Прага, 3 серпня 2004 – Тема українського заробітчанства стала привабливішою і гострішою з наростанням темпів передвиборчої кампанії в Україні. Бо йдеться, можливо, як мінімум, про 7 мільйонів голосів виборців. Подейкують, що саме на час виборів за межами України буде до третини українського електорату. Бо жовтень – це час саме активного заробітчанства як у Росії, так і в багатьох країнах Європи. Та й в плані майбутнього української державності ця проблема переростає у надпроблему , бо якщо носії українського духовного типу почуваються в Україні, як у діаспорі, на чужині, то що ж тоді філософствувати про демократичну державу? І чи не переросте це українське заробітчанство у еміграцію та збагачення генофондів інших народів Європи та світу? І що ж тоді чекає Україну і її суспільство?
Дійсно парадоксальне новітнє явище спостерігають чимало сторонніх експертів: Україна переважно лежить у летаргійному господарському сні, а у той же час мільйони українців беруть активну участь у оновленні європейських та інших країн. Лише у Чехії, як кажуть фахівці, близько 400 тисяч легальних і нелегальних українців-заробітчан. Тут уже склалося своєрідне пресово-інформаційне сприйняття українців, як правило, негативне,бо коли стається якийсь кримінальний факт у Празі або деінде у Чехії, то насамперед преса веде мову про український слід, про те, що злочинці розмовляли поганою російською мовою і зазвичай були українцями. До речі, подібний образ українця склався і в Польщі, і в Росії, і в Португалії. Хоча абсолютна більшість українських заробітчан у різних країнах тихо і добросовісно працюють, не скаржаться на масове свавілля своїх господарів, бояться поліції. Дехто із італійських журналістів навіть зауважує, що кримінальні злочини легше звалювати на українців, бо своїх і навіть російських криміналів бояться чи не всі, а українців – ніхто. Як не парадоксально, але оця українська вдача - невдача полегшує їхню інтеграцію в інші спільноти.
Тобто, зважаючи на те, як пише голова секретаріату Товариства «Україна – Світ» Олександр Шокало, що «українська економічна ситуація кардинально не поліпшується і українська влада не має своєї національної стратегії ні в кадровій політиці, ні в економічній, ні в інформаційно-культурній, не кажучи вже про стратегію співпраці з українцями за кордоном», можна очікувати що життя мільйонів українців на нелегальному становищі з «довгограючого» все активніше переростатиме в еміграційне, що означає інтеграцію їх в інші спільноти. Сьогодні демографи пишуть про старіння і вимирання, як загрозливу для багатьох країн Європи тенденцію. Недарма експерти кажуть, що для демографічного порятунку більшості країн ЄС потрібно щорічно близько 15 мільйонів емігрантів і частково цю проблему допомагають вирішувати українці. Багато країн створюють під це спеціальне законодавство. Чехія, наприклад, законодавчо визначила, що українці є одними із найбажаніших для натуралізації і збагачення місцевого генофонду, незважаючи на негативний тут інформаційний образ українців-заробітчан. Сьогодні багато оглядачів зауважують, що «влада в Україні, демонструючи свій супердемократизм, не дбає про українців ні в державі, ні за кордоном... і штучно впроваджує в суспільстві досвід полікультурності з країн колишньої колоніальної системи або з країн із стабільною національною політикою, де полікультурність існує лише номінально...,це може стати деструктивним для українського суспільства». Лише запитаймо тут, а чи не стало вже? Одним із характерних проявів ставлення владних мужів до українців - заробітчан є позиція колишнього близького радника Леоніда Кучми, а нині посла України в Італії Анатолія Орла, якого мало хвилює, як, наприклад українці в Італії, яких тут не менше, ніж у Чехії, проголосують восени 2004 року. Він покладається на Київ і додає: «Все вирішує ЦВК».
А що ж вирішує ЦВК? Мабуть те, про що сказав колись французький філософ Жан Жак Руссо:
«Коли народ байдужий до своїх начальників, які підміняють його у справі управління, то ці начальники стають ще байдужішими до справ народу і намагатимуться цю ситуацію увіковічнити».
Ще раніше таку нібито на початках добровільну, а потім все більш насильницьку бюрократизацію, яка перетворюється в «правління купки олігархів», підмітив італієць Нікколо Мак’явеллі. Він зауважував з приводу таких суспільних перипетій:
«Бідний народ! Йому залишається або розбігтися від цих правителів подалі, або вдатися до радикальних заходів...».
Як виглядає, українці поки що розбігаються.
Дійсно парадоксальне новітнє явище спостерігають чимало сторонніх експертів: Україна переважно лежить у летаргійному господарському сні, а у той же час мільйони українців беруть активну участь у оновленні європейських та інших країн. Лише у Чехії, як кажуть фахівці, близько 400 тисяч легальних і нелегальних українців-заробітчан. Тут уже склалося своєрідне пресово-інформаційне сприйняття українців, як правило, негативне,бо коли стається якийсь кримінальний факт у Празі або деінде у Чехії, то насамперед преса веде мову про український слід, про те, що злочинці розмовляли поганою російською мовою і зазвичай були українцями. До речі, подібний образ українця склався і в Польщі, і в Росії, і в Португалії. Хоча абсолютна більшість українських заробітчан у різних країнах тихо і добросовісно працюють, не скаржаться на масове свавілля своїх господарів, бояться поліції. Дехто із італійських журналістів навіть зауважує, що кримінальні злочини легше звалювати на українців, бо своїх і навіть російських криміналів бояться чи не всі, а українців – ніхто. Як не парадоксально, але оця українська вдача - невдача полегшує їхню інтеграцію в інші спільноти.
Тобто, зважаючи на те, як пише голова секретаріату Товариства «Україна – Світ» Олександр Шокало, що «українська економічна ситуація кардинально не поліпшується і українська влада не має своєї національної стратегії ні в кадровій політиці, ні в економічній, ні в інформаційно-культурній, не кажучи вже про стратегію співпраці з українцями за кордоном», можна очікувати що життя мільйонів українців на нелегальному становищі з «довгограючого» все активніше переростатиме в еміграційне, що означає інтеграцію їх в інші спільноти. Сьогодні демографи пишуть про старіння і вимирання, як загрозливу для багатьох країн Європи тенденцію. Недарма експерти кажуть, що для демографічного порятунку більшості країн ЄС потрібно щорічно близько 15 мільйонів емігрантів і частково цю проблему допомагають вирішувати українці. Багато країн створюють під це спеціальне законодавство. Чехія, наприклад, законодавчо визначила, що українці є одними із найбажаніших для натуралізації і збагачення місцевого генофонду, незважаючи на негативний тут інформаційний образ українців-заробітчан. Сьогодні багато оглядачів зауважують, що «влада в Україні, демонструючи свій супердемократизм, не дбає про українців ні в державі, ні за кордоном... і штучно впроваджує в суспільстві досвід полікультурності з країн колишньої колоніальної системи або з країн із стабільною національною політикою, де полікультурність існує лише номінально...,це може стати деструктивним для українського суспільства». Лише запитаймо тут, а чи не стало вже? Одним із характерних проявів ставлення владних мужів до українців - заробітчан є позиція колишнього близького радника Леоніда Кучми, а нині посла України в Італії Анатолія Орла, якого мало хвилює, як, наприклад українці в Італії, яких тут не менше, ніж у Чехії, проголосують восени 2004 року. Він покладається на Київ і додає: «Все вирішує ЦВК».
А що ж вирішує ЦВК? Мабуть те, про що сказав колись французький філософ Жан Жак Руссо:
«Коли народ байдужий до своїх начальників, які підміняють його у справі управління, то ці начальники стають ще байдужішими до справ народу і намагатимуться цю ситуацію увіковічнити».
Ще раніше таку нібито на початках добровільну, а потім все більш насильницьку бюрократизацію, яка перетворюється в «правління купки олігархів», підмітив італієць Нікколо Мак’явеллі. Він зауважував з приводу таких суспільних перипетій:
«Бідний народ! Йому залишається або розбігтися від цих правителів подалі, або вдатися до радикальних заходів...».
Як виглядає, українці поки що розбігаються.
