Ще коли ми будували в одній окремо взятій країні соціалізм (а це було так недавно, що всі наші теперішні державотворці були там прорабами), то тоді саму думку про приватизацію “Криворіжсталі” одразу приймали і до психлікарні.
З побудовою соціалізму усі були згодні. І всі розуміли, що раз сказали будувати, то так і треба. Якось одразу прищепилася думка, що планета Земля належить нам і щастя усім роздаємо ми.
Ще півроку тому, в 2003 році нікому не спадало б на думку продаж металургійного гіганта, який так вигідно репрезентував Україну в світі. Він був прибутковим і давав велику долю бюджету України. Він експортує у 84 країни світу. А в 2003 році він реалізував продукції на 7,5 млрд. гривень – на 30% більше, ніж в попередньому році.
Отже, ніякі внутрішні причини і резони не пояснюють цієї гігантської операції. У чиїй же голові вона могла народитися? Тільки у “великій” голові, виробленій на гігантських планах і проектах, які схвалюються одноголосно. Ідея соціалізму випарувалася, а парадигма зосталась та сама.
Адресу цієї державної голови впізнати не важко. Вона звикла найзухваліші дії маскувати патріотичною фразеологією “під народ”.
Власне, сама приватизація заводу і нині не дивує. На справжній скандал заходить, коли формально оголошується рівний конкурс для всіх до участі в приватизації, а насправді створюється тіневий список претендентів за “патріотичним” принципом. Список очолюють “найнадійніші патріоти” Пінчук і Ахметов.
І вже немає значення, що іноземні інвестори пропонують набагато вищу суму.
Бідолашні будівники комунізму якось раптом одностайно погодилися з приватизацією і одностайно якось зібралися 30 тисяч і підписалися під вимогою продатися тільки вітчизняному інвесторові. Тільки не подумайте, що за підпис платили сухим пайком.
Видно, в повітрі Криворіж’я витає любов Пінчука й Ахметова до народу. І народ їм платить тим самим. А ті вже взяли та й відсторонили іноземних інвесторів, та подешевше закупили 93% акцій.
Звичайно, розуміючи, що будуть судові позови з боку інших претендентів. І тоді, звичайно, рідні інвестори вигідно продаватимуть акції чужинцям. І, звичайно, перед підписантами зворушливого листа холодно умиють руки.
“Може, так і треба, – скаже народ, – Такі часи тепер настали.”
“Кожному своє,” – скаже рідний інвестор, хлопнувши дверцятами броньованої машини.
“Так само ж було з тим комунізмом! – гомонітиме народ, – Ми його будували-будували, рук не покладали, а тепер хоч би який пес гавкнув. Нема кого й спитати. Всі вони пішли в “прихватизатори”.”
Але ж ото “Криворіжсталь” проковтнути – то ж яке черво треба мати! Велика сила – той утробний матеріалізм. Але все рівно то тільки мильні бульбашки. Воно-то бульбашки. Але рідний інвестор може проковтнути нас усіх з нашими голосами. І купить Спілку письменників. І консерваторію купить. І подумає ще про оперний театр. І про решту ще некуплених церков. А тоді – кордон на замок: досить тікати, вже вас 7 мільйонів втекло, і досить; нам теж потрібна жива сила.
З побудовою соціалізму усі були згодні. І всі розуміли, що раз сказали будувати, то так і треба. Якось одразу прищепилася думка, що планета Земля належить нам і щастя усім роздаємо ми.
Ще півроку тому, в 2003 році нікому не спадало б на думку продаж металургійного гіганта, який так вигідно репрезентував Україну в світі. Він був прибутковим і давав велику долю бюджету України. Він експортує у 84 країни світу. А в 2003 році він реалізував продукції на 7,5 млрд. гривень – на 30% більше, ніж в попередньому році.
Отже, ніякі внутрішні причини і резони не пояснюють цієї гігантської операції. У чиїй же голові вона могла народитися? Тільки у “великій” голові, виробленій на гігантських планах і проектах, які схвалюються одноголосно. Ідея соціалізму випарувалася, а парадигма зосталась та сама.
Адресу цієї державної голови впізнати не важко. Вона звикла найзухваліші дії маскувати патріотичною фразеологією “під народ”.
Власне, сама приватизація заводу і нині не дивує. На справжній скандал заходить, коли формально оголошується рівний конкурс для всіх до участі в приватизації, а насправді створюється тіневий список претендентів за “патріотичним” принципом. Список очолюють “найнадійніші патріоти” Пінчук і Ахметов.
І вже немає значення, що іноземні інвестори пропонують набагато вищу суму.
Бідолашні будівники комунізму якось раптом одностайно погодилися з приватизацією і одностайно якось зібралися 30 тисяч і підписалися під вимогою продатися тільки вітчизняному інвесторові. Тільки не подумайте, що за підпис платили сухим пайком.
Видно, в повітрі Криворіж’я витає любов Пінчука й Ахметова до народу. І народ їм платить тим самим. А ті вже взяли та й відсторонили іноземних інвесторів, та подешевше закупили 93% акцій.
Звичайно, розуміючи, що будуть судові позови з боку інших претендентів. І тоді, звичайно, рідні інвестори вигідно продаватимуть акції чужинцям. І, звичайно, перед підписантами зворушливого листа холодно умиють руки.
“Може, так і треба, – скаже народ, – Такі часи тепер настали.”
“Кожному своє,” – скаже рідний інвестор, хлопнувши дверцятами броньованої машини.
“Так само ж було з тим комунізмом! – гомонітиме народ, – Ми його будували-будували, рук не покладали, а тепер хоч би який пес гавкнув. Нема кого й спитати. Всі вони пішли в “прихватизатори”.”
Але ж ото “Криворіжсталь” проковтнути – то ж яке черво треба мати! Велика сила – той утробний матеріалізм. Але все рівно то тільки мильні бульбашки. Воно-то бульбашки. Але рідний інвестор може проковтнути нас усіх з нашими голосами. І купить Спілку письменників. І консерваторію купить. І подумає ще про оперний театр. І про решту ще некуплених церков. А тоді – кордон на замок: досить тікати, вже вас 7 мільйонів втекло, і досить; нам теж потрібна жива сила.
