Аудіозапис програми:
Київ, 7 вересня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”.
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Українська культура має чимало достойників, які були людьми воістину енциклопедичного ґатунку.
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Притча про слово
Спочатку було Слово. Народилось воно в чиємусь мозку — Маленька крихітка, згусток думки. І стало тісно йому, бідоласі, І вийшло воно у світ розпанаханий, І понеслося, розправивши крила. Побачило Слово, що Всесвіт — безмежний, Кордонів йому ніхто не відміряє, І стало воно рости-розвиватись, Охопивши весь обрій — від краю до краю. Затремтіли тут можновладці і деспоти, Передрейфили усякі вожді і пророки І забувши вмить про футбол і горілку, І забувши про бійку за владу і зверхність, Об''єдналися швидко і часу не гаючи, Аби Слово оте триклятуще утяти І спалити його, щоби й сліду не лишилося, І попіл його по вітру розвіяти. І побігли солдати, примкнувши багнети, І побігли жандарми з свистульками в писках, І побігли кати з сокирою й зашморгом — Ловити Слово, Слово ловити. Бігали вони по безмежному Всесвіту, Бігали вони по країнах різних, Аж захекались, бідні, — так старалися. Ловили Слово — впіймали облизня. Хапали всіх, хто Слово мовив, Хапали всіх, хто Слово думав, Хапали всіх, хто Слово слухав, І навіть того, хто не слухав Слова, Але був схожий на тих, що слухали. Хапали всіх, хто під руку трапив, Рубали голови й горлянки різали, Аби догодити своєму начальству. А коли вже не стало кого нищити, Самих себе перехапали і перевішали. А Слово ширяло десь по підоболоччю, Бо воно, Слово, було спочатку, Бо з нього, Слова, усе починалося.
Максим Стріха
Цей вірш написав Михайло Юліанович Брайчевський. Людина, яка 1966 року виступила зі статтею, що перевернула тодішню схему радянської історії України і навіть від відома автора почала поширюватися в самвидаві.
Людина, навіть невинні згадки, про яку було категорично заборонено. Людина, яка на щастя встигла дожити до незалежності України, і здобулася, хай не надто гучного, але прижиттєвого визнання. Нарешті, людина, яка була не лише визначним, але й блискучим художником і добрим поетом.
Сергій Грабовський
Хто ж був він, Михайло Брайчевський, 80 років від народження котрого виповнилося 6 вересня? Короткий біографічний нарис підготував Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Корінний киянин Михайло Брайчевський народився 6 вересня 1924 року. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету він працював в Інституті археології та Інституті історії Академії наук. У своїх монографіях (“Коли і як виник Київ”, “Біля джерел слов’янської державності”, “Походження Русі”) Брайчевський досліджував етнічний, соціальний, економічний та культурний розвиток східних слов’ян. Він вважав давніх антів спорідненими з полянами, а першим хрестителем Київської Русі називав князя Аскольда. 1966 року у своїй праці “Приєднання чи возз’єднання?” Брайчевський з марксистських позицій довів наукову хибність тез ЦК КПРС про так зване “возз’єднання України з Росією”.
“Виходило, – писав він, – що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності”. Праця поширювалася у самвидаві, відтак 68-го року автор був звільнений з роботи за скороченням штатів із забороною публікувати його твори і посилатися на них. Від 1970 року Брайчевський знову працював в Інституті археології і щорічно проводив розкопки у Києві у “граді Ярослава”. Через 2 роки за публікацію в журналі “Київська старовина” праці Максима Берлінського “Історія міста Києва” Брайчевський був знову звільнений з інституту як такий, що не пройшов конкурсу. З продажу була вилучена навіть карта стародавнього Києва, в якій згадувалася одна з робот вченого. Автор понад шести сотен наукових праць, професор Києво-Могилянської академії Брайчевський був ще і художником, який створив серію портретів діячів Київської Русі, ілюстрував “Слово о полку Ігоревім” та власні твори. Він написав поеми “Григорій Сковорода” та “Книга притчей”, а також кілька детективів. Михайло Брайчевський помер у Києві 23 жовтня 2001 року. Сергій Грабовський
Сухі рядки біографії дають, звичайно, тільки приблизне уявлення про людину, котру її молодші колеги та учні говорять як про поета в науці. Слово історику Ігореві Гиричу.
Ігор Гирич
Брайчевський, в плані, людини, яка займалася наукою, дуже відрізнявся від інших науковців передусім тим, що він був поетом в науці. Не тільки займався поетичною творчістю, як безпосередній поет, не тільки малював, не тільки займався історією мистецтва, а навіть в своїх наукових працях використовував свій поетичний дар. Він був новатором, як поет.
Деякі науковці навіть звинувачують Брайчевського в науковій недобросовісності. Але я думаю, що ці зауваги і претензії до Брайчевського не зовсім адекватні і правомірні, бо треба розуміти, що якраз оці моменти таких його поетичних візій допомагали відкривати якісь нові шляхи і напрямки діяльності чисто археологічні.
Скажімо, його ідея про існування “Аскольдового літопису”, можливо, до певної міри є науковообгрунтованим, але факт той, що за Аскольда літопис вівся і цілком виглядає реалістично.
Багато моментів, пов’язаних з поетизмом в науковій творчості Брайчевського, були також обумовлені тою ненормальною ситуацією суспільно-політичною в Україні, коли науковець не мав можливості сказати по історії України те, що хотів сказати.
Як відомо, то схема історії Грушевського була заборонена. Ті люди, які писали про історію України з позицій Грушевського вважались українськими буржуазними націоналістами. Тому Брайчевський до певної міри виконував функцію не просто науковця, а до певної міри громадською людиною, яка підтримувала в звичайній українській людині дух супротиву і бажання залишатися українцями.
З іншого боку, Брайчевський робив себе, як митець, бо коли він не мав можливості писати наукові праці, то він став художником-новатором. Відомі сьогодні портрети діячів історії української, які видані ще за життя Брайчевського дуже цікаві з точки зору мистецтва.
Видані 2 роки тому вірші, які він писав в 60-70-ті роки. Тут він відкривається дуже цікаво з точки зору поета, який писав на історичну тематику.
Пісня про пророка
Ішов пророк межи людьми — На землю тужную дивився, І кликав всіх до боротьби — Повстаньте немічні і гнані! І прорікав він суд страшний Гнобителям і супостатам. І гримнув грім — народний гнів, І змив з земної кулі скверну. І став пророк, як монумент, Піднявши руки благовісні. І на коліна впав народ, І сотворив собі кумира, І трон воздвиг. І став пророк Звичайним деспотом і катом.
Максим Стріха
Юрій Гирич цілком слушно сказав, що Михайло Брайчевський був поетом в історії. Очевидно, що він так само був істориком і в поезії, бо ж ці дві іпостасі для нього були нерозривні.
Мабуть, добре зробили упорядники великого тому “Переяславська рада” торік, вмістивши разом із визначною працею Михайла Юліановича “Роз’єднані чи приєднані” і короткий сонет, де з воістину іродіївською точністю дав картину Переяславської ради, де Бутурлін прозирає за тими вільними козаками майбутніх кріпаків.
В цьому сонеті і інших сонетах виявляється і бачення художника. Сонет потребує взагалі дуже стислих деталей. Він не багатослівний і небагатослівний Брайчевський митець.
Його портрети скупі: дається лише загальний контур. Іноді на картинах взагалі відсутнє обличчя, вони не пророблені, але образ з емоційним сприйняттям, очевидно, діє на людську свідомість за тією ж схемою, за якою діють ранні картини варязької доби Реріха.
Мистецька спадщина Михайла Юліановича Брайчевського не просто забавки історика, який в надзвичайно тяжкі часи цькувань мусив десь подітися, але й цілком самостійний, вартий вивчення фрагмент українського малярства надзвичайно складної доби для нього ХХ століття.
Сергій Грабовський
І ще один погляд на Михайла Брайчевського-поета. Перед мікрофоном історик Юрій Кухарчук.
Юрій Кухарчук
Для мене самого відкриття Брайчевського-поета сталося випадково. Справа в тому, що я впорядковував його вибрані твори з ініціативи професора Винара, який запропонував до 75-ліття Брайчевського перевидати деякі його твори, які свого часу були вилученні з бібліотек.
Брайчевського довгий час, понад 10 років, не друкували і всі його твори були під забороною. Тому це видання, до якого я долучився, як упорядник зблизило мене з самим автором. Після того, як вийшли ці вибрані твори в 1999 році, то я заходив досить часто до нього додому.
Одного разу під час такої невимушеної розмови він дав мені прочитати поему “Григорій Сковорода”, яка вийшла у 1966 році в журналі “Кур’єр Кривбасу”. Мене дуже вразила поема, я захотів почитати ще і ще.
З дозволу Михайла Юліановича я став розбирати цей архів, вибирати звідти поетичні твори. Таким чином добралася досить велика добірка. Дещо сам Михайло Юліанович сам згадував і писав від руки.
Перечитуючи оці поетичні твори, я спостеріг, що в нього є своя творча манера. Наприклад, він цінував гру слів. Задля цього інколи, це допускається в поезії, роблячи наголоси довільно. Тобто читаючи цю поезію, треба враховувати творчу поетичну стилістику Брайчевського поета. Саме це надає їй оригінальності.
Передовсім я згадав поему “Григорій Сковорода”, а ним був ще написаний “Кошовий Іван Сірко”, “Григорій Савич”, варіації на тему “Слово о полку Ігоревім”. Вірші і поеми нерівнозначні, але все-таки я вважаю, що Брайчевський, як поет теж має зайняти місце серед наших поетів в нашій поезії.
Виють вурдалаки Виють голодні собаки На згарищах спалених хат. Встають із могил вурдалаки, Блукають вперед і назад. Злидні шукають розради, Не знаючи каяття. І зорі, наче свічада Сяють в безодні буття. Кров''ю стікають заграви, Не знайдуть живих мерці. І йдуть упирі на конклави У чорному мороці. Максим Стріха
Вурдалаки радянської доби чимало доклалися до того, щоб життя Михайла Юліановича Брайчевського було нестерпним. Після періоду 60-тих настає час вигнання спершу з Інституту історії, а потім і з Інституту археології.
Настає час, коли навіть карту Києва вилучають з продажу для того, щоб забити ту сторінку, де було посилання на працю Брайчевського “Коли і як виник Київ”, і надрукувати поверх неї новий список посилань на одну позицію коротший.
В той час Михайло Юліанович рятувався екскурсіями. Він водив екскурсії по старому Подолу, звичайно, не для широких кіл. То були більш-менш надійні люди з інтелігенції, хоч, очевидно, що і там траплялися сексоти.
В цих екскурсіях Михайло Юліанович був поетом. Мені пощастило в підлітковому віці ходити з ним старим Подолом. Я пам’ятаю з якою любов’ю він оповідав про старі київські кам’яниці, частини з яких, на жаль, вже зараз не має, але за кожною з яких була своя неповторна історія.
Постать Брайчевського значно ширша, ніж постать історика, то художник, то митець, то людина залюблена в Київ, в його архітектуру, залюблена в Україну, в її народне мистецтво. Він був, очевидно, торжеством української ідеї, торжеством України, яка може гуртувати навколо себе всіх своїх синів.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 7 вересня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”.
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Українська культура має чимало достойників, які були людьми воістину енциклопедичного ґатунку.
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Притча про слово
Спочатку було Слово. Народилось воно в чиємусь мозку — Маленька крихітка, згусток думки. І стало тісно йому, бідоласі, І вийшло воно у світ розпанаханий, І понеслося, розправивши крила. Побачило Слово, що Всесвіт — безмежний, Кордонів йому ніхто не відміряє, І стало воно рости-розвиватись, Охопивши весь обрій — від краю до краю. Затремтіли тут можновладці і деспоти, Передрейфили усякі вожді і пророки І забувши вмить про футбол і горілку, І забувши про бійку за владу і зверхність, Об''єдналися швидко і часу не гаючи, Аби Слово оте триклятуще утяти І спалити його, щоби й сліду не лишилося, І попіл його по вітру розвіяти. І побігли солдати, примкнувши багнети, І побігли жандарми з свистульками в писках, І побігли кати з сокирою й зашморгом — Ловити Слово, Слово ловити. Бігали вони по безмежному Всесвіту, Бігали вони по країнах різних, Аж захекались, бідні, — так старалися. Ловили Слово — впіймали облизня. Хапали всіх, хто Слово мовив, Хапали всіх, хто Слово думав, Хапали всіх, хто Слово слухав, І навіть того, хто не слухав Слова, Але був схожий на тих, що слухали. Хапали всіх, хто під руку трапив, Рубали голови й горлянки різали, Аби догодити своєму начальству. А коли вже не стало кого нищити, Самих себе перехапали і перевішали. А Слово ширяло десь по підоболоччю, Бо воно, Слово, було спочатку, Бо з нього, Слова, усе починалося.
Максим Стріха
Цей вірш написав Михайло Юліанович Брайчевський. Людина, яка 1966 року виступила зі статтею, що перевернула тодішню схему радянської історії України і навіть від відома автора почала поширюватися в самвидаві.
Людина, навіть невинні згадки, про яку було категорично заборонено. Людина, яка на щастя встигла дожити до незалежності України, і здобулася, хай не надто гучного, але прижиттєвого визнання. Нарешті, людина, яка була не лише визначним, але й блискучим художником і добрим поетом.
Сергій Грабовський
Хто ж був він, Михайло Брайчевський, 80 років від народження котрого виповнилося 6 вересня? Короткий біографічний нарис підготував Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Корінний киянин Михайло Брайчевський народився 6 вересня 1924 року. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету він працював в Інституті археології та Інституті історії Академії наук. У своїх монографіях (“Коли і як виник Київ”, “Біля джерел слов’янської державності”, “Походження Русі”) Брайчевський досліджував етнічний, соціальний, економічний та культурний розвиток східних слов’ян. Він вважав давніх антів спорідненими з полянами, а першим хрестителем Київської Русі називав князя Аскольда. 1966 року у своїй праці “Приєднання чи возз’єднання?” Брайчевський з марксистських позицій довів наукову хибність тез ЦК КПРС про так зване “возз’єднання України з Росією”.
“Виходило, – писав він, – що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності”. Праця поширювалася у самвидаві, відтак 68-го року автор був звільнений з роботи за скороченням штатів із забороною публікувати його твори і посилатися на них. Від 1970 року Брайчевський знову працював в Інституті археології і щорічно проводив розкопки у Києві у “граді Ярослава”. Через 2 роки за публікацію в журналі “Київська старовина” праці Максима Берлінського “Історія міста Києва” Брайчевський був знову звільнений з інституту як такий, що не пройшов конкурсу. З продажу була вилучена навіть карта стародавнього Києва, в якій згадувалася одна з робот вченого. Автор понад шести сотен наукових праць, професор Києво-Могилянської академії Брайчевський був ще і художником, який створив серію портретів діячів Київської Русі, ілюстрував “Слово о полку Ігоревім” та власні твори. Він написав поеми “Григорій Сковорода” та “Книга притчей”, а також кілька детективів. Михайло Брайчевський помер у Києві 23 жовтня 2001 року. Сергій Грабовський
Сухі рядки біографії дають, звичайно, тільки приблизне уявлення про людину, котру її молодші колеги та учні говорять як про поета в науці. Слово історику Ігореві Гиричу.
Ігор Гирич
Брайчевський, в плані, людини, яка займалася наукою, дуже відрізнявся від інших науковців передусім тим, що він був поетом в науці. Не тільки займався поетичною творчістю, як безпосередній поет, не тільки малював, не тільки займався історією мистецтва, а навіть в своїх наукових працях використовував свій поетичний дар. Він був новатором, як поет.
Деякі науковці навіть звинувачують Брайчевського в науковій недобросовісності. Але я думаю, що ці зауваги і претензії до Брайчевського не зовсім адекватні і правомірні, бо треба розуміти, що якраз оці моменти таких його поетичних візій допомагали відкривати якісь нові шляхи і напрямки діяльності чисто археологічні.
Скажімо, його ідея про існування “Аскольдового літопису”, можливо, до певної міри є науковообгрунтованим, але факт той, що за Аскольда літопис вівся і цілком виглядає реалістично.
Багато моментів, пов’язаних з поетизмом в науковій творчості Брайчевського, були також обумовлені тою ненормальною ситуацією суспільно-політичною в Україні, коли науковець не мав можливості сказати по історії України те, що хотів сказати.
Як відомо, то схема історії Грушевського була заборонена. Ті люди, які писали про історію України з позицій Грушевського вважались українськими буржуазними націоналістами. Тому Брайчевський до певної міри виконував функцію не просто науковця, а до певної міри громадською людиною, яка підтримувала в звичайній українській людині дух супротиву і бажання залишатися українцями.
З іншого боку, Брайчевський робив себе, як митець, бо коли він не мав можливості писати наукові праці, то він став художником-новатором. Відомі сьогодні портрети діячів історії української, які видані ще за життя Брайчевського дуже цікаві з точки зору мистецтва.
Видані 2 роки тому вірші, які він писав в 60-70-ті роки. Тут він відкривається дуже цікаво з точки зору поета, який писав на історичну тематику.
Пісня про пророка
Ішов пророк межи людьми — На землю тужную дивився, І кликав всіх до боротьби — Повстаньте немічні і гнані! І прорікав він суд страшний Гнобителям і супостатам. І гримнув грім — народний гнів, І змив з земної кулі скверну. І став пророк, як монумент, Піднявши руки благовісні. І на коліна впав народ, І сотворив собі кумира, І трон воздвиг. І став пророк Звичайним деспотом і катом.
Максим Стріха
Юрій Гирич цілком слушно сказав, що Михайло Брайчевський був поетом в історії. Очевидно, що він так само був істориком і в поезії, бо ж ці дві іпостасі для нього були нерозривні.
Мабуть, добре зробили упорядники великого тому “Переяславська рада” торік, вмістивши разом із визначною працею Михайла Юліановича “Роз’єднані чи приєднані” і короткий сонет, де з воістину іродіївською точністю дав картину Переяславської ради, де Бутурлін прозирає за тими вільними козаками майбутніх кріпаків.
В цьому сонеті і інших сонетах виявляється і бачення художника. Сонет потребує взагалі дуже стислих деталей. Він не багатослівний і небагатослівний Брайчевський митець.
Його портрети скупі: дається лише загальний контур. Іноді на картинах взагалі відсутнє обличчя, вони не пророблені, але образ з емоційним сприйняттям, очевидно, діє на людську свідомість за тією ж схемою, за якою діють ранні картини варязької доби Реріха.
Мистецька спадщина Михайла Юліановича Брайчевського не просто забавки історика, який в надзвичайно тяжкі часи цькувань мусив десь подітися, але й цілком самостійний, вартий вивчення фрагмент українського малярства надзвичайно складної доби для нього ХХ століття.
Сергій Грабовський
І ще один погляд на Михайла Брайчевського-поета. Перед мікрофоном історик Юрій Кухарчук.
Юрій Кухарчук
Для мене самого відкриття Брайчевського-поета сталося випадково. Справа в тому, що я впорядковував його вибрані твори з ініціативи професора Винара, який запропонував до 75-ліття Брайчевського перевидати деякі його твори, які свого часу були вилученні з бібліотек.
Брайчевського довгий час, понад 10 років, не друкували і всі його твори були під забороною. Тому це видання, до якого я долучився, як упорядник зблизило мене з самим автором. Після того, як вийшли ці вибрані твори в 1999 році, то я заходив досить часто до нього додому.
Одного разу під час такої невимушеної розмови він дав мені прочитати поему “Григорій Сковорода”, яка вийшла у 1966 році в журналі “Кур’єр Кривбасу”. Мене дуже вразила поема, я захотів почитати ще і ще.
З дозволу Михайла Юліановича я став розбирати цей архів, вибирати звідти поетичні твори. Таким чином добралася досить велика добірка. Дещо сам Михайло Юліанович сам згадував і писав від руки.
Перечитуючи оці поетичні твори, я спостеріг, що в нього є своя творча манера. Наприклад, він цінував гру слів. Задля цього інколи, це допускається в поезії, роблячи наголоси довільно. Тобто читаючи цю поезію, треба враховувати творчу поетичну стилістику Брайчевського поета. Саме це надає їй оригінальності.
Передовсім я згадав поему “Григорій Сковорода”, а ним був ще написаний “Кошовий Іван Сірко”, “Григорій Савич”, варіації на тему “Слово о полку Ігоревім”. Вірші і поеми нерівнозначні, але все-таки я вважаю, що Брайчевський, як поет теж має зайняти місце серед наших поетів в нашій поезії.
Виють вурдалаки Виють голодні собаки На згарищах спалених хат. Встають із могил вурдалаки, Блукають вперед і назад. Злидні шукають розради, Не знаючи каяття. І зорі, наче свічада Сяють в безодні буття. Кров''ю стікають заграви, Не знайдуть живих мерці. І йдуть упирі на конклави У чорному мороці. Максим Стріха
Вурдалаки радянської доби чимало доклалися до того, щоб життя Михайла Юліановича Брайчевського було нестерпним. Після періоду 60-тих настає час вигнання спершу з Інституту історії, а потім і з Інституту археології.
Настає час, коли навіть карту Києва вилучають з продажу для того, щоб забити ту сторінку, де було посилання на працю Брайчевського “Коли і як виник Київ”, і надрукувати поверх неї новий список посилань на одну позицію коротший.
В той час Михайло Юліанович рятувався екскурсіями. Він водив екскурсії по старому Подолу, звичайно, не для широких кіл. То були більш-менш надійні люди з інтелігенції, хоч, очевидно, що і там траплялися сексоти.
В цих екскурсіях Михайло Юліанович був поетом. Мені пощастило в підлітковому віці ходити з ним старим Подолом. Я пам’ятаю з якою любов’ю він оповідав про старі київські кам’яниці, частини з яких, на жаль, вже зараз не має, але за кожною з яких була своя неповторна історія.
Постать Брайчевського значно ширша, ніж постать історика, то художник, то митець, то людина залюблена в Київ, в його архітектуру, залюблена в Україну, в її народне мистецтво. Він був, очевидно, торжеством української ідеї, торжеством України, яка може гуртувати навколо себе всіх своїх синів.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”!
