Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Київ, 23 жовтня 2004 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. До вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Здоровенькі були, дорогий слухачу. Сьогодні ця програма присвячена Галичині.
Кілька тижнів тому я побувала в Донецькому краю, в Святогір’ї, в так званій Донецькій Швейцарії, яку красиво й делікатно перетинає зеленоводий Сіверський Дінець.
Це не той Донбас, який собі уявляємо, це не шахти і не терикони. Це невисокі гори, розлогі долини, заспані осінні дерева під серпанком вже не зовсім теплого осіннього сонця.
Золота осінь, срібний напівпрозорий туман, а з далекого боку - запах кадила та лагідний звук церковного співу. Це не просто такий собі день. В той день патріарх Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимир Сабодан освячував Святогірський монастир, який одержав статус Лаври.
З’їхалися священики з усієї Донецької області. З’їхалося також страшно багато так званих донських козаків. “Вони охороняють храм”, - сказали нам. Змусили мене купити хустку, а штани прикрити шаликом. Один навіть мав нагайку в чоботі...
Стою я, дивлюся, спостерігаю... І раптом доходить до мене такий милий спів, ніби з раю. І що ви думаєте? Співають молоді люди, співають натхненно і віддано. А вдягнуті вони в помаранчеві фартушки. Здалека бачу, що на фартушках велика літера “Я”. Підійшла і поцікавилася, що це за хор.
“Це Лоретто”, - відповіла мені пані дириґент, музичне училище Маріуполя. “А чому ви вдягнуті у ці фартушки?” - запитую. Пані дириґент скеровує на мене грізно натушовані очі і, тикаючи пальцем, заявляє: “Ето вам нє Івано-Франковск”.
Це якраз тоді в Івано-Франківську відбувся цей страшний яєчний інцидент. Розмова зірвалася, хор Лоретто музичного училища Маріуполя почимчикував через річку, заявивши свою підтримку кандидатові в президенти Януковичу.
Кілька тижнів після цього довелося мені бути на студентському вічі “Свободу не спинити” на підтримку Віктора Ющенка. Довжелезні колони студентів, що з’їхалися з усієї України, піднесені, усміхнені, що вам казати, молоді.... ідуть і скандують – “Схід і захід разом!”.
Не проти того чи проти цього, а разом схід і захід. РАЗОМ. Справді, молодь мудріша за старших. Різниці вона не те, що не бачить між сходом і заходом України, а навіть її не відчуває.
І ось цією довгою преамбулою доходимо до теми передачі, до Галичини, цього українського заходу, якого не розуміє і, врешті решт, не знає пані дириґент музичного училища Маріуполя. Але, дорогі донеччани, не переживайте, про вас і ваше теж буде передача...
Критикувати галичан, згідно з неписаними правилами, які запровадили нинішні офіційні мас-медіа, провладні політики, політологи, культурологи, стало ледь не ознакою доброго тону. Однак залишається ще погляд галичан на самих себе і їхня думка про те, як Галичину оцінюють на Великій Україні.
Виявляється, думка галичан про себе дещо відрізняється від тієї, яку про них намагаються нав’язати у межах держави в нинішніх суспільно-політичних реаліях. З подробицями - наш івано-франківський колега галичанин Іван Костюк.
Іван Костюк
Основною мрією галичан упродовж минулого століття було в’їхати в Київ на білому коні, інакше кажучи, здобути зброєю столицю і, врешті, проголосити соборність.
Галичани кілька разів здійснювали метафоричні хрестові походи, але щоразу зазнавали невдачі. Останній з них був в 20-х роках 20-го століття. Однак цього разу без зброї. Галичина стала своєрідним генератором відновлення незалежної української держави.
Через цілий ряд різних суспільно-політичних причин галичани зараз начебто опинилися на маргінесі основних впливів на майбутній розвиток України.
Кілька років тому чи не найвідоміший сучасний український письменник Юрій Андрухович, що мешкає в Івано-Франківську, опублікував есей під промовистою назвою “Остання територія”, де піддав нищівній критиці як самих галичан, так і їх участь у державотворенні.
Після цього письменник зазнав у буквальному розумінні обструкції з боку земляків. У місцевих виданнях публікувалися не лише статті з нищівною, а часто безглуздою критикою. Так звані справжні галичани телефонували його матері, тероризували постійними дзвінками родину.
Лише невелика частина тоді розуміла, що письменник керувався Франковим “Я не люблю її з надмірної любові...”. Тоді критикувати галичан ще було, так би мовити, не прийнято. Зараз таке цькування неофіційно заохочується владою.
Я звернувся до Юрія Андруховича з питанням про те, що він зараз думає про галичан.
Юрій Андрухович
Як галичани сприймають самі себе і як вони собі уявляють, так їх сприймають ззовні. Особливо ця тема загострилася напередодні президентських виборів.
І так, і ні. Вона безумовно загострилася, я думаю, у зв’язку з політичними технологіями, маніпуляціями з провладного боку, оскільки тут чітко виявлена безумовна перевага опозиційного кандидата. Відповідно, вже впродовж кількох років розвивається якийсь такий медійно-політологічний проект, як дискредитація Галичини і галичан.
Це відбувається навіть на страшенно брутальному примітивному рівні. Скажімо, в якомусь інтернет-форумі, викидають повідомлення про те, що у зв’язку в низьким відсотком йоду і йодистих речовин у водах західної України, саме в цьому регіоні, особливо в Галичині, найвищий відсоток кретинізму і дебілізму, і так далі, і тому подібне.
Для мене дуже показовим є те, що якимось чином копати, критикувати нападати на галичан стало певною модою і в середовищах людей, які нібито нічого спільного з цією владою та її технологіями не мають.
Але я знаю досить багато молодих, талановитих незаангажованих літераторів, журналістів зі східної України, для яких це просто роками стало добрим тоном: говорити про Галичину і про галичан зневажливо.
Я думаю, що дуже конкретні галичани дають підставу так говорити. Дають підставу так говорити вчинки пана Базіва чи Тараса Чорновола.
Галичани – нормальні люди, вони, як і всі, піддаються спокусам, вони можуть зраджувати. Тут немає моральної цілісності галичанина.
Показовим є (я боюся, що це є прояв типової української риси) бажання копати лежачого. Це суто мозахістичне навіть, я б сказав, над своїм поглумитися значно солодше, ніж над кимсь чужим.
Мені нещодавно один молодий журналіст в інтерв’ю для однієї київської газети сформулював питання таким чином: чи не гірко мені за таку малу батьківщину, дивлячись на те, що з нею і з галичанами відбувається?
Мовляв, цілі натовпи зараз перемикнулися до Києва, моментально асимілювалися, перейшли на російську мову, що я про це все можу сказати. Передбачалося, очевидною, що це малося сприймати, як факт.
Я з цим не погодився, тобто я в Києві для себе не зафіксував якихось натовпів галичан, які проходять Києвом і всі говорять російською. По-друге, мені здається, що тут треба для себе усвідомити і пам’ятати про те, що цей регіон – це регіон найбільшої свободи в нашій країні.
Що б там з ним не робили, як би там його не викручували, як би не намагалися принижувати, але маніпулювати тут владі не вдається, так як в інших регіонах. Голосують тут люди абсолютно не так, як влада від них хоче.
Головним чином повітря тут набагато вільніше, коли я чую розповіді знайомих західних літераторів, які відвідують наші східні індустріальні регіони, вони говорять про те, що вони там пережили, то в мене таке враження, що я живу просто в іншій країні насправді.
Що я тут живу в вільній нормальній країні. Тому весь цей монолог будемо вважати одою Галичині, я все-таки радий, що вона є я дуже люблю її.
Юрій Андрухович після свого справді об’ємного монологу зауважив, що згаданий київський журналіст так і не поставив у інтерв’ю жодного його слова про Галичину та галичан. А галичани у своєму головному змісті дотепер упродовж тривалого часу не змінилися.
Вони відчули, що живуть у вільній країні, принаймні на тій останній території, де стоять їхні домівки і вони ще кілька десятків років тому відстоювали свою свободу зі зброєю в руках.
Ірина Халупа
Це був Іван Костюк з Івано-Франківська. Коли вважати серйозно, або, як сказав би істинний галичанин, “на серійо”, то поняття “менталітет” лише недавно почало цікавити людей різних рас, держав і націй. Бо десь до початків минулого століття навіть і самого цього поняття в науковому обігу не було.
Терміном таким філософи, психологи та вже з ними позначали світоглядні системи та пов’язували його передусім з так званими “формами духу”.
До історичної лексики це слівце втрапило року 1929-го, коли Марк Блок і Люсьєн Февр заснували в Парижі часопис під не дуже поетичною назвою “Аннали економічної і соціальної історії”.
Галичани ознайомилися з новітнім поняттям “менталітет” значно раніше, ніж наддніпрянські українці. Слово це провінційні представники галицької інтелігенції на початках минулого століття вживали зазвичай у розмовній мові.
Про це можна переконатися, прочитавши “Сестер Річинських” Ірини Вільде, насправді Дарії Макогон, а по-чоловікові Полотнюк. Письменниці родом з Буковини, але галичанки за довгочасним проживанням саме в Галичині та написанням там знаменитих своїх оповідань і повістей...
До речі, про таке, як “прізвище по-чоловікові” – це властиво більшості панянок і пань у світі – брати собі по шлюбі прізвище чоловіка. Але для галичанок властиве й інше – зватися, іноді й по своїй уже смерті, ще й по прізвищу дівочому. Наприклад: “Калина Свербивус із Лопушняків”... Хто не знає – походіть давніми галицькими цвинтарями.
Такий звичай підтримували віками, як, зрештою, і багато чого іншого, притаманного галичанкам та галичанам. А, власне, все те і творило (та й творить) той загадково-міфічний і реальний водночас галицький менталітет.
Що воно таке? На практиці пояснити дуже просто. Досить вивести образ середньостатистичного галичанина. Бо образ той мало змінився з часів, відколи галичани існують (між іншим, існують на теренах різних, бувало, що й чужинецьких країн), залишаючись вічними галичанами.
Передусім, то, напевно, стійкий імунітет до влади. Кожне наступне покоління галичан має давню цікаву приказку “Ми сю владу переживемо, як вже пережили інші”. Історія потверджує, що саме так і стається.
Що ж до багатьох інших рис, котрі творять образ справжнього галичанина, то їх намагалася ідентифікувати галичанка Надія Степула.
Надія Степула
...Середньостатистичний галичанин – це той, хто змалечку, з самісінького дитинства не бавиться м’ячем, тільки “бальоном”. Каже до мами “мамцю” і “мамусю”, бабу не обзиває “бабою”, а каже “бабця”, “бабуня”, бабусечка”... Так само далі – “дідуньо”, “цьоця” (тітка по-загальноукраїнському), часом – “тета” або “вуйна”.
Теплота родинних стосунків охоплює всіх – до найдальших кузинок і кузенів, а часом і дуже далекі родичі шануються, як найближчі. (мушу зауважити, що пов’язують це з тим, що ті найдальші родичі живуть у США, Канаді, Австралії чи ще десь. В кожного порядного галичанина є родина закордоном, яка допомагає пакунками, долярами або ще якось).
А середньостатистична галичанка змалку бавиться, як правило, лялькою, котру миє, розчісує, доглядає, як уміє, а заодно і вчиться щось робити – вишивати стебельцем і хрестиком, гаптувати і шити, пекти пляцки і тістечка, рулети і коржики.
Тільки навчившись говорити, дитина вже знає молитви і просить Бога про багато що: про щасливе заміжжя, (останніми часами – про добру роботу і файного начальника), про майбутнього чоловіка, щоб не був пияком ( бо таке трапляється), про здоров’я для батьків, а також - про Україну, бо то святе...
Галичани люблять співати. Переважно на празник – по святах, як релігійних, так і державних. На хрестинах, уродинах (днях народжень), весіллях, але буває, що і в будні. Репертуар постійно поповнюється. Тут і великодні гаївки, і різдвяні колядки, і неперевершені стрілецькі та “упівські” пісні.
Своїх дітей галичани вчать співати змалку, іноді заколисуючи немовлят під “Червону калину”. То є добрим для виховання патріотизму, вважають...
Змалку теж вчать казати старшим “Ви”, вітатися чемно і ґречно та цілувати руку паням і панянкам...
Про невимовну любов галичан до рідної землі відомо давно. Особливо – коли та земля не просто рідна, не загальнорідна, а – кажучи по-теперішньому – приватизована. “Землі ніколи не буває багато”, - переконані галичани. Кожну латочку можна обробити, засіяти-засадити, щоб квітувала, родила, годувала і тішила око сонячними моргами.
Тому покинутих земель на Галичині не було ніколи, немає й сьогодні – коли неозорими ланами “стеляться рядочками” будяки “листочками” десь на південних чи східних теренах українських...
Через ту землю іноді нуртували неабиякі пристрасті. Про це докладно описали класики української літератури, зокрема, ті з них, які й самі були галичанами.
Справжні галичани вміють любити – мамцю, бабцю, цьоцю з Америки, Україну, землю, роботу, чоловіка, жінку – це впадає в око, особливо по святах, коли всі любляться, коли про це говорять відверто у довжелезних тостах та співають у сумних піснях.
Сваряться галичани теж люблячи, навіть і не сваряться, а “гніваються”. Та оскільки гнів і гнівання є одним із тяжких гріхів, тому гніваються недовго. Іноді, правда, до смерті.
Перепрошуються ґречно. Зла на серці не тримають, хіба що до ворога. Ворог – то особлива тема. Ворогом галичанові краще не ставати.
Також особлива тема – політика. Галичанин завжди добре розуміється на політиці, під якою владою б не був і при якому б уряді не жив. Політичні питання обговорюються традиційно на кухні, де смачно пахне, але буває, що й на майданах.
Галичанам треба добре допекти, щоб вони вийшли на майдани, бо менталітет у них передбачає таку рису, як поміркованість. Та вже потім вони з майданів не заберуться, поки не доб’ються своєї мети... Галичанин сповіку дружно живе з сусідами, але поки сусідські кури не ходять в його город... Ну і так далі.
А все решта – то просто віци. Такі собі іронічні, жартівливі, часом – сатиричні історійки про менталітет галицький. Мовляв, і вперті вони, і підступні, і економні до скупості, і затяті до бійки... То все “байки”. Бо не вперті, а наполегливі; не підступні, а дипломати, не скупі, а таки економні дбають і мають.
Ну щодо затятості, то, може, й правда. Затято галичани кохають, затято й розлучаються; затято люблять своїх дітей і рідну землю; затято шукають істин; затято вірять у національну ідею, затято за неї борються... Чи то є найгірша риса в світі?!..
Ірина Халупа
Ви слухаєте українську “Свободу”. З вами передача “30 хвилин у різних вимірах”, присвячена Галичині. Не всі галичани завжди думали, що Галичина - це просто пупок світу. Ось що писав Іван Франко про Галичину:
Багно гнилеє між країв Європи, Покрите цвіллю, зеленню густою! Розсадник недумства і застою!.. Лиш гадь і слизь росте і міцніє в тобі, Свобідний дух або тікати мусить, Або живцем вмирає в твоїм гробі.
Справжня Галичина і уявна Галичина - це два полюси, між якими велика прірва.
В найновішій книжці львівського історика Ярослава Грицака “Страсті за націоналізмом”, випущеній київським видавництвом “Критика” і презентованій на останньому Форумі видавців у Львові, є есеї, присвячені нашій сьогоднішній темі, зокрема есей “Про важливість бути галичанином: проблема ідентичностей на пограниччі”.
Наведу лише одну цитату з цього есею: “Можна напружити фантазію та уявити, як виглядав би світ, котрим правили б галичани. Це був би світ, повний кав’ярень і тортів, церков, катедр і синагог, недільних променадів і регулярних карнавалів, переповнених філармоній, кабаре та кінотеатрів.
Але цілком імовірно, що доступ до всіх принад цього світу мірявся б національною ідентичністю претендентів... Це був би світ без ҐУЛАҐів й Аушвіців, але з багатьма більшими чи меншими Сараєвами”.
Тарас Марусик запитав професора Ярослава Грицака з’ясувати, що таке Галичина сьогодні: реальність чи якась уявна назва.
Ярослав Грицак
Я думаю, що ніколи Галичина не була такою реальністю, яка є зараз. Але треба пояснити, що таке реальність. Ви знаєте, в людському світі реальні речі існують двічі, один раз вони існують, як стіл чи дерево, що можна підійти і переконатися, що воно існує.
Але в суспільному світі є інший спосіб реального існування, існування в головах. Я думаю, що зараз найбільш реально Галичина існує в наших головах. Так як люди в Галичині себе усвідомлюють цілком іншими, дуже відмінними від інших територій як на схід, так і на захід.
Тарас Марусик
Тобто відмінності, на Ваш погляд, більше реальні, як уявні?
Ярослав Грицак
Те, що уявне, не означає, що реальне, уявне не означає, що видумане, штучне. Уявне означає, що люди не дуже сильно в це вірять, воно є вже реальністю. То є спосіб існування певної реальності. Ми люди не знаємо більшої реальності, оскільки ми не можемо уявити собі певні речі. Це спільні речі.
Тарас Марусик
Деякі політтехнологи, так само політики, наполягають на тому, що Україна продовжує бути розділена на схід і захід, в тому числі сьогодні повторюють.
І більше того, це проникло у свідомість не тільки, скажімо, мешканців західної України, але й східної України. Коли, наприклад, в Донбасі з однією моєю колегою заявити, що “Донбас – ето вам нє Галичина”.
Запитання таке, чи справді такий страшний чорт, яким його малюють?
Ярослав Грицак
Я думаю, що це є дуже сильний стереотип, який склався роками, яким особливо зловживається як в Україні, так і поза Україною в будуванні моделі двох українців, особливо під час виборів.
Бачте, владі дуже зручно мати цю модель в Україні, тому що вона може страшити і одною, і другою. Може захід страшити сходом, а схід страшити заходом, таким чином виступати певним посередником, певним суддею. Таким чином запевнити собі таку позицію, що і одні, і другі будуть прибігати зарази спокою.
Я думаю, що насправді є, і це знову ж таки на прикладі фактів. Того, що бачу із соціологічних досліджень, із опитувань, розмов, що насправді є дуже сильне зближення позицій.
Інша справа в багатьох речах, а речі є підставами, що люди не хочуть мати злочинної влади в Україні, люди хочуть жити нормальним життям, хочуть, щоб їх діти були забезпечені нормальним життям, хочуть, щоб в Україні не існувало загрози військової чи будь-якої іншої, що існує в Чечні, чи те, що скажемо, що існує в Іраку. Це є певні принципи, на які ніхто не згодиться.
Навіть, що є цікаво, що східна і західна Україна знаходиться на певній історичній пам’яті, що досі не було. Скажімо, до сходу і заходу в Україні немає зараз великої різниці, що Сталін був злочинцем, це визнається.
Що не є так у Росії. Найпростіше пояснити, яка різниця між українцями і росіянами за історичної пам’яті, то подивитися, як українці і росіяни ставляться до Сталіна.
Я можу ці приклади пояснювати чи так, чи інакше, і довго, я вдамся до тої метафори, яка мені найбільше промовляє. Ви знаєте, вся мас-медіа, політики створили образ того, що Україна поділена на два табори. З одного боку є Львів, умовно кажучи, з другого боку є Донецьк. І між ними лежить величезна барикада. Отже, це є той стереотип, який панує, який впроваджується.
Моє переконання, що цей стереотип є тільки наполовину. Львів дійсно займає чітку позицію на одній стороні барикади, яка гарячна сама, вона чітко знає, чого хоче, має ясно виражені етичні устремління і таке інше.
Справа з Донецьком, умовно кажучи, є та, що він не є на другій стороні барикади, а він є десь рівно посередині. І Донецьк не знає, в яку сторону йому іти: чи приблизитися до Львова, чи ближче Москви, в сторону Росії.
Я думаю, що найбільшим викликом для сучасних політиків є те, що знайти мову, переконати галичан і східняків, що насправді різниці між ними немає і є більші, вищі інтереси, ті ж самі інтереси щоденного життя, виживання, навіть не те, що виживання, нормального життя, заради якого вони можуть об’єднуватися проти якогось іншого ворога, ніж якого вони собі малюють.
Я думаю, що позиція Ющенка на цих виборах така: Ющенко постійно підкреслює, що різниця між сходом і заходом є, але вона є не то, що трагічна, а драматична, що насправді є багато таких спільних чисто людських міркувань.
Тарас Марусик
І все ж в чому, з Вашого погляду, якщо Ви можете коротко сформувати, унікальність Галичини у всеукраїнському контексті сьогодні?
Ярослав Грицак
Інша історія, інша історична пам’ять, інші політичні традиції. Головним чином через те, що Галичина була в Австрії 100 років. Це велика школа, яку жодна інша територія українська не мала.
Це були традиції парламентаризму, це були традиції причетності до високої культури, в той час німецької, це були традиції розвитку громадського життя, все те, чим Галичина може похвалитися поправу, що далі доказується.
Тільки моя точка зору є, що Галичина повинна цим досвідом ділитися на Україну, а не замикатися в собі. Я думаю, що Галичина просто була в якійсь мірі щаслива, обдарована історією, тим, що вона на 50 років менше від радянської влади, і на пару століть мала влади російської. Але це, я думаю, не заслуга самих галичан, як заслуга самої історії.
Ірина Халупа
Львів’янин Тарас Возняк, головний редактор часопису “Ї” вважає, що100 років перебування Галичини в Австро-Угорській імперії було дуже доброю школою. Але цим досвідом треба ділитися. Сьогодні уніфікувати регіони України практично неможливо. Це не вдалося ані Франції, ані Німеччині. Кожен регіон вирізняється своєю традицією, своєю особистістю.
Зараз важливо усвідомити, що Україна - це велика і різноманітна держава. А кожна людина, окрім великої батьківщини, має ще свої маленькі батьківщини, які пов’язані з її місцем народження, рідною вулицею чи регіоном.
Тарас Возняк
Батьківщина людини складається з кількох елементів. Безсумнівно, є ідеалізована, уявлена спільнота, як каже Андерсон, політична нація зі своєю територією, відповідним апаратом в державі і так далі, називається вона Україна.
У нас вона чомусь дуже сильно уявлювана, дуже важко якось іде на шляху до реалізації цієї спільноти.
Тим не менше, наступною меншою батьківщиною є, скажімо, та частина країни Франції чи Німеччини, де людина себе відчуває, як в себе вдома.
Наприклад, в Британії, в Прованції чи в Бадендаксені, у них є федеральні землі або департаменти у Франції, або навіть не департаменти, а в Британії, скажімо, департамент може складатися з кількох департаментів.
Тим не менше, там є культурна спільність, починаючи з того, як вони готують устриці чи мідії, а вже в сусідній, скажімо, Шампанії, їх так не споживають, вони не є такою великою “мацеєю” для цих мешканців.
Наступна, ще менша батьківщина - це те місто, де ти народився, з яким ти ідентифікуєшся. Скажімо, Львів, Івано-Франківськ чи Коломия.
Якщо людина є молодою чи маленькою дитиною, то її батьківщиною є її вулиця або в місті подвір’я її дому, де збираються ватага хлопчаків і дівчаток, це є їхній народ, вони себе якось ідентифікують, як певну спільність, котра якимось чином: чи на футбольному полі, чи як інакше конкурує з сусіднім двором чи сусідньою вулицею.
Тому ці ідентичності, ці маленькі батьківщини є різні. Це свого роду, як “русская, японская матрьошка”, котра складається в політичну націю. Україна історично була і складалася з різних елементів і різних територій, котрі мали свою політичну історію. Богу дякувати.
Скажімо, Закарпаття, будучи, згідно з перевіреними чи неперевіреними даними близько 20 років тільки в складі Київської Русі чи Галицької Русі, зберегла своє відчуття єдності з Україною впродовж ледь не тисячі років.
Але чи будучи тисячу років під угорським, чеським, австрійським, трансільванським правлінням, чи могла ця частинка української слов’янської землі не змінитися дещо, не модифікувати, чи не могли там з’явитися якісь відмінності в кухні в відношенні до житла, до себе і так далі. Безсумнівно - так.
Чи після цього ми повинні накидувати їм донецькі поняття “облаштування житла, міста, відношення до дітей, до церкви”, накидувати їм ту конфесію, яка актуальна в Донецьку чи Дніпропетровську? Думаю, що ні. Таким чином ми підходимо до того, що ми повинні найперше толерувати ту відмінність.
Така сама відмінність може стосуватися і Галичини, і Буковини, і Волині, і Поділля, я думаю, що і північ України, Полісся має свою абсолютно барову, Крим має свою барову.
Чомусь вважається, що нормою напевне є щось, що є сильне, потужне, як правило, вульгарне. Не думаю, що це є так. І конструюючи нову українську державу, у нову політичну конструкцію, мені здається, був би сенс пошанувати самих себе, бо всі ми дійсно є різними. Вони хочуть все-таки жити, маю надію, що хочуть жити в єдиній Україні.
Тому галицька барова, котра є відмінна, котра повинна плекатися, котра повинна зберігатися, як культура пиття кави, як абсолютно оригінальна своя релігійна конфесія, яка склалася історично, як свій стиль побудови житла, облаштування суспільства, як тяжіння дійсно до демократичних традицій, як тяжіння до західного цивілізованого світу, повинна шануватися рештою України.
Якщо решта України не хоче цього, не хоче пити кави, будь ласка, не пийте кави, пийте чай, це абсолютно шановано.
Якщо в Закарпатті є культура вина, а культури вина нема, скажімо, в інших регіонах, в північних, де не було того вина. Скажімо, на Волині, де не було винограду, де могла з’явитися ця культура? Чи в Донецькому регіоні?
Тому будь ласка, ми можемо експортувати, не хочете пити, не пийте, пийте щось кращого, що вам більш відповідає, але не накидуйте Закарпаттю те, що йому не властиво.
Ірина Халупа
Це був львів’янин Тарас Возняк, головний редактор часопису “Ï”. На цьому закінчуємо нашу передачу, присвячену Галичині.
Тарас Возняк сказав, що між сходом і заходом України 13 років існують різні поборювання. З одного боку - Львів, з іншого - Донецьк, а між ними - барикада.
Але це не зовсім так. Бо між Львовом і Донецьком лежить Київ. Якщо Київ захоче, він усі барикади може подолати. А нам тим часом таки вдалося взяти квитки до Донецька, куди ми планували потрапити на ці вихідні. Отож, через кілька тижнів буде передача про Донбас. “Рідний наш Донбас”, - як співається в пісні.
На прощання хочу навести слова моєї подруги і колишньої колеги Ярини Жукович: “Західна Україна завжди була більш національно свідомою, але східна Україна завжди давала Україні великих особистостей”.
Як на мене, це не погане спарування. Отож, як стверджують українські студенти: “Схід і захід разом!”
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі.
Бувайте здорові, говорить радіо “Свобода”!
Київ, 23 жовтня 2004 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. До вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Здоровенькі були, дорогий слухачу. Сьогодні ця програма присвячена Галичині.
Кілька тижнів тому я побувала в Донецькому краю, в Святогір’ї, в так званій Донецькій Швейцарії, яку красиво й делікатно перетинає зеленоводий Сіверський Дінець.
Це не той Донбас, який собі уявляємо, це не шахти і не терикони. Це невисокі гори, розлогі долини, заспані осінні дерева під серпанком вже не зовсім теплого осіннього сонця.
Золота осінь, срібний напівпрозорий туман, а з далекого боку - запах кадила та лагідний звук церковного співу. Це не просто такий собі день. В той день патріарх Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимир Сабодан освячував Святогірський монастир, який одержав статус Лаври.
З’їхалися священики з усієї Донецької області. З’їхалося також страшно багато так званих донських козаків. “Вони охороняють храм”, - сказали нам. Змусили мене купити хустку, а штани прикрити шаликом. Один навіть мав нагайку в чоботі...
Стою я, дивлюся, спостерігаю... І раптом доходить до мене такий милий спів, ніби з раю. І що ви думаєте? Співають молоді люди, співають натхненно і віддано. А вдягнуті вони в помаранчеві фартушки. Здалека бачу, що на фартушках велика літера “Я”. Підійшла і поцікавилася, що це за хор.
“Це Лоретто”, - відповіла мені пані дириґент, музичне училище Маріуполя. “А чому ви вдягнуті у ці фартушки?” - запитую. Пані дириґент скеровує на мене грізно натушовані очі і, тикаючи пальцем, заявляє: “Ето вам нє Івано-Франковск”.
Це якраз тоді в Івано-Франківську відбувся цей страшний яєчний інцидент. Розмова зірвалася, хор Лоретто музичного училища Маріуполя почимчикував через річку, заявивши свою підтримку кандидатові в президенти Януковичу.
Кілька тижнів після цього довелося мені бути на студентському вічі “Свободу не спинити” на підтримку Віктора Ющенка. Довжелезні колони студентів, що з’їхалися з усієї України, піднесені, усміхнені, що вам казати, молоді.... ідуть і скандують – “Схід і захід разом!”.
Не проти того чи проти цього, а разом схід і захід. РАЗОМ. Справді, молодь мудріша за старших. Різниці вона не те, що не бачить між сходом і заходом України, а навіть її не відчуває.
І ось цією довгою преамбулою доходимо до теми передачі, до Галичини, цього українського заходу, якого не розуміє і, врешті решт, не знає пані дириґент музичного училища Маріуполя. Але, дорогі донеччани, не переживайте, про вас і ваше теж буде передача...
Критикувати галичан, згідно з неписаними правилами, які запровадили нинішні офіційні мас-медіа, провладні політики, політологи, культурологи, стало ледь не ознакою доброго тону. Однак залишається ще погляд галичан на самих себе і їхня думка про те, як Галичину оцінюють на Великій Україні.
Виявляється, думка галичан про себе дещо відрізняється від тієї, яку про них намагаються нав’язати у межах держави в нинішніх суспільно-політичних реаліях. З подробицями - наш івано-франківський колега галичанин Іван Костюк.
Іван Костюк
Основною мрією галичан упродовж минулого століття було в’їхати в Київ на білому коні, інакше кажучи, здобути зброєю столицю і, врешті, проголосити соборність.
Галичани кілька разів здійснювали метафоричні хрестові походи, але щоразу зазнавали невдачі. Останній з них був в 20-х роках 20-го століття. Однак цього разу без зброї. Галичина стала своєрідним генератором відновлення незалежної української держави.
Через цілий ряд різних суспільно-політичних причин галичани зараз начебто опинилися на маргінесі основних впливів на майбутній розвиток України.
Кілька років тому чи не найвідоміший сучасний український письменник Юрій Андрухович, що мешкає в Івано-Франківську, опублікував есей під промовистою назвою “Остання територія”, де піддав нищівній критиці як самих галичан, так і їх участь у державотворенні.
Після цього письменник зазнав у буквальному розумінні обструкції з боку земляків. У місцевих виданнях публікувалися не лише статті з нищівною, а часто безглуздою критикою. Так звані справжні галичани телефонували його матері, тероризували постійними дзвінками родину.
Лише невелика частина тоді розуміла, що письменник керувався Франковим “Я не люблю її з надмірної любові...”. Тоді критикувати галичан ще було, так би мовити, не прийнято. Зараз таке цькування неофіційно заохочується владою.
Я звернувся до Юрія Андруховича з питанням про те, що він зараз думає про галичан.
Юрій Андрухович
Як галичани сприймають самі себе і як вони собі уявляють, так їх сприймають ззовні. Особливо ця тема загострилася напередодні президентських виборів.
І так, і ні. Вона безумовно загострилася, я думаю, у зв’язку з політичними технологіями, маніпуляціями з провладного боку, оскільки тут чітко виявлена безумовна перевага опозиційного кандидата. Відповідно, вже впродовж кількох років розвивається якийсь такий медійно-політологічний проект, як дискредитація Галичини і галичан.
Це відбувається навіть на страшенно брутальному примітивному рівні. Скажімо, в якомусь інтернет-форумі, викидають повідомлення про те, що у зв’язку в низьким відсотком йоду і йодистих речовин у водах західної України, саме в цьому регіоні, особливо в Галичині, найвищий відсоток кретинізму і дебілізму, і так далі, і тому подібне.
Для мене дуже показовим є те, що якимось чином копати, критикувати нападати на галичан стало певною модою і в середовищах людей, які нібито нічого спільного з цією владою та її технологіями не мають.
Але я знаю досить багато молодих, талановитих незаангажованих літераторів, журналістів зі східної України, для яких це просто роками стало добрим тоном: говорити про Галичину і про галичан зневажливо.
Я думаю, що дуже конкретні галичани дають підставу так говорити. Дають підставу так говорити вчинки пана Базіва чи Тараса Чорновола.
Галичани – нормальні люди, вони, як і всі, піддаються спокусам, вони можуть зраджувати. Тут немає моральної цілісності галичанина.
Показовим є (я боюся, що це є прояв типової української риси) бажання копати лежачого. Це суто мозахістичне навіть, я б сказав, над своїм поглумитися значно солодше, ніж над кимсь чужим.
Мені нещодавно один молодий журналіст в інтерв’ю для однієї київської газети сформулював питання таким чином: чи не гірко мені за таку малу батьківщину, дивлячись на те, що з нею і з галичанами відбувається?
Мовляв, цілі натовпи зараз перемикнулися до Києва, моментально асимілювалися, перейшли на російську мову, що я про це все можу сказати. Передбачалося, очевидною, що це малося сприймати, як факт.
Я з цим не погодився, тобто я в Києві для себе не зафіксував якихось натовпів галичан, які проходять Києвом і всі говорять російською. По-друге, мені здається, що тут треба для себе усвідомити і пам’ятати про те, що цей регіон – це регіон найбільшої свободи в нашій країні.
Що б там з ним не робили, як би там його не викручували, як би не намагалися принижувати, але маніпулювати тут владі не вдається, так як в інших регіонах. Голосують тут люди абсолютно не так, як влада від них хоче.
Головним чином повітря тут набагато вільніше, коли я чую розповіді знайомих західних літераторів, які відвідують наші східні індустріальні регіони, вони говорять про те, що вони там пережили, то в мене таке враження, що я живу просто в іншій країні насправді.
Що я тут живу в вільній нормальній країні. Тому весь цей монолог будемо вважати одою Галичині, я все-таки радий, що вона є я дуже люблю її.
Юрій Андрухович після свого справді об’ємного монологу зауважив, що згаданий київський журналіст так і не поставив у інтерв’ю жодного його слова про Галичину та галичан. А галичани у своєму головному змісті дотепер упродовж тривалого часу не змінилися.
Вони відчули, що живуть у вільній країні, принаймні на тій останній території, де стоять їхні домівки і вони ще кілька десятків років тому відстоювали свою свободу зі зброєю в руках.
Ірина Халупа
Це був Іван Костюк з Івано-Франківська. Коли вважати серйозно, або, як сказав би істинний галичанин, “на серійо”, то поняття “менталітет” лише недавно почало цікавити людей різних рас, держав і націй. Бо десь до початків минулого століття навіть і самого цього поняття в науковому обігу не було.
Терміном таким філософи, психологи та вже з ними позначали світоглядні системи та пов’язували його передусім з так званими “формами духу”.
До історичної лексики це слівце втрапило року 1929-го, коли Марк Блок і Люсьєн Февр заснували в Парижі часопис під не дуже поетичною назвою “Аннали економічної і соціальної історії”.
Галичани ознайомилися з новітнім поняттям “менталітет” значно раніше, ніж наддніпрянські українці. Слово це провінційні представники галицької інтелігенції на початках минулого століття вживали зазвичай у розмовній мові.
Про це можна переконатися, прочитавши “Сестер Річинських” Ірини Вільде, насправді Дарії Макогон, а по-чоловікові Полотнюк. Письменниці родом з Буковини, але галичанки за довгочасним проживанням саме в Галичині та написанням там знаменитих своїх оповідань і повістей...
До речі, про таке, як “прізвище по-чоловікові” – це властиво більшості панянок і пань у світі – брати собі по шлюбі прізвище чоловіка. Але для галичанок властиве й інше – зватися, іноді й по своїй уже смерті, ще й по прізвищу дівочому. Наприклад: “Калина Свербивус із Лопушняків”... Хто не знає – походіть давніми галицькими цвинтарями.
Такий звичай підтримували віками, як, зрештою, і багато чого іншого, притаманного галичанкам та галичанам. А, власне, все те і творило (та й творить) той загадково-міфічний і реальний водночас галицький менталітет.
Що воно таке? На практиці пояснити дуже просто. Досить вивести образ середньостатистичного галичанина. Бо образ той мало змінився з часів, відколи галичани існують (між іншим, існують на теренах різних, бувало, що й чужинецьких країн), залишаючись вічними галичанами.
Передусім, то, напевно, стійкий імунітет до влади. Кожне наступне покоління галичан має давню цікаву приказку “Ми сю владу переживемо, як вже пережили інші”. Історія потверджує, що саме так і стається.
Що ж до багатьох інших рис, котрі творять образ справжнього галичанина, то їх намагалася ідентифікувати галичанка Надія Степула.
Надія Степула
...Середньостатистичний галичанин – це той, хто змалечку, з самісінького дитинства не бавиться м’ячем, тільки “бальоном”. Каже до мами “мамцю” і “мамусю”, бабу не обзиває “бабою”, а каже “бабця”, “бабуня”, бабусечка”... Так само далі – “дідуньо”, “цьоця” (тітка по-загальноукраїнському), часом – “тета” або “вуйна”.
Теплота родинних стосунків охоплює всіх – до найдальших кузинок і кузенів, а часом і дуже далекі родичі шануються, як найближчі. (мушу зауважити, що пов’язують це з тим, що ті найдальші родичі живуть у США, Канаді, Австралії чи ще десь. В кожного порядного галичанина є родина закордоном, яка допомагає пакунками, долярами або ще якось).
А середньостатистична галичанка змалку бавиться, як правило, лялькою, котру миє, розчісує, доглядає, як уміє, а заодно і вчиться щось робити – вишивати стебельцем і хрестиком, гаптувати і шити, пекти пляцки і тістечка, рулети і коржики.
Тільки навчившись говорити, дитина вже знає молитви і просить Бога про багато що: про щасливе заміжжя, (останніми часами – про добру роботу і файного начальника), про майбутнього чоловіка, щоб не був пияком ( бо таке трапляється), про здоров’я для батьків, а також - про Україну, бо то святе...
Галичани люблять співати. Переважно на празник – по святах, як релігійних, так і державних. На хрестинах, уродинах (днях народжень), весіллях, але буває, що і в будні. Репертуар постійно поповнюється. Тут і великодні гаївки, і різдвяні колядки, і неперевершені стрілецькі та “упівські” пісні.
Своїх дітей галичани вчать співати змалку, іноді заколисуючи немовлят під “Червону калину”. То є добрим для виховання патріотизму, вважають...
Змалку теж вчать казати старшим “Ви”, вітатися чемно і ґречно та цілувати руку паням і панянкам...
Про невимовну любов галичан до рідної землі відомо давно. Особливо – коли та земля не просто рідна, не загальнорідна, а – кажучи по-теперішньому – приватизована. “Землі ніколи не буває багато”, - переконані галичани. Кожну латочку можна обробити, засіяти-засадити, щоб квітувала, родила, годувала і тішила око сонячними моргами.
Тому покинутих земель на Галичині не було ніколи, немає й сьогодні – коли неозорими ланами “стеляться рядочками” будяки “листочками” десь на південних чи східних теренах українських...
Через ту землю іноді нуртували неабиякі пристрасті. Про це докладно описали класики української літератури, зокрема, ті з них, які й самі були галичанами.
Справжні галичани вміють любити – мамцю, бабцю, цьоцю з Америки, Україну, землю, роботу, чоловіка, жінку – це впадає в око, особливо по святах, коли всі любляться, коли про це говорять відверто у довжелезних тостах та співають у сумних піснях.
Сваряться галичани теж люблячи, навіть і не сваряться, а “гніваються”. Та оскільки гнів і гнівання є одним із тяжких гріхів, тому гніваються недовго. Іноді, правда, до смерті.
Перепрошуються ґречно. Зла на серці не тримають, хіба що до ворога. Ворог – то особлива тема. Ворогом галичанові краще не ставати.
Також особлива тема – політика. Галичанин завжди добре розуміється на політиці, під якою владою б не був і при якому б уряді не жив. Політичні питання обговорюються традиційно на кухні, де смачно пахне, але буває, що й на майданах.
Галичанам треба добре допекти, щоб вони вийшли на майдани, бо менталітет у них передбачає таку рису, як поміркованість. Та вже потім вони з майданів не заберуться, поки не доб’ються своєї мети... Галичанин сповіку дружно живе з сусідами, але поки сусідські кури не ходять в його город... Ну і так далі.
А все решта – то просто віци. Такі собі іронічні, жартівливі, часом – сатиричні історійки про менталітет галицький. Мовляв, і вперті вони, і підступні, і економні до скупості, і затяті до бійки... То все “байки”. Бо не вперті, а наполегливі; не підступні, а дипломати, не скупі, а таки економні дбають і мають.
Ну щодо затятості, то, може, й правда. Затято галичани кохають, затято й розлучаються; затято люблять своїх дітей і рідну землю; затято шукають істин; затято вірять у національну ідею, затято за неї борються... Чи то є найгірша риса в світі?!..
Ірина Халупа
Ви слухаєте українську “Свободу”. З вами передача “30 хвилин у різних вимірах”, присвячена Галичині. Не всі галичани завжди думали, що Галичина - це просто пупок світу. Ось що писав Іван Франко про Галичину:
Багно гнилеє між країв Європи, Покрите цвіллю, зеленню густою! Розсадник недумства і застою!.. Лиш гадь і слизь росте і міцніє в тобі, Свобідний дух або тікати мусить, Або живцем вмирає в твоїм гробі.
Справжня Галичина і уявна Галичина - це два полюси, між якими велика прірва.
В найновішій книжці львівського історика Ярослава Грицака “Страсті за націоналізмом”, випущеній київським видавництвом “Критика” і презентованій на останньому Форумі видавців у Львові, є есеї, присвячені нашій сьогоднішній темі, зокрема есей “Про важливість бути галичанином: проблема ідентичностей на пограниччі”.
Наведу лише одну цитату з цього есею: “Можна напружити фантазію та уявити, як виглядав би світ, котрим правили б галичани. Це був би світ, повний кав’ярень і тортів, церков, катедр і синагог, недільних променадів і регулярних карнавалів, переповнених філармоній, кабаре та кінотеатрів.
Але цілком імовірно, що доступ до всіх принад цього світу мірявся б національною ідентичністю претендентів... Це був би світ без ҐУЛАҐів й Аушвіців, але з багатьма більшими чи меншими Сараєвами”.
Тарас Марусик запитав професора Ярослава Грицака з’ясувати, що таке Галичина сьогодні: реальність чи якась уявна назва.
Ярослав Грицак
Я думаю, що ніколи Галичина не була такою реальністю, яка є зараз. Але треба пояснити, що таке реальність. Ви знаєте, в людському світі реальні речі існують двічі, один раз вони існують, як стіл чи дерево, що можна підійти і переконатися, що воно існує.
Але в суспільному світі є інший спосіб реального існування, існування в головах. Я думаю, що зараз найбільш реально Галичина існує в наших головах. Так як люди в Галичині себе усвідомлюють цілком іншими, дуже відмінними від інших територій як на схід, так і на захід.
Тарас Марусик
Тобто відмінності, на Ваш погляд, більше реальні, як уявні?
Ярослав Грицак
Те, що уявне, не означає, що реальне, уявне не означає, що видумане, штучне. Уявне означає, що люди не дуже сильно в це вірять, воно є вже реальністю. То є спосіб існування певної реальності. Ми люди не знаємо більшої реальності, оскільки ми не можемо уявити собі певні речі. Це спільні речі.
Тарас Марусик
Деякі політтехнологи, так само політики, наполягають на тому, що Україна продовжує бути розділена на схід і захід, в тому числі сьогодні повторюють.
І більше того, це проникло у свідомість не тільки, скажімо, мешканців західної України, але й східної України. Коли, наприклад, в Донбасі з однією моєю колегою заявити, що “Донбас – ето вам нє Галичина”.
Запитання таке, чи справді такий страшний чорт, яким його малюють?
Ярослав Грицак
Я думаю, що це є дуже сильний стереотип, який склався роками, яким особливо зловживається як в Україні, так і поза Україною в будуванні моделі двох українців, особливо під час виборів.
Бачте, владі дуже зручно мати цю модель в Україні, тому що вона може страшити і одною, і другою. Може захід страшити сходом, а схід страшити заходом, таким чином виступати певним посередником, певним суддею. Таким чином запевнити собі таку позицію, що і одні, і другі будуть прибігати зарази спокою.
Я думаю, що насправді є, і це знову ж таки на прикладі фактів. Того, що бачу із соціологічних досліджень, із опитувань, розмов, що насправді є дуже сильне зближення позицій.
Інша справа в багатьох речах, а речі є підставами, що люди не хочуть мати злочинної влади в Україні, люди хочуть жити нормальним життям, хочуть, щоб їх діти були забезпечені нормальним життям, хочуть, щоб в Україні не існувало загрози військової чи будь-якої іншої, що існує в Чечні, чи те, що скажемо, що існує в Іраку. Це є певні принципи, на які ніхто не згодиться.
Навіть, що є цікаво, що східна і західна Україна знаходиться на певній історичній пам’яті, що досі не було. Скажімо, до сходу і заходу в Україні немає зараз великої різниці, що Сталін був злочинцем, це визнається.
Що не є так у Росії. Найпростіше пояснити, яка різниця між українцями і росіянами за історичної пам’яті, то подивитися, як українці і росіяни ставляться до Сталіна.
Я можу ці приклади пояснювати чи так, чи інакше, і довго, я вдамся до тої метафори, яка мені найбільше промовляє. Ви знаєте, вся мас-медіа, політики створили образ того, що Україна поділена на два табори. З одного боку є Львів, умовно кажучи, з другого боку є Донецьк. І між ними лежить величезна барикада. Отже, це є той стереотип, який панує, який впроваджується.
Моє переконання, що цей стереотип є тільки наполовину. Львів дійсно займає чітку позицію на одній стороні барикади, яка гарячна сама, вона чітко знає, чого хоче, має ясно виражені етичні устремління і таке інше.
Справа з Донецьком, умовно кажучи, є та, що він не є на другій стороні барикади, а він є десь рівно посередині. І Донецьк не знає, в яку сторону йому іти: чи приблизитися до Львова, чи ближче Москви, в сторону Росії.
Я думаю, що найбільшим викликом для сучасних політиків є те, що знайти мову, переконати галичан і східняків, що насправді різниці між ними немає і є більші, вищі інтереси, ті ж самі інтереси щоденного життя, виживання, навіть не те, що виживання, нормального життя, заради якого вони можуть об’єднуватися проти якогось іншого ворога, ніж якого вони собі малюють.
Я думаю, що позиція Ющенка на цих виборах така: Ющенко постійно підкреслює, що різниця між сходом і заходом є, але вона є не то, що трагічна, а драматична, що насправді є багато таких спільних чисто людських міркувань.
Тарас Марусик
І все ж в чому, з Вашого погляду, якщо Ви можете коротко сформувати, унікальність Галичини у всеукраїнському контексті сьогодні?
Ярослав Грицак
Інша історія, інша історична пам’ять, інші політичні традиції. Головним чином через те, що Галичина була в Австрії 100 років. Це велика школа, яку жодна інша територія українська не мала.
Це були традиції парламентаризму, це були традиції причетності до високої культури, в той час німецької, це були традиції розвитку громадського життя, все те, чим Галичина може похвалитися поправу, що далі доказується.
Тільки моя точка зору є, що Галичина повинна цим досвідом ділитися на Україну, а не замикатися в собі. Я думаю, що Галичина просто була в якійсь мірі щаслива, обдарована історією, тим, що вона на 50 років менше від радянської влади, і на пару століть мала влади російської. Але це, я думаю, не заслуга самих галичан, як заслуга самої історії.
Ірина Халупа
Львів’янин Тарас Возняк, головний редактор часопису “Ї” вважає, що100 років перебування Галичини в Австро-Угорській імперії було дуже доброю школою. Але цим досвідом треба ділитися. Сьогодні уніфікувати регіони України практично неможливо. Це не вдалося ані Франції, ані Німеччині. Кожен регіон вирізняється своєю традицією, своєю особистістю.
Зараз важливо усвідомити, що Україна - це велика і різноманітна держава. А кожна людина, окрім великої батьківщини, має ще свої маленькі батьківщини, які пов’язані з її місцем народження, рідною вулицею чи регіоном.
Тарас Возняк
Батьківщина людини складається з кількох елементів. Безсумнівно, є ідеалізована, уявлена спільнота, як каже Андерсон, політична нація зі своєю територією, відповідним апаратом в державі і так далі, називається вона Україна.
У нас вона чомусь дуже сильно уявлювана, дуже важко якось іде на шляху до реалізації цієї спільноти.
Тим не менше, наступною меншою батьківщиною є, скажімо, та частина країни Франції чи Німеччини, де людина себе відчуває, як в себе вдома.
Наприклад, в Британії, в Прованції чи в Бадендаксені, у них є федеральні землі або департаменти у Франції, або навіть не департаменти, а в Британії, скажімо, департамент може складатися з кількох департаментів.
Тим не менше, там є культурна спільність, починаючи з того, як вони готують устриці чи мідії, а вже в сусідній, скажімо, Шампанії, їх так не споживають, вони не є такою великою “мацеєю” для цих мешканців.
Наступна, ще менша батьківщина - це те місто, де ти народився, з яким ти ідентифікуєшся. Скажімо, Львів, Івано-Франківськ чи Коломия.
Якщо людина є молодою чи маленькою дитиною, то її батьківщиною є її вулиця або в місті подвір’я її дому, де збираються ватага хлопчаків і дівчаток, це є їхній народ, вони себе якось ідентифікують, як певну спільність, котра якимось чином: чи на футбольному полі, чи як інакше конкурує з сусіднім двором чи сусідньою вулицею.
Тому ці ідентичності, ці маленькі батьківщини є різні. Це свого роду, як “русская, японская матрьошка”, котра складається в політичну націю. Україна історично була і складалася з різних елементів і різних територій, котрі мали свою політичну історію. Богу дякувати.
Скажімо, Закарпаття, будучи, згідно з перевіреними чи неперевіреними даними близько 20 років тільки в складі Київської Русі чи Галицької Русі, зберегла своє відчуття єдності з Україною впродовж ледь не тисячі років.
Але чи будучи тисячу років під угорським, чеським, австрійським, трансільванським правлінням, чи могла ця частинка української слов’янської землі не змінитися дещо, не модифікувати, чи не могли там з’явитися якісь відмінності в кухні в відношенні до житла, до себе і так далі. Безсумнівно - так.
Чи після цього ми повинні накидувати їм донецькі поняття “облаштування житла, міста, відношення до дітей, до церкви”, накидувати їм ту конфесію, яка актуальна в Донецьку чи Дніпропетровську? Думаю, що ні. Таким чином ми підходимо до того, що ми повинні найперше толерувати ту відмінність.
Така сама відмінність може стосуватися і Галичини, і Буковини, і Волині, і Поділля, я думаю, що і північ України, Полісся має свою абсолютно барову, Крим має свою барову.
Чомусь вважається, що нормою напевне є щось, що є сильне, потужне, як правило, вульгарне. Не думаю, що це є так. І конструюючи нову українську державу, у нову політичну конструкцію, мені здається, був би сенс пошанувати самих себе, бо всі ми дійсно є різними. Вони хочуть все-таки жити, маю надію, що хочуть жити в єдиній Україні.
Тому галицька барова, котра є відмінна, котра повинна плекатися, котра повинна зберігатися, як культура пиття кави, як абсолютно оригінальна своя релігійна конфесія, яка склалася історично, як свій стиль побудови житла, облаштування суспільства, як тяжіння дійсно до демократичних традицій, як тяжіння до західного цивілізованого світу, повинна шануватися рештою України.
Якщо решта України не хоче цього, не хоче пити кави, будь ласка, не пийте кави, пийте чай, це абсолютно шановано.
Якщо в Закарпатті є культура вина, а культури вина нема, скажімо, в інших регіонах, в північних, де не було того вина. Скажімо, на Волині, де не було винограду, де могла з’явитися ця культура? Чи в Донецькому регіоні?
Тому будь ласка, ми можемо експортувати, не хочете пити, не пийте, пийте щось кращого, що вам більш відповідає, але не накидуйте Закарпаттю те, що йому не властиво.
Ірина Халупа
Це був львів’янин Тарас Возняк, головний редактор часопису “Ï”. На цьому закінчуємо нашу передачу, присвячену Галичині.
Тарас Возняк сказав, що між сходом і заходом України 13 років існують різні поборювання. З одного боку - Львів, з іншого - Донецьк, а між ними - барикада.
Але це не зовсім так. Бо між Львовом і Донецьком лежить Київ. Якщо Київ захоче, він усі барикади може подолати. А нам тим часом таки вдалося взяти квитки до Донецька, куди ми планували потрапити на ці вихідні. Отож, через кілька тижнів буде передача про Донбас. “Рідний наш Донбас”, - як співається в пісні.
На прощання хочу навести слова моєї подруги і колишньої колеги Ярини Жукович: “Західна Україна завжди була більш національно свідомою, але східна Україна завжди давала Україні великих особистостей”.
Як на мене, це не погане спарування. Отож, як стверджують українські студенти: “Схід і захід разом!”
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі.
Бувайте здорові, говорить радіо “Свобода”!
