Доступність посилання

ТОП новини

50 років “Радіо Свобода” та її вплив на розвиток демократії в Україні та світі.


Київ, 24 вересня 2004 року.

Ігор Лосєв

Добрий день, любі друзі, шановні колеги. Сьогодні в нас є засідання на тему “50 років “Радіо Свобода” та її вплив на розвиток демократії в Україні та світі”.

Учасники: Олександр Народецький – директор української служби радіо “Свобода”; Надія Світлична – журналіст (дисидент); Євген Сверстюк – доктор філософії, президент українського Пен-клубу, письменник; Антон Бутейко – дипломат, Микола Рябчук – політолог, письменник; Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент Києво-Могилянської академії.

Юрій Саєнко – доктор економічних і соціологічних наук; Юрій Шаповал - доктор історичних наук, професор; Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, письменник, керівник наукових програм наукової політики; Володимир Сергійчук – доктор історичних наук, професор; Віктор Каспрук – політолог.

Крім того, мені приємно сказати, що в нас сьогодні присутній і проректор Києво-Могилянської академії пан професор Панченко.

Отже, з вашого дозволу, я надаю перше слово Олександру Народецькому, директору української служби радіо “Свобода”.

Олександр Народецький

Дякую. Я не претендую на наукову обґрунтовану доповідь, тому що я не готовий до таких речей, я все-таки практик.

З усіх 25-ти років я застав і глуху залізну завісу з дисидентами, (я не люблю це слово – “дисидент”) в’язнями сумління, які не ходили по вулицях, які сиділи у в’язницях. І йшли суди, пересуди, гоніння.

Я знав їх всіх, вони мене не знали, а я знав, бо ми писали майже щодня про них. І це була одна з основних наших тем. Те, що називається “розгул диктатури”.

В цей час в середині 70-х років, наприкінці 70-х років - це така остання агонія тоталітаризму. І в нас зараз сидять кілька людей, які на собі відчули все це, а ми тільки співпереживали, співстраждали за них і з ними.

Що стосується того, що тут у мене називається “сучасний етап”, я повинен був би розповісти про сучасний етап розвитку.

Якщо порівняти всі ці часи, які були в 70-х, в середині 80-х років, з усім тим, що почалося в 90 роках і що триває зараз, то це називається, знаєте, “історія спробувала виправити помилку”.

Наше радіо народилося в ситуації, коли воно не мало зв’язку зі своїм слухачем. Що називається “в одні ворота” ми працювали. Ми не мали зворотного зв’язку, ми не мали, що називається, діалогу. І в 90-х роках, наприкінці 80-х, на початку 90-х ми сприйняли нову стихію для нас досить не підготовлено, ми були не підготовлені до цього.

А саме - до нас повернувся нарешті слухач. Той слухач, який в інших ЗМІ був з самого початку їхнього існування, у нас цього не було, до нас тільки надходило з підпільними якимись, як ми називали “шляхами самвидаву” через Польщу, через Словаччину якісь маленькі папірці, листи з проханнями, з побажаннями. Але це були поодинокі сміливці, які наважувалися на те, щоб зв’язуватися з нами.

На сьогоднішній день ситуація кардинально змінилася. Ми перебуваємо уже в ситуації діалогу з нашим слухачем. Кожного дня ми, фактично, відкриваємо наші комп’ютери і перше, що ми бачимо, це реакція слухачів на наші вечірні програми, на деякі заяви.

Реакції можуть бути наївними, можуть бути агресивними, але вони присутні, вони існують разом з нами. Ми починаємо день з того, що нас це цікавить. Звичайно, це нас цікавить. Ми відкриваємо, читаємо, обурюємось, звичайно, інколи буває нецензурна лексика, все, що завгодно.

Але ми сприймаємо це, як подарунок, навіть якщо нас дуже картають. І це частіше буває, коли картають нас. І оце нове, що увірвалося в життя українського бюро радіо “Свобода”.

Як це проявляється на програмі? Ну, звичайно, це прямо позначається на програмі. Ми стежимо за помилками, ми уважніше кожен з кореспондентів проглядає свої матеріали, уважніше ставимось до джерел, перевіряємо ще більше джерела.

Ми знаємо, що завтра буде реакція, ми не повинні чекати навіть тижня, навіть двох днів, завтра вранці буде реакція. На будь-який промах, на будь-який хибний крок, якщо ми себе не забезпечимо, якщо ми тисячу разів не перевіримо...

Фактично, наші кореспонденти тільки цим і займаються: перевіряють, дзвонять, з’ясовують, шукають підтверджень в тих чи інших джерелах, не сплять, коли дають “на авось” (що називається “вкинули”: хтось сказав і ми поїхали з ними).

От, наприклад, кілька років тому з нами починався касетний скандал. Це був дуже складний етап, бо у нас не було ніяких підтверджень, в нас нічого нема.

У нас є якийсь хлоп, який називає себе майор, який говорить про те, що він був у тій кімнаті, клав якийсь прилад в якийсь диван... Ось чому ми маємо піти перевірити, хто нам підтвердить що? Ніхто нічого не підтвердить.

І раптом з’являється якісь тексти, з’являються якісь стрічки, і там якісь голоси, які нам все і всіх нагадують, і що нам робити?

Я питаю директора російської служби: “Вам потрібен Мельниченко? Я маю зв’язок з ним, я можу вам перекинути, тому що це цікаво і в російській службі, не тільки в українській службі буде”.

А він каже, що це для них не цікаво. Я питаю:

- Чому? Це ж новина все-таки, майор ходив поруч з самим паном, сиділи разом, знав, як там робиться “кухня”, це ж для вас цікаво!

- Ні, це для нас – ні...

- А що ж ми одні повинні?

- Ну як хочете, але ви ризикуєте...

І от я для себе особисто знайшов такий хід. Я перший був, хто брав інтерв’ю у нього. Значить, що ми робимо в цій ситуації, коли немає підтверджень і нічого немає. От він пропонує такі документи, які, слухайте, можуть ввійти в історію, можуть похитнути серйозно нашу частину світу.

Я думаю, що у нас є єдиний факт, я на цьому завжди наголошую, у нас є факт - людина, яка це говорить. Факт, який не потребує підтвердження: ось ця людина твердить, що вона була в тій кімнаті і записувала.

Я повинен бути тут обережним, коли я кажу, що майор Мельниченко. Я завжди казав, що це людина, яка називає себе майором Мельниченком, яка говорить про те, що вона була у тому кабінеті і твердить, що вона записувала ці стрічки. Що це означає?

Я знову повертаюся, я тепер працюю зі своїм слухачем на пряму, я не хочу ліпити мозок, я наполягаю тільки на тому факті, про який твердить він. Він каже, що він там був. Я нагадую всім, що він каже, що він там був. Я не можу сказати, що він був там... От який я тепер обережний.

Що це? Страх, що мене звинуватять? Ні. Я своєму слухачеві не “долдоню” чогось чужого, я сам сумніваюся в тому, що переді мною є. Я не стверджую нічого, я тільки говорю те, що ми можемо з моїм слухачем “помацати”.

Ця людина, яку ми маємо, яка твердить, що вона це зробила. А ви самі оцінюйте, чи це так, чи це не так, є підтвердження чи нема підтверджень...

Це все, що нове є в діяльності українського радіо “Свобода”. Сказати, на скільки це велика зміна? Я думаю, що це дуже велика зміна в нашій діяльності, раніше цього не було. Ця вимога, яка йде наскрізь через всіх кореспондентів, де б той кореспондент не сидів.

Як ми можемо перевірити кореспондента, який сидить в Одесі? Ігор Столяров, от він зараз присутній тут. Як я можу перевірити його “кредибілиті”, достовірність. Чи він правду говорить? Звідки він взяв цей факт? Я сиджу в Празі, мої укладачі годину сидять хтозна де, як вони можуть перевірити, чи відбулося це, чи не відбулося?

Ми вимагаємо від Столярова чи від інших кореспондентів, щоб вони самі розраховували на правду і шукали її. І ми не оцінювали ситуацію, а були обережні зі своїм слухачем. Тому що це дуже тендітна справа на сьогоднішній день: діалог зі слухачем.

На цьому я буду закінчувати, якщо є певні питання, будь-ласка.

Журналіст (телеканал Тоніс)

Якби Ви знали, чим це все обернеться для України, бо це навіть признали опозиційні ЗМІ, чи роздмухували би ви цей скандал?

Олександр Народецький

От я, як журналіст, відразу кажу: що таке слово “роздмухувати”? Це є певна оцінка. Ми не роздмухували нічого, до нас прийшла людина...

Журналіст

Чи розповідали б ви кожного дня про цей скандал?

Олександр Народецький

От правильно, вже обережно, це вже, що називається, саме той діалог, правильно абсолютно.

Кожного дня ми розповідали, скільки можна було, скільки було новин, ми навіть і повторювали, оскільки не всі наші слухачі слухали ту чи іншу програму того чи іншого вечора. Ми сподіваємось, що протягом кількох тижнів масив нашого слухацтва все-таки довідається, про що ми повідомляємо.

Так от, “якщо б ви знали кінець, чи ви б розпочинали”... Якщо б ми знали, як кажуть преферансисти, що лежить в прикупі, то ми б звичайно, не працювали, ми б грали в карти.

Ми не знаємо кінців, ми починаємо які-завгодно афери і ми не знаємо, чим вони обернуться. Єдине, куди ви можете іти з головою, в найважчі ситуації, в найгостріші ситуації, туди, де ви будете чесні самі з собою.

Я не повідомляю про те, що впевнений, що він писав про ці розмови, я повідомляю про те, про що він говорить. Тоді я чесний сам з собою.

Якщо б я говорив, що “оця людина писала ті чи інші розмови, я стверджую цей факт”. Я не стверджував цього факту, я сумнівався з самого початку разом з моїм слухачем: з вами, з тими чи іншими... Я сумнівався.

Але питання уже філософське: чи треба пропустити цей випадок, чи треба все-таки його взяти до уваги? Це питання філософське.

Тут я повинен сказати вам однозначно, що радіо “Свобода” працює в режимі найгостріших проблем, які виникають в Україні і світі. Ми найгостріші проблеми беремо без всяких озирань ні на що: ні на кінці, ні на розвитки, ні хто як на це подивиться... Ми ризикуємо, звичайно, кожного разу ми ризикуємо, але ми ніколи ніде не можемо обійти.

Як це стається? Я вам “кухню” розповім. Я нікому нічого не кажу, що треба робити сьогодні ввечері. Вони приходять до мене і кажуть, що сьогодні сталася така-то подія, я хочу взяти такий-то...

Виходить, що в свобідному творчому процесі вони самі вибирають найгостріше. Я не диктую нічого, вони самі зібрали. Тому що він хоче виглядати, він хоче, щоб його сьогоднішня програма прозвучала, що ж він буде другорядне вибирати?

Я боюся навіть їм казати: “Знаєте, така-то подія сталася...”. Я слухаю уважно - не пропустили, вперед, слухаю – взяли, вперед... Вони самі вирішують. У мене є 7-8 укладачів, вони самі приходять з найгострішим. А що таке найгостріше? Це ви самі знаєте, що це таке в країні.

Так виходить. Так що озиратися на те, як буде, я не знаю, що тоді робити з тим радіо?

Надія Світлична

Тема: “Свобода на радіо “Свобода”/погляд з Нью-Йорка”

Працювавши на радіо “Свобода” в Нью-Йорку ми дуже часто повторювали різні крилаті фрази щодо “Свободи”. Про те, що “Свобода” в середині кожного з нас, про те, що “Свобода” – це вічна боротьба за свободу, що “Свобода” не знає остаточної перемоги.

Все це ми декларували. Але як стосовно свободи на самій “Свободі”? Бо назва радіостанції “Свобода”, якою мірою там була свобода чи була там цензура.

Мушу сказати, що понад 10 років, мабуть 12 років, які я там працювала, я не відчувала жодної цензури, жодної, ні разу. За винятком, можливо, останньої передачі, коли вже закрили в Нью-Йорку кореспондентський пункт, і мені хотілося ще прощальний радіожурнал для жінок зробити журнал “Надії”.

Вже не було можливості, вже студії позакривали. Звукорежисер приїхав до мене додому, вночі обладнав студію, ми зробили останній випуск журналу “Надії”, в якому я сказала, що це самвидавний випуск, бо він справді був самвидавний, зроблений у спальні в мене.

Це слово “самвидавний,” здається, в Празі чи в Мюнхені, я не пам’ятаю, вирізали. Це єдине слово, яке, за моєї пам’яті, було цензуроване з моїх передач.

Не бачила я, не відчувала цензури і в інших програмах моїх колег. Нас було мало в Нью-Йорку, штатних було троє працівників, шефом був Юрій Дулерайн, якого слухачі знали під псевдонімом Василь Шулькевич.

Кращого начальника я за своє життя не знала, з ним було дуже легко працювати, бо основний його принцип був – “я начальник, ти дурак”, “ти начальник – я дурак”. І з цього складалися наші робочі взаємини.

Він вимагав певного рівня, нижче того рівня ніхто не смів опускатися. Але рівень той підтримував кожен з працівників, було багато позаштатних. Очевидно, там тим більше не можна було нічого цензурувати.

Цензура була одна: треба було вкладатися в певний час. Якщо визначено півтори хвилини, то дві хвилини не може бути. Отоді вже цензурують, вирізають. І, можливо, вирізають не те, що ти хотів би. Така цензура була, бо хвилинами керувалися в Нью-Йорку, Мюнхені, пізніше в Празі.

В той час, коли я працювала, тоді характер роботи на радіо “Свобода” був трохи інакший. Здебільшого писали скрипти, готували, різали, якщо голоси якісь використовували, також вирізали, паузи чи ще щось підганяли під ті хвилини.

Вільних таких передач, відкритих було мало. Бували, звичайно, діалоги, бували діалоги з цікавими людьми, скажімо, професор Шевельов до нас приходив, приходили дипломати, Удовенко до нас приходив з ООН. Цікаві люди потім з України почали приїжджати.

Але цензури не було ні з ким, я не пам’ятаю, щоб когось обмежували в тематиці або у висловах. Я не знаю, як там тепер згадані нецензурні листи, чи їх без цензури пускають в ефір, але...

Олександр Народецький

Тексти, які приписувалися панові Кучмі, давали так.

Надія Світлична

Прямо так давали без цензури? Значить, вважайте, цензури нема. Очевидно, тут не місце для лірики, але я згадала сонет, який написав Іван Світличний в ув’язненні під назвою “Свобода”.

Свобода не втікати з бою, Свобода чесности в бою, Любити те, що сам люблю, А не підказане тобою.

Не проміняю на твою, Єврейську, жебрану, ледачу, Вертку, замацану, як здачу, Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд за ґрати, Мою від мене не забрати, І здохну, а вона – моя.


Ви знаєте, у мене зараз таке роздвоєне відчуття. З одного боку, українській редакції радіо “Свобода” 50 років, і хотілося б побажати ще принаймні 50.

А з другого боку, тим більше, я вважаю, що Нью-Йоркський відділ закрили передчасно, за скоро. Не тому, що я втратила улюблену працю, а тому, що радіо “Свобода” ще потрібна була і з-за океану також, з Нью-Йорка, зокрема.

З одного боку, хочеться побажати довголіття “Свободі”, а з другого боку, хочеться, щоб “Свобода” була непотрібною Україні. Хочеться, щоб ЗМІ тут в Україні мали свободу слова, свободу думки, свободу висловів і не потребували свободи зовнішньої, радіостанції “Свобода”.

Євген Сверстюк

Під час виступу Надійки Світличної мені згадалося, як до табору докотилася чутка через якісь листи, що Надію Світличну викинули за кордон.

“Гов”! - я крикнув, і всі зібралися, який “Гов”. Справа в тому, що виселяли і інших людей, але це був лише “Хі”, а в даному разі це був “Гов”, ми розуміли, що це було наше сумління.

Я почну з філософського питання, як пан Олександр назвав, чи та правда, як вона буде використана і так далі. Я думаю, що це питання соцреалістичне. Правда має бути сказана, яка б вона не була, правда має бути сказана, ми не маємо права замовчувати правду, інше питання – чи ми впевнені, що це правда.

Але якщо радіостанція допускає альтернативну думку, якщо вона запрошує інших, щоб заперечили цю правду, вона не дуже ризикує, що вона буде поширювати неправду.

Я пригадую, як (до речі, цю книжку видав Андрій Криштальський в Луцьку, і коли він вже її набрав, я гортав один том Русначенка і натрапив на вельми пам’ятний для мене протокол).

№21 засідання партбюро Інституту ботаніки академії наук УРСР про ідеологічно шкідливу діяльність відповідального секретаря інституту Євгена Олександровича Сверстюка від 14.07.71 року.

Партбюро було ширше, ніж тут, я був в центрі. І Ви собі уявляєте, як це бути в центрі, як ворог. І як націлені пильні партійні погляди.

І перше питання було: “От радіостанція “Свобода” передає тексти “Собор в риштованні”, “Іван Котляревський сміється” і інші під вашим прізвищем, чи це справді ваші тексти?”

І друге питання “Як ви ставитесь до того, що ворожа радіостанція передає ваші тексти, а ви працюєте в радянській установі, на такій-то посаді”?

Я кажу, що ми тут зібралися всі на рівні кандидатів і докторів наук в інституті, я запропонував ті тексти, вони були зі мною, щоб всі познайомилися, і тоді можна буде говорити якось предметно.

Власне кажучи, то не є так істотно, хто читає мої тексти і хто їх передає. Істотно те, які вони є і на скільки вони відповідають правді.

“Ой ні, ні, ні!!!”, - парторг вискочила. Це, власне, радянська позиція – не допустити альтернативної думки. Не допустити обізнаності.

Тому я хотів би сьогодні привітати нас всіх з 50-річним існуванням “Свободи”, яка була для багатьох людей на протязі років святом, святом думки, затаєної від нас, правди, захованої від нас, островом свободи і якимось віртуальним світом, в який можна було б на хвилинку втекти від тієї примусової правди, яка нас наздоганяла з усіх репродукторів, і яка нас, до речі, зараз наздоганяє з жовтих газет і з телеканалів.

Може вас цікавить, які були аргументи проти радіостанції “Свобода” і проти її передач. Думки, які я висловлював в цих творах (це з протоколу) не є ідеологічною диверсією, я їх і зараз не зрікаюся, але мої питання про честь, про справедливість, про правду, моя ідеологія значно ширша за прийняті офіційні поняття. Врешті решт час покаже, хто правий.

Звичайно, можна було більше сказати, можна було сказати, що “я не визнаю вашої цензури, я не визнаю конвою над словом”, але самі розумієте, що треба сказати мінімум на зборах.

Тепер парторг виступає, що на “сьогоднішньому партбюро Сверстюк відкрився перед нами досить повно, в нього, бачте, ширші погляди, ширша ідеологія, ніж наша радянська ідеологія, яку Сверстюк називає офіційною.

Свою ідеологію він викладає у творах, які привабили ворожі радіостанції, зокрема горезвісну “Свободу”, кожна передача якої – це наклеп на нашу радянську Україну. Таким чином своїми творами Є. О. Сверстюк ллє воду на млин наших ідейних ворогів буржуазного націоналізму.”

Тут в протокол не потрапило ще одне твердження, яке було, здається, ризикованим. “Більше того, він є тим самим млином”.

Тепер академік Костянтин Ситник: “Я певен, що Сверстюк не дуже серйозно каже, що радіостанція “Свобода” буде передавати ті твори, в яких об’єктивно, правильно висвітлюється наша радянська дійсність, наша країна. Вона передає лише ті твори, в яких паплюжиться наша дійсність, в яких смакуються наші недоліки.

Якщо твори Сверстюка привабили цю брехливу наклепницьку радіостанцію, значить вони виходять за межі нашої ідеологічної платформи і дають фарч ворожій ідеології. Все вірно з точки зору партійності”.

Більше того, я скажу, що не потрапила в протокол ще одна дуже характерна фраза: “Я від себе повинен сказати, - сказав академік Ситник, - що ця влада дала мені все, і я б без неї в гною копався, якщо б вона мене не вивела в люди”.

Олександр Народецький

Може було б і краще...

Євген Сверстюк

Це не потрапило до протоколу. От ви смієтеся з протоколу, а я мушу вам сказати, що це був останній дзвінок. Це не просто протокол, після нього наступив арешт, це було останнє попередження.

Власне кажучи, правда існувала в інституті ботаніки на рівні дослідження рослин і правда існувала на рівні публікацій інформації в газеті “Правда”, бо в нас завжди була політінформація.

Я хотів би зупинитись на самому понятті “свободи”, хоч це поняття для багатьох семінарів. Але, власне, є таке поняття (я думаю, що це геніальне слово українське, я не зустрічав в інших мовах) “божевільний”. Тобто людина вільна від Бога, людина вже без “ума”. Так тоді, коли творилася мова, це слово означало.

А нормальна людина – це людина, яка несе в собі закон, яка несе в собі обов’язок, яка має честь, яка бореться з собою, яка вміє тримати себе.

В мене такі є розділи. Духовні тривоги України. Власне кажучи, духовні тривоги – це і є корінь свободи. Поза свободою, поза духовним про свободу говорити важко. Відкрити двері з хліва – то не є свобода.

В обороні правди. Свобода поза правдою, поза відстоюванням правди – це гра, це лише гра в словах.

Які ми є? Власне, свобода – це свобода творчого самовиявлення індивідуальності. І обмеження свободи – це обмеження творчого самовиявлення індивідуальності, самовиявлення і самопізнання.

Війна. На тему війни найбільше брехні і фальші було і є досі, коли ми відзначаємо роковини визволення Сталіним від Гітлера.

Суворість демократії. Дуже істотний розділ, декому здається, що демократія – це такий собі плюралізм в каламутній річці. Тим часом демократія – це є свобода вільних людей, а не свобода стада. Свобода людей, де кожен є особою.

З приводу правди. Кажуть, що це найбільш релятивне поняття, яка правда, що є правда. Ви знаєте: і так, і не так. Коли підполковник після парткому (досліджував справу підполковник) зібрав ці рукописи, як ворожі і наклепницькі, то я запитав, які моменти можна назвати наклепницькими?

Це півтора року тяглось. І десь за півроку вони покінчили з цим, покреслили всі рукописи, попідкреслювали. Сказали: “Воно взагалі антирадянське!”

Не взагалі. Якщо наклепницьке, то давайте мені наклепи, рядки, сторінки. Вони відповіли, що цього не будуть робити. Це дуже важливо, в 60-ті роки ми були на стільки вимогливі до себе, що будь-якого неперевіреного факту, будь-якої ризикованої інформації не давали в тексти.

І Сергій Ковальов, який видавав хроніку “тєкущих собитій”, теж відповідав (ми з ним сиділи) на це запитання, теж ставив їм. Вони зізналися, що “ми не знаходимо, але взагалі ваша діяльність шкідлива. Кому ця правда потрібна? Але взагалі ми не знаходимо”.

Ви уявляєте? Країна, де є сотні газет, де кожна газета бреше, є маленький острів, де не можна назвати жодного рядка і сказати, що це брехня.

А не було ніякої можливості перевірити в Москві ті факти, які тут відбувалися. В Москві я не знаю, наприклад, яким чином вони послухали, що Медведчук говорив на суді у Стуса. Бо адвокатів не дуже записували, що там адвокат? А записали, записали і це потрапило в хроніку “тєкущих собитій”.

Всяка правда потрапляла, якщо вона дуже важлива. І ніхто не цікавився питанням: чи вона важлива зараз, чи корисна? Правда завжди корисна, ми будуємо на справжньому фундаменті.

Журналіст

Чи в цій книжці є те, що сказав Медведчук у Стуса?

Євген Сверстюк

Є, хоча тут була одна стаття “Обережно, свобода слова”. Вона випала чисто випадково, вона сюди не попала, але тут є інші речі, які засвідчують.

Справа в тому, що мене прокуратура зараз викликала з повісткою і погрозою, що буде привід під конвоєм, якщо я не явлюсь, щоб я засвідчив з приводу книги Чобота про Медведчука “Нарцис”, до якої я дав післямову.

В цій післямові я не торкався оцінок, я просто говорив, що ті люди, які на видноті, повинні знати, що всі факти їхнього життя мають бути відомими. Що журналістське дослідження (дуже вдале чи не дуже) людини, яка є на видноті і преться ще на більшу видноту, має бути прикладом для нинішніх журналістів.

Тоді мене питали, чи давав мені Медведчук право досліджувати його біографію? І такі питання... Я усміхнувся і сказав, що, по-перше, не досліджував його біографію, я пишу післямову до книжки, я вірю, що цей депутат досліджував цю біографію.

Що стосується самого факту виступу, коли Ви вже мені поставили питання про те, що там він говорив, то мені спеціально, по-моєму, з Німеччини прислали факс з сторінкою хроніки “тєкущих собитій”. Так що документ був перед моїми очима. Ще з 60-х років я ніколи не пишу без перевіреного факту.

Надія Світлична

У нас кримінальні справи (моя і Євгенова) були переплетені. І цікавий факт був. Він, мабуть, теж стосується свободи слова. Твори, які інкримінували Сверстюкові, і, відповідно, мені, тарифікувалися, як наклепницькі. Це стаття 187 за українським кодексом, яка передбачає покарання до трьох років в межах України.

Коли вже моє слідство закінчилось, коли вже я ознайомилася з усіма протоколами, раптом в усіх протоколах, де була кваліфікація його творів “Собор в риштованні”, “Іван Котляревський сміється” і “На мамине свято” кваліфікація, як “наклепницькі”, змінили на “антирадянські”.

Це одне слово дуже істотно позначалося на долі Євгена Сверстюка, в мене це нічого не міняло, по суті, але в нього це змінило. Бо стаття 62 кримінального кодексу України передбачала 7+5, тобто 12 років - максимальне покарання.

Олександр Народецький

Це ув’язнення і заслання.

Надія Світлична

7 – ув’язнення і 5 – заслання, максимальний термін, який він і отримав. Чим це було зумовлено, я не знаю. Чи там були інші експерти, чи ті самі, але це також свідчення КГБ: захотіли - кваліфікували так, захотіли – інакше.

Антон Бутейко

Ви знаєте, унікальна ситуація: за 30 років скільки пройшло змін. Я чому кажу так, тому що мені пропонували виступити зі словом на тему “Свобода мовою дипломата”.

Так от, ще 30 років тому я хотів читати оті виписки, які робились спеціальною службою в Києві, де говорили люди і про пана Сверстюка, і про пані Світличну. Я тоді був у Міністерстві закордонних справ УРСР.

Ці матеріали, які давались спеціальною службою, яка відслідковувала всі передачі “Свободи”, вони давались лише певному колу дипломатів, не всі дипломати мали можливість з цим знайомитись.

Я чому розпочав з цього, тому що цей факт радіо “Свобода” і українська редакція була і є саме носієм правди і об’єктивності.

Як на мене, це цікаво зараз, коли ми зібралися. Не багато нас, людей, які вірять в свободу, працюють на “Свободу”, зібралися в цій кімнатці, в якій є портрети видатних жінок України, і Галшка Гулевичівна на стіні тут, і інші.

Я чому так кажу, бо і “Свобода” має жіночий рід, а жінка в українському контексті – це дружина. Якщо взяти дружину, то, мабуть, в жодній мові подібного значення немає. Тому що ми пам’ятаємо, що у князя була дружина, яка складалася із значного числа воїнів, а в українській культурі дружина заміняє отих воїнів.

Так само і свобода, яка має жіночий рід, має оту силу дружини.

Бачите, яку складну конструкцію я спробував сплести? Але чомусь мені такі думки прийшли на пам’ять.

“Свобода”, очевидно, і є індикатором демократії, тому що 30 років тому, коли я вперше зіштовхнувся з інформацією, яку передавала “Свобода”, то ця інформація розглядалася, як таємна, її не допускали до свідомості українського народу.

Потім був період, коли відбулося відновлення української незалежності, був період свободи, і радіостанція “Свобода”, незважаючи на зменшене фінансування, продовжувала вільно функціонувати.

А зараз також відбувається дивний збіг обставин. Можливо, він не дивний, а закономірний. Сьогодні “Свободу” обмежують у ФМ-діапазоні.

Це співпало з тим, що я бачу, коли ми, УНП, організовуємо дні партії в Чернівецькій області, в цей же день відбуваються вибори керівника обласної адміністрації СДПУ(О), і в цей же день має виступати Дмитро Павличко. Ми організовуємо його зустріч із людьми, які захоплюються його поезією. Зустріч була запланована на конкретну годину в залі медичного університету. За годину до завершення цього строку, до початку зустрічі, ми отримуємо вказівку вже, очевидно, нового керівника, про те, що зустріч не відбудеться. І Д.Павличко зустрічається в іншій залі при свічках.

Другий епізод. Ми організовуємо зустріч народних депутатів України в університеті Черкас з викладачами і студентами. Коли народні депутати України від УНП приходять – будинок зачинено на санітарний день, туди не впускають, не впускають людей для того, щоб студенти почули іншу думку, яку можна почути лише на радіо “Свободі” виявляється.

Найсвіжіший приклад. Декілька днів тому я був в Ужгороді і попросив, щоби організували мені зустріч в університеті з студентами, яким я міг би розповісти про актуальні проблеми зовнішньої політики України. Прийшли історики, а як мені сказали, міжнародників, які там існують, не пустили.

Тому, на мою думку, діяльність радіо “Свобода” української редакції не повинна згортатися, вона повинна продовжуватися, допоки в Україні дійсно не стане свободи.

Це відбувається, як у з’єднаних посудинах: якщо в Україні зменшується свобода, то вона повинна нам бути ззовні надана, свобода слова, свобода думки. А якщо ця свобода і суспільство наповниться справжньою демократією в Україні, то все притече в Україну, і свобода буде в Україні.

Я вважаю, що ми самі маємо наводити порядок у своїй державі, і ми працюємо над цим, і ніяких зовнішніх впливів ми не повинні дозволяти ні з Сходу, ні з Заходу.

Але, на жаль, як ви бачите, наша свобода внутрішня українська не є потужною, і це нормально, якщо вона отримує підтримку.

“Свобода” – це була інституція, яка серед багатьох західних інституцій залишалася послідовно, тому що на Заході я це відчував: дуже багато було кремленологів, совєтологів. З появою України як незалежної держави цей табір розділився, розділився на друзів, до яких належить і українська редакція радіо “Свобода”, і залишалася значна частина байдужих, а ще більше залишилося людей, налаштованих антиукраїнськи.

Як це не дивно, але це людське, тому що ці люди, які раніше заробляли на хліб і проповідували свої ідеї на знанні Кремля і Москви, виявилися абсолютно незнайомими з практикою того, що було в Києві чи в Алма-Аті, чи в інших столицях союзних республік, вони втратили свою значимість і свою роботу і стали, як це не дивно, нашими противниками, противниками української незалежності.

Тому ми опинилися в ситуації, коли ці “привиди комунізму”, які залишаються в Україні і блокують наш розвиток до свободи демократії, до європейського вибору, оці зусилля об’єдналися з зусиллями “привидів антикомунізму”, які залишилися на Заході, і, як не дивно, вони сплелися разом і разом блокують нашу перспективу розвитку України як демократичної держави, держави, де має домінувати свобода.

Я хочу побажати редакції українській радіо “Свобода” працювати і далі, щоби було і належне фінансування і була підтримка, і щоби слово правди через ці “темники”, які домінують сьогодні в Україні, щоби воно все-таки йшло до свідомості українців і кликало їх до гідності і до того, щоб вони розправляли плечі і пам’ятали, що, однозначно, ми маємо величезний генетичний код, який мають мало народів на цій Землі.

Дуже важливо, щоби “Свобода” була лідером, і щоби вона сприяла творенню лідерів в українському суспільстві. Бо, відомо, коли кажуть, що навіть отара овець на чолі з левом може перемогти величезну зграю левів, яку очолює баран.

Ми зараз на порозі отого великого вибору лідера, то я хотів би, щоби радіостанція “Свобода”, будучи об’єктивною, незалежною, але своєю об’єктивністю сприяла все-таки, не була би сторонньою, а сприяла тому, щоби добре і розумне, і демократичне, і вільне в Україні розвивалося, тому що не можна бути абсолютно об’єктивним, і коли в суспільстві наступають “темні сили”, то просто об’єктивно констатувати наявність цих сил.

Треба брати сторону. В минулому радіо “Свобода” цю сторону прогресу і майбутнього займало. Тому я бажаю їй цього і надалі.

Дякую.

Журналіст (“Молодіжна хроніка”)

Скажіть, будь ласка, що робила Ваша партія для поновлення мовлення радіо “Свобода” в ФМ-діапазоні на загальнонаціональному рівні?

Антон Бутейко

Так, ми зверталися до чинної влади, щоби вона того не робила, що вона робить. Але сьогоднішня владна команда однозначно діє за правилом: “Васька слушаєт да єст”. Тому для того, щоб змінити щось у цьому житті нашому, нам потрібно кардинально змінити владну команду.

Дякую.

Ігор Лосєв

Слово надається панові Микола Рябчуку, політологові і письменникові.

Микола Рябчук

Мій особистий досвід не такий великий і багатий, як у пана Євгена чи у пані Надії, але я собі теж дозволю невеличкий ліричний відступ.

Власне, я слухав радіо “Свобода” з дитинства. Не можу сказати відколи, бо батько слухав, а я мимоволі прилучався. Так що я спочатку пам’ятав батькові коментарі, батькові репліки, я не розумів, про що йшлося в радіо, але батькову емоційну реакцію я дуже добре пам’ятаю.

Слухали по-російськи, по-українськи, по-польськи, але найкраще було слухати по-білоруськи, бо найменше глушили. А потім, в 1989-му році, нам вдалося потрапити вперше на Захід, і ми там “знюхалися” відразу з ідеологічними диверсантами.

Я пам’ятаю, як ми давали в Лондоні інтерв’ю (тоді якраз Сольчаний з Нагайлом приїхали), і Володя дуже вагався (це ж був ще 1989 рік, Щербицький був – все це ще було досить понуро, і невідомо було, чи та перебудова буде йти вперед, чи буде навпаки ось-ось закінчиться, приблизно так, як у нас сьогодні), я був більш вільною людиною, а Володя більш служивий, він працював десь в педінституті викладачем, він остерігався і весь час питав: “Миколо, а може, не треба, а може, не варто йти на цю сумнівну співпрацю, так би мовити, з диверсантами ідеологічними?”

Я йому так трошки іронічно, трошки серйозно кажу: “Володю, давай швидше, бо через рік тут буде черга – не протовпишся”.

І так воно й сталося: через рік там вся наша номенклатура аж до Леоніда Макаровича дружно давала інтерв’ю.

Це трохи лірики, хоч лірика на цьому не закінчувалася, бо я потім за іронією долі в 1993-му році потрапив вже в саме “лігово ворога” і заїхав до Мюнхена (це був останній рік, коли радіо існувало в Мюнхені, тобто знали, що закривається, знали, що здобуто перемогу в холодній війні, і радіо “Вільна Європа” зовсім закривалося, а радіо “Свобода” переформовувалася), і я вивіз звідти дуже гарний сувенір, який я тримаю досі.

Я в одному із кабінеті (не пам’ятаємо в чиєму) помітив і скопіював обкладинку журналу “Перець”, здається за 1971 чи 1973 рік, де був епіграф, що “українські буржуазні націоналісти” блокуються з сіоністами у своїй меновості до радянської влади і так далі.

На цій карикатурі намальований такий віз, в який запряжено карикатурного чи то бандерівця, чи то петлюрівця зі шликом, а поряд з ним гачконосий сіоніст з пейсами, а на возі сидить імперіаліст проклятий, а ззаду за імперіалістом малесенький радіодиверсант з мікрофоном, де написано “Свобода”.

Я тепер, викладаючи чи то в Канаді, чи ще десь, своїм студентам розмножую і показую цю карикатуру. Їм важко повірити, тобто для них це настільки несумісні речі: цей сіоніст і цей бандерівець. Але що ж, були і такі симбіози.

А тепер я перейду до серйознішого.

Ми, власне, всі знаємо, що таке шантажистська держава, і, власне, пан Антон Бутейко згадав про те, як працює ця шантажистська держава, коли ні з того ні з сього відмовляють тобі в приміщенні, відмовляють в іншому, різні обструкції створюють.

Виникають питання. Чому люди виконують всі ці розпорядження? Чому люди виконують всі ці вказівки, які є апріорно незаконними або сумнівними і так далі? Яка сила змушує людей слухатися? Очевидно, страх. Чого вони бояться? Вони бояться, тому що немає права, немає закону. Ця країна ніколи не була провоюю, і вона залишилася не правовою державою. Тобто, можна говорити, що шантажистська держава – це є різновид не правової держави, яка в нас завжди була і залишилася до цього часу.

Чому я саме цю назву обрав? Бо можна було говорити просто про не правову державу. Це досить цікавий різновид, він досить відрізняється від того совєтського різновиду не правової держави, яка трималася на певній ідеології, тобто покора громадян і страх створювався, досягався вимогами лояльності, тобто формально приводом до розправи була ідеологічна нелояльність.

Сьогодні, в принципі, ідеології якоїсь обов’язкової немає, але поняття лояльності залишається, лояльність до влади як такої. Засобом розправи є шантаж не так ідеологічний, як економічний.

Система тримається на трьох стовпах. Це концепція, яку розробив американець Дарден. До речі, дуже ефективно використав плівки нашого славного майора для ілюстрації цих своїх концепцій. Але в кожному разі, ми і без плівок знаємо, як це все працює.

Отже, три основних елементи, на яких збудована і працює шантажистська держава.

По-перше – це повсюдна корупція, держава толерує корупцію і навіть її заохочує до певної міри. В принципі, для держави набагато вигідніший чиновник, який бере хабарі, ніж той, який не бере, бо той, який не бере, ним важко маніпулювати.

По-друге – це тотальне стеження, таке як було і в совєтські часи, тільки воно вже сфокусоване не на ідеології, а на економічних зловживаннях. Тобто, з одного боку, корупція толерується, з іншого боку, вся інформація про цю корупцію збирається дуже ретельно, тобто течки, папки наповнюються, адже є для цього СБУ, є міліція і, звичайно, податкова адміністрація. Це є новий елемент, якого не було в старій советській системі, і він сам по собі набагато ефективніший.

Маючи ці два елементи, легко здогадатися, яким є третій. Третій – це вибіркове застосування законів. Тобто, закони є писані, є неписані, і закони застосовуються по-різному до різних людей. До “своїх” або лояльних вони або не застосовуються зовсім, або застосовуються дуже м’яко. Ви самі знаєте, як це буває, і також знаєте, як це буває до “чужих”, тобто до тих, хто виявив раптом нелояльність або навіть хто просто запідозрений у нелояльності, що він там співчуває чи фінансує опозицію.

Власне, на цих трьох елементах система тримається. Тримається, як ми бачимо, досить успішно, тобто вдається досягти багато.

При чому наш різновид шантажистської держави набагато ефективніший, ніж білоруський. Білоруська еліта, якщо взагалі можна говорити в цьому випадку про еліту, вона виявилася “мєлкотравчатая”, тобто вона не має великих амбіцій, вона не має великих ресурсів, вона не має, я сказав би, великої клепки, тому що вона відразу досить жорстко впровадила всі ці авторитарні методи в країні.

Наші ж застосовують набагато мудрішу тактику, вони застосовують “краяння цих кавальчиків ковбаси”, тобто потрошечки кожен день щось відрізається: не закривають всі газети, всі мас-медіа, не вбивають відразу всіх небажаних противників. Щодня десь щось потрошку відбувається: там відрізали шматочок ковбаски, там відрізали, і так ця ковбаса зникає.

Свобода, власне кажучи, не ковбаса. Знову ж таки в таких випадках дуже важко вжити якісь санкції, важко реагувати, бо воно потроху щось міняється. Якщо опір дуже сильний... Пам’ятаєте, коли була резолюція ПАРЄ з приводу нашого голосування в парламенті, тоді трішки відступили, побачили, що забагато ковбаси врізали, то, мовляв, гаразд, віддаємо вам цей кавальчик, скасували, переголосували. Але потім беруться за старе і крають.

Як реагувати на такі речі? Я не беруся давати якихось порад, але мені здається, що теж подібним чином, принаймні та ж Парламентська Асамблея повинна була діяти тим же краянням, тобто сьогодні не дали візу, умовно кажучи, Суркісу, другого дня не дали візу Медведчуку, третього ще комусь, тобто скибочка по скибочці. Тобто, не всім відразу, бо тоді треба було б провести якісь там зімбабвійські вибори або щось таке, що й може трапитися. А наразі треба було б таку тактику застосовувати.

Мені не про це йдеться. Йдеться про ширшу проблему, а саме, чи можна взагалі по-своєму досить ефективну систему змінити? Згаданий мною Дарден вважає, що не можна, він вважає, що ця система дуже стабільна, що вона міцно тримається, тобто всі мають, що хочуть, тобто олігархи мають свої гроші, народ “затюканий”, всі по-своєму задоволені.

Я вважаю, що це не зовні так, тому що, як показує досвід, жодна тоталітарна система не є насправді дуже стабільною, хоча б тому, що всі закриті суспільства не є життєздатними, і наше суспільство в міру того, як воно тяжіє до цієї закритості, воно стає дедалі менш життєздатним.

Власне кажучи, падали набагато жорсткіші авторитарні режими, як ми це бачили у випадку з Чаушеску, чи, зрештою, Мілошевич, який мав набагато більшу популярність, ніж наші добродії.

Я вважаю, що Дарден не дооцінює три дуже важливі чинники, три дуже важливі елементи, які в нас в країні наявні, які за умов якоїсь співдії можуть виявитися вирішальними.

По-перше, я не вважаю, що цей правлячий клас є однорідним. Зрештою, ми всі бачимо, що ця так звана олігархія – це дуже різні люди, з дуже різними інтересами, з різними бізнесами, тому що є абсолютно “паразитичні клани”, а є клани, які зав’язані вже на якесь виробництво, які, в принципі, вже і не проти перейти до більш-менш чесного бізнесу, більш-менш прозорого бізнесу, а отже, і політики більш-менш прозорої.

По-друге, саме населення, мені здається, не таке вже й “затюкане”, тобто, безумовно, воно совєтизоване, воно депресивне, є багато проблем, але (можливо воно є меншиною) ця активна частина, це громадянське суспільство, яке має візію майбутнього, яке здатне певним чином цю візі пропагувати. Тобто, в принципі, можна сподіватися, що це середовище розширюється.

Артикулюють свої інтереси і більш-менш мас-медіа, які ще залишаються, і через політичні партії, через опозиційні партії, які є в парламенті. Зрештою, сам парламент є важливою структурою нормального сучасного демократичного суспільства.

І третій чинник, який є істотним, - це міжнародна громадська думка, її вплив, її настрої. Знову ж таки з цим доводиться рахуватися і владі, і опозиції.

В кожному разі я не думаю, що сьогодні авторитарні режими, зокрема в Європі, зокрема на зразок нашого, можуть собі дозволити цілковиту ізоляцію від світу за білоруським прикладом.

Білоруський приклад є радше винятком, там йдеться просто про конкретну особу, яка, умовно кажучи, “лоханулася”. А наші еліти на відміну від білоруських глибоко інтегровані в Західний світ на своєму особистому рівні, на рівні своїх банківських рахунків, власності на гарних побережжях, на рівні милих звичок навчати дітей в Гарварді, Оксфорді, лікуватися в Баден-Бадені. Тобто, втрачати це все не має сенсу, тому що більшість із них багато подумає чи варто.

Теоретично можна припустити продовження тривалої агонії авторитарної системи, але вона не може бути вічною. Як ми бачили, в цій частині світу падали і набагато міцніші авторитарні системи. Так що, очевидно, такою самою буде доля і тієї, яку ми сьогодні маємо, яка поки що будується, поки що зміцнюється.

Я навіть не знаю чого бажати радіо “Свобода”, тому що це радіо-камікадзе, це люди, які працюють на своє власне знищення, тобто вони добиваються демократизації в певних країнах, після чого ці редакції закривають. Так що я нічого не бажаю, бо не знаю що.

Дякую.

Ігор Лосєв

Я тільки хотів сказати про інтегрованість нашої еліти в західне життя. Був колись дотепний жарт радянського наркома освіти Луначарського, який сказав, що світова революція має перемогти в цілому світі за винятком Швейцарії. Його запитали: “А чому за винятком Швейцарії?” Він сказав: “Ну ж треба буде десь відпочивати”.

Я у своїй доповіді буду змушений зробити доволі розлогу передмову, щоб визначити основні поняття.

Ми знаємо, що діаспора – це частина етносу, яка мешкає за межами своєї історичної батьківщини. І ми знаємо, що будь-якою проблемою для діаспори є: по-перше, етнічне самозбереження; по-друге, культивування мови, традиції, культури, етнічної самоідентифікації і зв’язків з національним материком. Це, так би мовити, нагальні завдання будь-якої діаспори.

Але таких проблем немає на теренах держав, де даний етнос є водночас титульною нацією. Так от, Україна в цьому відношенні є винятком, коли діаспорні проблеми має титульна нація в багатьох регіонах країни.

Чому Україна є винятком? Тому, що ми не завжди усвідомлюємо три важливі обставини, що Україна, по-перше, є державою посттоталітарною (ми це усвідомлюємо краще); по-друге, вона є державою постколоніальною; по-третє, вона є державою постгеноцидною. А такі речі для будь-якого народу не можуть пройти без суттєвих помітних наслідків, навіть на генетичному рівні.

Ці дві останні обставини: постколоніальність і постгеноцидність є ключовивими для розуміння етнокультурних і політичних деформацій сучасної України.

Постколоніальна Україна породила цей феномен внутрішньої діаспори, коли значні маси титульної нації в різних регіонах України є носіями практично всіх діаспорних ознак.

Для прикладу візьмемо українців Криму, хоча можна було б говорити і про Донбас, і про Слобожанщину, і про Таврію. Скажімо, в Криму українців, за останнім переписом населення, близько 30% населення.

Але незважаючи на те, що вони живуть в українській державі, їм доводиться розв’язувати проблему збереження мови, бо, скажімо, кількість україномовних українців в Криму постійно і неухильно зменшується, існують проблеми національної освіти: з 665 шкіл на півострові лише 4 українських (це менше одного відсотка); в Севастополі на 80 тисяч українців жодної української школи. Навіть інформація, лояльно-толерантна і об’єктивна інформація, про Україну там губиться в потоці російських медіа, які дають зовсім іншу інформацію про Україну.

Між іншим, я нещодавно отримав листа від своєї вчительки, і вона пише, що коли запитують місцевих людей, чи будете ви голосувати за Януковича, вони запитують: “А он за Расію?” І це все робиться ось цим інформаційним простором, дуже специфічним, якому фактично віддали на відкуп і Схід, і Південь України.

Але не варто вважати, що ці процеси діаспоризації українців обмежуються Кримом і Донбасом, вони дедалі більше поширюються на інші регіони України. Це дуже небезпечний процес.

Спроба українців реалізувати свої мовно-культурні інтереси, бодай на рівні прав національних меншин, блокуються місцевою номенклатурою. Як блокуються? Мовляв, як титульній нації вам тут нічого не положено. Тоді кажуть: “Дайте нам хоч щось, як національній меншині”. Тоді, посміхаючись кажуть: “Так ви ж не національна меншина, то значить вам і в цьому аспекті нічого не положено”. І як титульній нації, і як національній меншині теж, навіть те, що інші національні меншини мають.

Щоб трохи проілюструвати вам цю атмосферу, я вам хочу прочитати листа керівника відділу зв’язків з громадськістю Міжнародного фонду “Відродження” Артема Колесника про те, як він відвідав місто Севастополь минулого року.

“Перебуваючи 10-го липня 2003-го року у відрядженні в місті Севастополі, зокрема проводячи презентацію фонду “Відродження” в бібліотеці імені Толстого, був неприємно здивований і вражений з огляду на дві речі.

По-перше, коли почав розповідати присутнім представникам громадських організацій Севастополя і сусідніх районів про напрямки діяльності фонду, мене грубо перебили деякі присутні і почали вимагати, щоб я тільки спілкувався на “общєпонятном”. На думку згаданих колег, я буцімто вчинив некоректно, промовляючи до них українською.

Вочевидь я спробував делікатно пояснити, що, по-перше, українська моя рідна, по-друге, українська – державна мова, а оскільки репрезентую українську благодійну організацію, то повинен користуватися тільки нею.

Після образливих ремарок в залі, запропонував перейти на англійську, і тоді відразу буря вщухла, і невдоволені погодилися, щоб я говорив українською, але поволі.

Щоб розрядити напружену ситуацію, розповів присутнім, що 9-го липня під час презентації програм фонду в бібліотеці імені Ізмаїла Гаспринського в Симферополі, де в залі в основному були присутні кримські татари, з делікатності наперед перепросив аудиторію, що розмовлятиму українською.

Відверто кажучи, був приємно вражений і навіть спантеличений, коли після мого зауваження встав Рустем Аблятіфов і докорив мені за вибачення. Більше того, він наголосив, що вибачатися – зайве, оскільки присутні татари: і літні, і молоді володіють українською, а ті, що недавно повернулися з Узбекистану її обов’язково вивчають і якщо нею не спілкуються, то розуміють.

Оце так дивина! Татари, які ніколи не вчили українську, її вивчають і намагаються зрозуміти, а росіяни і члени інших громад, які давно проживають в Україні, зокрема пан Дерінг, це голова місцевої організації німців, не знають і навіть не хочуть її чути.

Після виступу до мене підійшла пані Ольга Полянська і почала гостро докоряти за те, що я не проводив презентацію російською. “Як так, - бідкалася добродійка, - ви не розмовляєте найбагатшою і найвишуканішою мовою світу”.

Шкода, але атмосфера ворожнечі і нетерпимості щодо української мови в Криму, насамперед з боку офіційних осіб, викликає як обурення, так і прикрість”.

Це так, як писав незабутній В.І.Ленін, маленька картинка для з’ясування великих питань.

Однак в цьому темному царстві є промінь світла. Як ви вже здогадалися, це українська служба радіо “Свобода”. Це колективний підручник української історії та української культури для мільйонів українців внутрішньої діаспори.

Віддаючи належне політичним передачам радіо “Свобода”, вони саме цінують культурологічний та історичний цикл перед радіо. Я вам кажу це як Почесний член Севастопольської організації всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Шевченка. В мене навіть є значок. Його мають всі члени севастопольської “Просвіти”. Тут зображений знаменитий, відомий всім севастопольцям херсонеський дзвін і написано “Україна. Севастополь. Державність”.

Я хочу вам сказати, що радіо “Свобода” компенсує дефіцит об’єктивної, неупередженої інформації в цій сфері, бо там знайти українську книжку проблема, українських газет навіть російськомовного варіанту теж відшукати теж дуже важко.

Українці внутрішньої діаспори особливо полюбляють історичні розвідки на радіо “Свобода”, що є альтернативою радянській історичній пропаганді, що й дотепер майже неподільно панує на Півдні та Сході України.

Слід сказати, що всі ці історичні міфи і легенди комуністично-проросійські перетворюються на дуже потужний чинник впливу на політичну ситуацію особливо під час виборів, коли всі ці міфи актуалізуються і виконують вже суто політичну роль.

Тому там українці у внутрішній діаспорі потребують об’єктивного наукового аналізу таких витворів радянської пропаганди, особливо тепер, коли разом з ними відроджуються і давні імперські ідеологеми щодо української мови, культури, історії, і ці ідеологеми настирно навіюються мешканцям цих регіонів на офіційному і напівофіційному рівні. Альтернативну точку зору почути чи прочитати в цих регіонах важко.

Радіо “Свобода”, на думку багатьох українців внутрішньої діаспори, добре виконує функцію історіографічної і культурологічної альтернативи, але могло б це робити ще активніше.

Ось на цьому я дякую за увагу.

Олександр Народецький

Я хотів би просто невелику репліку, як практик, який має певний стосунок до того, що говорив пан Лосєв і пан Рябчук, а саме, ця проблема, скажімо, чим ми відрізняємося від BBC чи “Німецької хвилі” і від всіх інших радіостанцій, які існують поза межами України і працюють на українського споживача.

Цю проблему ще у 80-х роках я сам для себе схарактеризував, і я навіть думав, що я першим про це почав говорити. Звісно, я був не першим, але мені тоді так здавалося, що я першим відкрив цей термін.

Як я собі пояснював, що таке радіо “Свобода”? Це острівок українськості. У нас в термінології існувало таке поняття “українська національна ідея”, але вона не підходила до інших національних меншин так прямо, а от ідея українськості стосується всіх: і татар, і азербайджанців, і євреїв, і росіян, які живуть тут.

Всі програми, які зараз існують в українській редакції, - це моє персональне авторство, я так би назвав, оскільки я колишній режисер, я вчився цьому, і я всі ці структури сам створював, а потім я віддавав їх іншим людям, які займалися цими ж передачами.

Щоб я не створював: чи то “Україна і світ”, чи то “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка” і маса інших передач, всі вони так чи інакше просякнуті саме цим принципом українськості, українського аспекту, не тільки української етніки як такої, а й як жити іншим народам в цій країні, достосувати себе до себе і знайти себе. Це вони можуть тільки через українськість.

Я сказав би так, що жертвуючи українськості українськість повернеться до них своєю щедрістю і дасть їм змогу розвиватися в цій країні належно, щоб не було ніяких претензій, щоб не було того, що сталося в Криму.

Перше, що повинні зробити меншини, - це знайти самоповагу в собі до українськості в цій державі, тоді українськість віддасть її назад, і вони зможуть існувати без великих претензій один до одного. Оце існує в нашій програмі.

Коли ми досліджуємо реакцію наших слухачів на всі програми, тобто раз на рік ми отримуємо колосальне дослідження про майже всі програми, і у них є загальне враження слухача. Коли він прослухав програму, що воно тобі, як ти відчуваєш, то ви знаєте, що вони кажуть? Це тепле і наше.

Як це можна було досягти, не тільки українською мовою як такою? Цього можна було досягти, тільки культивуючи толерантність до українськості в цій державі. Тоді вам воздасться всім, хто б не жив тут. Вас будуть толерувати так само, як ви толеруєте головне, що є тут.

Якщо ми це будемо ігнорувати, то ми нічого не коштуємо, ми нічого не означаємо, тому ми теплі і наші. Так вони нас сприймають.

Я не знаю наскільки ми теплі, ми інколи буваємо гострі і задиристі, але врешті-решт вони не вважають, що ми чужі. Хоча американські платники податків за це платять, конгрес виділяє кошти, ми взагалі американська радіостанція, здавалося б, до нас мали б ставитися упереджено. Не так, саме із-за цього.

Юрій Саєнко

Ми дуже багато говоримо про те, що радіо “Свобода” займається інформацією, але мені здається, що це тільки засіб радіо “Свобода”.

Насправді радіо “Свобода” займається зміною соціальної свідомості, свідомості української людини. От на що направлена вся робота 50-ти років радіо “Свобода”.

Це було важливо не лише всі роки, а, мені здається, зараз це надзвичайно важливо, тому що злам пострадянської свідомості, зміна цієї свідомості – це надзвичайно важка праця, це надзвичайно важка субстанція, її дуже важко і складно змінити, і це ми і аналізуємо у всіх наших соціологічних дослідженнях, які ми проводимо в Інституті соціології. Ми відчуваємо наскільки вона чинить супротив тому всьому новому, що з’являється в нашому складному соціальному просторі.

З цього аспекту всі ті 50 років, які пов’язані з радіо “Свобода”, в Україні робилися вчинки на різному рівні, в тому числі самим високим вчинком, акумулюючим був вчинок радіо “Свобода”, яка була направлена на цю зміну свідомості.

У нас була плеяда людей, представники які зараз перед нами: Сверстюк, Світлична, які персоніфікувалися і вийшли на рівень відомих і провідних людей нашої нації.

Але було ще дуже багато людей, які робили вчинки якісь начебто непомітні. Мій батько, як тільки провели електрику в 1959-му році, він відразу купив приймач, який колись називався “Рекорд”, і там були короткі хвилі. Він нас обмежив у харчах на багато днів, а то, може, місяців, але той приймач був. Ми могли слухати радіо “Свобода” спочатку російською мовою, а потім і українською.

Мені здається, що саме цей комплекс вчинків, який колись був і відбувався, він зараз не акумулюється і не об’єднується чомусь у нашій реальності.

Як його інтегрувати, цей комплекс вчинків на кожному рівні, як його акумулювати в соціальну енергію, щоб в нас змінився той стан? Це проблема, і на це немає відповіді в соціологів. Я думаю, що і в істориків немає відповіді. Тому що ми відверто скажемо, що ми не розуміємо наше суспільство в конкретних оцінках, не можемо його зрозуміти, нам це не дано.

Тим рівнем суспільної науки, який в нас був, накопичений за радянських часів, немає цього потенціалу, розуміння і методи науки закордонної, тому що воно вивчало стабільний стан спокійного демократичного суспільства, а тут суспільство в зовсім іншому стані. В цьому проблема.

Мені здається, що на цьому фоні величезне значення радіо “Свобода” полягало ще в тому, що це був суспільний лідер.

Я думаю, що радіо “Свобода”, як сонячні батареї, акумулювало енергію українського космосу, а потім воно його транслювало на весь український загал і створювало ту українськість.

Коли ми говоримо про те, що радіо “Свобода” колись зупинить свою роботу, то давайте не забудемо, що воно має передати не тільки інформаційні функції свої. Якщо настане цей час, то радіо “Свобода” в нас розчиниться у вільних незалежних ЗМІ. І це вже буде здобуток великий.

Але радіо “Свобода”, коли настане дійсно свобода в Україні і побудується демократичне суспільство, повинна ще зростати в нашому лідерстві, в провідниках нашої нації, в згуртованих і інтегрованих провідниках нашої нації.

В змінах української свідомості вже є такі ознаки. Якщо до кінця 1998 року, коли ми ставили запитання: чи є лідер такий в Україні, який може взяти на себе її майбутнє і повести її до цивілізованого суспільства, то було лише 5-7% дорослих українців, які бачили такого лідера. А після того, як Ющенко появився на політичній арені, то цей показник піднявся до 34-35%.

Ви бачите, що оті дослідження, які ви зараз читаєте, то цифри його підтримки абсолютно логічні. Вони ще починалися в ті роки, коли люди побачили цього лідера і оцінили його потенціал, і спрямували надії на це.

Я хочу підтримати пана Рябчука в тому, що дійсно сподівання є. Пам’ятаєте, що він насував першу причину сподівань на майбутнє, що все-таки олігархи неоднорідна маса, там дуже багато свідомих людей.

Після виборів 2002 року до парламенту ми опитали тисячу підприємців з метою дізнатися як тисли на них влада, податківці і вся ця плеяда. Надзвичайно цікавий матеріал. Зараз не про це мова.

Мова про один показник. Там було таке запитання: скажіть, чи хотіли б Ви відкрито проводити свою бізнесово-політичну діяльність? Біля 80% хочуть цього відкритого поля.

Я думаю, виходячи з цього, що робота радіо “Свобода” і це закладено, взагалі оцінка рівня свободи суспільства полягає в тому скільки в ньому думок про майбутнє, наскільки спрямована суспільна свідомість в майбутнє цієї держави і цього народу.

Ще раз повернуся до цієї тези, що спротив суспільної свідомості надзвичайно сильний і в якому стані вона перебуває, то мені дуже сподобався вираз Євгена Сверстюка про те, що правда була на рівні рослинному, тваринному, ще і машинному рівні, а “Свобода” підносила це до людського рівня правди.

Що можна говорити зараз про стан нашого народу і як тяжко працювати? З одного боку, спротив великий, а з другого боку, як тяжко з ним працювати, коли у нас 50% людей, які бояться голоду, які бояться замерзнути в квартирі зимою без опалення. До якого рівня опущений народ і як ним можна маніпулювати?

Я дуже вдячний і радий, що така станція є. Вона повинна працювати на повну силу. Очевидно, вона повинна ще раз задуматись про те, що здоров’я нації в тому наскільки ми повернуті в наше майбутнє.

Пропозиція: може треба подумати над тим і створити таку передачу про якісь прориви і позитивні рухи. Ви знаєте, що є якісь прориви, є вчинки, які відбуваються в Україні. Радіо “Свобода” збирає і до неї поступає інформація від людей окремих, як оці вчинки складаються, в яку картину вони складаються. З оцієї картини спочатку буде дуже мозаїчно, тому що ми її не зловимо, а потім щось цілісне вийде.

Дякую за увагу і бажаю Вам успіху.

Олександр Народецький

Щодо останньої репліки пана Саєнка, то про неї говорять часто, аналізуючи наші передачі, про відсутність позитиву. Він є в наших передачах позитив. Тільки єдине, що створення цілої передачі про позитив приведе нас до халепи. Ми можемо якісь повідомлення давати.

У нас є культурні передачі: “Сюжети”, “Альтернатива”. Ми пропускаємо все через українськість, совість, спадщину, історію. Воно є і існує. Життя всюди таке. Ви навіть можете в Іраку сьогодні знайти щось позитивне, але довго не протримаєтеся на тому позитивному.

Юрій Саєнко

Я зрозумів проти чого ви, за що ви “За”!

Олександр Народецький

Наш пафос, наше громадянське натхнення, наш патріотизм не в тому, щоб казати “За”, а в тому, про що говорить пан Сверстюк. Ми повинні сказати важку правду неозираючись. Це проблема, щоб не озиратися, як подумає тьотя, що скаже ще, а як сусід про це скаже, і чи обуряться чи ні в ефірі, а чи євреї подумають щось чи ні. Ні. Ми повинні влізти у проблему. Тут уже питання: як?

Євген Сверстюк

Колись я у Горького читав. Він умів цікаво писати про людей. Він цікаво писав про те, як він з дружиною пробирався снігами гнаний все життя і без просвітку. І дружина сказала: “господі, доколє?” А він відповів: “До конца, мілая”. Це звучало так бадьоро і оптимістично, бо це був чоловік одержаний вірою. То був позитив.

Юрій Шаповал

Тема: “Радіо “Свобода” як джерело для написання правдивих сторінок історії України”.

Я насамперед хочу зреагувати на те, що сказав пан Саєнко. Я згадав слова Путіна. В нього є просто геніальні слова: “Наша держава, друзі, створює можливості не лише для злочинців і шахраїв, а і для чесних людей”. Так що ваша статистика це підтверджує, що і наша держава створює. Раз я згадав вже Путіна, то згадаю старі добрі радянські часи. Як колись казали на зборах, що користуючись присутністю директора, то я хотів би сказати те і те.

Я думаю, що судячи з останніх новин, сьогодні маємо всі підстави, перефразуючи знамениті слова Бориса Єльцина, сказати: “Прокидаючись вранці, запитай себе: що ти зробив для радіостанції “Свобода”?

Що може зробити професійний історик, для якого “Свобода” починається з простого як правда запитання Сергія Грабовського “Юрію Івановичу, ви не забули, що невдовзі (така-то) річниця і ми домовлялись на коментар”?

Ну, можна зробити коментар про моє улюблене жахливе XX століття, про його історію. Частину тієї самої історії, що і Винниченко не міг читати без брому. Хоча нині, на початку XXI століття, в Україні стало можливим її читати і з “Мартелем”, “Ремі Мартен” або - в крайньому разі - з “Джонні Уокером”. Проте навряд чи сприйняття минулого, а надто сьогодення України, від цього полеглишолось.

І все-таки анестезія - часами найкращий засіб від історичної амнезії. Особливо від тієї, що її плекає посткомуністична влада, зокрема коли йдеться про злочинний характер комуністичної системи та антиукраїнську сутність живої і агресивної сьогодні совєтської спадщини.

Саме проти цієї амнезії, власне, і виступає “Свобода”. І це не данина моменту. Так було завжди, з самого початку існування цієї радіостанції. Цей постійний інтерес до історії для мене особисто важливий ще з однієї причини.

Інтелектуали люблять нарікати політикам за їхнє прагнення зробити вигляд, ніби в історії все зрозуміло і відомо. Справді, український політичний істеблішмент тут не виняток. Його представники звертаються до професійних істориків лише в момент чергових виборів або тоді, коли ту чи іншу дату вже неможливо “об''їхати”.

Політики були, є і будуть політиками. Як правило, вони “мудрішають”, коли йдуть на пенсію і починають писати мемуари. Саме тоді їх всерйоз починає цікавити питання, а в якому історичному контексті вони діяли. Мене цікавить інше: а де ж ті, для кого історичні дослідження і переосмислення історії - не данина кон''юнктурі чи черговому лідеру?

Один сучасний високопосадовий діяч з дипломом доктора історичних наук стверджував нещодавно, що історії у нас немає (!), а ми даємо переважно політичні оцінки. Для мене звучить, як пара фраза. класичного афоризму радянських часів: “Сексу у нас немає!”

Наважуся не погодитись. І секс є, і з історією в порядку. Навіть і з огляду на те, що цитований діяч, створивши переважно за допомогою поточної преси “політологічні” книжки, волів все-таки отримати науковий ступінь не доктора політології, а саме доктора історії.

Навряд чи підлягає сумніву, що те, аналізу чого в останні роки радіо “Свобода” присвячувало зусилля і час, є історією. І в сенсі довершеності процесу у часі і просторі, і в сенсі тих оцінок, на які цей процес заслуговує. Тут наявна інша проблема: як пробитись до цієї історії.

“Свобода”, гуртуючи експертів, які ще не розучилися думати, формувала невикривлений історичний дискурс. Вона була тим кристалом, крізь який часами історія України виглядала не зовсім привабливою або зовсім непривабливою. Одначе наважуся стверджувати, що саме ця історія є більш правдивою, ніж та, яка твориться придворними “Несторами” під 13-річний художній свист про “розбудову української держави”.

Ну, а “на солодке” - віршик. Він, на мою думку, влучно характеризує те, як розуміє Україну і українську історію україномовна “Свобода”.

Твої шляхи - одчай і камінь, така прекрасна, й мов на сміх ти плодиш землю байстрюками, багном і гноєм для чужих!.. У голові твоїй макуха, хіба ж ти можеш жить сама, російсько-польська потаскухо, малоросійськая тюрма!.. Веди ж, безумна, до загину мене на розпач і на жуть! Ах, я люблю тебе, Вкраїно, і сам не знаю, що кажу!

Це написано в Одесі у 1927 році Володимиром Сосюрою. Написано для себе, “в стіл”, не для друку.

Це написано ніби спеціально для радіо “Свобода”, щоб воно пам''ятало, з якою країною має справу. І допоки цитовані слова залишаються актуальними, радіо “Свобода” не має права залишати Україну на самоті зі своєю історією і з тим, що стане історією завтра.

Так що бажаю вам успіхів.

Олександр Народецький

Ви знаєте, що у Львівському університеті єдиному науковому і учбовому закладі в світі вивчають історію радіо “Свобода”. Є спеціальний професор, який викладає історію радіо “Свобода”.

Віктор Каспрук

Тема: Вплив інформації "Радіо Свобода" на радянську молодь 70-х років

Я не знаю, чи маю право виступати за всіх молодих 70-тих років, але тут нас, як народжених в 70-тих принаймні 4 особи, то я думаю, що в якійсь мірі я можу відбити ті настрої, які були 30 років тому, коли ми пили портвейн “Біле міцне”, коли грали на гітарах, коли здавалося, що життя все попереду.

Коли у 2004 році передачі "Радіо Свобода" перестали транслюватися в Україні на РМ діапазоні, а шум від глушіння знову заполонив радіоефір, це почало до болю нагадувати далекі 70-ті, коли за виттям "глушилок" радіослухачі намагалися все ж розчути інформацію "з того берега".

Взагалі досить цікаво, де влада, яка успішно "рапортувала" про демонтаж апаратури для спотворення радіосигналу ще у 1988 році, раптово, напередодні президентських виборів, знайшла знову відповідну апаратуру і, найголовніше, де, коли і ким до українського бюджету були закладені кошти для подібного глушіння.

Як відомо, подібне задоволення є дуже недешевим заняттям і чому режим, котрий знову за весь українській народ хоче одноосібно вирішити, що йому слухати, а що ні - вкотре вдається до тактики "часів "холодної війни".

Подібне порівняння видається не зовсім перебільшенням, коли зіставити тактику новітніх ідеологів з президентської адміністрації зі "ідеологічними знахідками" "незабутнього" головного українського ідеолога 70-х років Маланчука.

В ті далекі часи тиск впливу ідеології на молодь підсилювали політінформації і політнавчання, присутність на яких для всіх вважалася обов''язковою. Аби примусити молоде покоління серйозніше підійти по планів комуністичної партії щодо виховання молодих будівників комунізму, були запроваджені ще і ленінські заліки.

Нині правлячий режим діє не менш витончено і по єзуїтські. Населення масово відсікається від можливості отримати достовірну і неприпаровану інформацію шляхом неможливості альтернативного вибору джерел інформування і штучного звуження шансів почути щось відмінне від офіційної думки режиму.

Звісно тепер вже не потрібно, як у 70-ті "ідеологічно пресувати" молодь у трудових колективах, проводити через день комсомольські чи відкриті партійні збори, на яких молодих працівників зганяли у примусовому порядку. Чи змушувати молодих працівників працювати безоплатно "за того парня". Нині за роботу дійсно платять, але не всім. Тільки своїм.

А героїчні пісні про Леніна та про комуністичну партію, про трудові пориви і подвиги робітничого класу, котрі колись закономірно викликали стійке відторгненні і намагання хоч якось абстрагуватись від театру абсурду комуністичної дійсності часів "розвинутого соціалізму", замінені офіційними солодко-приторними піснями про Україну.

Хоча складається враження, що писали ці тексти і музику ті ж самі "поети" і "композитори", котрі вирішили підхалтурити на псевдопатріотизмі, не дуже турбуючись про своє реноме серед слухацького загалу.

Між тим, як нині режиму Кучми заважає дезінформувати населення Інтернет, в 70-ті роки режиму Брежнєва заважала наявність у населення радіоприймачів, котрі ловлять короткі хвилі. Лампові радіоли і транзисторні приймачі в СРСР явно порушили монополію на інформацію.

Особливо це стало зрозуміло, коли радянська промисловість освоїла масовий випуск якісних транзисторних короткохвильових радіоприймачів, таких як "Спідола", "ВЕФ", "Рига", "Меридіан" чи "Океан". Таким чином технічний прогрес став явно на перешкоді ідеологічному мракобіссю "кремлівських старців".

Прилучення кожного до прослуховування "ворожих голосів" відбувалося по-різному. Одні, блукаючи просторами світового радіоокеану, випадково натикалися на завивання глушилок і, зацікавившись непрепарованою інформацією назавжди ставали прихильниками вільних хвиль. Інші, дізнавалися про потрібні їм частоти від знайомих, друзів чи родичів.

Великою мірою закордонні передачі цінилися українцями ще й тому, що у більшості випадків, про події, які з тих чи інших причин влада секретила від населення, можна завжди було оперативно дізнатися з передач "з того берега".

Можна сказати, що окремо у цьому ряду закордонних радіостанцій завжди стояла українська служба "Радіо Свобода". Лише з передач цієї радіостанції можна було дізнатися про істину історію української держави, про боротьбу ОУН-УПА проти совітських окупантів, життя української діаспори, про боротьбу українських дисидентів-шістдесятників з комуністичним режимом.

І, можливо, найважливіше, що саме діється в українському середовищі у самій Україні, про що комуністична влада воліла аби ніхто не знав. Здобута таким чином інформація поширювалось здебільшого усно в українському молодіжному середовищі та обговорювалась серед тих, хто мав для цього довіру.

Що такі перестороги були не зайві, може підтвердити той факт, що ще на початку 70-х років режим ініціював створення при МВД руху "юних дзержинців", котрий формально мав на меті допомагати тогочасним правоохоронним органам у підтримання порядку у молодіжному середовищі, шляхом патрулювання вулиць разом з міліцією.

Проте часто такі "юні дзержинці" використовувались владою для участі у придушенні молодіжних протестів в інших республіках і у себе вдома. Так восени 1971 року один такий "дзержинець" з моїх однокласників, раптово зник під час навчання майже на тиждень зі школи, а потім з передач "ворожих голосів" виявилось що саме у той час у одній зі республік Прибалтики відбувалися протести молоді.

Комуністичному режиму було дуже зручно кидати на патріотично налаштовану молодь своїх юних зомбі, бо такі сутички патріотів з приїжджими молодиками завжди можна було списати на непорозуміння у молодіжному середовищі.

З часом, коли закордонні радіостанції почали транслювати передачі популярної музики, а в Україні з''явилися досить пристойні, як на той час, магнітофони "Юпітер" і "Маяк", виникла можливість записувати музику з ефіру. І хоча ці записи, як правило, у більшості випадків не були якісними, дізнатися про новинки західної музики ще до того, як пластинки з їх записами різними шляхами потраплять до України, завжди було цікаво.

З появою у масовому вжитку населення більш-менш доступних за ціною магнітофонів давало можливість записувати деякі передачі, аби потім більш уважно проаналізувати їхню інформацію і зміст, чи дати прослухати довіреним особам з числа найближчих друзів.

Схоже, що рейтинг закордонних радіостанцій певною мірою визначався потребою їхнього глушіння відповідними "компетентними службами". Так, наприклад, передачі "шведського Радіо" глушили у Києві лише у деяких окремих випадках. До передач з Канади відносились більш-менш лояльно. Однак "Голос Америки", а особливо трансляції української служби "Радіо Свобода", радянський комуністичний режим вважав своїми найзапеклішими ворогами.

Цікаво, що піймати сигнал української "Радіо Свобода" можна було в Києві не лише на коротких хвилях, починаючи від діапазону у 25 метрів, а й на хвилях середніх. Так у 1971 році, "серфінгуючи" по діапазону середніх хвиль невеликого транзисторного радіоприймача "Планета", приблизно о 6.30 ранку, вдалося натрапити на сигнал "Свободи", що не повністю був спотворений глушінням.

Очевидно, що бажаючи зекономити кошти на глушіння, вирішили основну "роботу" відкласти на після 7 години, так як вважали, що більшість людей в такий ранній час мали ще б спати. Віднайшовши таке "вікно" у "Свободу", розповів про таку чудову можливість кільком своїм друзям, аби й вони змогли скористатися цим. Однак через декілька років така чутність траплялася не часто.

Ті, хто міцно "підсіли" на "Радіо Свобода" намагалися завжди брати з собою у походи чи просто недільні вилазки за місто - у ліс чи на річку короткохвилеві транзистори. Вже за 30-40 кілометрів від столиці глушіння значно зменшувалось, а у радіусі 150-200 кілометрів в райцентрі чи селі сигнал проходив досить непогано.

З часової відстані у декілька десятиріч важко переоцінити вплив інформації "Радіо Свобода" на українську молодь 70-х років. Зрозуміло, що для всіх, а особливо молодих людей, заборонений плід особливо є солодким. Звісно, що передачі "Радіо Свобода", наряду зі західною музикою, довгим волоссям, кльошами, а також такими забороненими видами спорту, як культуризм та карате, вважалися серед молоді атрибутикою західного життя.

І чим більше режим намагався культивувати у молоді ненависть до всього західного і американського, це лише призводило до зворотного ефекту. Як сказав свого часу один відомий співак - "нас так довго привчали ненавидіти Америку, що ми полюбили її назавжди".

При цьому варто підкреслити, що великою мірою передачі "Радіо Свобода" допомогли багатьом юнакам і дівчатам не перетворитися з українців на безлику частину радянського народу. "Свободі" вірили на відміну від офіційних джерел інформації, і саме цій радіостанції успішно вдавалося заповнювати інформаційним вакуум, аналізуючи і відслідковуючи ситуацію в Україні.

Проте не менш важливим був той факт, що передачі "Свободи" не лише збуджували суспільну думку, доносячи інформацію, поява якої в Радянській Україні була просто неможливою. Вони спонукали до обговорення та осмислення почутого.

І нерідко під час якоїсь дискусії серед своїх, хтось міг аргументуючи свою думку, авторитетно вставити, "а от вчора "Свобода" коментувала це таким чином". А всі знали, що на відміну від офіційних радянських теле- і радіоканалів "Радіо Свобода" дезінформації собі ніколи не дозволяла.

Наразі, що вирізняло "Радіо Свобода" 70-х років від інших закордонних радіостанцій, то це її бойовитість, напористість і добре поставлені голоси дикторів у студії. Працівників "Свободи" серед числа інших вирізняла не лише вишукана і бездоганна українська мова. їхні голоси звучали незвично мелодійно і інтелігентно, а кожне сказане з ефіру слово відбивалося у свідомості слухачів камертоном озвучення правди, що у роки застою часів "розвинутого соціалізму" сприймалось, як явище абсолютно небуденне.

Працівникам радіостанції вдавалося проникати через ідеологічні мури інформаційної "залізної завіси", перекидаючи між собою і слухачами місток довіри і порозуміння. Звісно, що молоде покоління було найбільш податливим до сприйняття незвичної для їхньої країни подачі інформації, котра ненав''язливо спонукала замислитись над тим як ми живемо і чому комуністичний режим так панічно боїться навіть найменшої згадки про українську історію і українських достойників.

Зрушення у свідомості молодого покоління, підступно зомбованого передозуванням радянської пропаганди, звичайно відбувалися не за один чи декілька разів. Але для тих, хто відчув на собі переваги прилучення до західних норм інформаційної подачі, перервати своє спілкування з "Радіо Свобода" ставало просто неможливо.

На противагу радянській пропагандистській машині, яка кинула всі свої зусилля, аби перемолоти українців на "нову історичну спільноту міфічний радянський народ", "Радіо Свобода" реставрувала у душах молодих українців українське начало.

Цей процес відбувався ненав''язливо і без тиску, ніби сам собою. Пошук української самоідентифікації потребував, звичайно, певного часу і зусиль з боку новоприлученого до "Свободи", але цей процес був невідворотнім і неминучим. Очевидно, у тому, що в часи українського відродження виявилася певна критична маса незомбованих радянськістю українських патріотів, є велика заслуга працівників "Радіо Свобода".

Радянській системі не вдалося повністю зруйнувати українську спільноту в Україні завдяки тому, що радянські українці усвідомлювали, що існує закордонна діаспора, якій у чужоземному середовищі вдалося зберегти українську мову, звичаї, пісні і обряди, а найголовніше гордий український дух. Все це надавало сили аби вистояти пригнобленому, але нескореному українському народу, котрий перебував під довголітньою радянською окупацією.

Звісно, що в 50-річний ювілей нашої улюбленої радіостанції буде сказано багато чого приємного для її керівництва і працівників. Однак, можливо, найвищою оцінкою справді подвижницької діяльності її колективу є багатомільйонна слухацька аудиторія, котра не зменшується від далеких від нас 70-тих років і до наших днів.

Свободу можна глушити, її можна відміняти на окремо взятій окремій території, але знищити її не під силу нікому, Пробудження в українцях українців - це є, можливо, найголовнішим завданням радіостанції-ювіляра і ті, кому 30 років тому було біля двадцяти, пройшли не розлучаючись з "Радіо Свобода" все своє доросле життя. Тому для покоління молоді 70-х ця радіостанція є символом нескореності духу всієї української нації. Символом соборності багатомільйонної української нації, як у самій в Україні так і розкинутої вітрами долі по далеких світах. "Радіо Свобода" є прикметною ознакою єднання українців через радіоефір - в якій далекій країні чи віддаленому від України континенті вони б не жили...

Ігор Лосєв

Оскільки питань більше нема і основний зміст нашої конференції вичерпано, то слово надається Олександру Народецькому.

Олександр Народецький

Я нічого такого додаткового особливого не скажу. Я хочу всім вам подякувати за те, що сьогодні зараз тут сталося. Радіо “Свобода” – це не тільки якісь міфічні співробітники української редакції, а і ви –учасники передач.

Я вам дуже дякую за те, що ви приходите до нас, оскільки для нас це не просто формальність. Для нас дуже важливо не дискредитувати складну ідею і питання, проблеми, які ми порушуємо і досліджуємо. Такі сили, як ви її не дискредитують, а навпаки її поглиблюють те, що ми хочемо сказати нашим слухачам.

За це я вам дуже вдячний від всієї нашої редакції. Ми продовжимо співпрацю з вами. Як тільки ви можете, наскільки ви можете, то у нас один із журналістів Піховшек сказав у такому розпачі, що це єдиний відкритий мікрофон в Україні. Це він сказав про нас, коли ми його запрошували. Йому це подобалося. Його ж ніхто не запрошував крім нас.

Слава Богу! Зараз уже не єдиний. Я можу сказати, що я в 1992 році приїздив в Київ, то мені здавалося, що я єдиний думаю про Україну, а української мови я взагалі і не чув тут. Я приїжджаю зараз вже кілька років і відчуваю, що не бояться говорити мовою.

Це так приємно. Немає отого холопського: “Тихо-тихо, щоб ніхто не почув”. Уже нема. Уже говорять. Крик, який я чую на вулиці, то на нього ніхто не озирається, ніхто не каже “бандерівці”. Цього вже нема.

Пане Рябчук, чи це прогрес?

Микола Рябчук

“Спасібо партії за ето”!

Олександр Народецький

Пане Саєнко, чи це не позитив? Я навіть у Львові чув російську мову. Хоча одна моя знайома сказала, що “лучше говоріть по-украінські”.

Журналіст

Враховуючи, що українська влада зараз не дозволяє і обмежує мовлення радіо “Свобода”, то чи не плануєте ви свого часу такий захід, який застосували свого часу в Південній Кореї стосовно Північної Кореї. Тобто були безплатно розповсюджені безплатні радіоприймачі, де є короткі хвилі і вони таким чином слухали альтернативну інформацію, тому що ми йдемо до того.

Микола Рябчук

Але в нас є приймачі, а в Північній Кореї немає, там телевізор має один канал і радіо так само.

Олександр Народецький

Спроби йдуть так само, щоб потрапити в FM-діапазон. Ви говорили, пане Саєнко про вчинки. В тому періоді розпачу, коли всі нас боялися, коли ніхто нас не хотів, коли 3-4 місяці тому назад ніхто не хотів з нами мати справу, а ми до всіх лізли і казали, щоб взяли нас, бо ми не можемо витримати, як плачуть наші слухачі і вимагають від нас, до речі, щоб ми повернулися. І ось тут приходить один, я вам назву його – депутат Скоморовський і каже, що в нього в Вінниці є одна радіостанція FM, і візьме всю нашу програму, і хоче подивитися хто її закриє. Молодий пацан, ну геніально. Легенда для мене.

Якийсь екстремальний вид спорту. Якийсь мазохіст, чи що. Він взяв нас. Ми в Вінниці є, в Житомирській області трошки є. Це не вчинок – це геніально. Я його вчора зустрічав, то просто на нього навалився всім тілом. Я його схопив і кажу, що він моя легенда. Правда один, але для нас і цього достатньо.

Наталя Ленінськая, “Громадський контроль” (переклад)

Я прийшла сюди, тому що для мене радіо “Свобода” більше, ніж, може, для вас всіх, тому що це така ностальгія по моїй юності. Я все кинула і прибігла.

Для вас у мене, крім поздоровлень і признань в любові дуже серйозна пропозиція. Я багато років займаюся профілактикою дитячого алкоголізму. Ви говорили про свободу, про цензуру. Свобода не може буде безмежною, тому що такий пресинг нав’язування алкогольної поведінки дорослих дітям, що виходить така дискримінація дітей.

Про права дітей забули взагалі. Коли ми говоримо про волевиявлення творчої натури, то коли беруть “Червону Шапочку” і роблять майже порнографію. І виходить, що не треба цензури, і під час дитячих передач йде реклама алкоголю та відкритим текстом іде порнографія.

Колись були норми. 200 років тому були свої, сьогодні свої. Свобода не має обмежень, і в результаті ми отримали, що сьогодні тисячі дітей на вулиці, тисячі дітей отруюються алкоголем. В цьому році вже померло 300 дітей від отруєння слабоалкогольними напоями. Це все дані, тобто офіційно.

Я хочу сказати, що свобода не може бути безмежною і цензура повинна бути. Саме ви, використовуючи свій досвід, знання, все те, що ви пережили за все життя, напевне просто з позиції таких ображених маргиналів мусолити те, що було 30 років тому.

Я б теж те ж могла поплакати, що було зі мною, але я все таки беру і щось роблю. Можливо, ми б все-таки менше говорили і загадували, я не в докір. Але треба, використовуючи те, що ви знаєте на те, щоб щось робити, а не просто розмірковувати.

Я прийшла до вас з пропозицією, що давайте на радіо розповімо “Свобода” сьогодні ціленаправлено споюється генофонд України для того, щоб знищити українську націю, як таку.

Олександр Народецький

Ви можете конкретніше сказати прізвище, хто це режисує? Ви сказали, що цілеспрямовано йде кампанія по знищенню нації отаким способом. Ви можете назвати цих людей, які організовують це споювання?

Наталя Ленінськая, “Громадський контроль”

Я зрозуміла, я навіть рада, що ви задали питання. Я не те, що боюся називати якісь прізвища, але не маючи документа, де написано, що це моя власність, то я не можу сказати прізвище чоловіка. Але сьогодні Україна єдина країна світу, де пиво не називається алкоголем, в законодавчій базі рахується продуктом харчування, де сьогодні в школі під час перерви можна купити пиво і перед директором і вчителем пити це пиво, то по-моєму тут зрозуміти незрозумілого, хто спаює народ.

Олександр Народецький

Тобто це держава робить?

Наталя Ленінськая, “Громадський контроль”

Держава. У мене я тонна паперів, вся законодавча база відпрацьована за ці 3 роки. Я можу доказати, що це цілеспрямовано споюються діти. Ці алко-попси – слабоалкогольні напої, які сьогодні придумані спеціально для дітей. Тобто це вже ні для кого не секрет. Для любої розумної людини зрозуміло, що дорослий п’є горілку, коньяк, він розуміє вино. Дитина горілку не п’є, тому що не смачно, і тому йому зробили такий слабенький напій 5-6%. Діти це п’ють, то хіба це не цілеспрямовано?

Олександр Народецький

Це практичне питання. Що на себе треба взяти, щоб когось звинувачувати конкретно? Для цього потрібні факти і документи. У нас є чимало передач, які присвячені правам людини. Ви дасте ці документи, якщо вони у вас є. Це наш обов’язок.

(Репліка нерозбірливо)

Наталя Ленінськая, “Громадський контроль”

Про це треба говорити не у вузькому колі, хто вас розуміє, а виносити це на більш широкий загал.

Олександр Народецький

Свобода не передбачає розбовтаність, а навпаки передбачає максимальну мобілізованість і відповідальність.

Наталя Ленінськая, “Громадський контроль”

Ви розумієте, що всі говорять про свободу, і виходить свавілля.

Олександр Народецький

Це підміна понять, це гра в ці поняття. Пан Євген Сверстюк згадував про свободу в тюрмі.

Євген Сверстюк

Ви знаєте, що тема мого виступу “Свобода без абсолюту” – це те, що Ви говорите, це зараза нашого часу, це маразм суспільства. Те, що ви говорите, я би підтримав, як навіть важливий наскрізний мотив багатьох виступів радіо “Свобода”. Ми мало говоримо про молодь і про виховання. Тим часом це є головне.

Наталя Ленінськая, “Громадський контроль”

Тому що через 10 років нікому буде вивчати українську мову, нікому буде вступати в університети, нікому буде народжувати. Тому що ці діти, які сьогодні народжуються, як медики говорять і по статистичним даним 90%, з патологією, тобто без патології майже не народжуються діти. Що ж буде далі? Нікому буде передати той же етнос і історію України. Діти цікавлять чим? “А сиділи пиво пили”. Тобто ні про що говорили, інтелект нижче середнього. Чим далі, тим гірше.
XS
SM
MD
LG