Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 24 грудня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Ми вітаємо всіх, хто у ці дні відзначає світле свято Різдва Христового.

Серед тих, хто зараз відзначає Різдво Христове – католики України. Про тривалу присутність католицької церкви в українській історії розповідає Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

Християнство поширилося у Київській державі задовго до церковного розколу 1054 року, тож Київська церква перебувала і під візантійськими, і під римськими впливами.

Ще 962 року німецький імператор Оттон Перший на прохання княгині Ольги направив до Києва християнську місію на чолі з Адальбертом із Тріра. А запроваджена Володимиром Великим “церковна десятина” була запозичена із західноєвропейської практики стосунків держави та церкви. Перші костьоли з’явилися у Києві ще у ХІІ столітті, а 1222 року Яцек Одровонж, згодом канонізований як “апостол Русі”, заснував при храмі Святої Марії у підніжжя Щекавиці на Подолі домініканський монастир. Натомість у Львові вже 1260 року існував костьол Святого Іоанна Предтечі на Старому ринку. 1321 року папа Іоанн ХХІІ призначив до Києва першого католицького єпископа на ім’я Генрик. 1362 року було утворене Київське католицьке єпископство у складі Віленського архієпископства.

Через 13 років було засноване Галицьке католицьке архієпископство, згодом перенесене до Львова. До нього входили Перемишльське, Холмське та Володимирське єпіскопства, а від 1412 року – і Київське. Булла папи Григорія ХІ приписувала світській владі усунути “схизматиків” від керівництва православними єпархіями Галичини і замінити їх католиками. Проте королі Казимир Третій, Людвік Анжуйський та Владислав Яґайло вдалися до розбудови католицьких єпархій, паралельних православним.

Суть політики толерантності була сформульована у постанові Сейму: “Вільно кожному вірити відповідно до свого сумління”. Віротерпимість виявлялася у поклонінні католиків православним святиням, кількаразових хрещеннях під різними обрядами, пожертвуваннях католиків на церкви і православних – на костьоли. Наприкінці ХVI століття на українських землях розгорнули освітню діяльність ченці-єзуїти, заснувавши 12 колеґіумів у Ярославі, Львові, Луцьку, Києві, Кам’янці-Подільському та інших містах. За словами Лазаря Барановича, “єзуїти навчили Русь латини”, і це давало змогу українським юнакам продовжувати навчання в університетах Західної Європи. Вихованцями єзуїтських колеґіумів були Богдан Хмельницький, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Пилип Орлик та багато інших. На початку ХVIІ століття до Київського єпископства входило 40 парафій, а на Подолі під юрисдикцією єпископа утворилося самостійне містечко Біскупщина з фортецею, ринком, кафедральним костьолом, домініканським і бернардинським монастирями та єзуїтським колеґіумом. 1634 року пріор домініканського монастиря Петро Развидовський заснував на околиці Києва поселення, яке досі називається Пріоркою. Католицька церква в України пережила Хмельниччину та Коліївщину, переслідування російським урядом та радянський терор і відродилася наприкінці ХХ століття.

Олекса Боярко

Напередодні одного з найбільших християнських свят ієрархи майже всіх Церков звернулися до своїх вірних із проханням молитися за єдність України.

Моя колега Богдана Костюк спостерігала за єднанням священиків і парафіян різних конфесій у наметовому містечку на київському Хрещатику.


Богдана Костюк

У наметі з написом “Боже Посольство” – затишно: за столом сидять священики та їхня паства, які на моє запитання “до якої конфесії належите?” відповідають: “Ми – християни”. Різдво святкуватимуть і за римо-католицьким, і за православним обрядами. Про себе розповідають коротко і називають себе братами і сестрами.

Сестра Марія з Київщини (переклад)

Мене так Господь врятував у Освенцемі в концтаборі. Думала, що згорю, так Господь врятував. В другий концтабір перевели. Там теж хотіли нас підірвати. Кажу: “Господи, невже тут буде наша кончина?” Ні, Господь знову мене повів в третій табір. По дорозі я втекла. Господь мені показав дорогу.

Богдана Костюк

І, як стверджує сестра Марія, все своє довге життя – понад 70 років – вона іде з Богом у серці.

Брат Василь зі Львівщини

Приїхав у ті дні у Київ. Уже не міг терпіти неправди над нашим. Я бачив, як наші діти мерзнуть у цих палатках, і я не зміг дома сидіти у своїй норі. Я приїхав сюди, щоб бути разом з ними, щоб підтримувати їх у цій боротьбі, у чесній боротьбі, це є діло Боже.

Сестра Юлія з Дніпропетровська

В цей період на Україні, який зараз іде церква має бути з народом. Те, що зараз відбувається на Україні, то це оновлення і відродження України. Зараз усі віруючи повинні піднятися в єдиній молитві. Віруючі всіх конфесій повинні піднятися в єдиній молитві за Україну.

Сестра Марія з Києва

Треба, щоб відбулись 26 грудня обов’язкові чесні і справедливі вибори. Ми маємо красиву країну з казковою назвою Україна. Маємо корисних копалин багато, вугілля, залізну руду.

Я народилася на Вінниччині в Козятинському районі. В моїх Глухівцях знаходиться каоліновий комбінат. Він зараз занепав. Там глина керамічна біла – каолін. Вона дає там фарц-фаянс. Босими ногами там ходила. Батьки мої вже померли. Але душа болить за Україну.

Я українка, я народилася на Вінниччині, проживаю 31 рік у місті Києві, працювала я і в їдальнях громадського харчування, і в школах, і в дитячому садку, працювала з дітьми. Були спокійні і неспокійні діти. Але зараз у мене болить за Україну.

Я теж працювала у виборчій дільниці №49. Там у нас чесні вибори відбувалися. Головою у нас був Петро Васильович, який сказав зразу: “Я гряззю не падаю в землю, і вибори відбудуться чесно ісправедливо”. У нас були і ющенківці і янувичці, але вибори відбулися чесно.

Я б всім побажала, щоб ніколи не було розколу. Я народилася в Центральній Україні на Вінниччині і не хочу, щоб роз’єднувалися. Люди добрі, чуйте, моя Донеччина, Луганщина, Дніпропетровщина, Суми, Харків, не відколюйтесь від України. З’єднуємося, братаймося, єднаймося, брати і сестри.

Богдана Костюк

Мешканці “Божого Посольства” у наметовому містечку готуються до Різдва і співають пісень для всіх українських громадян, які ідуть цим світом з Вірою, Надією і Любов‘ю.

Олекса Боярко

Яким український народ прийшов до завершення 2004-го року? Які здобутки і втрати спіткали його впродовж року? Якими наразі видаються перспективи українського суспільства? Про все це сьогодні розмірковує культуролог Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Несподівано наштовхнувся на збірник документів “Самвидав” в Україні, що був виданий у Парижі 1972 року під назвою “Широке море Україна”. Перечитав класику самвидаву, зокрема, Сверстюковий есей “Іван Котляревський сміється”, відчув гостре кореспондування минулого із сучасним.

Цитую Євгена Сверстюка: “Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашої національного існування. Ми живемо в стихійному і раціональному, в глибинах самим корінням, що вічно пробиваються паростками і рідко досягає нормального цвітіння”.

На цьому історико-філософському тлі вважаю помаранчеву революцію здвигом духу і волі нації. Це спровокований гнилизною і брутальним насильством режиму масовий опір українського народу, який пробудився від сплячки і постав знаком цілісного національного самоусвідомлення.

Це повстання проти фальшування, наклепів, маніпуляцій суспільної свідомості. Такого ми ще не знали. Тому, гадаю, треба і надалі діалектично розробляти легітимного декларування права народу, яке суверенне з конкретним тиском у розмаїтих проявах свідками і учасниками, яких ми є.

Це вже новітня доба порівняно навіть з дисидентством. Шістдесятництво було явищем локальним відчайдушним супротивом щепти творчої та наукової інтелігенції проти тоталітарного режиму.

Серед лідерів шістдесятництва були і, слава Богу, живі ряд видатних постатей культури. Вони публіцистично загострюючи проблему суспільно-філософської екзистенції об’єктивно сприяли виникненню глибшої, неначе подвійної-потрійної експозиції соціально-політичного опору комуністичному диктату.

Світличний, Дзюба, Сверстюк, Чорновіл, Брайчевський, Мороз творами самвидаву розхитували і викривали тоталітарну систему. Вони створили стереоскопічну картину антинародного совєцького режиму, потворного і агресивного душителя свободи різних народів, передусім, українського.

Насамкінець, вони відкрито стали на боротьбу із системою, підписуючи листи-протести проти арештів дисидентів, проти терору, психологічного тиску і наклепів.

Тоталітаризм відповів жорстоким придушенням свободи, включно із звірячою розправою над Аллою Горською: художницю і духовним втілення шістдесятництва зарубали сокирою.

Як же ми маємо розуміти події сьогодні? Ще рано говорити про здобутки. Процес лише розпочався, триває, але помаранчева революція створила цілком нову ситуацію.

Ми є свідками агонізуючої системи олігархічної сваволі кланів і заснування підвалин демократії та громадянського суспільства. На очах народжується нація в єдності загальнолюдських і національних цінностей. Це, як на мене, головний історичний здобуток. Набуватиме вільний простір середній клас, дрібний і середній бізнес, який є запорукою соціально-економічного розвитку.

Молодь, яка не знала потворного впливу тоталітаризму фронтально і масово стала на бік революції. Молодь стала носієм ідеалів правди, свободи і сподівань українців у всьому світі. Молодь взяла на себе випробування цих тижнів і гідно кращих зразків європейської культури, засвітила українські виднокола, перевершуючи всі сподівання. Подив, повага, захоплення мужністю і духовністю українців уразили і струснули весь світ. Україна невпізнанна.

Нас лякають усякими страшилками. Думаю, що ми втратили хіба що міф про всесильного Голіафа. Народ повірив у свої сили і долю європейської нації.

Однак усвідомлюю, що небезпека таки існує, як на мене, справжня небезпека. Перекажу актуальну думку на всі часи. Франс Кафка 1921 року минулого століття, оцінюючи жовтневий переворот в Петербурзі сказав про маси, які вийшли на вулиці і відчули себе господарями землі, а за ними вже йшли партійні султани, які знали, як їх організувати і спрямувати для досягнення своєї мети. І далі: “Чим весняна повінь ширша, тим шар води тонший згодом випаровується і перетворюється на суспільне болото”.

Отже, потрібна глибина. Глибина національної згоди будувати громадянське суспільство, не держави, я підкреслюю, не державних інституцій, які треба зміцнювати. Але ідеться про громадянське суспільство.

Потрібно глибоке осягнення перспективи жити людині поза всякою залежністю від держави та її чиновницької раті. Саме тієї глибини сьогодні немає. Тому широке море України згодом, сподіваюсь, буде поглиблено настільки, аби в його простір змогли заходити найсучасніші найпотужніші кораблі громадянської думки, громадянського самоусвідомлення.

А широке море України, що вирує на Майдані Незалежності ввійде в свої береги, та це вже буде інше море не за розміром, а глибиною громадянського переживання, що передбачають впевненість і життєствердний драйв у всьому.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG