Київ, 7 липня 2004 року - На свій авторський концерт, який відбувся у вівторок, 6 липня, у Києві, один із провідних українських композиторів Володимир Зубицький приїхав з Італії. В цій країні він живе вже майже десять років.
На думку музикознавців, творчість Володимира Зубицького є явищем, насамперед, національно визначеним. Це стосується і тематики, яка майже вся про Україну, це відчутно і в музичній мові: його музику неможливо сплутати з музичною мовою інших народів. Але в одному з концертів, де він виконував на баяні твори, написані вже в Італії (зазначу, що Володимир є виконавцем на цьому інструменті світового рівня), панувала стихія італійської музики, аргентинських танго, джазу. Ось як це пояснив Радіо "Свобода” Володимир Зубицький:
“На жаль, процитую Карла Маркса, який казав, що буття формує свідомість. Воно десь мабуть так і є, тому що там, де ти живеш, так і мусиш таким голосом, якщо не співати, то принаймні мислити в такій манері, щоб люди тебе якось розуміли. Після того, як я переїхав до Італії з синами, де вони вчаться в консерваторії я відчув, що напрямок творчості, який я мав тут на Україні, не зовсім гармонує з тими процесами, які є в Європі. Перш за все, психологічно: ті ж італійці народ дуже темпераментний, і вони можуть вислухати серйозну музику, але не більше шести хвилин. Якщо в нас можуть слухати симфонію і 40 хвилин, тому що традиції наші вітчизняні класичні, то в Італії все ж таки працює перш за все темперамент, театральність, працює, звичайно, інформативність, тому що життя зараз дуже насичене, і тому доводиться трохи міняти не тільки в часових рамках, а навіть в стилістичних. Вони дуже люблять джаз, сучасну музику. Страшенно вони реагують на ритми, на темп і на віртуозність: для них то саме головне. Так що я почав писати музику трохи в іншому плані. Я написав концерт пам’яті великого аргентинського композитора пам’яті П’яцоли, який має надзвичайний успіх.
Я зрозумів, що це саме те, що зараз іде в Європі. Я розумію, що цей процес намічається зараз і в нас. Я відчуваю це, коли привожу сюди музику із Заходу, що реакція надзвичайно жива, особливо то подобається молоді. Люди підходять, тиснуть руки і кажуть: “Дякуємо за енергійну музику, яка дає якийсь подих до життя, яка заствляє песимізм десь відступити і все ж таки мати якусь перпективу. Я так думаю, що чим людина стає старшою, тим тяжче писати життєрадісну музику. Мій батько був видатний лікар. Він казав, що музика, яка лікує людські душі, теж мусить внести в людську душу величезний оптимізм, віру в те, що ми робимо, і що ми несемо тою музикою добро, яка спасе світ. Я з кожним роком все більше розумію ці слова мого батька і розумію, що все ж таки, при всіх наших проблемах і в Україні, і на Заході, скрізь мусимо творити таку музику, яка приносить радість, радість розумну, звичайно, не варварську, радість, яка несе оптимізм і збагачує силами наші душі.”
На думку музикознавців, творчість Володимира Зубицького є явищем, насамперед, національно визначеним. Це стосується і тематики, яка майже вся про Україну, це відчутно і в музичній мові: його музику неможливо сплутати з музичною мовою інших народів. Але в одному з концертів, де він виконував на баяні твори, написані вже в Італії (зазначу, що Володимир є виконавцем на цьому інструменті світового рівня), панувала стихія італійської музики, аргентинських танго, джазу. Ось як це пояснив Радіо "Свобода” Володимир Зубицький:
“На жаль, процитую Карла Маркса, який казав, що буття формує свідомість. Воно десь мабуть так і є, тому що там, де ти живеш, так і мусиш таким голосом, якщо не співати, то принаймні мислити в такій манері, щоб люди тебе якось розуміли. Після того, як я переїхав до Італії з синами, де вони вчаться в консерваторії я відчув, що напрямок творчості, який я мав тут на Україні, не зовсім гармонує з тими процесами, які є в Європі. Перш за все, психологічно: ті ж італійці народ дуже темпераментний, і вони можуть вислухати серйозну музику, але не більше шести хвилин. Якщо в нас можуть слухати симфонію і 40 хвилин, тому що традиції наші вітчизняні класичні, то в Італії все ж таки працює перш за все темперамент, театральність, працює, звичайно, інформативність, тому що життя зараз дуже насичене, і тому доводиться трохи міняти не тільки в часових рамках, а навіть в стилістичних. Вони дуже люблять джаз, сучасну музику. Страшенно вони реагують на ритми, на темп і на віртуозність: для них то саме головне. Так що я почав писати музику трохи в іншому плані. Я написав концерт пам’яті великого аргентинського композитора пам’яті П’яцоли, який має надзвичайний успіх.
Я зрозумів, що це саме те, що зараз іде в Європі. Я розумію, що цей процес намічається зараз і в нас. Я відчуваю це, коли привожу сюди музику із Заходу, що реакція надзвичайно жива, особливо то подобається молоді. Люди підходять, тиснуть руки і кажуть: “Дякуємо за енергійну музику, яка дає якийсь подих до життя, яка заствляє песимізм десь відступити і все ж таки мати якусь перпективу. Я так думаю, що чим людина стає старшою, тим тяжче писати життєрадісну музику. Мій батько був видатний лікар. Він казав, що музика, яка лікує людські душі, теж мусить внести в людську душу величезний оптимізм, віру в те, що ми робимо, і що ми несемо тою музикою добро, яка спасе світ. Я з кожним роком все більше розумію ці слова мого батька і розумію, що все ж таки, при всіх наших проблемах і в Україні, і на Заході, скрізь мусимо творити таку музику, яка приносить радість, радість розумну, звичайно, не варварську, радість, яка несе оптимізм і збагачує силами наші душі.”
