Аудіозапис програми:
Прага, 12 червня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
“Відтоді на роботі до мене приставили стукача і додому періодично навідувався місцевий кагебіст. З того часу я зненавидів комуністів”.
“Леонідові Кучмі також не завадило б походити по кладовищах, бо ой як багато на його душі жертв: тих, кого злиденне життя довело до безвиході, і котрі наклали на себе руки. Хтось помер, бо не мав грошей на операцію. Інші покинули родину і поїхали по планеті у пошуках заробітку і загинули за різних обставин. Комусь влаштували автокатастрофу, щоб не заважав. Когось загнали до в’язниці, а когось в еміграцію”.
“Напевне у світі нема гірших керівників ніж: Медведчук - на першому місці і на другому - Кучма. А як я радів, коли Україна стала незалежною. Я повірив у це, і навіть перестав красти, думаючи, що це є моє, це наше спільне. Але й досі, найстрашніше у нас те, що немає української влади. А та що є – прокремлівська”.
“І називаючи себе українцем, він порівнює свій народ: то до мавпи, яка злізла з дерева, то до “молодого бичка”. А яким наступним звіром буде названо нашого брата? А може це є справедливою наругою над таким народом, для якого Кучма та Кравчук – достойні президенти”.
Це були фрагменти з окремих озвучених листів, які серед іншого прозвучать у сьогоднішній передачі.
Багато наших слухачів вже відгукнулися на наше прохання: розповісти якісь цікаві епізоди зі свого життя, що пов’язані з Радіо Свобода”.
16 серпня виповниться рівно 50 років від виходу в ефір першої передачі української редакції Радіо “Свобода”. Щоправда, до 1956 року вона мала назву - Радіо “Визволення”.
Ми хочемо, щоб якомога більше таких спогадів прозвучало у наших програмах і, очевидно, не лише у передачі “Листи на Свободу”.
Окрім цього, такі листи-спогади, та й загалом послання приурочені до 50-річчя української редакції, ми починаємо розміщувати у спеціальній рубриці на нашій інтернетівській сторінці, що її відкрито днями під назвою: “Українській “Свободі” 50 років”.
Листи будуть у надрукованому варіанті і без конкретних адрес їхніх авторів, так само як і у передачах “Листи на Свободу”.
Кілька таких послань прозвучать і сьогодні. Ось, скажімо, фрагмент із листа Василя Поповича зі села Новики Збаразького району Тернопільської області.
“Вперше про Радіо “Свобода” я почув на початку 1980-их років, коли одного разу тоді ще школярем завітав до однокласника, щоб “списати” задачу з алгебри, котру нам задали у школі. Його дідусь, 1911 року народження в сусідній кімнаті сидів і слухав радіоприймач “Spidola”, з якого щось шуміло, гуркотіло, свистіло і, час від часу, можна було щось зрозуміти.
Я запитав, що дідусь таке слухає? На це мій товариш відповів, що це Радіо “Свобода”, але комуністи сильно глушать.
Це були радянські часи, а хто зараз це робить, що неможливо слухати Радіо “Свобода”?”.
Отримали ми також цілу пригодницьку історію про те, як наш слухач за радянського часу через Радіо “Свобода” потрапив до КДБ. Але він зовсім не шкодує, що так трапилося.
Звучить лист Володимира Дупенка зі села Нові Петрівці Вишгородського району Київської області:
“Почув по Вашому радіо, що буде відзначатися 50-річчя виходу в ефір Української “Свободи” і вирішив написати, як я вперше почув голос цієї радіостанції у 1978 році і що з того вийшло. Тоді я ще був відносно молодою людиною – 40 років. Непоганий був “Ударнік коммуністіческого труда”, який вірив тим пройдисвітам, котрі керували СРСР.
Отож у 1978 році на радіоприймачі попри глушіння натрапив на українську мову, на Вашу радіостанцію. Передавали щось міжнародне. Ледве розібрав, що у Києві відкрито виставку Сполучених Штатів Америки. І хоча ця виставка вже працювала, жодних місцевих повідомлень про це не чув. Очевидно, що це приховували.
На початку травня поїхав на ту виставку, і побачив я - те американське багатство, як там фермери живуть. А моя жінка працювала тоді в одному з найбільш передових радгоспів – імені Ватутіна. Отримувала 70 карбованців. Вічно уся була, перепрошую, у коров’ячому лайні, смерділо, що і спати з нею було не можливо. І ніяке мило не допомагало.
Отож я серйозно задумався. Та ще, крім того, американський гід такою гарною українською мовою розповідав, що я з ним познайомився. І ми з ним домовилися, що я прийду ще раз через кілька днів. Він дав мені “запрошувальний квиток”. Я наготовив вареників, самогонки, сметани і повіз це своєму новому знайомому і ще раз послухав його екскурсійну розповідь на виставці. А коли він звільнився, то виніс мені багато американських книжок із кольоровими малюнками, забрав мої гостинці, домовилися з ним, що будемо листуватися.
Очевидно, хтось за нами слідкував, бо коли я з тими подарунками виходив із виставки, вже далеко від павільйону, підійшов до мене міліціонер і сказав, щоб я йшов разом із ним, бо я дуже схожий на людину, котра перед цим когось вбила. Паспорта я з собою не мав, через деякий час приїхали на “Волзі” пихаті хлопці в цивільному і забрали мене разом із подарунками до київського КДБ і десь годин 15 змушували розповідати і писати: звідкіля я, де працюю, телефонували моїм начальникам. Розпитували мене, що я передав американцю. Забрали у мені усі книги, окрім однієї: “THE FACE OF RURAL AMERICA”, котру я зберігаю й донині. А от листа своєму знайомому американцю так і не написав, бо візитку забрали. Пам’ятаю, що він зі штату Мічиган.
Відтоді на роботі до мене приставили стукача і додому періодично навідувався місцевий кагебіст. З того часу я зненавидів комуністів. Коли я почав клопотатися про поїздку до Сполучених Штатів, то мене в прокуратурі міста Вишгорода 6 вересня 1979 року кагебісти так побили, що нирки і тепер болять. Та у Сполучених Штатах я все-таки побував, з’їздив туди уже в напівнезалежній Україні, але це вже зовсім інша історія.
Знав би мій американський знайомий, що він своєю виставкою відкрив мені очі! Отак-то я послухав Вашу радіостанцію вперше. І не шкодую, бо відтоді я Вас намагаюся постійно слухати.
Хай вам Бог здоров’я дає.
Член Народного Руху, Володимир Дупенко, село Нові Петрівці Вишгородського району Київської області”.
До цього листа пан Дупенко додав ксерокопію запрошення на згадану виставку, а також малюнок, як виглядав значок із емблемою цієї виставки.
А зараз прозвучить лист нашого постійного слухача Альбіна Арендарчука із Росії:
“Українській “Свободі” виповнюється 50 років від початку її мовлення. Тож сердечно вітаю усіх співробітників Вашого колективу, і особливо, звичайно, тих, кого ми, ваші слухачі, завжди чуємо в етері, з ким у такий спосіб спілкуємося, подумки розмовляємо, часто погоджуємося, іноді ні. Когось просто маємо за членів родини, бо вони щодня говорять до нас, вони разом з нами.
Думаю, що я не зміг би виділити яку-небудь із Ваших тематичних передач, котрій віддав би перевагу як такій, що найбільше вразила чи сподобалася мені, тому що кожна з них по-своєму глибока, яскрава, відображає характер її ведучого. Такі вже зібралися у Вас автори, кожний - цікава особистість. Мене особливо зачіпають теми історичні, що відтворюють часи, коли Україна була однією з визначних держав цієї частини Європи.
Але найбільше я переймаюся сьогоденними проблемами політичного буття, сьогоднішньою політичною ситуацією в країні, бо переконаний, що ці роки, місяці, навіть дні, що ми проживаємо саме тепер – вирішальні стосовно того, якою буде Україна: чи приєднається вона до розвинених демократичних суспільств і піде вперед до нормального життя людей, чи залишатиметься у болоті відсталості.
Тут велика роль “Свободи” у тому, що вона подає широкий спектр інформації.
Люди телефонують Вам, щоб висловити підтримку лідерів опозиції, бо ніде інше вони не мають такої можливості. Так само дзвонять до Вас і ті, хто не хотів би змін. Цих останніх я не розумію. Вони начебто не бачать, не чують того, що робиться навколо них: свавілля чиновників на кожному кроці, корупція правоохоронців, дорожнеча з навчанням дітей, від’їзд чи не кожного другого на заробітки у чужі краї. І при всьому цьому – страх змінити цей режим, обравши нове керівництво держави замість нинішнього.
Невже не наважимося на зміни, невже наша загальмованість і далі буде тяжіти над нами. А може хтось думає, що діти наші подякують колись нам за таку нерішучість? Хотілося б мені, щоб люди замислилися над цим, адже ще не пізно щось надумати, ще є трохи часу, до жовтня...
Альбін Арендарчук, Російська Федерація”.
Продовжуємо передачу “Листи на Свободу” і переходимо до послань на інші теми.
Ось що написала нам Ганна Шевченко із міста Гуляйполе Запорізької області:
“Нинішні державні керманичі ведуть нас ще гіршим шляхом ніж колись вели за Радянського Союзу.
У Союзі не робили нас заможними, платили, щоб ми могли лише вижити. І як же ми раділи компенсації за невикористану відпустку, або шукали якогось “ярма”, щоби під час відпустки десь підробити. До самого проголошення незалежності України зарплата у мене була 70 карбованців. Дякували ми розстрочці, товарам у кредит.
А вже нинішні керманичі переймаються лише собою і не помічають скільки пенсій простих громадян вміщується у тому “споживчому кошику”. Янукович та Азарав обіцяли пенсіонерам ощасливити їх пенсійною реформою. А вона чомусь не торкнулася трудового стажу, механічно кинули комусь 4, а комусь 6 гривень. А що за ці гроші можна купити???
Колись почула поему про те, як лежали у Мавзолеї разом Ленін і Сталін, розмовляли між собою, а потім пішли по кладовищах – поспілкуватися зі своїми жертвами.
Це тема для роздумів. Леонідові Кучмі також не завадило б походити по кладовищах, бо ой як багато на його душі жертв: тих, кого злиденне життя довело до безвиході, і котрі наклали на себе руки. Хтось помер, бо не мав грошей на операцію. Інші покинули родину і поїхали по планеті у пошуках заробітку і загинули за різних обставин. Комусь влаштували автокатастрофу, щоб не заважав. Когось загнали до в’язниці, а когось в еміграцію.
Згадаймо також безробітних, бомжів; тих, хто пішов красти, грабувати. Згадаймо і повій, які торгують своїм тілом, а також і тих, хто через злиденне життя став жертвою наркоманії та алкоголізму.
Пограбували наші грошові вклади, страховки, а зараз грабують цінами. У державних установах дисципліна відсутня, хабарництво. І поскаржитися нема куди, тай скаржитись – безрезультатно.
Держава стає все біднішою, а хтось долає бар’єр мільярдерів із ненаситним апетитом.
Задумаймося, скільки потрібно часу та ресурсів, щоби подолати усе це безладдя і вивести народ та державу до рівня так званого “гнилого” Заходу.
А в усьому звинувачують Ющенка, бо він, бачите: “лізе до влади”. На Донбасі зривали із занять студентів, наймали автобуси і везли їх до Донецька, щоб демонструвати неповагу до Ющенка.
Бояться його, вп’ялися у владні крісла як кліщі. Підпорядкували собі МВС, СБУ, Генеральну прокуратуру, Верховний та Конституційний суди, пресу, радіо, телебачення. Навіть голову райдержадміністрації затверджує президент, щоб керувати “ініціативами” народу.
А виявляється, що опозиція в усьому винна, бо блокує трибуну у Верховній Раді. О, Боже, Праведний! Ти наш свідок і суддя!
З повагою, Ганна Шевченко, місто Гуляйполе Запорізької області”.
Чимало болючих тем українського сьогодення порушив також Іван Винник зі селища Комінтерн Нововодолазького району Харківської області:
“Привіт із Харківщини. Сам я українець, вважаю себе патріотом України. Ходив я до російської школи, так що за помилки вибачайте. Закінчив 5 класів, пропрацював усе життя водієм. Зараз мені вже 66 років, я одного року із Кучмою. Не можу збагнути одного. Більше 10 років я вже вдівець, мені уже давно не потрібно жодного багатство, готуюся до іншого світу. А скільки можна Кучмі гребти зі своєю бандою? І яку потрібно мати при цьому совість, нахабство, які ж потрібно мати скляні очі, щоб лупати ними перед людьми. Напевне у світі нема гірших керівників ніж: Медведчук - на першому місці і на другому - Кучма.
А як я радів, коли Україна стала незалежною. Я повірив у це, і навіть перестав красти, думаючи, що це є моє, це наше спільне. Але й досі, найстрашніше у нас те, що немає української влади. А та що є – прокремлівська.
До чого це я веду, і що змусило мене написати Вам листа! У нас у сільському господарстві після війни було стільки керманичів: тридцятитисячники - із Харкова, із заводів, різні передовики, головне щоб був із вищою освітою та комуністом. А господарство залишалося занедбаним. А коли вже ніхто не хотів ним керувати, то призначили безпартійного і без вищої освіти. І що Ви думаєте! Він пропрацював десь років 15 і загриміло наше господарство на всю Україну, а у шістдесятих роках навіть ордена Леніна дали.
Тож у чому причина? Природні умови однакові, механізатори ті ж самі, а результат господарювання – на лице. І я зробив висновок, що тут діє людський фактор. Це була людина від Бога. Все залежить від того у кого яка рука: легка чи важка.
Візьміть хоча б приклад покійного тренера Київського “Динамо” Лобановського. Поки він керував командою: двічі здобули Кубок Кубків Європи і так далі. А що зараз робиться?
І таких прикладів багато. Вища освіта розуму не дає, а лише знання. Лех Валенса був лише електриком, а з Польщі зумів зробити Державу.
І насамкінець про Ющенка. До його прем’єрства держава заборгувала мені пенсію за 9 місяців. І що Ви думаєте! Став Ющенко прем’єром і держава повністю виплатила мені усю пенсію. І що я помітив: за Ющенка якось припинилися протести, народ заспокоївся. І знову я зробив висновок: Ющенко дуже набожна людина, у нього добра душа і легка рука. До цього він був банкіром і входив до шістки світових банкірів. Мені здається, що навіть, якщо б Ющенко лежав на сонці на Канарах, але перебував за державним кермом, то Україна все одно процвітала б. Але ж: Медведчук, Кучма та комуністи зробили свою справу – усунули його від прем’єрства.
Нині я бачу лише три особи, у яких легка рука, це: Віктор Ющенко, Юля Тимошенко та Георгій Кирпа. Але Кирпа разом із Медведчуком.
Сьогодні в Україні велика біда. Немає української патріотичної влади.
А в нашому селищі на конторі й далі висить Ленін, а на станції Красноград тризубець прикріпили зверху на старий радянський герб. Так що і тризубець є і герб видно. Я одному знайомому ревізору сказав про це, а він з гумором зауважив: “а може наші повернуться”.
Що робиться у селах. У нашому селищі Комінтерні десь 90 відсотків землі не ораної. Таке ж у всьому районі. Не вистачає ні техніки, ні солярки, все кругом виглядає мертвим.
Дорогеньке Радіо “Свобода”, що не так вибачайте, це мій крик душі. Як би Ви знали, яка туга на душі. Оце місяців три писав листа, все дописував. Ніколи, нікуди не писав, та й не майстер писати.
Залишайтеся з Богом! До побачення!
Щасливий я, що родився в Україні, але нещасливий, що живу при такій нинішній владі”.
А наприкінці передачі пропоную послухати невеликий фрагмент із листа, якого ми отримали із Німеччини за підписом: “Заробітчани з Італії і Німеччини”.
“На сумному тлі українських реалій, так званий “ґарант конституції” написав чужими руками і чужою мовою книжку. Написав із такою глибиною, як колись і його земляк, також комуніст, та книжка називалася “Малая зємля”.
Використовуючи любимий вираз ґаранта, запитую: “А скажіть мені будь-ласка”, чому президент Грузії Саакашвілі поважає українців більше ніж власний. Чужий говорить українською мовою, а “свій” – чужою, російською?
І називаючи себе українцем, він порівнює свій народ: то до мавпи, яка злізла з дерева, то до “молодого бичка”. А яким наступним звіром буде названо нашого брата? А може це є справедливою наругою над таким народом, для якого Кучма та Кравчук – достойні президенти.
Можливо, що станеться чудо, як виняток у логічному процесі і цивілізована, культурна людина – Ющенко стане президентом України. Але це “світло” не зможе довго перебувати в такій країні. адже його вибір – це рух до Європейського Союзу, а не до Азії чи Антарктиди, як у теперішньої влади.
Саме тому, Росія, яка споконвічно втручалася у справи чужих народів, у тому числі і українського, ніколи не захоче відпускати Україну зі своїх “сибірських обіймів”. А якщо не вірите цьому, то послухайте російського посла в Україні, або політичного клоуна Жириновського...
Для досягнення своєї цілі, тобто, залишити Україну у клітці ЄЕПу, - використовуватимуть усе сатанинське: брудні старі і нові політтехнології, вишивані сорочки, що покриті шкірянками, звуки розбитого скла, як у Мукачевому, побиття депутатів та інших, хто стоїть на перешкоді.
Можливі вибухи будинків, як у Москві та відключення газу, як у Білорусі, та інші різноманітні провокації. Адже століттями монстр удосконалювався в образах різних привидів, бо жив не за божими законами...
... Якщо маєте страх, то не читайте усього листа. Прочитайте хоча б частину його, а саме – слова підтримки і співчуття для Лесі Гонгадзе, чого не зробила влада–убивця і та частина суспільства, котра незаконно вважає себе чомусь “елітою”:
“Блаженна Ти між українськими жінками, що породила сина, який постраждав не тільки за правду, як Божу істину...
Життя Вашого сина – було не боротьбою проти крови та тіла, а, - як говорив Апостол Павло до Ефесян, - проти початків (зла), проти влади, “світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби”.
“Вам пані Леся бажаємо надалі залишатися сильною, якими були багато жінок-українок – матерів синів патріотів і мати Ісуса Христа та мати Івана Хрестителя. А хто витерпить до кінця, той спасеться, як стверджує Біблія.
З повагою, заробітчани з Італії та Німеччини”.
Це все на сьогодні, шановні слухачі. Час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
З Вами був Петро Кагуй.
Дякуємо Вам за Вашу увагу і за Ваші листи!
Прага, 12 червня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
“Відтоді на роботі до мене приставили стукача і додому періодично навідувався місцевий кагебіст. З того часу я зненавидів комуністів”.
“Леонідові Кучмі також не завадило б походити по кладовищах, бо ой як багато на його душі жертв: тих, кого злиденне життя довело до безвиході, і котрі наклали на себе руки. Хтось помер, бо не мав грошей на операцію. Інші покинули родину і поїхали по планеті у пошуках заробітку і загинули за різних обставин. Комусь влаштували автокатастрофу, щоб не заважав. Когось загнали до в’язниці, а когось в еміграцію”.
“Напевне у світі нема гірших керівників ніж: Медведчук - на першому місці і на другому - Кучма. А як я радів, коли Україна стала незалежною. Я повірив у це, і навіть перестав красти, думаючи, що це є моє, це наше спільне. Але й досі, найстрашніше у нас те, що немає української влади. А та що є – прокремлівська”.
“І називаючи себе українцем, він порівнює свій народ: то до мавпи, яка злізла з дерева, то до “молодого бичка”. А яким наступним звіром буде названо нашого брата? А може це є справедливою наругою над таким народом, для якого Кучма та Кравчук – достойні президенти”.
Це були фрагменти з окремих озвучених листів, які серед іншого прозвучать у сьогоднішній передачі.
Багато наших слухачів вже відгукнулися на наше прохання: розповісти якісь цікаві епізоди зі свого життя, що пов’язані з Радіо Свобода”.
16 серпня виповниться рівно 50 років від виходу в ефір першої передачі української редакції Радіо “Свобода”. Щоправда, до 1956 року вона мала назву - Радіо “Визволення”.
Ми хочемо, щоб якомога більше таких спогадів прозвучало у наших програмах і, очевидно, не лише у передачі “Листи на Свободу”.
Окрім цього, такі листи-спогади, та й загалом послання приурочені до 50-річчя української редакції, ми починаємо розміщувати у спеціальній рубриці на нашій інтернетівській сторінці, що її відкрито днями під назвою: “Українській “Свободі” 50 років”.
Листи будуть у надрукованому варіанті і без конкретних адрес їхніх авторів, так само як і у передачах “Листи на Свободу”.
Кілька таких послань прозвучать і сьогодні. Ось, скажімо, фрагмент із листа Василя Поповича зі села Новики Збаразького району Тернопільської області.
“Вперше про Радіо “Свобода” я почув на початку 1980-их років, коли одного разу тоді ще школярем завітав до однокласника, щоб “списати” задачу з алгебри, котру нам задали у школі. Його дідусь, 1911 року народження в сусідній кімнаті сидів і слухав радіоприймач “Spidola”, з якого щось шуміло, гуркотіло, свистіло і, час від часу, можна було щось зрозуміти.
Я запитав, що дідусь таке слухає? На це мій товариш відповів, що це Радіо “Свобода”, але комуністи сильно глушать.
Це були радянські часи, а хто зараз це робить, що неможливо слухати Радіо “Свобода”?”.
Отримали ми також цілу пригодницьку історію про те, як наш слухач за радянського часу через Радіо “Свобода” потрапив до КДБ. Але він зовсім не шкодує, що так трапилося.
Звучить лист Володимира Дупенка зі села Нові Петрівці Вишгородського району Київської області:
“Почув по Вашому радіо, що буде відзначатися 50-річчя виходу в ефір Української “Свободи” і вирішив написати, як я вперше почув голос цієї радіостанції у 1978 році і що з того вийшло. Тоді я ще був відносно молодою людиною – 40 років. Непоганий був “Ударнік коммуністіческого труда”, який вірив тим пройдисвітам, котрі керували СРСР.
Отож у 1978 році на радіоприймачі попри глушіння натрапив на українську мову, на Вашу радіостанцію. Передавали щось міжнародне. Ледве розібрав, що у Києві відкрито виставку Сполучених Штатів Америки. І хоча ця виставка вже працювала, жодних місцевих повідомлень про це не чув. Очевидно, що це приховували.
На початку травня поїхав на ту виставку, і побачив я - те американське багатство, як там фермери живуть. А моя жінка працювала тоді в одному з найбільш передових радгоспів – імені Ватутіна. Отримувала 70 карбованців. Вічно уся була, перепрошую, у коров’ячому лайні, смерділо, що і спати з нею було не можливо. І ніяке мило не допомагало.
Отож я серйозно задумався. Та ще, крім того, американський гід такою гарною українською мовою розповідав, що я з ним познайомився. І ми з ним домовилися, що я прийду ще раз через кілька днів. Він дав мені “запрошувальний квиток”. Я наготовив вареників, самогонки, сметани і повіз це своєму новому знайомому і ще раз послухав його екскурсійну розповідь на виставці. А коли він звільнився, то виніс мені багато американських книжок із кольоровими малюнками, забрав мої гостинці, домовилися з ним, що будемо листуватися.
Очевидно, хтось за нами слідкував, бо коли я з тими подарунками виходив із виставки, вже далеко від павільйону, підійшов до мене міліціонер і сказав, щоб я йшов разом із ним, бо я дуже схожий на людину, котра перед цим когось вбила. Паспорта я з собою не мав, через деякий час приїхали на “Волзі” пихаті хлопці в цивільному і забрали мене разом із подарунками до київського КДБ і десь годин 15 змушували розповідати і писати: звідкіля я, де працюю, телефонували моїм начальникам. Розпитували мене, що я передав американцю. Забрали у мені усі книги, окрім однієї: “THE FACE OF RURAL AMERICA”, котру я зберігаю й донині. А от листа своєму знайомому американцю так і не написав, бо візитку забрали. Пам’ятаю, що він зі штату Мічиган.
Відтоді на роботі до мене приставили стукача і додому періодично навідувався місцевий кагебіст. З того часу я зненавидів комуністів. Коли я почав клопотатися про поїздку до Сполучених Штатів, то мене в прокуратурі міста Вишгорода 6 вересня 1979 року кагебісти так побили, що нирки і тепер болять. Та у Сполучених Штатах я все-таки побував, з’їздив туди уже в напівнезалежній Україні, але це вже зовсім інша історія.
Знав би мій американський знайомий, що він своєю виставкою відкрив мені очі! Отак-то я послухав Вашу радіостанцію вперше. І не шкодую, бо відтоді я Вас намагаюся постійно слухати.
Хай вам Бог здоров’я дає.
Член Народного Руху, Володимир Дупенко, село Нові Петрівці Вишгородського району Київської області”.
До цього листа пан Дупенко додав ксерокопію запрошення на згадану виставку, а також малюнок, як виглядав значок із емблемою цієї виставки.
А зараз прозвучить лист нашого постійного слухача Альбіна Арендарчука із Росії:
“Українській “Свободі” виповнюється 50 років від початку її мовлення. Тож сердечно вітаю усіх співробітників Вашого колективу, і особливо, звичайно, тих, кого ми, ваші слухачі, завжди чуємо в етері, з ким у такий спосіб спілкуємося, подумки розмовляємо, часто погоджуємося, іноді ні. Когось просто маємо за членів родини, бо вони щодня говорять до нас, вони разом з нами.
Думаю, що я не зміг би виділити яку-небудь із Ваших тематичних передач, котрій віддав би перевагу як такій, що найбільше вразила чи сподобалася мені, тому що кожна з них по-своєму глибока, яскрава, відображає характер її ведучого. Такі вже зібралися у Вас автори, кожний - цікава особистість. Мене особливо зачіпають теми історичні, що відтворюють часи, коли Україна була однією з визначних держав цієї частини Європи.
Але найбільше я переймаюся сьогоденними проблемами політичного буття, сьогоднішньою політичною ситуацією в країні, бо переконаний, що ці роки, місяці, навіть дні, що ми проживаємо саме тепер – вирішальні стосовно того, якою буде Україна: чи приєднається вона до розвинених демократичних суспільств і піде вперед до нормального життя людей, чи залишатиметься у болоті відсталості.
Тут велика роль “Свободи” у тому, що вона подає широкий спектр інформації.
Люди телефонують Вам, щоб висловити підтримку лідерів опозиції, бо ніде інше вони не мають такої можливості. Так само дзвонять до Вас і ті, хто не хотів би змін. Цих останніх я не розумію. Вони начебто не бачать, не чують того, що робиться навколо них: свавілля чиновників на кожному кроці, корупція правоохоронців, дорожнеча з навчанням дітей, від’їзд чи не кожного другого на заробітки у чужі краї. І при всьому цьому – страх змінити цей режим, обравши нове керівництво держави замість нинішнього.
Невже не наважимося на зміни, невже наша загальмованість і далі буде тяжіти над нами. А може хтось думає, що діти наші подякують колись нам за таку нерішучість? Хотілося б мені, щоб люди замислилися над цим, адже ще не пізно щось надумати, ще є трохи часу, до жовтня...
Альбін Арендарчук, Російська Федерація”.
Продовжуємо передачу “Листи на Свободу” і переходимо до послань на інші теми.
Ось що написала нам Ганна Шевченко із міста Гуляйполе Запорізької області:
“Нинішні державні керманичі ведуть нас ще гіршим шляхом ніж колись вели за Радянського Союзу.
У Союзі не робили нас заможними, платили, щоб ми могли лише вижити. І як же ми раділи компенсації за невикористану відпустку, або шукали якогось “ярма”, щоби під час відпустки десь підробити. До самого проголошення незалежності України зарплата у мене була 70 карбованців. Дякували ми розстрочці, товарам у кредит.
А вже нинішні керманичі переймаються лише собою і не помічають скільки пенсій простих громадян вміщується у тому “споживчому кошику”. Янукович та Азарав обіцяли пенсіонерам ощасливити їх пенсійною реформою. А вона чомусь не торкнулася трудового стажу, механічно кинули комусь 4, а комусь 6 гривень. А що за ці гроші можна купити???
Колись почула поему про те, як лежали у Мавзолеї разом Ленін і Сталін, розмовляли між собою, а потім пішли по кладовищах – поспілкуватися зі своїми жертвами.
Це тема для роздумів. Леонідові Кучмі також не завадило б походити по кладовищах, бо ой як багато на його душі жертв: тих, кого злиденне життя довело до безвиході, і котрі наклали на себе руки. Хтось помер, бо не мав грошей на операцію. Інші покинули родину і поїхали по планеті у пошуках заробітку і загинули за різних обставин. Комусь влаштували автокатастрофу, щоб не заважав. Когось загнали до в’язниці, а когось в еміграцію.
Згадаймо також безробітних, бомжів; тих, хто пішов красти, грабувати. Згадаймо і повій, які торгують своїм тілом, а також і тих, хто через злиденне життя став жертвою наркоманії та алкоголізму.
Пограбували наші грошові вклади, страховки, а зараз грабують цінами. У державних установах дисципліна відсутня, хабарництво. І поскаржитися нема куди, тай скаржитись – безрезультатно.
Держава стає все біднішою, а хтось долає бар’єр мільярдерів із ненаситним апетитом.
Задумаймося, скільки потрібно часу та ресурсів, щоби подолати усе це безладдя і вивести народ та державу до рівня так званого “гнилого” Заходу.
А в усьому звинувачують Ющенка, бо він, бачите: “лізе до влади”. На Донбасі зривали із занять студентів, наймали автобуси і везли їх до Донецька, щоб демонструвати неповагу до Ющенка.
Бояться його, вп’ялися у владні крісла як кліщі. Підпорядкували собі МВС, СБУ, Генеральну прокуратуру, Верховний та Конституційний суди, пресу, радіо, телебачення. Навіть голову райдержадміністрації затверджує президент, щоб керувати “ініціативами” народу.
А виявляється, що опозиція в усьому винна, бо блокує трибуну у Верховній Раді. О, Боже, Праведний! Ти наш свідок і суддя!
З повагою, Ганна Шевченко, місто Гуляйполе Запорізької області”.
Чимало болючих тем українського сьогодення порушив також Іван Винник зі селища Комінтерн Нововодолазького району Харківської області:
“Привіт із Харківщини. Сам я українець, вважаю себе патріотом України. Ходив я до російської школи, так що за помилки вибачайте. Закінчив 5 класів, пропрацював усе життя водієм. Зараз мені вже 66 років, я одного року із Кучмою. Не можу збагнути одного. Більше 10 років я вже вдівець, мені уже давно не потрібно жодного багатство, готуюся до іншого світу. А скільки можна Кучмі гребти зі своєю бандою? І яку потрібно мати при цьому совість, нахабство, які ж потрібно мати скляні очі, щоб лупати ними перед людьми. Напевне у світі нема гірших керівників ніж: Медведчук - на першому місці і на другому - Кучма.
А як я радів, коли Україна стала незалежною. Я повірив у це, і навіть перестав красти, думаючи, що це є моє, це наше спільне. Але й досі, найстрашніше у нас те, що немає української влади. А та що є – прокремлівська.
До чого це я веду, і що змусило мене написати Вам листа! У нас у сільському господарстві після війни було стільки керманичів: тридцятитисячники - із Харкова, із заводів, різні передовики, головне щоб був із вищою освітою та комуністом. А господарство залишалося занедбаним. А коли вже ніхто не хотів ним керувати, то призначили безпартійного і без вищої освіти. І що Ви думаєте! Він пропрацював десь років 15 і загриміло наше господарство на всю Україну, а у шістдесятих роках навіть ордена Леніна дали.
Тож у чому причина? Природні умови однакові, механізатори ті ж самі, а результат господарювання – на лице. І я зробив висновок, що тут діє людський фактор. Це була людина від Бога. Все залежить від того у кого яка рука: легка чи важка.
Візьміть хоча б приклад покійного тренера Київського “Динамо” Лобановського. Поки він керував командою: двічі здобули Кубок Кубків Європи і так далі. А що зараз робиться?
І таких прикладів багато. Вища освіта розуму не дає, а лише знання. Лех Валенса був лише електриком, а з Польщі зумів зробити Державу.
І насамкінець про Ющенка. До його прем’єрства держава заборгувала мені пенсію за 9 місяців. І що Ви думаєте! Став Ющенко прем’єром і держава повністю виплатила мені усю пенсію. І що я помітив: за Ющенка якось припинилися протести, народ заспокоївся. І знову я зробив висновок: Ющенко дуже набожна людина, у нього добра душа і легка рука. До цього він був банкіром і входив до шістки світових банкірів. Мені здається, що навіть, якщо б Ющенко лежав на сонці на Канарах, але перебував за державним кермом, то Україна все одно процвітала б. Але ж: Медведчук, Кучма та комуністи зробили свою справу – усунули його від прем’єрства.
Нині я бачу лише три особи, у яких легка рука, це: Віктор Ющенко, Юля Тимошенко та Георгій Кирпа. Але Кирпа разом із Медведчуком.
Сьогодні в Україні велика біда. Немає української патріотичної влади.
А в нашому селищі на конторі й далі висить Ленін, а на станції Красноград тризубець прикріпили зверху на старий радянський герб. Так що і тризубець є і герб видно. Я одному знайомому ревізору сказав про це, а він з гумором зауважив: “а може наші повернуться”.
Що робиться у селах. У нашому селищі Комінтерні десь 90 відсотків землі не ораної. Таке ж у всьому районі. Не вистачає ні техніки, ні солярки, все кругом виглядає мертвим.
Дорогеньке Радіо “Свобода”, що не так вибачайте, це мій крик душі. Як би Ви знали, яка туга на душі. Оце місяців три писав листа, все дописував. Ніколи, нікуди не писав, та й не майстер писати.
Залишайтеся з Богом! До побачення!
Щасливий я, що родився в Україні, але нещасливий, що живу при такій нинішній владі”.
А наприкінці передачі пропоную послухати невеликий фрагмент із листа, якого ми отримали із Німеччини за підписом: “Заробітчани з Італії і Німеччини”.
“На сумному тлі українських реалій, так званий “ґарант конституції” написав чужими руками і чужою мовою книжку. Написав із такою глибиною, як колись і його земляк, також комуніст, та книжка називалася “Малая зємля”.
Використовуючи любимий вираз ґаранта, запитую: “А скажіть мені будь-ласка”, чому президент Грузії Саакашвілі поважає українців більше ніж власний. Чужий говорить українською мовою, а “свій” – чужою, російською?
І називаючи себе українцем, він порівнює свій народ: то до мавпи, яка злізла з дерева, то до “молодого бичка”. А яким наступним звіром буде названо нашого брата? А може це є справедливою наругою над таким народом, для якого Кучма та Кравчук – достойні президенти.
Можливо, що станеться чудо, як виняток у логічному процесі і цивілізована, культурна людина – Ющенко стане президентом України. Але це “світло” не зможе довго перебувати в такій країні. адже його вибір – це рух до Європейського Союзу, а не до Азії чи Антарктиди, як у теперішньої влади.
Саме тому, Росія, яка споконвічно втручалася у справи чужих народів, у тому числі і українського, ніколи не захоче відпускати Україну зі своїх “сибірських обіймів”. А якщо не вірите цьому, то послухайте російського посла в Україні, або політичного клоуна Жириновського...
Для досягнення своєї цілі, тобто, залишити Україну у клітці ЄЕПу, - використовуватимуть усе сатанинське: брудні старі і нові політтехнології, вишивані сорочки, що покриті шкірянками, звуки розбитого скла, як у Мукачевому, побиття депутатів та інших, хто стоїть на перешкоді.
Можливі вибухи будинків, як у Москві та відключення газу, як у Білорусі, та інші різноманітні провокації. Адже століттями монстр удосконалювався в образах різних привидів, бо жив не за божими законами...
... Якщо маєте страх, то не читайте усього листа. Прочитайте хоча б частину його, а саме – слова підтримки і співчуття для Лесі Гонгадзе, чого не зробила влада–убивця і та частина суспільства, котра незаконно вважає себе чомусь “елітою”:
“Блаженна Ти між українськими жінками, що породила сина, який постраждав не тільки за правду, як Божу істину...
Життя Вашого сина – було не боротьбою проти крови та тіла, а, - як говорив Апостол Павло до Ефесян, - проти початків (зла), проти влади, “світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби”.
“Вам пані Леся бажаємо надалі залишатися сильною, якими були багато жінок-українок – матерів синів патріотів і мати Ісуса Христа та мати Івана Хрестителя. А хто витерпить до кінця, той спасеться, як стверджує Біблія.
З повагою, заробітчани з Італії та Німеччини”.
Це все на сьогодні, шановні слухачі. Час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
З Вами був Петро Кагуй.
Дякуємо Вам за Вашу увагу і за Ваші листи!
