взагалі для творчості. От чому Ви вирішили написати “Лист президентові”?
Микола Воловик
Справа в тому, що ця пісня написана досить давно. Вона написана, як тільки нашого президента обрали на другий строк... Спочатку це був просто вірш, а згодом він перетворився на пісню. Знаєте, часи трошки змінюються – змінюються вони і на краще, і не на краще. Текст, може, дещо застарів, але на 90% все, що там написано, можна говорити і зараз, воно відповідає дійсності.
Тому так вийшло, що записав я цю пісню буквально рік тому, порозсилав її скрізь, де міг розіслати. На жаль, тільки ви на неї так відгукнулися.
Тарас Марусик
А скажіть, будь ласка, якби Вам довелося подібний твір сьогодні (скажімо так, під тою самою назвою – “Лист президентові”)?
Микола Воловик
Ви знаєте, я б, мабуть, не писав зараз про президента. Мені зараз нецікаво. Є там персони набагато важливіші і страшніші.
Тарас Марусик
Тобто, Ви вже відчуваєте, що “епоха Кучми” закінчується?
Микола Воловик
Звичайно. Вона вже закінчилася.
Тарас Марусик
Це значить, що Ви, образно кажучи, “зуби гострите” тепер уже на інші політичні персоналії?
Микола Воловик
Саме так. Справа в тому, що я пишу вже давно. І знаєте, от я не міняюсь, в мене стиль не міняється. Я пишу про те, що я бачу, що я відчуваю. У мене мало пісень про кохання, у мене мало пісень таких от ліричних. Їх може, не так багато, але вони про те, що я думаю і що я відчуваю.
Тарас Марусик
Чи Ви маєте можливість часто виступати перед аудиторією?
Микола Воловик
На жаль, зараз ні. Було часто, було раніше простіше. Зараз... Ну, Харків – в нас унікальне місто, тут українцям важко бути, особливо творчим українцям. Я не бідкаюся – ми робим свою справу. Але просто це стало тяжче.
Тарас Марусик
Ваші аудиторії були в основному в Харкові чи не тільки?
Микола Воловик
Ні, не тільки. Я покатався по Україні. Я був в Луцьку, Києві, Запоріжжі, Донецьку. Я був на фестивалі “Червона рута”, на “Оберегах” декількох. Я харківські майдани три виграв. Я досить-таки відома людина у вузькому колі людей.
Тарас Марусик
І як слухач сприймав Ваші твори?
Микола Воловик
Нормально.
Тарас Марусик
Зокрема, “Лист президентові”...
Микола Воловик
Ну, “Лист президентові” я рідко співаю в Харкові. Ця пісня, саме ця пісня з’явилася рік тому, вірш – 4 роки тому. Пісня є тільки рік, може, трошки більше. Я її декілька разів співав. Сприймається дуже добре. Люди навіть отак трошки на мене дивляться з острахом і питають: “Ти не боїшся?”
Тарас Марусик
І що Ви відповідаєте?
Микола Воловик
Боюсь. Але, знаєте, тут і битва набагато страшніша...
Тарас Марусик
Дякую Вам, пане Миколо.
Ірина Халупа
Нещодавно колега з білоруської редакції пожалувався: виявляється, в Білорусі завмирає гумор, зокрема політичні анекдоти. Цікаво, чому? Всі знаємо, що гумор процвітає чи не найбільше тоді, коли все навкруг справді погано.
“Difficile est saturam non scribere” – “важко не писати сатиру”. До такого висновку привели Ювенала спостереження над сучасною йому дійсністю періоду занепаду Римської імперії.
Гострої сатири нам поки що не вдалося віднайти, але пощастило з анекдотами. Ïх майстерно читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Президент Кучма поїхав до себе на дачу, в Гуту. Гори, свіже повітря, пахучий ліс... Всіх відправив від себе якомога дальше і пішов собі на самоті погуляти в лісі. Ходив, ходив, тай загубився. То в цей бік кинеться, то в той, а виходу не знаходить. Всі дерева подібні, стежки жодної немає. Кепські справи.
Раптом потрапляє на поляну, а там молодий хлопець корову пасе. Ой зрадів президент. – Хлопче, та хочеш стати героєм України? – А як же, звичайно хотів би! – відповідає впевнено пастушок. – То виведи мене з цього лісу і я присуджу тобі орден героя України, обіцяє президент. – Добре, – відповідає хлопець, – Але Ви мене трошки почекайте, я швиденько зажену корову додому і по Вас повернусь. – Домовилися! – з радості аж підскочив президент.
Чекає, чекає, через півгодини хлопець таки повернувся, але якийсь він невдоволений, ніякий.
– Аааа, ммм, пане Президенте... Аааа, чи можна стати героєм України посмертно? – питає юнак. – Та ти що, ти такий молодий леґінь! Та все життя в тебе попереду, а ти таке запитуєш! – відповідає президент. – Ну, ах, ммм, батько мені сказали, що як я Вас з ліса виведу, то він мене уб’є! – признається хлопець.
Лунає сміх
Помер Леонід Кучма. Опинився перед воротами до раю. Виходить його зустрічати святий Петро.
– Здоровенькі були Леоніде Даниловичу! Ох Вам повезло сьогодні, Ви до нас попали в такий день, коли в мене прекрасний настрій. Я Вам дарую вибір: небо або пекло. Вибирайте! – Ну знаєте, – каже Леонід Данилович, – я взагалі хотів би знати, що вибираю. Ви покажіть мені одне і друге, щоб я міг зробити свідомий вибір. – Будь ласка! – відповідає святий Петро і відчиняє віконце до неба. А там серафими літають, херувими співають, щасливі душі тихенько читають молитви, сонечко благородно сіяє... Словом – небо.
– А давайте покажіть пекло, – якось невдоволено просить президент. – Прошу, прошу, пане Президенте! – ввічливо промовляє святий Петро і відчиняє віконце до пекла.
А там горілочку п’ють, салом закушують, азартні ігри, спокусливо крутяться напівроздягнуті круглогруді жіночки...
Каже президент: – Ох Петре, ви знаєте, це небо то звичайно гарно, але мені видається, що пекло мені більш підходить. Я вибираю пекло! – Єсть! – каже Петро і гоп пана президента через віконце в пекло.
Ледь залетів Леонід Данилович у свій вибір, а там рогатий чорт його хап, і в казан киплячої смоли. Б’ють бідного президента, кров точать, виривають решта волоссячка, мучають його, шкуру знімають... Скрізь вогонь, муки, тортури...
Вибігає нещасний президент з пекла з вереском і біжить до святого Петра.
– Петре, Петре, а що це за пекло страшне?!!! Це зовсім не то пекло, що ти мені показував! – розпачливо волає президент. – Кучмо, Кучмо, – спокійно відповідає святий Петро. В нас також є державне телебачення.
Лунає сміх
Зустрічаються росіянин з українцем. Заходить мова про президентів. – Наш президент справжній патріот! – каже росіянин, – Усе робить для Росії. – Подумаєш, здивува, – зауважує українець, – наш також...
Лунає сміх
Ірина Халупа
Далі в програмі: якою буде Україна після Кучми, і навіщо пхатися в царі, якщо вам коней пасти написано.
Давно відомо, що найважче відповідати на прості питання. Це ніби як жити в кімнаті з прозорими вікнами: ніяк не сховаєшся за тонуванням красивих фраз. Говорити треба афористично і майже монументально. Одне слово – для вічності.
Тому таким складним видається питання: якою ж буде Україна після Кучми? Бо, з одного боку, воно просте, як вказівка у темнику. Після Кучми буде щось інше, не схоже на те, що було за Кучми – це знає в Незалежній майже кожен.
А ось далі починаються проблеми. Бо яким воно виглядає – те інше – тут кожен розмірковує на свій власний лад. Спробував зостановитися на окресленій проблемі і київський культуролог Олександр Хоменко.
Олександр Хоменко
Україна після Кучми – це проблема, яка найчастіше зависає поміж футурологією та богослів’ям. Бо насправді це не питання про те, яким буде економічний, соціальний та політичний устрій держави через 5-10 років. На цю тему рефлексувати не важко, та й графік відповідний можна намалювати.
А ось “Україна після Кучми” – це щось достоту містерійне, майже есхатологічне. У подібний спосіб на дисидентських “кухнях” 70-х розмірковували, якою ж буде Україна після Щербицького – коли всіх із таборів повипускають і Грушевського опублікують. Що до партноменклатури, то вона, це ясно як божий день, всенька на Марс відлетить. На космічному кораблі “Мір”.
У підоснові окресленої проблеми лежить давнє, ще Шевченкове: “Коли ж ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом!”. Інакше кажучи, коли ж ми дійдемо до омріяного українського раю, в якому чиновники цитуватимуть напам’ять Франка і повії пропонуватимуть свої послуги українською. А ввічливі рекетири звертатимуться до клієнтів у таки спосіб: “Вельмишановний добродію, евентуально Ви наражаєтеся на небезпеку, не сплативши нам належного”.
Міркувати на цю тему можна довго й нудно, чим і займається інтелігенція в періоди безгрошів’я та перманентних видавничих криз. Чому кав’ярня на Пушкінській стала культовою точкою? Все з тієї ж причини – люди там навігаційні карти для українського корабля креслять. Та він, схоже, сів на мілину і піднімає вітрила тільки під час приїзду високих іноземних гостей. Треба ж стратегічних партнерів чимось порадувати...
Одначе – до України після Кучми. Ця метафора надто різниться від свого часу рвійної і бойової “України без Кучми”. Тією чиновників по обласних держадміністраціях лякали. А після – воно і є після... Воно ж – назустріч з’їзду, воно ж – зустрінемо Новий рік достроково...
Від цього каменя, як у давній казці, дороги розходяться на три боки. Обирай, Іллє Муромцю, на якій Солов’я-розбійника зустрінеш, а на якій – прекрасну князівну. Загартовані в мітинговій стихії кінця 80-х українолюби вперто переконують, що після Кучми буде, як у Європі. Тій, яка центральна, а не в тій, яка ближче до Балкан.
Загал же, традиційно чухаючи українську потилицю, спроквола проказує: “Якось уже воно буде”. Ну, а невгамовні радикали-екстремісти не забувають про ще один варіант українського вибору: ніколи не буває так погано, аби не могло бути ще гірше. І спробуйте їм щось заперечити.
Аж ось іще одна проблемочка вигулькує несподівано: Кучма – це конкретна особа чи синонім системи? Якщо випадає останнє – то справи наші кепські. Особливо зважаючи на те, що Кучма, як інфузорія-туфелька, розмножується поділом. Може, скоро нумерувати будемо. А потім – порівнювати: як воно було за Кучми №2 в порівнянні з Кучмою №1.
Це, зрозуміла річ, за умов, що громада слухняно виконуватиме телекоманду “На добраніч, Хрюша!”. Та уявіть собі, що одного дня всі телеструмочки несподівано пересохнуть. Енергетична криза якась трапиться чи вежа, як в “Останкіно”, спалахне. Сама по собі або з чиєюсь допомогою. Всяке на світі трапляється, особливо ж під українським небом, де гоголівщина на кожному кроці.
Проте не будемо про сумне. Хоч як би там воно було, а після Кучми в Україні люди сміятимуться. Радітимуть. Закохуватимуться. Хтось вперше візьме на руки сина, хтось прочитає Плужників “Галілей”, хтось щось побачить у задніпрянській далечіні під Витачевом. І не побіжить консультуватися у місцеву адміністрацію. Щастя – воно ж не указами встановлюється, і не указами скасовується. Навіть якщо вони президентські.
Ірина Халупа
Наші постійні слухачі знають казкаря Олександра Власюка, чи лірника Сашка, як його ще звуть... Почувши одну його казку, ви обов’язково захочете почути другу, третю... Словом, чути забагато таких казок просто неможливо.
Сьогоднішня казка вписується до нашої теми, бо йдеться про панування і царювання.... Посмакувавши трішки влади, не кожний спроможний від неї відмовитися. Українські політичні реалії це суперово підтверджують.
Казка написана давно. Але Сашко її забув трошки. Ось цими днями витягнув, перечитав, і що ви думаєте? Склалася, як на сьогодні. Казка називається “Про цигана Романа, Мару Поторочу і Москальське царство”.
Лірник Сашко (Олександр Власюк)
Певне, ви не знаєте, що найбільше гамору і крику буває тоді, як до нас до Сабодаша приїздить циганський табір. Ото вже розвага! Ото вже біда! Ото вже морока! Приїдуть своїми кибитками, стануть за селом на вигоні, багаття порозпалюють, та й стоять тиждень чи два, аж поки так до живих печінок дістануть, що ледве-ледве їх здихаються. Та їм і байдуже! Сьогодні тут, а завтра – шукай вітра в полі.
А як циганки розійдуться селом, замиготять своїми рясними спідницями, то вже не одної курочки хазяйка не дорахується. А як буває хазяїн спіймає з куркою, то віддають-віддають, та ще й приказують “О, так то Ваша? А ми ж думали, що дика – з лісу приблудила. Вибачте!”
Але ж ніколи не буває так весело в селі, як з циганами. Тут вам і пісні, і гадання, і розваги всякі у таборі. А вже кращих ковалів, як цигани, годі шукати.
Найвеселіший і найгарніший був у тому таборі циган Роман – смаглявий, білозубий, кучерявий, сорочка на ньому червона, шовкова, а в усі сережка золота теліпається. Співає Роман так, що слухаєш його, слухаєш, аж незчуєшся, як Циганчата з кишені калиточку витягли. Ще й добрий ковалем був Роман. Такі підкови кував – як золото!
А коней любив – як братів рідних. Де якого коня доброго побачить, то й говорить з ним, гриву розчеше, по спині погладить. Хоч би який норовливий кінь був – а до Романа підходив і слухав його. А ще любив Роман теревені правити. Ото поставить свою кибитку найближче до села та й виглядає дядьків сільських – закликає до себе. Сидять, люльки шмалять, язиками чешуть.
От тільки лишень біда – був Роман дуже запальний. Тільки слово поперек почує – запасіює, закричить “Ану геть з моєї хати аж за дишель!” А за хвилинку заспокоїться, та й знов у гості кличе. Недарма ж кажуть: “Крутить, як Циган сонце!”
Говорили про все на світі. найбільше – про щастя, про долю циганську. Ото Роман любив жалітися: “І що то за біда така у нас! Це по степах нас носить, дощі нас мочать, сонце пече, мороз морозить. Еге, добре вам, селюкам. У вас і хата є, і хліб на столі. А у мене...” І тільки рукою взмахне. “А от якби я став паном – то зажив би на всю губу... І на полі наїдки мав би щодня, навіть в ночі їсти вставав би. І одежу всю золоту носив би. А слуг би мав, як коней у табуні...”
От якось пізненько село вже поснуло. Цигани теж повкладалися. Лише Роману не спалося. Сидів собі біля багаття люльку шмалив та в казаночку кашу варив. Ніч темна-темна. Місяця не видно, тільки вогонь горить та люлька шмарчить. Коли це чує Роман – щось від лісу шарудить, наче йде хтось. Та все ближче, ближче. Навколо така тиша запала, аж у вухах дзвенить. Страшно Роману стало. Хотів на ноги схопиться – та не може з місця зрушити. Хотів закричати – голос пропав.
Аж тут виходить на світло таке страшидло, що й сказати не можна. Чорне, волохате, пазури довгі, а з широкого рота ікла стирчать, очі такі великі, круглі, як у сови, і світяться. А кругом страховидла – туман, як павутина, плаває. Стало воно та й на Романа вилупилося. Тому хоч і страшно, та виду не подає. Взяв ложку, насипав каші в миску та й страховиську простягнув. Подивилося воно, подивилося, а далі кашу взяло та й з’їло. Роман ще насипав – воно знов злупило. Далі – ще. Так весь казанок і втеревило.
А далі туманом утерлося і каже: “Ну, хлопче, оце ти від смерті врятувався. Бо я так їсти хотів, що думав тебе зжерти. А тут і каша пішла... Тепер же знай, що я – Мара Потороча, і від мене ще ніхто ніколи не рятувався. Може, ти врятуєшся. Отож, розважай мене до самого ранку. Якщо мені сподобається – виконаю твоє бажання. А ні – живий не будеш!”
Страшно Роману стало... Та що поробиш? Давай він розказувати байки, казки, співати та все жалібненьке, та так тоненько, так... Аж Мара Потороча тільки кривиться від жалю. А далі давай Роман про свою долю нещасну розказувати та приказувати. Ой, Мара Потороча уже разом з ним вголос хлипає та сльози втирає. Ой бідні ж ми з тобою, бідні, сирітки нещасливі, голубочки сизокрилі!
Вже й світати почало... А Циган з Марою, обійнявшись, сидять та сльози гіркі за доленьку свою ллють. Почало небо світлішати, почала Мара Потороча потрошку пропадати – вже тільки туман лишився. От з туману і чується: “Добре ти мене, Цигане, розважив. Жалко мені тебе стало. Виконаю я твоє бажання. Кажи, чого хочеш.”
Роман тут же плакати забув, сльози витер і каже: “Хочу бути паном над панами. Зроби мене царем москальським.”
“Добре, будеш царем, аж поки не пізнаєш, що ти Циган. Але ж не жалій потім!”
“Та за чим там жаліти? Давай роби царем!”
Тільки-но сказав це Роман, як все перевернулося, перекрутилося, зашуміло, Романа туманом огорнуло і понесло просто до Петербурга.
Не встиг Роман перелякатися, не встиг закричати – а його раз через вікно і до царського покою закинуло. А там уже ой слуг та лакеїв набігло без ліку! Всі кругом Цигана бігають, одягають, роздягають, з ложечки годують, вошей з голови вибирають. Надягли на нього корону та на трон посадили. Перед ним усякі придворні та генерали кланяються, в ручку цьомають. А туман кругом Цигана, як стіна, стоїть і в очі лізе.
Ох і зажив Циган царем! Ох і запанував! Що не скаже, яку дурницю не бовкне – всі його вихваляють наввипередки: “Ах какой цар-батюшка мудрий! Какой умний!”
Що не накаже – вдесятеро зроблять. Як побито одного винного – то десять невинних з синцями ходять, царю-батюшці дякують. Щойно не велить Циган гроші принести (хай хоч і 100 карбованців!) – таки притягнуть і на тарілочку покладуть. А по дорозі собі до кишені тисячу а то й дві вкинуть. Еге!
Люди бідні ходять, лахами трусять, а придворні крадуть і багатіють. Уже до тої річки Неви людям і не доступитися – все нові й нові палаци будують, аж до Обухова добудували. А що вже радники царські розкошують – страх казати! А найголовніший таємний радник багатше самого Цигана став. Та все йому укази на підпис носить. А Цигану й байдуже – однаково, читати не вміє. Хрестика ставить та й потому...
А всі перед ним спини гнуть, мало ноги не цілують. Добре Цигану жилось у царях москальських! Хоче – Кавказ воює, хоче – Польщу. Навіть у Персію полк солдат відправив. Всі тільки “Гурра!” кричать, та й дивляться, куди далі йти воювати.
Поцарював так Циган, поцарював, а далі вже сумувати почав. Нема йому з ким поговорити, теревені поправити. Нема з ким каші з казанка поїсти. Нема з ким пісні Циганські заспівати. Кругом тільки лакеї кланяються та його вихваляють, та радники таємні туди-сюди нишпорять. Хоч знов Мору клич. Та де її найдеш?
Набридло Циганові каміння коштовне та палаци муровані. Набридло лакейство, набридли страви заморські та вбрання золоте. Все йому його сорочка червона ввижається та степ, та й дядьки наші сільські з своїми розмовами, та багаття в таборі Циганському. Уже би радий Циган драпонути з царства того, та зась – що він не робив, що він не казав, як не доводив, що він не цар, а Циган, а придворні все радіють – “От цар-батюшка шутіт!” І не пускають: “Лишайся з нами!” – і все.
А туман кругом Романа все густіший стає... Куди Роман не йде – навкруги лакеї, пани та солдати. Ніяк не втечеш – не пускають. Пробував Роман тікати вдень, пробував вночі – та де по царству не йшов, скрізь на лакеїв та на панів попадав. Всі йому кланяються та назад, до палацу, попід руки ведуть.
Та ось одного разу йшов Роман із придворними по Петербургу. Аж дивиться – наші чумаки сільські до Петербурга добились – зерно привезли і коней на продаж пригнали. Як побачив Роман коня гнідого, як затрусився, кинувся до нього, за шию обійняв, пальці в гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню Циганську про степ, про волю, про коня... Придивилися-придивилися дядьки до царя: “То ти, Романе?” “Та я, я!! – закричав Циган. Тут де не взявся вітер, туман розвіявся і всі побачили Цигана. А той зрадів, корону царську з голови зняв і у придворних пожбурив. Підняло його, закрутило догори ногами перекинуло і назад, на Україну понесло, до табору циганського. А пани тільки “А-а-а!” й встигли закричати. Відтоді москалі так усе через “а” і говорять...
Сів Циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на коней, на підкови, своїми руками зроблені, і засміявся. Бо найбільше щастя для людини – то воля. А я вам скажу: чого ото на царство пхатися, як тобі на роду написано коней пасти в степах під Юзівкою чи Катеринославом? Може, там таки медом намащено, на царстві тому, га? І люди добром згадають... Ото Циган підкови гарні кував, а цар з нього був так, ледащо.
Живе хто в світі необачно – тому ніде не буде смачно. А більше, коли совість жме.
Ірина Халупа
Мудрими словами казкаря Олександра Власюка, закінчуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 29 травня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були дорогий слухачу. На хвилях української “Свободи” до вас завітала передача “30 хвилин у різних вимірах”. Перед мікрофоном Ірина Халупа.
Сьогодні в передачі трішки політичного гумору, міркування про те, яким буде життя після відходу з президентської сцени Леоніда Кучми, та казкових чудес Олександра Власюка про владу. Даю слово, буде цікаво і весело. Отож вперед.
У Харкові живе бард Микола Воловик. Ось його пісня “Лист президентові”:
Микола Воловик
Вельми нешановний пане президент країни, Шле уклін тобі низенький народ України – Саме той, що з переляку або з перепою Обрав тебе на другий строк своїм головою.
Шле тобі велику дяку за ціни й зарплату, За можливість лікуватись і освіту мати, За чудовий відпочинок десь біля болота, І за те, що легше вкрасти, ніж знайти роботу.
За податки, президенте, кланяємось в ноги. Задушив ти ними нас і відкрив дороги Для заморської отрути, що заполонила Наші ринки й магазини, а нам – хоч в могилу.
Щиро тиснем тобі руку за наших бандитів, Що по радах розповзлися, як щури по світу, За хабарників в лікарнях, вчителів убогих, Бо якщо не будуть брати, то витягнуть ноги.
Все сприймаєм як належне ми, слухняні, в тебе. На нас кажуть, що ми бидло – Може, так і треба.
Бо якби були ми люди, Хіба б ми терпіли все оте, Що натворив ти, президенте милий.
Ірина Халупа
Цікавою є передісторія того, як пісня “Лист Президентові” потрапила на радіо “Свобода”. Оскільки автор мешкає у Харкові, йому довелося пошукати контакту. Минаючи деталі, скажу, що недавно компакт-диск з піснями Миколи Воловика потрапив до мого колеги Тараса Марусика. А через якийсь час він записав розмову з цим харківським бардом.
Тарас Марусик
Пане Воловик, здається, президенти (і в цьому Леонід Кучма – не вийняток) – це не вельми добрий матеріал для натхнення поетичного, і взагалі для творчості. От чому Ви вирішили написати “Лист президентові”?
Микола Воловик
Справа в тому, що ця пісня написана досить давно. Вона написана, як тільки нашого президента обрали на другий строк... Спочатку це був просто вірш, а згодом він перетворився на пісню. Знаєте, часи трошки змінюються – змінюються вони і на краще, і не на краще. Текст, може, дещо застарів, але на 90% все, що там написано, можна говорити і зараз, воно відповідає дійсності.
Тому так вийшло, що записав я цю пісню буквально рік тому, порозсилав її скрізь, де міг розіслати. На жаль, тільки ви на неї так відгукнулися.
Тарас Марусик
А скажіть, будь ласка, якби Вам довелося подібний твір сьогодні (скажімо так, під тою самою назвою – “Лист президентові”)?
Микола Воловик
Ви знаєте, я б, мабуть, не писав зараз про президента. Мені зараз нецікаво. Є там персони набагато важливіші і страшніші.
Тарас Марусик
Тобто, Ви вже відчуваєте, що “епоха Кучми” закінчується?
Микола Воловик
Звичайно. Вона вже закінчилася.
Тарас Марусик
Це значить, що Ви, образно кажучи, “зуби гострите” тепер уже на інші політичні персоналії?
Микола Воловик
Саме так. Справа в тому, що я пишу вже давно. І знаєте, от я не міняюсь, в мене стиль не міняється. Я пишу про те, що я бачу, що я відчуваю. У мене мало пісень про кохання, у мене мало пісень таких от ліричних. Їх може, не так багато, але вони про те, що я думаю і що я відчуваю.
Тарас Марусик
Чи Ви маєте можливість часто виступати перед аудиторією?
Микола Воловик
На жаль, зараз ні. Було часто, було раніше простіше. Зараз... Ну, Харків – в нас унікальне місто, тут українцям важко бути, особливо творчим українцям. Я не бідкаюся – ми робим свою справу. Але просто це стало тяжче.
Тарас Марусик
Ваші аудиторії були в основному в Харкові чи не тільки?
Микола Воловик
Ні, не тільки. Я покатався по Україні. Я був в Луцьку, Києві, Запоріжжі, Донецьку. Я був на фестивалі “Червона рута”, на “Оберегах” декількох. Я харківські майдани три виграв. Я досить-таки відома людина у вузькому колі людей.
Тарас Марусик
І як слухач сприймав Ваші твори?
Микола Воловик
Нормально.
Тарас Марусик
Зокрема, “Лист президентові”...
Микола Воловик
Ну, “Лист президентові” я рідко співаю в Харкові. Ця пісня, саме ця пісня з’явилася рік тому, вірш – 4 роки тому. Пісня є тільки рік, може, трошки більше. Я її декілька разів співав. Сприймається дуже добре. Люди навіть отак трошки на мене дивляться з острахом і питають: “Ти не боїшся?”
Тарас Марусик
І що Ви відповідаєте?
Микола Воловик
Боюсь. Але, знаєте, тут і битва набагато страшніша...
Тарас Марусик
Дякую Вам, пане Миколо.
Ірина Халупа
Нещодавно колега з білоруської редакції пожалувався: виявляється, в Білорусі завмирає гумор, зокрема політичні анекдоти. Цікаво, чому? Всі знаємо, що гумор процвітає чи не найбільше тоді, коли все навкруг справді погано.
“Difficile est saturam non scribere” – “важко не писати сатиру”. До такого висновку привели Ювенала спостереження над сучасною йому дійсністю періоду занепаду Римської імперії.
Гострої сатири нам поки що не вдалося віднайти, але пощастило з анекдотами. Ïх майстерно читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Президент Кучма поїхав до себе на дачу, в Гуту. Гори, свіже повітря, пахучий ліс... Всіх відправив від себе якомога дальше і пішов собі на самоті погуляти в лісі. Ходив, ходив, тай загубився. То в цей бік кинеться, то в той, а виходу не знаходить. Всі дерева подібні, стежки жодної немає. Кепські справи.
Раптом потрапляє на поляну, а там молодий хлопець корову пасе. Ой зрадів президент. – Хлопче, та хочеш стати героєм України? – А як же, звичайно хотів би! – відповідає впевнено пастушок. – То виведи мене з цього лісу і я присуджу тобі орден героя України, обіцяє президент. – Добре, – відповідає хлопець, – Але Ви мене трошки почекайте, я швиденько зажену корову додому і по Вас повернусь. – Домовилися! – з радості аж підскочив президент.
Чекає, чекає, через півгодини хлопець таки повернувся, але якийсь він невдоволений, ніякий.
– Аааа, ммм, пане Президенте... Аааа, чи можна стати героєм України посмертно? – питає юнак. – Та ти що, ти такий молодий леґінь! Та все життя в тебе попереду, а ти таке запитуєш! – відповідає президент. – Ну, ах, ммм, батько мені сказали, що як я Вас з ліса виведу, то він мене уб’є! – признається хлопець.
Лунає сміх
Помер Леонід Кучма. Опинився перед воротами до раю. Виходить його зустрічати святий Петро.
– Здоровенькі були Леоніде Даниловичу! Ох Вам повезло сьогодні, Ви до нас попали в такий день, коли в мене прекрасний настрій. Я Вам дарую вибір: небо або пекло. Вибирайте! – Ну знаєте, – каже Леонід Данилович, – я взагалі хотів би знати, що вибираю. Ви покажіть мені одне і друге, щоб я міг зробити свідомий вибір. – Будь ласка! – відповідає святий Петро і відчиняє віконце до неба. А там серафими літають, херувими співають, щасливі душі тихенько читають молитви, сонечко благородно сіяє... Словом – небо.
– А давайте покажіть пекло, – якось невдоволено просить президент. – Прошу, прошу, пане Президенте! – ввічливо промовляє святий Петро і відчиняє віконце до пекла.
А там горілочку п’ють, салом закушують, азартні ігри, спокусливо крутяться напівроздягнуті круглогруді жіночки...
Каже президент: – Ох Петре, ви знаєте, це небо то звичайно гарно, але мені видається, що пекло мені більш підходить. Я вибираю пекло! – Єсть! – каже Петро і гоп пана президента через віконце в пекло.
Ледь залетів Леонід Данилович у свій вибір, а там рогатий чорт його хап, і в казан киплячої смоли. Б’ють бідного президента, кров точать, виривають решта волоссячка, мучають його, шкуру знімають... Скрізь вогонь, муки, тортури...
Вибігає нещасний президент з пекла з вереском і біжить до святого Петра.
– Петре, Петре, а що це за пекло страшне?!!! Це зовсім не то пекло, що ти мені показував! – розпачливо волає президент. – Кучмо, Кучмо, – спокійно відповідає святий Петро. В нас також є державне телебачення.
Лунає сміх
Зустрічаються росіянин з українцем. Заходить мова про президентів. – Наш президент справжній патріот! – каже росіянин, – Усе робить для Росії. – Подумаєш, здивува, – зауважує українець, – наш також...
Лунає сміх
Ірина Халупа
Далі в програмі: якою буде Україна після Кучми, і навіщо пхатися в царі, якщо вам коней пасти написано.
Давно відомо, що найважче відповідати на прості питання. Це ніби як жити в кімнаті з прозорими вікнами: ніяк не сховаєшся за тонуванням красивих фраз. Говорити треба афористично і майже монументально. Одне слово – для вічності.
Тому таким складним видається питання: якою ж буде Україна після Кучми? Бо, з одного боку, воно просте, як вказівка у темнику. Після Кучми буде щось інше, не схоже на те, що було за Кучми – це знає в Незалежній майже кожен.
А ось далі починаються проблеми. Бо яким воно виглядає – те інше – тут кожен розмірковує на свій власний лад. Спробував зостановитися на окресленій проблемі і київський культуролог Олександр Хоменко.
Олександр Хоменко
Україна після Кучми – це проблема, яка найчастіше зависає поміж футурологією та богослів’ям. Бо насправді це не питання про те, яким буде економічний, соціальний та політичний устрій держави через 5-10 років. На цю тему рефлексувати не важко, та й графік відповідний можна намалювати.
А ось “Україна після Кучми” – це щось достоту містерійне, майже есхатологічне. У подібний спосіб на дисидентських “кухнях” 70-х розмірковували, якою ж буде Україна після Щербицького – коли всіх із таборів повипускають і Грушевського опублікують. Що до партноменклатури, то вона, це ясно як божий день, всенька на Марс відлетить. На космічному кораблі “Мір”.
У підоснові окресленої проблеми лежить давнє, ще Шевченкове: “Коли ж ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом!”. Інакше кажучи, коли ж ми дійдемо до омріяного українського раю, в якому чиновники цитуватимуть напам’ять Франка і повії пропонуватимуть свої послуги українською. А ввічливі рекетири звертатимуться до клієнтів у таки спосіб: “Вельмишановний добродію, евентуально Ви наражаєтеся на небезпеку, не сплативши нам належного”.
Міркувати на цю тему можна довго й нудно, чим і займається інтелігенція в періоди безгрошів’я та перманентних видавничих криз. Чому кав’ярня на Пушкінській стала культовою точкою? Все з тієї ж причини – люди там навігаційні карти для українського корабля креслять. Та він, схоже, сів на мілину і піднімає вітрила тільки під час приїзду високих іноземних гостей. Треба ж стратегічних партнерів чимось порадувати...
Одначе – до України після Кучми. Ця метафора надто різниться від свого часу рвійної і бойової “України без Кучми”. Тією чиновників по обласних держадміністраціях лякали. А після – воно і є після... Воно ж – назустріч з’їзду, воно ж – зустрінемо Новий рік достроково...
Від цього каменя, як у давній казці, дороги розходяться на три боки. Обирай, Іллє Муромцю, на якій Солов’я-розбійника зустрінеш, а на якій – прекрасну князівну. Загартовані в мітинговій стихії кінця 80-х українолюби вперто переконують, що після Кучми буде, як у Європі. Тій, яка центральна, а не в тій, яка ближче до Балкан.
Загал же, традиційно чухаючи українську потилицю, спроквола проказує: “Якось уже воно буде”. Ну, а невгамовні радикали-екстремісти не забувають про ще один варіант українського вибору: ніколи не буває так погано, аби не могло бути ще гірше. І спробуйте їм щось заперечити.
Аж ось іще одна проблемочка вигулькує несподівано: Кучма – це конкретна особа чи синонім системи? Якщо випадає останнє – то справи наші кепські. Особливо зважаючи на те, що Кучма, як інфузорія-туфелька, розмножується поділом. Може, скоро нумерувати будемо. А потім – порівнювати: як воно було за Кучми №2 в порівнянні з Кучмою №1.
Це, зрозуміла річ, за умов, що громада слухняно виконуватиме телекоманду “На добраніч, Хрюша!”. Та уявіть собі, що одного дня всі телеструмочки несподівано пересохнуть. Енергетична криза якась трапиться чи вежа, як в “Останкіно”, спалахне. Сама по собі або з чиєюсь допомогою. Всяке на світі трапляється, особливо ж під українським небом, де гоголівщина на кожному кроці.
Проте не будемо про сумне. Хоч як би там воно було, а після Кучми в Україні люди сміятимуться. Радітимуть. Закохуватимуться. Хтось вперше візьме на руки сина, хтось прочитає Плужників “Галілей”, хтось щось побачить у задніпрянській далечіні під Витачевом. І не побіжить консультуватися у місцеву адміністрацію. Щастя – воно ж не указами встановлюється, і не указами скасовується. Навіть якщо вони президентські.
Ірина Халупа
Наші постійні слухачі знають казкаря Олександра Власюка, чи лірника Сашка, як його ще звуть... Почувши одну його казку, ви обов’язково захочете почути другу, третю... Словом, чути забагато таких казок просто неможливо.
Сьогоднішня казка вписується до нашої теми, бо йдеться про панування і царювання.... Посмакувавши трішки влади, не кожний спроможний від неї відмовитися. Українські політичні реалії це суперово підтверджують.
Казка написана давно. Але Сашко її забув трошки. Ось цими днями витягнув, перечитав, і що ви думаєте? Склалася, як на сьогодні. Казка називається “Про цигана Романа, Мару Поторочу і Москальське царство”.
Лірник Сашко (Олександр Власюк)
Певне, ви не знаєте, що найбільше гамору і крику буває тоді, як до нас до Сабодаша приїздить циганський табір. Ото вже розвага! Ото вже біда! Ото вже морока! Приїдуть своїми кибитками, стануть за селом на вигоні, багаття порозпалюють, та й стоять тиждень чи два, аж поки так до живих печінок дістануть, що ледве-ледве їх здихаються. Та їм і байдуже! Сьогодні тут, а завтра – шукай вітра в полі.
А як циганки розійдуться селом, замиготять своїми рясними спідницями, то вже не одної курочки хазяйка не дорахується. А як буває хазяїн спіймає з куркою, то віддають-віддають, та ще й приказують “О, так то Ваша? А ми ж думали, що дика – з лісу приблудила. Вибачте!”
Але ж ніколи не буває так весело в селі, як з циганами. Тут вам і пісні, і гадання, і розваги всякі у таборі. А вже кращих ковалів, як цигани, годі шукати.
Найвеселіший і найгарніший був у тому таборі циган Роман – смаглявий, білозубий, кучерявий, сорочка на ньому червона, шовкова, а в усі сережка золота теліпається. Співає Роман так, що слухаєш його, слухаєш, аж незчуєшся, як Циганчата з кишені калиточку витягли. Ще й добрий ковалем був Роман. Такі підкови кував – як золото!
А коней любив – як братів рідних. Де якого коня доброго побачить, то й говорить з ним, гриву розчеше, по спині погладить. Хоч би який норовливий кінь був – а до Романа підходив і слухав його. А ще любив Роман теревені правити. Ото поставить свою кибитку найближче до села та й виглядає дядьків сільських – закликає до себе. Сидять, люльки шмалять, язиками чешуть.
От тільки лишень біда – був Роман дуже запальний. Тільки слово поперек почує – запасіює, закричить “Ану геть з моєї хати аж за дишель!” А за хвилинку заспокоїться, та й знов у гості кличе. Недарма ж кажуть: “Крутить, як Циган сонце!”
Говорили про все на світі. найбільше – про щастя, про долю циганську. Ото Роман любив жалітися: “І що то за біда така у нас! Це по степах нас носить, дощі нас мочать, сонце пече, мороз морозить. Еге, добре вам, селюкам. У вас і хата є, і хліб на столі. А у мене...” І тільки рукою взмахне. “А от якби я став паном – то зажив би на всю губу... І на полі наїдки мав би щодня, навіть в ночі їсти вставав би. І одежу всю золоту носив би. А слуг би мав, як коней у табуні...”
От якось пізненько село вже поснуло. Цигани теж повкладалися. Лише Роману не спалося. Сидів собі біля багаття люльку шмалив та в казаночку кашу варив. Ніч темна-темна. Місяця не видно, тільки вогонь горить та люлька шмарчить. Коли це чує Роман – щось від лісу шарудить, наче йде хтось. Та все ближче, ближче. Навколо така тиша запала, аж у вухах дзвенить. Страшно Роману стало. Хотів на ноги схопиться – та не може з місця зрушити. Хотів закричати – голос пропав.
Аж тут виходить на світло таке страшидло, що й сказати не можна. Чорне, волохате, пазури довгі, а з широкого рота ікла стирчать, очі такі великі, круглі, як у сови, і світяться. А кругом страховидла – туман, як павутина, плаває. Стало воно та й на Романа вилупилося. Тому хоч і страшно, та виду не подає. Взяв ложку, насипав каші в миску та й страховиську простягнув. Подивилося воно, подивилося, а далі кашу взяло та й з’їло. Роман ще насипав – воно знов злупило. Далі – ще. Так весь казанок і втеревило.
А далі туманом утерлося і каже: “Ну, хлопче, оце ти від смерті врятувався. Бо я так їсти хотів, що думав тебе зжерти. А тут і каша пішла... Тепер же знай, що я – Мара Потороча, і від мене ще ніхто ніколи не рятувався. Може, ти врятуєшся. Отож, розважай мене до самого ранку. Якщо мені сподобається – виконаю твоє бажання. А ні – живий не будеш!”
Страшно Роману стало... Та що поробиш? Давай він розказувати байки, казки, співати та все жалібненьке, та так тоненько, так... Аж Мара Потороча тільки кривиться від жалю. А далі давай Роман про свою долю нещасну розказувати та приказувати. Ой, Мара Потороча уже разом з ним вголос хлипає та сльози втирає. Ой бідні ж ми з тобою, бідні, сирітки нещасливі, голубочки сизокрилі!
Вже й світати почало... А Циган з Марою, обійнявшись, сидять та сльози гіркі за доленьку свою ллють. Почало небо світлішати, почала Мара Потороча потрошку пропадати – вже тільки туман лишився. От з туману і чується: “Добре ти мене, Цигане, розважив. Жалко мені тебе стало. Виконаю я твоє бажання. Кажи, чого хочеш.”
Роман тут же плакати забув, сльози витер і каже: “Хочу бути паном над панами. Зроби мене царем москальським.”
“Добре, будеш царем, аж поки не пізнаєш, що ти Циган. Але ж не жалій потім!”
“Та за чим там жаліти? Давай роби царем!”
Тільки-но сказав це Роман, як все перевернулося, перекрутилося, зашуміло, Романа туманом огорнуло і понесло просто до Петербурга.
Не встиг Роман перелякатися, не встиг закричати – а його раз через вікно і до царського покою закинуло. А там уже ой слуг та лакеїв набігло без ліку! Всі кругом Цигана бігають, одягають, роздягають, з ложечки годують, вошей з голови вибирають. Надягли на нього корону та на трон посадили. Перед ним усякі придворні та генерали кланяються, в ручку цьомають. А туман кругом Цигана, як стіна, стоїть і в очі лізе.
Ох і зажив Циган царем! Ох і запанував! Що не скаже, яку дурницю не бовкне – всі його вихваляють наввипередки: “Ах какой цар-батюшка мудрий! Какой умний!”
Що не накаже – вдесятеро зроблять. Як побито одного винного – то десять невинних з синцями ходять, царю-батюшці дякують. Щойно не велить Циган гроші принести (хай хоч і 100 карбованців!) – таки притягнуть і на тарілочку покладуть. А по дорозі собі до кишені тисячу а то й дві вкинуть. Еге!
Люди бідні ходять, лахами трусять, а придворні крадуть і багатіють. Уже до тої річки Неви людям і не доступитися – все нові й нові палаци будують, аж до Обухова добудували. А що вже радники царські розкошують – страх казати! А найголовніший таємний радник багатше самого Цигана став. Та все йому укази на підпис носить. А Цигану й байдуже – однаково, читати не вміє. Хрестика ставить та й потому...
А всі перед ним спини гнуть, мало ноги не цілують. Добре Цигану жилось у царях москальських! Хоче – Кавказ воює, хоче – Польщу. Навіть у Персію полк солдат відправив. Всі тільки “Гурра!” кричать, та й дивляться, куди далі йти воювати.
Поцарював так Циган, поцарював, а далі вже сумувати почав. Нема йому з ким поговорити, теревені поправити. Нема з ким каші з казанка поїсти. Нема з ким пісні Циганські заспівати. Кругом тільки лакеї кланяються та його вихваляють, та радники таємні туди-сюди нишпорять. Хоч знов Мору клич. Та де її найдеш?
Набридло Циганові каміння коштовне та палаци муровані. Набридло лакейство, набридли страви заморські та вбрання золоте. Все йому його сорочка червона ввижається та степ, та й дядьки наші сільські з своїми розмовами, та багаття в таборі Циганському. Уже би радий Циган драпонути з царства того, та зась – що він не робив, що він не казав, як не доводив, що він не цар, а Циган, а придворні все радіють – “От цар-батюшка шутіт!” І не пускають: “Лишайся з нами!” – і все.
А туман кругом Романа все густіший стає... Куди Роман не йде – навкруги лакеї, пани та солдати. Ніяк не втечеш – не пускають. Пробував Роман тікати вдень, пробував вночі – та де по царству не йшов, скрізь на лакеїв та на панів попадав. Всі йому кланяються та назад, до палацу, попід руки ведуть.
Та ось одного разу йшов Роман із придворними по Петербургу. Аж дивиться – наші чумаки сільські до Петербурга добились – зерно привезли і коней на продаж пригнали. Як побачив Роман коня гнідого, як затрусився, кинувся до нього, за шию обійняв, пальці в гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню Циганську про степ, про волю, про коня... Придивилися-придивилися дядьки до царя: “То ти, Романе?” “Та я, я!! – закричав Циган. Тут де не взявся вітер, туман розвіявся і всі побачили Цигана. А той зрадів, корону царську з голови зняв і у придворних пожбурив. Підняло його, закрутило догори ногами перекинуло і назад, на Україну понесло, до табору циганського. А пани тільки “А-а-а!” й встигли закричати. Відтоді москалі так усе через “а” і говорять...
Сів Циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на коней, на підкови, своїми руками зроблені, і засміявся. Бо найбільше щастя для людини – то воля. А я вам скажу: чого ото на царство пхатися, як тобі на роду написано коней пасти в степах під Юзівкою чи Катеринославом? Може, там таки медом намащено, на царстві тому, га? І люди добром згадають... Ото Циган підкови гарні кував, а цар з нього був так, ледащо.
Живе хто в світі необачно – тому ніде не буде смачно. А більше, коли совість жме.
Ірина Халупа
Мудрими словами казкаря Олександра Власюка, закінчуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Говорить радіо “Свобода”!
