Аудіозапис програми:
Київ, 4 лютого 2005 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
“Україна: її здобутки і проблеми” – такою є наша сьогоднішня тема.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Почнемо з історії. Одним із яскравих виявів морального опору владі була діяльність письменника Валеріана Підмогильного, 104 роки від народження котрого виповнилося 2-го лютого. Це протистояння завершилося загибеллю митця, а його творчість і нині не дуже відома широкому загалу читачів. Розповідає мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Селянський син Валеріан Підмогильний народився 2 лютого 1901 року у селі Чаплі, яке нині знаходиться в межах Дніпропетровська. Він навчався у Катеринославському реальному училищі та Київському університеті. Підмогильний вчителював у Катеринославі, Павлограді, Ворзелі, працював у видавництвах “Книгоспілка” та “Рух”. Вісімнадцяти років Підмогильний опублікував свої перші оповідання у катеринославському журналі “Січ”, а вже наступного року видав свою першу книгу під назвою “Твори. Том перший”. Відтоді він майже щороку видавав збірку новел, писав повісті та романи, серед яких найвідоміший – “Місто”: “Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж. Ось вони — горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші”. Письменник також перекладав твори Дідро, Мопасана, Стендаля, Бальзака, Франса, Вольтера. Підмогильний належав до літературних об’єднань “АСПИС”, “Ланка”, “МАРС”, брав участь у виданні альманаху “Вир революції”. 1926 року він разом з Євгеном Плужником уклав словник “Фразеологія ділової мови”. Комуністична критика закидала письменнику реакційне протиставлення селу місту, ідейну плутанину та захоплення (цитата) “романтикою махновщини”. 8 грудня 1934 року Підмогильний був заарештований у Заньках під Харковом за звинуваченням у терористичній діяльності. 28 березня наступного року він був у Києві засуджений до страти, згодом заміненої десятьма роками Соловецького концентраційного табору. 9 жовтня 37-го року так звана “Особлива трійка” Управління НКВД по Ленінградській області засудила письменника до розстрілу за те, що він у концтаборі, (цитата) “продовжуючи шпигунську і терористичну діяльність, створив контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”“.
Разом з іншими 265 “терористами” та “українськими буржуазними націоналістами” тридцятишестирічний Валеріан Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох біля Медвеж’єгорська у Карелії.
Олекса Боярко
Традиції морального опору владі були підхоплені поколінням митців-шістдесятників та їхніми спадкоємцями; з іншого боку, влада виробила свої традиції тиску на митців, і ці традиції, виявляється, живі донині, вважає професор Вадим Скуратівський. Йому слово.
Вадим Скуратівський
У німецькому посольстві виставка видатних українських художників Володимира Мельниченка і Ади Рибачук. Виставка, що проходить під патронатом німецького посольства і посла РФ добродія Чорномирдіна.
Звичайно трохи дивно, що не Україна влаштувала виставку своїх видатних художників. Але ця виставка нам одразу показує, що то за митці, що є основним їхнім сюжетом, що є найголовнішим у творчості цих і скульпторів, і графіків, і працівників в інших царинах художньої творчості аж до літератури. Мельниченко і Рибачук дуже цікаві письменники.
Основна тема і Володимира Мельниченка і Ади Федорівни Рибачук передовсім людина, яка перебуває при опорі смерті, людина, яка долає смерть. Відомо, що північні народи цілоденно впродовж тисячоліть перебувають у цій самій борні зі смертю. Водночас вони не втрачають свого справді оптимістичного високого погляду на світ.
Рибачук і Мельниченко впродовж років і років жили в Арктиці. Вони там спостерігали тамтешні корінні народи і відтак передали їхню філософію, цілоденну екзистенцію у своїх творах. Тепер ми можемо подивитися ці твори у німецькому посольстві.
От в зв’язку з цим пригадаємо як до Мельниченка і Рибачук ставилася радянська влада, а особливо застійних часів. На початку 1980-тих їхні колосальні зусилля спрямовані на створення дивовижної за своєю естетикою, за своєю високою художністю, структурою культурно-архітектурного комплексу, який можна назвати свого роду меморандумом культури спрямованим проти смерті – на Байковому кладовищі він був облаштований.
Там 1982 року за розпорядженням тогочасного тетрарха підрадянської України Щербицького була знищена їхня стіна пам’яті довжиною у 213 метрів. Впродовж років і років повне і безпросвітне мовчання довкола цієї справжньої трагедії.
Лише десь з початком так званої перебудови про долю цієї самої стіни заговорили. Заговорили про долю самих художників, які пережили просто таки неймовірні шекспірівського обсягу трагедію – трагедію втрати найкращого, що вони зробили у своєму житті.
Що ж, перебудовна інтелігенція і в Москві і тут в Україні багато поговорила і проговорила про необхідність реставрації, по суті порятунку цієї самої стіни.
Зрештою, навіть український уряд першої суверенної своєї генерації погодився на це поновлення. Відтак нічогісінько в цьому напрямі не було зроблено.
Тобто агресія щодо цих художників продовжується – агресія, яка по суті ще розпочалася на початку 60-тих років, коли вони розпочали як художники-монументалісти роботу над тими чи тими міськими об’єктами. Вони туди в ці самі київські приміщення вносили зовсім іншу художню естетичну ноту, якої раніше наше соцреалістичне вбоге буття не знало.
Вслід за тим художники, не дивлячись ні на що, трималися. От тепер вони мають один-таки просто такий дивовижний сюжет, який виглядає просто таки неймовірно. Працюючи там в радянській Арктиці, художники біля 300 своїх робіт витворених насамкінець 50-тих – на початку 60-тих передали в дар ненецькому народові.
Вслід за тим в Нар’ян-Марі був влаштований спеціальний музей для цих самих витворів. Тобто це був не просто королівський, а імператорський подарунок українських художників підрадянським північним народам.
Треба сказати, що тогочасна влада була, сказати б, зворушена-незворушена цим, але вона дозволила цим самим художникам на власний кошт і фактично власними руками вибудувати майстерню для їх довічного користування тут в центрі Києва недалеко від нинішнього Майдану Незалежності на вулиці Малопідвальній.
Здавалося б, художники цілком заслуговують на перебування і на творчість у цій самій майстерні. Вона настільки віртуозно облаштована, настільки художньо, що по суті це свого роду музей творчості видатних українських митців.
І от зовсім недавно з’явилися якісь добродії і з якихось київських, отже державних, міських структур і сказали, що мовляв, закінчується оренда цього самого дому, який належить цим самим художникам і, мовляв, забирайтеся звідси, у нас свої у зв’язку з цим плани.
Знаєте, різне можна говорити про наш біжучий політичний і юридичний побут. Але ось цей сюжет б’є всі рекорди того, що колись російський марксист Плеханов назвав “крізісом бєзобразія”. Бачите, Плеханов в 1900-тих роках потрапив на виставку паризьких кубістів, нічого там не зрозумів і тому сердито сказав оцю саму фразу.
Так от не бачить він автентичного, справжнього київського “крізісу бєзобразія”, коли у видатних наших художників віднімають майстерню, яку вони самі вибудували, яку вони самі облаштували на свій кошт своїми руками. Тому що вони не тільки видатні художники, вони просто геніальні ремісники.
Більше того, вони це фактично перетворили на музей. Вони готові все це передати у користування нашого міста. Безперечно, це буде одне з найцікавіших точок київської субкультури.
Раптом от такий сюрприз од київської влади, од тих самих “добродіїв”, які прийшли не на виставку в німецьке посольство, які прийшли до художників, щоб відняти у них майстерню.
Давайте, шановні кияни, і взагалі, шановні громадяни, зробимо все для того, щоб ніхто цих самих наших київських художників не чіпав у їхній власній майстерні. Але відтак і розпочнемо роботу над поновленням стіни пам’яті.
Олекса Боярко
А насамкінець – фрагмент із інтерв‘ю, яке дала Радіо “Свобода” людина, з котрою пов‘язані одні з найвищих спортивних здобутків України у ХХІ столітті і котра сама наразі є одним із символів сьогоднішньої України. Моя колега Марина Пирожук розмовляє із кращим боксером світу 2004 року Віталієм Кличком.
Марина Пирожук
Віталію, багато політиків, в Україні час від часу порушують питання про надання російській мові статусу другої державної мови.
І вони пояснюють це тим, що, мовляв, носії російської мови, люди, які говорять російською мовою, відчувають в Україні певне обмеження. Ви згодні з цим, як людина російськомовна до речі?
Віталій Кличко
Ви знаєте, російська мова моя перша мова. Я розмовляю російською. Жодного разу я не стикався з почуттям неповноцінності. Я розумію українську дуже добре, але я не хочу псувати мову, тому що коли я розмовляю українською, це виглядає дуже смішно. Ні, я не відчуваю себе ущемленим. Не тому, що я Кличко. 10 років тому я був звичайним хлопцем і їздив по Україні, і в мене є дуже багато знайомих як на Сході, так і на Заході, Півдні, Півночі України. Ніде ця проблема жодного разу не виникала.
Марина Пирожук
1.09. Як Ви ставитеся до політики Росії щодо України? До речі, в російських мас-медіа часто можна зустріти критику на Вашу адресу.
Чим би Ви це пояснили? І коли Ви взагалі були в Росії востаннє?
Віталій Кличко
Я був в Росії за два чи три дні до виборів, до останнього етапу президентських виборів. Я з Володею вилетів в Москву в ході PR-туру.
Ви можете собі уявити, що багато ЗМІ були упереджені, і було справжнє промивання мізків. Це нагадало мені ще часи Радянського Союзу, коли люди не мали повної об’єктивної інформації про події, які відбуваються в Україні.
Багато хто запитував: “Хлопці, для чого Вам це потрібно? Для чого ви лізете в політику? Ми вас дуже любимо, як спортсменів, слідкуємо за Вашими виступами”.
Марина Пирожук
І що Ви казали?
Віталій Кличко
Мені і Володі доводилося дуже багато людям пояснювати, що ми українці, що з цією країною пов’язане наше минуле, теперішнє, пов’язане наше майбутнє. І нам не байдужа доля нашої країни, доля тих людей, які живуть на цій території, доля нашої Вітчизни. Тому це підштовхнуло нас, тому це нам потрібно. Багато часу ми проводили з роз’ясненнях.
Я їх можу зрозуміти, коли щоденно із ЗМІ, з телебачення і радіо ти отримуєш завідомо неправдиву інформацію, викривлену, то в один прекрасний момент ти починаєш думати... це як країна кривих дзеркал, і вже після справжнього прориву багато хто отримав об’єктивну інформацію.
І я хотів би сказати: “Велике спасибі”, знаходячись сьогодні в студії радіо Свобода”. Дуже багато сил вартувало мені з Володею, коли почалися ті події в Україні, і ми прийняли рішення прилетіти, перервавши тренування, брати участь в цих подіях, підтримати всіх тих, хто вийшов на Майдан, хто протестує проти брехні, фальсифікації. І після довгої дискусії ми все-таки вирішили, що кращим посланням всім буде, це перемога в цій боротьбі.
І велику подяку я хотів би висловити радіо “Свобода”, так як кожен день, у мене тренування розпочинається о 7 годині, я прокидався на годину раніше, заходив в Інтернет, і вживу або в запису прослуховував ті події, по справжньому об’єктивні події, про які говорило радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 4 лютого 2005 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
“Україна: її здобутки і проблеми” – такою є наша сьогоднішня тема.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Почнемо з історії. Одним із яскравих виявів морального опору владі була діяльність письменника Валеріана Підмогильного, 104 роки від народження котрого виповнилося 2-го лютого. Це протистояння завершилося загибеллю митця, а його творчість і нині не дуже відома широкому загалу читачів. Розповідає мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Селянський син Валеріан Підмогильний народився 2 лютого 1901 року у селі Чаплі, яке нині знаходиться в межах Дніпропетровська. Він навчався у Катеринославському реальному училищі та Київському університеті. Підмогильний вчителював у Катеринославі, Павлограді, Ворзелі, працював у видавництвах “Книгоспілка” та “Рух”. Вісімнадцяти років Підмогильний опублікував свої перші оповідання у катеринославському журналі “Січ”, а вже наступного року видав свою першу книгу під назвою “Твори. Том перший”. Відтоді він майже щороку видавав збірку новел, писав повісті та романи, серед яких найвідоміший – “Місто”: “Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж. Ось вони — горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші”. Письменник також перекладав твори Дідро, Мопасана, Стендаля, Бальзака, Франса, Вольтера. Підмогильний належав до літературних об’єднань “АСПИС”, “Ланка”, “МАРС”, брав участь у виданні альманаху “Вир революції”. 1926 року він разом з Євгеном Плужником уклав словник “Фразеологія ділової мови”. Комуністична критика закидала письменнику реакційне протиставлення селу місту, ідейну плутанину та захоплення (цитата) “романтикою махновщини”. 8 грудня 1934 року Підмогильний був заарештований у Заньках під Харковом за звинуваченням у терористичній діяльності. 28 березня наступного року він був у Києві засуджений до страти, згодом заміненої десятьма роками Соловецького концентраційного табору. 9 жовтня 37-го року так звана “Особлива трійка” Управління НКВД по Ленінградській області засудила письменника до розстрілу за те, що він у концтаборі, (цитата) “продовжуючи шпигунську і терористичну діяльність, створив контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”“.
Разом з іншими 265 “терористами” та “українськими буржуазними націоналістами” тридцятишестирічний Валеріан Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох біля Медвеж’єгорська у Карелії.
Олекса Боярко
Традиції морального опору владі були підхоплені поколінням митців-шістдесятників та їхніми спадкоємцями; з іншого боку, влада виробила свої традиції тиску на митців, і ці традиції, виявляється, живі донині, вважає професор Вадим Скуратівський. Йому слово.
Вадим Скуратівський
У німецькому посольстві виставка видатних українських художників Володимира Мельниченка і Ади Рибачук. Виставка, що проходить під патронатом німецького посольства і посла РФ добродія Чорномирдіна.
Звичайно трохи дивно, що не Україна влаштувала виставку своїх видатних художників. Але ця виставка нам одразу показує, що то за митці, що є основним їхнім сюжетом, що є найголовнішим у творчості цих і скульпторів, і графіків, і працівників в інших царинах художньої творчості аж до літератури. Мельниченко і Рибачук дуже цікаві письменники.
Основна тема і Володимира Мельниченка і Ади Федорівни Рибачук передовсім людина, яка перебуває при опорі смерті, людина, яка долає смерть. Відомо, що північні народи цілоденно впродовж тисячоліть перебувають у цій самій борні зі смертю. Водночас вони не втрачають свого справді оптимістичного високого погляду на світ.
Рибачук і Мельниченко впродовж років і років жили в Арктиці. Вони там спостерігали тамтешні корінні народи і відтак передали їхню філософію, цілоденну екзистенцію у своїх творах. Тепер ми можемо подивитися ці твори у німецькому посольстві.
От в зв’язку з цим пригадаємо як до Мельниченка і Рибачук ставилася радянська влада, а особливо застійних часів. На початку 1980-тих їхні колосальні зусилля спрямовані на створення дивовижної за своєю естетикою, за своєю високою художністю, структурою культурно-архітектурного комплексу, який можна назвати свого роду меморандумом культури спрямованим проти смерті – на Байковому кладовищі він був облаштований.
Там 1982 року за розпорядженням тогочасного тетрарха підрадянської України Щербицького була знищена їхня стіна пам’яті довжиною у 213 метрів. Впродовж років і років повне і безпросвітне мовчання довкола цієї справжньої трагедії.
Лише десь з початком так званої перебудови про долю цієї самої стіни заговорили. Заговорили про долю самих художників, які пережили просто таки неймовірні шекспірівського обсягу трагедію – трагедію втрати найкращого, що вони зробили у своєму житті.
Що ж, перебудовна інтелігенція і в Москві і тут в Україні багато поговорила і проговорила про необхідність реставрації, по суті порятунку цієї самої стіни.
Зрештою, навіть український уряд першої суверенної своєї генерації погодився на це поновлення. Відтак нічогісінько в цьому напрямі не було зроблено.
Тобто агресія щодо цих художників продовжується – агресія, яка по суті ще розпочалася на початку 60-тих років, коли вони розпочали як художники-монументалісти роботу над тими чи тими міськими об’єктами. Вони туди в ці самі київські приміщення вносили зовсім іншу художню естетичну ноту, якої раніше наше соцреалістичне вбоге буття не знало.
Вслід за тим художники, не дивлячись ні на що, трималися. От тепер вони мають один-таки просто такий дивовижний сюжет, який виглядає просто таки неймовірно. Працюючи там в радянській Арктиці, художники біля 300 своїх робіт витворених насамкінець 50-тих – на початку 60-тих передали в дар ненецькому народові.
Вслід за тим в Нар’ян-Марі був влаштований спеціальний музей для цих самих витворів. Тобто це був не просто королівський, а імператорський подарунок українських художників підрадянським північним народам.
Треба сказати, що тогочасна влада була, сказати б, зворушена-незворушена цим, але вона дозволила цим самим художникам на власний кошт і фактично власними руками вибудувати майстерню для їх довічного користування тут в центрі Києва недалеко від нинішнього Майдану Незалежності на вулиці Малопідвальній.
Здавалося б, художники цілком заслуговують на перебування і на творчість у цій самій майстерні. Вона настільки віртуозно облаштована, настільки художньо, що по суті це свого роду музей творчості видатних українських митців.
І от зовсім недавно з’явилися якісь добродії і з якихось київських, отже державних, міських структур і сказали, що мовляв, закінчується оренда цього самого дому, який належить цим самим художникам і, мовляв, забирайтеся звідси, у нас свої у зв’язку з цим плани.
Знаєте, різне можна говорити про наш біжучий політичний і юридичний побут. Але ось цей сюжет б’є всі рекорди того, що колись російський марксист Плеханов назвав “крізісом бєзобразія”. Бачите, Плеханов в 1900-тих роках потрапив на виставку паризьких кубістів, нічого там не зрозумів і тому сердито сказав оцю саму фразу.
Так от не бачить він автентичного, справжнього київського “крізісу бєзобразія”, коли у видатних наших художників віднімають майстерню, яку вони самі вибудували, яку вони самі облаштували на свій кошт своїми руками. Тому що вони не тільки видатні художники, вони просто геніальні ремісники.
Більше того, вони це фактично перетворили на музей. Вони готові все це передати у користування нашого міста. Безперечно, це буде одне з найцікавіших точок київської субкультури.
Раптом от такий сюрприз од київської влади, од тих самих “добродіїв”, які прийшли не на виставку в німецьке посольство, які прийшли до художників, щоб відняти у них майстерню.
Давайте, шановні кияни, і взагалі, шановні громадяни, зробимо все для того, щоб ніхто цих самих наших київських художників не чіпав у їхній власній майстерні. Але відтак і розпочнемо роботу над поновленням стіни пам’яті.
Олекса Боярко
А насамкінець – фрагмент із інтерв‘ю, яке дала Радіо “Свобода” людина, з котрою пов‘язані одні з найвищих спортивних здобутків України у ХХІ столітті і котра сама наразі є одним із символів сьогоднішньої України. Моя колега Марина Пирожук розмовляє із кращим боксером світу 2004 року Віталієм Кличком.
Марина Пирожук
Віталію, багато політиків, в Україні час від часу порушують питання про надання російській мові статусу другої державної мови.
І вони пояснюють це тим, що, мовляв, носії російської мови, люди, які говорять російською мовою, відчувають в Україні певне обмеження. Ви згодні з цим, як людина російськомовна до речі?
Віталій Кличко
Ви знаєте, російська мова моя перша мова. Я розмовляю російською. Жодного разу я не стикався з почуттям неповноцінності. Я розумію українську дуже добре, але я не хочу псувати мову, тому що коли я розмовляю українською, це виглядає дуже смішно. Ні, я не відчуваю себе ущемленим. Не тому, що я Кличко. 10 років тому я був звичайним хлопцем і їздив по Україні, і в мене є дуже багато знайомих як на Сході, так і на Заході, Півдні, Півночі України. Ніде ця проблема жодного разу не виникала.
Марина Пирожук
1.09. Як Ви ставитеся до політики Росії щодо України? До речі, в російських мас-медіа часто можна зустріти критику на Вашу адресу.
Чим би Ви це пояснили? І коли Ви взагалі були в Росії востаннє?
Віталій Кличко
Я був в Росії за два чи три дні до виборів, до останнього етапу президентських виборів. Я з Володею вилетів в Москву в ході PR-туру.
Ви можете собі уявити, що багато ЗМІ були упереджені, і було справжнє промивання мізків. Це нагадало мені ще часи Радянського Союзу, коли люди не мали повної об’єктивної інформації про події, які відбуваються в Україні.
Багато хто запитував: “Хлопці, для чого Вам це потрібно? Для чого ви лізете в політику? Ми вас дуже любимо, як спортсменів, слідкуємо за Вашими виступами”.
Марина Пирожук
І що Ви казали?
Віталій Кличко
Мені і Володі доводилося дуже багато людям пояснювати, що ми українці, що з цією країною пов’язане наше минуле, теперішнє, пов’язане наше майбутнє. І нам не байдужа доля нашої країни, доля тих людей, які живуть на цій території, доля нашої Вітчизни. Тому це підштовхнуло нас, тому це нам потрібно. Багато часу ми проводили з роз’ясненнях.
Я їх можу зрозуміти, коли щоденно із ЗМІ, з телебачення і радіо ти отримуєш завідомо неправдиву інформацію, викривлену, то в один прекрасний момент ти починаєш думати... це як країна кривих дзеркал, і вже після справжнього прориву багато хто отримав об’єктивну інформацію.
І я хотів би сказати: “Велике спасибі”, знаходячись сьогодні в студії радіо Свобода”. Дуже багато сил вартувало мені з Володею, коли почалися ті події в Україні, і ми прийняли рішення прилетіти, перервавши тренування, брати участь в цих подіях, підтримати всіх тих, хто вийшов на Майдан, хто протестує проти брехні, фальсифікації. І після довгої дискусії ми все-таки вирішили, що кращим посланням всім буде, це перемога в цій боротьбі.
І велику подяку я хотів би висловити радіо “Свобода”, так як кожен день, у мене тренування розпочинається о 7 годині, я прокидався на годину раніше, заходив в Інтернет, і вживу або в запису прослуховував ті події, по справжньому об’єктивні події, про які говорило радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
