Белград, 15 грудня 2004 – Прикладом цього було їхнє вороже ставлення до демократичної опозицiї та пiдпорядкування правлячiй олiгархiї усiх державних і нацiональних iнституцiй. Однiєю з жертв режиму Милошевича була й дипломатiя.
Колишня Югославiя проводила динамiчну мiжнародну полiтику, її дипломатiв поважали за кордоном. Коли Милошевич став президентом Сербiї, то вiдразу розпочав звiльняти тих дипломатiв сербської нацiональностi, котрi вiдмовлялися пiдтримувати його полiтику. А пiсля розвалу Югославiї вiн провiв безпощадну чистку працiвникiв МЗС. Спершу звiльняли несербiв, а вiдтак усіх, хто наважувався не виконати ту чи iншу вимогу вождя.
Замiсть професiоналiв на дипломатичнi посади призначали чимраз бiльше заслужених партiйних активiстiв, журналiстiв та й навiть поетiв, якi здобули довiр’я глави держави участю в його кампанiях. Звiльняли як послiв, так і дипломатiв нижчого рангу, аж поки в посольствах не залишилися лише пропагандисти. Оскiльки сербсько-чорногорська федерацiя упродовж дев’яностих рокiв не була членом Органiзацiї Об’єднаних Нацiй, то бiльшiсть її дипломатичних представникiв за кордоном були фактично безробiтними. Їхнім основним завданням було агiтувати за владу серед сербської дiаспори та знаходити так званих друзiв сербського народу. Йшлося, зокрема, про журналiстiв та письменникiв, якi з рiзних причин захоплювалися полiтикою Милошевича.
Вони в своїх країнах, а тим паче в Сербiї, куди їх часто запрошували, виступали на пiдтримку белградської влади. Закордонним друзям, як згодом писала сербська преса, платили великi грошi за так званi позитивнi матерiали про Сербiю та її владу. Послом Белграда в Москвi був рiдний брат Милошевича, а в Парижi та Афiнах - його давнi друзi. Преса повiдомляла, що окремi з них були причетнi до вiдмивання грошей та iнших незаконних дiй.
Пiсля скинення недемократичного режиму бiльшiсть дипломатiв виявила лояльнiсть до нової влади. Свою дiяльнiсть у минулому вони виправдовували твердженням, що iнакше робити не було можливо. Демократичний уряд вiдкликав десятки послiв. Проте в корпусi МЗС не було достатньо професiоналiв і на дипломатичнi посади знову призначали громадських діячів та дiячiв культури без вiдповiдного досвiду. Експерти кажуть, що для, так би мовити, “лiкування”, тобто професiоналiзацiї дипломатичного корпусу буде потрiбно принаймнi стiльки часу, скiльки його руйнували. Iншими словами, цiле десятилiття.
Колишня Югославiя проводила динамiчну мiжнародну полiтику, її дипломатiв поважали за кордоном. Коли Милошевич став президентом Сербiї, то вiдразу розпочав звiльняти тих дипломатiв сербської нацiональностi, котрi вiдмовлялися пiдтримувати його полiтику. А пiсля розвалу Югославiї вiн провiв безпощадну чистку працiвникiв МЗС. Спершу звiльняли несербiв, а вiдтак усіх, хто наважувався не виконати ту чи iншу вимогу вождя.
Замiсть професiоналiв на дипломатичнi посади призначали чимраз бiльше заслужених партiйних активiстiв, журналiстiв та й навiть поетiв, якi здобули довiр’я глави держави участю в його кампанiях. Звiльняли як послiв, так і дипломатiв нижчого рангу, аж поки в посольствах не залишилися лише пропагандисти. Оскiльки сербсько-чорногорська федерацiя упродовж дев’яностих рокiв не була членом Органiзацiї Об’єднаних Нацiй, то бiльшiсть її дипломатичних представникiв за кордоном були фактично безробiтними. Їхнім основним завданням було агiтувати за владу серед сербської дiаспори та знаходити так званих друзiв сербського народу. Йшлося, зокрема, про журналiстiв та письменникiв, якi з рiзних причин захоплювалися полiтикою Милошевича.
Вони в своїх країнах, а тим паче в Сербiї, куди їх часто запрошували, виступали на пiдтримку белградської влади. Закордонним друзям, як згодом писала сербська преса, платили великi грошi за так званi позитивнi матерiали про Сербiю та її владу. Послом Белграда в Москвi був рiдний брат Милошевича, а в Парижi та Афiнах - його давнi друзi. Преса повiдомляла, що окремi з них були причетнi до вiдмивання грошей та iнших незаконних дiй.
Пiсля скинення недемократичного режиму бiльшiсть дипломатiв виявила лояльнiсть до нової влади. Свою дiяльнiсть у минулому вони виправдовували твердженням, що iнакше робити не було можливо. Демократичний уряд вiдкликав десятки послiв. Проте в корпусi МЗС не було достатньо професiоналiв і на дипломатичнi посади знову призначали громадських діячів та дiячiв культури без вiдповiдного досвiду. Експерти кажуть, що для, так би мовити, “лiкування”, тобто професiоналiзацiї дипломатичного корпусу буде потрiбно принаймнi стiльки часу, скiльки його руйнували. Iншими словами, цiле десятилiття.