Аудіозапис програми:
Київ, 9 червня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Духовна культура України – такою є тема нашої сьогоднішньої передачі
10 червня в українській столиці розпочинається черговий щорічний фестиваль “Золотоверхий Київ”. Перед мікрофоном музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
За кількістю міжнародних нагород муніципальний камерний хор “Київ” мав би увійти до книги рекордів Гінесса. Понад 800 концертів на сценах 18 країн Європи та США, 20 дисків із записами національної та зарубіжної музики принесли йому славу одного з кращих камерних хорів світу.
Сьогодні цей колектив є своєрідним центром співочої культури України. Для нього пишуть провідні українські композитори, водночас, він відкриває невідомі пласти національного хорового мистецтва. Спеціально для цього хор організовує щорічний фестиваль “Золотоверхий Київ”, в якому поєднується духовна музика минулого і сучасності.
Скажімо, нинішний, восьмий фестиваль представляє церковну творчість сучасного композитора Володимира Зубицького та спадщину перемишльського священника Михайла Вербицького середини ХІХ століття.
Нагадаю, що саме він є автором музики Державного гімна України. Створена 140 років тому на слова Павла Чубинського пісня “Ще не вмерла України” швидко стала популярною в Галичині.
На фестивалі звучатиме Літургія Михайла Вербицького, яка була виконана лише один раз у Львові 154 роки тому. Композитор талановито продовжив традиції сакральної музики Бортнянського, збагативши їх мелодикою галицької церкви та фольклорними джерелами. Ще одним відкриттям фестивалю є ораторія “Дума про дівку-бранку” про легендарну Марусю Богуславку.
80 років тому цей твір написав відомий композитор Михайло Вериківський. Вериківський є автором опери “Наймичка” та першого українського балету “Пан Каньовський”.
Завершується Фестиваль прем’єрним виконанням релігійної музики одного з найвідоміших сучасних композиторів України Володимира Зубицького - псалмів “Я люблю Господа”, і молитви до Святого Духа “Царю небесний”.
Нині Зубицький живе і працює в Італії, але вся його творчість звернена до його рідної землі – України, до її духовних витоків.
Олекса Боярко
Нещодавно столичне книжкове видавництво “Дніпро” відсвяткувало своє 85-ліття. Про це видавництво та його місце в українській культурі розповідає професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
85 років тому назад 1919 року у Києві виникає те видавництво, що сьогодні називається “Дніпро”. Різне можна говорити про ситуацію 1918-1919 рр., але належить сказати ось що.
Режими, які конкурували між собою: гетьманат Скоропадського, УНР і підсовєцькі республіки. Вони без перестанку вибудовували якісь грандіозні культурні проекти, проекти якихось надінститутів для своєї молодої нації.
Багато було в отих проектах фантомного, але водночас виникали справді і академії, і театри, і надвидавництва. І дещо з цієї самої системи залишається аж до наших днів.
Це передовсім видавництво, яке тепер називається “Дніпро”, а раніше “Держлітвидав”, “Художня література”, “Література і мистецтво” і т.д.
Різне було в історії видавництва “Дніпро”. Але доволі згадати те, що десь в останні півстоліття тут з’явилося біля десяти тисяч назв. Ці книги вийшли у кількості десь біля 600 млн. примірників.
Тобто перед нами книжковий своєрідний Гольфстрім української літератури і мови.
Найголовніше в історії цього видавництва: з самого свого початку і аж до біжучих сезонів воно без перестанку спеціалізувалося на виданні ново української літератури від Івана Котляревського до Степана Васильченка.
Тобто рубіжні емблематичні імена української класичної літератури. Все це виходило в скромних, але по своєму елегантних томиках “Держлітвидаву” і, зрештою, воно мало свою величезну аудиторію.
Якщо ми будемо говорити про українськість на під радянській Україні 40-60-тих, то ця українськість передовсім для мене ототожнюється з цими самими виданнями. А потому вони почали ці видання і коментуватися.
Коментувалися іноді дуже добре, іноді елементарніше, іноді навіть і не хочеться згадувати про ті коментарі, але разом з тим це була ота сама національна самоідентифікація у межах видавництва “Дніпро” і відповідної продукції, яка розходилася по всій Україні.
І на всіх книжкових розкладках і кіосках тогочасної радянської України можна було бачити оці книжкові видання. А окрім того ще одне, коли наприкінці 50-тих із таборів повертаються ті чи ті свідки і учасники відродження 20-тих і починають займатися перекладами, то вслід за тим поступово десь у тіні цього самого видавництва з’являється, сказати б, перекладацький сектор дуже високого класу.
Зрештою, “Дніпро” переклало чи не всю новоєвропейську літературу від “Декамерона” до “Доктора Фаустуса”, від тих чи тих ренесансних витворів і закінчуючи “Грою в бісер” Германа Гессе.
Оця сама серія вершин світового письменства видавництва “Дніпро” – це гордість української перекладацької школи.
Але тепер ситуація цього самого видавництва дуже важка. Серед іншого ходять недобрі чутки про те, що хочуть приватизувати те саме приміщення, в якому розташовується і розташовувалося те саме видавництво.
І серед іншого належить сказати, що це історичний дім. Тому що в ньому на початку ХХ століття збиралися українські інтелектуали у товаристві “Родина”, які обмірковували як облаштувати не саму Україну, то принаймні її “красне” письменство. Маємо надію, що оця сама приватизація обійде отой самий дім.
Найголовніше інше, річ у тім, що це видавництво так багато зробило для українського народу, патетично кажучи для всієї української історії, що воно заслуговує безперечно епітету національне видавництво.
Це, зрештою, не лише прохання, це по суті вимога десятків і десятків мільйонів читачів цього самого видавництва.
Олекса Боярко
“Єрусалимом Волині” називали місто Бердичів, у якому з кінця вісімнадцятого століття компактно проживала велика єврейська громада. Наша колега Богдана Костюк, котра днями побувала у цьому місті, розповідає про історію бердичівських євреїв.
Богдана Костюк
Затишне містечко, розташоване на березі річки Гнилоп’ять, увійшло до історії України як місце, де мирно по-сусідськи жили євреї, поляки й українці. Від перших до наших днів залишився великий цвинтар, другі відновлюють монастир Босих Кармелітів, а треті залишили у спадок нащадкам пам’ятники радянської доби.
Про єврейську громаду міста розповідає історик Лариса Коломієць: “Місто Бердичів знаходилося на межі єврейської осілості і тому сюди євреї з’їжджалися з інших регіонів. Крім того, це місто було великим ремісничим центром, тому вони знаходили тут роботу. А так як розвивалася оптова торгівля, то дуже велику кількість притягували до себе єврейського населення, тому що ось це було їхнє основне заняття.
За ХІХ століття кількість євреїв збільшилася в 27 разів. І на початок ІІ Світової війни, за різними даними, кількість євреїв була половина із 60 тисяч населення – 30 тисяч, є такі дані. І інші дані, що із 42 тисяч 38,5 були євреями. В роки війни населення єврейське було винищено практично все під час окупації”.
І по війні єврейське населення Бердичева не зільшилось, нині у місті мешкає до тисячі осіб єврейського походження.
Варто також нагадати, що у Бердичеві наприкінці вісімнадцятого століття жив один із засновників хасидизму - Леві Іцхак Бен Мейєр, який увійшов в історію як “Бен Бердичевський”.
Лариса Коломієць розповідає: “Леві Іцхак жив у кінці ХVІІІ століття. Помер, за одними даними – в 1809 році, за іншими – в 1810 році. Прожив 69 або 70 років. Останні 20 років життя він жив у Бердичеві.
Взагалі він народився у Гусакові на Галичині, перебував у Литві, але коли в Литві почалися гоніння на хасидів і його віровчення попало до єретичних віровчень, то він змушений був переїхати. І таким чином вже у 80-ті роки ХVІІІ століття він переїхав сюди до Бердичева.
Чим його віровчення відрізняється від традиційного? Мабуть тим, що він був ближчий до народу, ближчий до бідних людей. Його проповіді були не схоластичні, догматичні, а більш близькі до людей, до їх потреб, до їх бачення світу. Часто вони закінчувалися просто розмовами. Він радив багато, він був людиною, до якої можна було підійти і просто поговорити”.
І донині до усипальниці Іцхака Бен Мейєра щороку їдуть тисячі паломників, щоб вклонитися пам’яті Бена Бердичевського – “народного просвітителя”, як його називають хасиди.
Олекса Боярко
І наостанок – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 8 червня виповнився 31 рік від смерті українського історика Наталі Полонської-Василенко. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Наталя Полонська-Василенко народилася 31 січня 1884 року у Харкові. Її батько – історик та генерал-лейтенант артилерії Дмитро Меншов, – в останній рік свого життя став гарматним отаманом Української Армії.
Наталя навчалася у Фундукліївській гімназії та на Вищих жіночих курсах у Києві, склала іспити за курс історико-філологічного факультету Київського університету.
Вона працювала в археологічних експедиціях Вікентія Хвойки, стала однією з перших жінок-професорів Київського університету та співзасновницею Археологічного інституту. 1923 року чоловік Полонської-Василенко, колишній президент Української Академії наук Микола Василенко був засуджений до десяти років ув’язнення у справі так званого “Центру дій”.
І хоча сама дослідниця тоді була звільнена з роботи, вона через півтора роки домоглася амністії для чоловіка. Вдруге Полонська-Василенко втратила роботу 34-го року, а її наукові праці були визнані “націоналістично-буржуазними”. Під час нацистської окупації Києва Полонська-Василенко очолювала Інститут археології та Київський центральний архів давніх актів, у вересні 43-го переїхала до Львова, а наступного року – до Праги.
Вона була професором Богословської Академії Української Автокефальної Православної Церкви та деканом філософського факультету Українського Вільного Університету у Мюнхені. Автор близько двохсот наукових праць, Полонська-Василенко належала до так званої “державницької школи” української історіографії, а її двотомна “Історія України” стала однією з найвідоміших спроб узагальнення української історії.
Полонська-Василенко досліджувала добу Хмельницького та Мазепи, історію української Церкви та Української Академії Наук, початки української державності та спадщину Запорозької Січі.
Вона стала також одним із перших дослідників комуністичних репресій проти українських істориків та інтелигенції загалом. Наталя Полонська-Василенко померла 8 червня 1973 року у місті Дорнштадті в Німеччині.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену духовній культурі.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить Радіо “Свобода”!
Київ, 9 червня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Духовна культура України – такою є тема нашої сьогоднішньої передачі
10 червня в українській столиці розпочинається черговий щорічний фестиваль “Золотоверхий Київ”. Перед мікрофоном музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
За кількістю міжнародних нагород муніципальний камерний хор “Київ” мав би увійти до книги рекордів Гінесса. Понад 800 концертів на сценах 18 країн Європи та США, 20 дисків із записами національної та зарубіжної музики принесли йому славу одного з кращих камерних хорів світу.
Сьогодні цей колектив є своєрідним центром співочої культури України. Для нього пишуть провідні українські композитори, водночас, він відкриває невідомі пласти національного хорового мистецтва. Спеціально для цього хор організовує щорічний фестиваль “Золотоверхий Київ”, в якому поєднується духовна музика минулого і сучасності.
Скажімо, нинішний, восьмий фестиваль представляє церковну творчість сучасного композитора Володимира Зубицького та спадщину перемишльського священника Михайла Вербицького середини ХІХ століття.
Нагадаю, що саме він є автором музики Державного гімна України. Створена 140 років тому на слова Павла Чубинського пісня “Ще не вмерла України” швидко стала популярною в Галичині.
На фестивалі звучатиме Літургія Михайла Вербицького, яка була виконана лише один раз у Львові 154 роки тому. Композитор талановито продовжив традиції сакральної музики Бортнянського, збагативши їх мелодикою галицької церкви та фольклорними джерелами. Ще одним відкриттям фестивалю є ораторія “Дума про дівку-бранку” про легендарну Марусю Богуславку.
80 років тому цей твір написав відомий композитор Михайло Вериківський. Вериківський є автором опери “Наймичка” та першого українського балету “Пан Каньовський”.
Завершується Фестиваль прем’єрним виконанням релігійної музики одного з найвідоміших сучасних композиторів України Володимира Зубицького - псалмів “Я люблю Господа”, і молитви до Святого Духа “Царю небесний”.
Нині Зубицький живе і працює в Італії, але вся його творчість звернена до його рідної землі – України, до її духовних витоків.
Олекса Боярко
Нещодавно столичне книжкове видавництво “Дніпро” відсвяткувало своє 85-ліття. Про це видавництво та його місце в українській культурі розповідає професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
85 років тому назад 1919 року у Києві виникає те видавництво, що сьогодні називається “Дніпро”. Різне можна говорити про ситуацію 1918-1919 рр., але належить сказати ось що.
Режими, які конкурували між собою: гетьманат Скоропадського, УНР і підсовєцькі республіки. Вони без перестанку вибудовували якісь грандіозні культурні проекти, проекти якихось надінститутів для своєї молодої нації.
Багато було в отих проектах фантомного, але водночас виникали справді і академії, і театри, і надвидавництва. І дещо з цієї самої системи залишається аж до наших днів.
Це передовсім видавництво, яке тепер називається “Дніпро”, а раніше “Держлітвидав”, “Художня література”, “Література і мистецтво” і т.д.
Різне було в історії видавництва “Дніпро”. Але доволі згадати те, що десь в останні півстоліття тут з’явилося біля десяти тисяч назв. Ці книги вийшли у кількості десь біля 600 млн. примірників.
Тобто перед нами книжковий своєрідний Гольфстрім української літератури і мови.
Найголовніше в історії цього видавництва: з самого свого початку і аж до біжучих сезонів воно без перестанку спеціалізувалося на виданні ново української літератури від Івана Котляревського до Степана Васильченка.
Тобто рубіжні емблематичні імена української класичної літератури. Все це виходило в скромних, але по своєму елегантних томиках “Держлітвидаву” і, зрештою, воно мало свою величезну аудиторію.
Якщо ми будемо говорити про українськість на під радянській Україні 40-60-тих, то ця українськість передовсім для мене ототожнюється з цими самими виданнями. А потому вони почали ці видання і коментуватися.
Коментувалися іноді дуже добре, іноді елементарніше, іноді навіть і не хочеться згадувати про ті коментарі, але разом з тим це була ота сама національна самоідентифікація у межах видавництва “Дніпро” і відповідної продукції, яка розходилася по всій Україні.
І на всіх книжкових розкладках і кіосках тогочасної радянської України можна було бачити оці книжкові видання. А окрім того ще одне, коли наприкінці 50-тих із таборів повертаються ті чи ті свідки і учасники відродження 20-тих і починають займатися перекладами, то вслід за тим поступово десь у тіні цього самого видавництва з’являється, сказати б, перекладацький сектор дуже високого класу.
Зрештою, “Дніпро” переклало чи не всю новоєвропейську літературу від “Декамерона” до “Доктора Фаустуса”, від тих чи тих ренесансних витворів і закінчуючи “Грою в бісер” Германа Гессе.
Оця сама серія вершин світового письменства видавництва “Дніпро” – це гордість української перекладацької школи.
Але тепер ситуація цього самого видавництва дуже важка. Серед іншого ходять недобрі чутки про те, що хочуть приватизувати те саме приміщення, в якому розташовується і розташовувалося те саме видавництво.
І серед іншого належить сказати, що це історичний дім. Тому що в ньому на початку ХХ століття збиралися українські інтелектуали у товаристві “Родина”, які обмірковували як облаштувати не саму Україну, то принаймні її “красне” письменство. Маємо надію, що оця сама приватизація обійде отой самий дім.
Найголовніше інше, річ у тім, що це видавництво так багато зробило для українського народу, патетично кажучи для всієї української історії, що воно заслуговує безперечно епітету національне видавництво.
Це, зрештою, не лише прохання, це по суті вимога десятків і десятків мільйонів читачів цього самого видавництва.
Олекса Боярко
“Єрусалимом Волині” називали місто Бердичів, у якому з кінця вісімнадцятого століття компактно проживала велика єврейська громада. Наша колега Богдана Костюк, котра днями побувала у цьому місті, розповідає про історію бердичівських євреїв.
Богдана Костюк
Затишне містечко, розташоване на березі річки Гнилоп’ять, увійшло до історії України як місце, де мирно по-сусідськи жили євреї, поляки й українці. Від перших до наших днів залишився великий цвинтар, другі відновлюють монастир Босих Кармелітів, а треті залишили у спадок нащадкам пам’ятники радянської доби.
Про єврейську громаду міста розповідає історик Лариса Коломієць: “Місто Бердичів знаходилося на межі єврейської осілості і тому сюди євреї з’їжджалися з інших регіонів. Крім того, це місто було великим ремісничим центром, тому вони знаходили тут роботу. А так як розвивалася оптова торгівля, то дуже велику кількість притягували до себе єврейського населення, тому що ось це було їхнє основне заняття.
За ХІХ століття кількість євреїв збільшилася в 27 разів. І на початок ІІ Світової війни, за різними даними, кількість євреїв була половина із 60 тисяч населення – 30 тисяч, є такі дані. І інші дані, що із 42 тисяч 38,5 були євреями. В роки війни населення єврейське було винищено практично все під час окупації”.
І по війні єврейське населення Бердичева не зільшилось, нині у місті мешкає до тисячі осіб єврейського походження.
Варто також нагадати, що у Бердичеві наприкінці вісімнадцятого століття жив один із засновників хасидизму - Леві Іцхак Бен Мейєр, який увійшов в історію як “Бен Бердичевський”.
Лариса Коломієць розповідає: “Леві Іцхак жив у кінці ХVІІІ століття. Помер, за одними даними – в 1809 році, за іншими – в 1810 році. Прожив 69 або 70 років. Останні 20 років життя він жив у Бердичеві.
Взагалі він народився у Гусакові на Галичині, перебував у Литві, але коли в Литві почалися гоніння на хасидів і його віровчення попало до єретичних віровчень, то він змушений був переїхати. І таким чином вже у 80-ті роки ХVІІІ століття він переїхав сюди до Бердичева.
Чим його віровчення відрізняється від традиційного? Мабуть тим, що він був ближчий до народу, ближчий до бідних людей. Його проповіді були не схоластичні, догматичні, а більш близькі до людей, до їх потреб, до їх бачення світу. Часто вони закінчувалися просто розмовами. Він радив багато, він був людиною, до якої можна було підійти і просто поговорити”.
І донині до усипальниці Іцхака Бен Мейєра щороку їдуть тисячі паломників, щоб вклонитися пам’яті Бена Бердичевського – “народного просвітителя”, як його називають хасиди.
Олекса Боярко
І наостанок – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 8 червня виповнився 31 рік від смерті українського історика Наталі Полонської-Василенко. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Наталя Полонська-Василенко народилася 31 січня 1884 року у Харкові. Її батько – історик та генерал-лейтенант артилерії Дмитро Меншов, – в останній рік свого життя став гарматним отаманом Української Армії.
Наталя навчалася у Фундукліївській гімназії та на Вищих жіночих курсах у Києві, склала іспити за курс історико-філологічного факультету Київського університету.
Вона працювала в археологічних експедиціях Вікентія Хвойки, стала однією з перших жінок-професорів Київського університету та співзасновницею Археологічного інституту. 1923 року чоловік Полонської-Василенко, колишній президент Української Академії наук Микола Василенко був засуджений до десяти років ув’язнення у справі так званого “Центру дій”.
І хоча сама дослідниця тоді була звільнена з роботи, вона через півтора роки домоглася амністії для чоловіка. Вдруге Полонська-Василенко втратила роботу 34-го року, а її наукові праці були визнані “націоналістично-буржуазними”. Під час нацистської окупації Києва Полонська-Василенко очолювала Інститут археології та Київський центральний архів давніх актів, у вересні 43-го переїхала до Львова, а наступного року – до Праги.
Вона була професором Богословської Академії Української Автокефальної Православної Церкви та деканом філософського факультету Українського Вільного Університету у Мюнхені. Автор близько двохсот наукових праць, Полонська-Василенко належала до так званої “державницької школи” української історіографії, а її двотомна “Історія України” стала однією з найвідоміших спроб узагальнення української історії.
Полонська-Василенко досліджувала добу Хмельницького та Мазепи, історію української Церкви та Української Академії Наук, початки української державності та спадщину Запорозької Січі.
Вона стала також одним із перших дослідників комуністичних репресій проти українських істориків та інтелигенції загалом. Наталя Полонська-Василенко померла 8 червня 1973 року у місті Дорнштадті в Німеччині.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену духовній культурі.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить Радіо “Свобода”!
