Київ, 3 вересня 2004 року.
Надія Степула
Поезія Богдана-Ігоря Антонича
Дорога жовта під ногами, Блакитне небо понад нами. Іду незнаними шляхами. Людина – вічний пілігрим. Тужу за сміхом і весною, Співають птахи понад мною, Дзвінкі пісні пливуть ясою Перед паломником німим. На плечах свій несу тягар, У синій скрині Божий дар, Хоч палить спеки лютий жар, Хоч батогом бичує злим. І так мандрую без упину, Мов чотки, пхаю кожну днину, І аж тоді я відпочину, Коли дійду в Єрусалим.
Дорогі слухачі, цей сюжет від Богдана-Ігоря Антонича відкриває на хвилях радіо “Свобода” новий випуск радіожурналу “Сюжети”. Світ культури і культура світу – у звуках, словах і смислах...
З вами – автор і ведуча – я, Надія Степула.
Залишайтеся на хвилі “Свободи”, слухайте “Сюжети”.
Відомий режисер Василь Вовкун кілька років підряд визнавався “Кращим режисером музичних видовищ в Україні”. Сценарист і режисер, актор драми і кіно, Василь Вовкун працює в різних жанрах. А сьогодні він розповість нам про те, як сприймається сучасна музична культура України у Європі.
Василь Вовкун
Мені пощастило, тому що я проводив Дні української культури в багатьох державах, починаючи від Польщі, закінчуючи Німеччиною і Китаєм. Для мене це було одночасно і проведення і вивчення реакції на нашу культуру.
Це дуже цікаво. Я можу розповідати про 2000 рік, коли місячні Дні української культури в Берліні, Мюнхені, Боні, які дали величезний позитив в плані того, що якраз і німці для себе ставили задачу: як відрізняється українська культура від культури ”рашн”?
Вони, навіть допомагали консультативно в цьому. Якщо оркестр київських солістів Которовича привіз класику, то вони менш на неї відреагували, ніж на концерт київської камерати, який виконував твори українських класиків Сильвестрова, Станковича, Мирослава Скорика, молодого композитора Олександра Козаренка. Досить гарно було відреаговано.
Цей концерт просто був тріумфальним і в пресі, що в Україні існує академічна музика на такому рівні. Другим потрясінням був хор “Київ”, який виступав у Центральному кафедральному соборі Берліна. Він дуже величезний.
Микола Гобдич аж перелякався від того, що звукоутворення він мусив затягувати, тому що в купол летів звук, там своя специфіка. Навіть було страшно в цьому соборі робити сольні концерти.
Уявіть, що в тому Берліні, де німці дуже пунктуальні, концерт затримався на 40 хвилин, тому що стояла черга, як в Мавзолей Леніна, за квитками. Після концерту німці топали ногами і дуже довго оваціями проводжали колектив. За куліси зайшов перший посол Німеччини в Україну і сказав, що то вже є той експорт України, яким не може похвалитися кожна країна.
Я просто деталі розповідаю, окремі реакції на ту ж українську культуру. Хор “Київ” співав “1000 років української духовної музики”.
В Польщі, коли я кожні два роки працюю над фестивалем в Зеленій опері в Гданську, то минулого року в мене приймало участь 3 польських групи, які грають тільки виключно українську музику.
Мене це настільки подивувало, що я був розчулений до неможливості, тому що в поляків досить високий рівень власної самосвідомості, національного патріотизму. Є дуже сприятливий клімат по відношенню до українців. Хоча клімат політичний є, але він якось від покоління до покоління передається образ українця негативно.
Оцю акцію, що в нас була в Гданську напередодні волинських подій, телебачення дуже гарно висвітлило: годинний концерт передавався по всій Польщі. Потім мені вже українські поляки казали, що це вже був найбільший позитивний прорив українства в польське суспільство і культуру.
Я мрію ці польські колективи запросити, як приклад для багатьох наших, які грають якраз українську музику сюди в Київ. Коли День Європи готувався, то я навіть підходив до аташе по культурі в Польщі казав, щоб привезли обов’язково Оркест Святого Миколая, які грають сьогодні українську музику.
Ці вже процеси, хоча ми трошки більш віддалені, але вони все ж таки проявилися найбільше, починаючи вже з перших Червоних рут. Ці диски, наскільки мені розповідали поляки, в Польщі розходилися миттєво.
Десь, навіть Україна спровокувала такий рух, в польській рок-музиці, якісь речі, які на Україні почалися скоріше. Це дуже приємно. Ми не можемо ще говорити про цілу Європу і весь світ, але, в принципі, не треба ставити собі такі задачі. Треба собі, очевидно, поставити задачу насамперед витворити власну культуру. Ва буде вона модною в іншій країні чи не буде, то покаже час.
Надія Степула
Юлія Ємець-Доброносова за фахом – філософ. І викладає “науку наук” в одному з київських навчальних закладів. Також пише критичні статті, есеї. Упорядкувала минулого року резонансну книжку “Відлуння самотності. Кнут Гамсун та контекст українського модернізму”.
А недавно у харківському видавництві “Майдан” побачила світ перша поетична збірка Юлії під назвою “Равлики тиші”. Богдан Бойчук, маестро української поезії, один із представників легендарної Нью-Йоркської групи, має думку, що поезія Юлії Ємець-Доброносової “вражає легкою елегантністю”. Повіримо панові Бойчуку на слово, а тимчасом слухаємо інтерв’ю із поетесою, яке пропонує Інна Набока.
Інна Набока
Юлія, розкажіть, будь ласка, трошки про себе, про коло Ваших наукових і літературних зацікавлень.
Юлія Ємець-Доброносова
Я народилася в Донецькій області в такому не питомо донбаському місті Слов’янськ, яке на межі Слобожанщини і Донбасу. Але я прожила там до 25 років і потім переїхала в Київ, тому що було більше зацікавлень.
Пропозиція переїхати в Київ прийшла до мене тоді, коли я захистила дисертацію із філософії. Я за першою освітою є філологом українським, а потім перейшла в історію філософію, в філософію культури, в екзистенціальну філософію. Захистивши в цій галузі дисертацію, я все ж таки вирішила пов’язати своє подальше життя із Києвом.
Поезія в моєму житті існує з дуже довгого часу, тому що це певний спосіб інакше подати свої відчуття і свої переживання. Перша публікація моя була ще в 1996 році у часописі “Світовид”, але з того часу публікації були дуже рідкими, при чому мені дуже цікаво було, що критики не супроводжували це ніякими коментарями.
Тобто це були публікації в літературі плюс були публікації у інших українських часописах. Паралельно я не полишаю свої філософські справи. Тобто можете знати мене за публікаціями в часописі “Критика” чи “Сучасність”.
Інна Набока
А що для Вас є поезія? Чи позиціонуєте Ви себе, як поет?
Юлія Ємець-Доброносова
Для мене поезія, то це перш за все той спосіб, який дозволяє поєднати думання і мої відчуття. Тобто це спосіб певним чином узгодити, якщо це виходить, емоції і думки. Цей спосіб сприйняття світу і подачі цього сприйняття іншим людям.
Отже, коли ти пишеш наукову працю, то в будь-якому разі в тебе переважає розум. Коли ти в емоційному щоденному житті спілкуєшся, то інколи емоції все ж таки переважають. Коли ти пишеш поезію, то ти спонтанно ловиш момент свого існування. Для мене поезія, мабуть, найліпший спосіб філософії людини, філософії людського існування.
Інна Набока
“Равлики тиші” – це Ваша перша поетична книжка. Що у неї увійшло? Як вона Вам писалася? Може, це Ваш особистий меседж?
Юлія Ємець-Доброносова
Отже, “Равлики тиші” писалися у різних містах України. Вони писалися на Донбасі, в Харкові, в Києві. Так само тут є дуже різнорідні тексти, які зібрані в кілька циклів. Мені здається, що ця книга може читатись, як збірка історій маленьких сюжетів із життя внутрішнього і зовнішнього, сюжетів інколи фантастичних, інколи надто реалістичних. Тобто таких, яким є наше щоденне життя.
На мою думку, не має якихось високих чи низьких речей. Частіше всього ми не поділяємо на високе і на низьке, ми просто в цьому існуємо. Ось цей споглядальний настрій я хотіла передати і читачеві.
Тобто інколи варто просто споглядати життя, але це не означає, що ми пасивні, тому що, навіть у будь-якому спогляданні є моменти, коли нам хочеться і побунтувати і певним чином кинути виклик цьому світові. Тому все ж таки це намагання представити життя не високе, не низьке, а таке, яке воно є в середині нас самих.
Інна Набока
А що у Ваших подальших планах?
Юлія Ємець-Доброносова
На разі, є нові поезії, які зараз складаються у цикл “Вибух зіниці”. Навіть от в книзі “Равлики тиші” є такий розділ, який називається “Терравли”, тому що інколи равлик може вдатися до певної протидії. Зараз мої вірші складаються у цикл “Вибух зіниці”. В подальшому я планую видати свою прозу.
Звучить уривок з твору Юлії Ємець-Доброносової
Надія Степула
“Людина – вічний пілігрим”. Сьогодні нам нагадав про це Богдан-Ігор Антонич поезією “Єрусалим”. Пригадаймо також, що “світовим пілігримом” називають поета Кароля Войтилу. Він уже – Папа Римський Іван Павло Другий.
Далекого 1952 року Кароль Войтила писав:
“Якщо наші дні звичайними вчинками сповнені, в яких постійно нутро в ч и н к у заховує жест, то живімо принаймні певністю, що колись той жест відпаде, а залишиться в наших вчинках тільки те, що насправді є.” - із поезії “Для друзів по шляху”.
....Паломники, мандрівники, - поети знаходять свої сюжети, не перестаючи бути “вічними пілігримами”.
Фрагмент із “Триптиха Римського. Медитації.”
“Був час, коли невпинно люди мандрували і юрбами брели туди, куди їх кликав урожай, туди, де, мов бджолина матка, земля була спроможна годувати малих звіряток, - там людина теж свій ставила намет і починала жити...”
Цей фрагмент із найновішої поеми Івана Павла Другого “Триптих Римський. Медитації ”, виданої нещодавно у Кракові польською та англійською мовами видавництвом святого Станіслава, і завершує нинішній випуск радіожурналу “Сюжети”.
В оригіналі читав актор Народного Старого театру у Кракові Кшиштоф Глобіш.
Дорогі слухачі, з вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Мандруйте і вчасно повертайтеся – з віднайденими сюжетами!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Надія Степула
Поезія Богдана-Ігоря Антонича
Дорога жовта під ногами, Блакитне небо понад нами. Іду незнаними шляхами. Людина – вічний пілігрим. Тужу за сміхом і весною, Співають птахи понад мною, Дзвінкі пісні пливуть ясою Перед паломником німим. На плечах свій несу тягар, У синій скрині Божий дар, Хоч палить спеки лютий жар, Хоч батогом бичує злим. І так мандрую без упину, Мов чотки, пхаю кожну днину, І аж тоді я відпочину, Коли дійду в Єрусалим.
Дорогі слухачі, цей сюжет від Богдана-Ігоря Антонича відкриває на хвилях радіо “Свобода” новий випуск радіожурналу “Сюжети”. Світ культури і культура світу – у звуках, словах і смислах...
З вами – автор і ведуча – я, Надія Степула.
Залишайтеся на хвилі “Свободи”, слухайте “Сюжети”.
Відомий режисер Василь Вовкун кілька років підряд визнавався “Кращим режисером музичних видовищ в Україні”. Сценарист і режисер, актор драми і кіно, Василь Вовкун працює в різних жанрах. А сьогодні він розповість нам про те, як сприймається сучасна музична культура України у Європі.
Василь Вовкун
Мені пощастило, тому що я проводив Дні української культури в багатьох державах, починаючи від Польщі, закінчуючи Німеччиною і Китаєм. Для мене це було одночасно і проведення і вивчення реакції на нашу культуру.
Це дуже цікаво. Я можу розповідати про 2000 рік, коли місячні Дні української культури в Берліні, Мюнхені, Боні, які дали величезний позитив в плані того, що якраз і німці для себе ставили задачу: як відрізняється українська культура від культури ”рашн”?
Вони, навіть допомагали консультативно в цьому. Якщо оркестр київських солістів Которовича привіз класику, то вони менш на неї відреагували, ніж на концерт київської камерати, який виконував твори українських класиків Сильвестрова, Станковича, Мирослава Скорика, молодого композитора Олександра Козаренка. Досить гарно було відреаговано.
Цей концерт просто був тріумфальним і в пресі, що в Україні існує академічна музика на такому рівні. Другим потрясінням був хор “Київ”, який виступав у Центральному кафедральному соборі Берліна. Він дуже величезний.
Микола Гобдич аж перелякався від того, що звукоутворення він мусив затягувати, тому що в купол летів звук, там своя специфіка. Навіть було страшно в цьому соборі робити сольні концерти.
Уявіть, що в тому Берліні, де німці дуже пунктуальні, концерт затримався на 40 хвилин, тому що стояла черга, як в Мавзолей Леніна, за квитками. Після концерту німці топали ногами і дуже довго оваціями проводжали колектив. За куліси зайшов перший посол Німеччини в Україну і сказав, що то вже є той експорт України, яким не може похвалитися кожна країна.
Я просто деталі розповідаю, окремі реакції на ту ж українську культуру. Хор “Київ” співав “1000 років української духовної музики”.
В Польщі, коли я кожні два роки працюю над фестивалем в Зеленій опері в Гданську, то минулого року в мене приймало участь 3 польських групи, які грають тільки виключно українську музику.
Мене це настільки подивувало, що я був розчулений до неможливості, тому що в поляків досить високий рівень власної самосвідомості, національного патріотизму. Є дуже сприятливий клімат по відношенню до українців. Хоча клімат політичний є, але він якось від покоління до покоління передається образ українця негативно.
Оцю акцію, що в нас була в Гданську напередодні волинських подій, телебачення дуже гарно висвітлило: годинний концерт передавався по всій Польщі. Потім мені вже українські поляки казали, що це вже був найбільший позитивний прорив українства в польське суспільство і культуру.
Я мрію ці польські колективи запросити, як приклад для багатьох наших, які грають якраз українську музику сюди в Київ. Коли День Європи готувався, то я навіть підходив до аташе по культурі в Польщі казав, щоб привезли обов’язково Оркест Святого Миколая, які грають сьогодні українську музику.
Ці вже процеси, хоча ми трошки більш віддалені, але вони все ж таки проявилися найбільше, починаючи вже з перших Червоних рут. Ці диски, наскільки мені розповідали поляки, в Польщі розходилися миттєво.
Десь, навіть Україна спровокувала такий рух, в польській рок-музиці, якісь речі, які на Україні почалися скоріше. Це дуже приємно. Ми не можемо ще говорити про цілу Європу і весь світ, але, в принципі, не треба ставити собі такі задачі. Треба собі, очевидно, поставити задачу насамперед витворити власну культуру. Ва буде вона модною в іншій країні чи не буде, то покаже час.
Надія Степула
Юлія Ємець-Доброносова за фахом – філософ. І викладає “науку наук” в одному з київських навчальних закладів. Також пише критичні статті, есеї. Упорядкувала минулого року резонансну книжку “Відлуння самотності. Кнут Гамсун та контекст українського модернізму”.
А недавно у харківському видавництві “Майдан” побачила світ перша поетична збірка Юлії під назвою “Равлики тиші”. Богдан Бойчук, маестро української поезії, один із представників легендарної Нью-Йоркської групи, має думку, що поезія Юлії Ємець-Доброносової “вражає легкою елегантністю”. Повіримо панові Бойчуку на слово, а тимчасом слухаємо інтерв’ю із поетесою, яке пропонує Інна Набока.
Інна Набока
Юлія, розкажіть, будь ласка, трошки про себе, про коло Ваших наукових і літературних зацікавлень.
Юлія Ємець-Доброносова
Я народилася в Донецькій області в такому не питомо донбаському місті Слов’янськ, яке на межі Слобожанщини і Донбасу. Але я прожила там до 25 років і потім переїхала в Київ, тому що було більше зацікавлень.
Пропозиція переїхати в Київ прийшла до мене тоді, коли я захистила дисертацію із філософії. Я за першою освітою є філологом українським, а потім перейшла в історію філософію, в філософію культури, в екзистенціальну філософію. Захистивши в цій галузі дисертацію, я все ж таки вирішила пов’язати своє подальше життя із Києвом.
Поезія в моєму житті існує з дуже довгого часу, тому що це певний спосіб інакше подати свої відчуття і свої переживання. Перша публікація моя була ще в 1996 році у часописі “Світовид”, але з того часу публікації були дуже рідкими, при чому мені дуже цікаво було, що критики не супроводжували це ніякими коментарями.
Тобто це були публікації в літературі плюс були публікації у інших українських часописах. Паралельно я не полишаю свої філософські справи. Тобто можете знати мене за публікаціями в часописі “Критика” чи “Сучасність”.
Інна Набока
А що для Вас є поезія? Чи позиціонуєте Ви себе, як поет?
Юлія Ємець-Доброносова
Для мене поезія, то це перш за все той спосіб, який дозволяє поєднати думання і мої відчуття. Тобто це спосіб певним чином узгодити, якщо це виходить, емоції і думки. Цей спосіб сприйняття світу і подачі цього сприйняття іншим людям.
Отже, коли ти пишеш наукову працю, то в будь-якому разі в тебе переважає розум. Коли ти в емоційному щоденному житті спілкуєшся, то інколи емоції все ж таки переважають. Коли ти пишеш поезію, то ти спонтанно ловиш момент свого існування. Для мене поезія, мабуть, найліпший спосіб філософії людини, філософії людського існування.
Інна Набока
“Равлики тиші” – це Ваша перша поетична книжка. Що у неї увійшло? Як вона Вам писалася? Може, це Ваш особистий меседж?
Юлія Ємець-Доброносова
Отже, “Равлики тиші” писалися у різних містах України. Вони писалися на Донбасі, в Харкові, в Києві. Так само тут є дуже різнорідні тексти, які зібрані в кілька циклів. Мені здається, що ця книга може читатись, як збірка історій маленьких сюжетів із життя внутрішнього і зовнішнього, сюжетів інколи фантастичних, інколи надто реалістичних. Тобто таких, яким є наше щоденне життя.
На мою думку, не має якихось високих чи низьких речей. Частіше всього ми не поділяємо на високе і на низьке, ми просто в цьому існуємо. Ось цей споглядальний настрій я хотіла передати і читачеві.
Тобто інколи варто просто споглядати життя, але це не означає, що ми пасивні, тому що, навіть у будь-якому спогляданні є моменти, коли нам хочеться і побунтувати і певним чином кинути виклик цьому світові. Тому все ж таки це намагання представити життя не високе, не низьке, а таке, яке воно є в середині нас самих.
Інна Набока
А що у Ваших подальших планах?
Юлія Ємець-Доброносова
На разі, є нові поезії, які зараз складаються у цикл “Вибух зіниці”. Навіть от в книзі “Равлики тиші” є такий розділ, який називається “Терравли”, тому що інколи равлик може вдатися до певної протидії. Зараз мої вірші складаються у цикл “Вибух зіниці”. В подальшому я планую видати свою прозу.
Звучить уривок з твору Юлії Ємець-Доброносової
Надія Степула
“Людина – вічний пілігрим”. Сьогодні нам нагадав про це Богдан-Ігор Антонич поезією “Єрусалим”. Пригадаймо також, що “світовим пілігримом” називають поета Кароля Войтилу. Він уже – Папа Римський Іван Павло Другий.
Далекого 1952 року Кароль Войтила писав:
“Якщо наші дні звичайними вчинками сповнені, в яких постійно нутро в ч и н к у заховує жест, то живімо принаймні певністю, що колись той жест відпаде, а залишиться в наших вчинках тільки те, що насправді є.” - із поезії “Для друзів по шляху”.
....Паломники, мандрівники, - поети знаходять свої сюжети, не перестаючи бути “вічними пілігримами”.
Фрагмент із “Триптиха Римського. Медитації.”
“Був час, коли невпинно люди мандрували і юрбами брели туди, куди їх кликав урожай, туди, де, мов бджолина матка, земля була спроможна годувати малих звіряток, - там людина теж свій ставила намет і починала жити...”
Цей фрагмент із найновішої поеми Івана Павла Другого “Триптих Римський. Медитації ”, виданої нещодавно у Кракові польською та англійською мовами видавництвом святого Станіслава, і завершує нинішній випуск радіожурналу “Сюжети”.
В оригіналі читав актор Народного Старого театру у Кракові Кшиштоф Глобіш.
Дорогі слухачі, з вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Мандруйте і вчасно повертайтеся – з віднайденими сюжетами!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!