Аудіозапис програми:
Київ, 23 лютого 2005 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Етнополітична ситуація на Західній Україні після президентських виборів – такій темі ми присвятили нашу передачу.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Галичани пов‘язують перспективи України із майбутнім вступом держави до Європейського Союзу. У контексті руху до Європи постають нові виміри всеукраїнської ідентичності. Про це розповідає наш івано-франківський кореспондент Іван Костюк.
Іван Костюк
Уперше на Прикарпатті дискусії довкола можливостей вступу України до Європейського Союзу, які донедавна виглядали примарними, вийшли за межі лише розмов і переросли у впевненість. Україна має всі шанси із приходом нової влади радикально змінити свій міжнародний статус.
Для галичан зорієнтованість на Європу вже віддавна є само собою зрозумілим фактом. На цьому, зокрема, наголошує керівник громадської організації “Інститут розвитку міста” Віктор Кімакович: “Як на мене, з’явилася надія.
Надія з”явилась, що те бачення, яке існувало тут завжди, шо ми прагнули в Європу, хотіли там бути, тому що ми там були завжди, тепер є надія, що так станеться, що Україна вступить у НАТО, не буде нової залізної заслони”.
Після помаранчевої революції якісно змінились також стосунки між багатонаціональним населенням Івано-Франківщини. Можливо, уперше не декларативно, а реально люди відчули себе одним народом, який має єдину мету. І на перешкоді цьому не стоять мовні бар’єри чи культурні відмінності.
Про це говорить журналіст-політолог часопису “Анонс-контракт” Сергій Борис: “Я не хочу сказати, що все на разі зводиться лише до якихось мовних явищ. З’явились нові обличчя та нові радикальні вчинки. Є певні зміни в позиціонуванні себе відносно інших, що також дуже важливо. А цими іншими для українців є в першу чергу росіяни і в першу чергу для галичан поляки.
Щодо росіян ставлення не змінилося. Це традиційна толерантність і дуже критична оцінка політики Кремля. А от щодо поляків після Кваснєвського на майдані, то, без сумніву, ставлення до них покращилось. Отож, зміни є, але процес триває”.
Галичани виявляють все більше зацікавлення до поглиблення зв’язків зі східними та південними реґіонами країни. І це зацікавлення не лише в межах офіційних обмінів. Це прагнення зрозуміти, хто ж такі східні українці і що між Сходом та Заходом є спільного.
Усе це робиться для того, щоб країна була єдиною. І це аж ніяк не риторика, продиктована владою. Аналітики відзначають, що на Західній Україні поступово витворюється нова етнополітична ситуація, за якої західні українці переважно усвідомлюють, що рух держави до європейських структур можливий лише за єдності і спільної праці всіх, хто є громадянами України, незважаючи на національність та віросповідання.
У цьому контексті важливим фактором є толерантність галичан до інших народів. Це підкреслює Віктор Кімакович: “Ситуація в західних областях є специфічною: 98 відсотків тут українці, які розмовляють рідною мовою. Але Галичина завжди була толерантною до інших народів. Отож проблеми не існувало в минулому, а зараз тим більше не буде існувати”.
Політики місцевого рівня на Прикарпатті все більше говорять про те, як віднаходити нові шляхи для порозуміння між різними народами в межах однієї держави, наголошуючи, що нова політична ситуація, якісно нові зміни в країні вимагають нових підходів і плідного використання тих нових стосункіув та нового самоусвідомлення ідентифікації себе як одного народу, які народилися між людьми різних національностей під час помаранчевої революції.
Олекса Боярко
А на Рівненщині розгорнулася локальна революція, яку пов‘язують із новим головою обласної держадміністрації Василем Червонієм. З нами на зв‘язку журналістка Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко
Область, населення якої на 98 відсотків складається з українців, не залякали передвиборчі листівки з надписом “Україна – для українців”, розповсюджувані у церквах московського патріархату ніби-то від імені газети “Волинь”.
У надруковані в них заклики, дослівно: “гнати поляків, жидів і бульбашків”, схоже, не вірили навіть ті, хто спрямовував листівки проти Віктора Ющенка та його рівненської команди. Тож через 14 років боротьби до влади прийшла досі найсильніша опозиційна сила краю на чолі з Василем Червонієм. Про якого, як зауважив на представленні нового голови облдержадміністрації Роман Безсмертний, “говорять і хороше, і погане”.
Бо саме Василь Червоній щотижня з року в рік ініціював повернення з небуття історії нарощення й діяльності УПА на Волині. Це з його ініціативи віднайдені й впорядковані сотні могил, поставлені безліч пам’ятників повстанцям, крок за кроком видаються нові томи “Книги пам’яті і Слави Волині”.
І не без його участі пам’ятник радянському розвідникові Миколі Кузнєцову, споруджений за радянських часів перед міськрадою, опинився на одному з цвинтарів. Від першого в Україні пам’ятника Симону Петлюрі в центрі Рівного до днями спорудженого пам’ятника українському письменникові – волинянину Уласові Самчуку - Рівне змінюється, все виразніше нагадуючи співвітчизникам про свою роль у повстанській історії. А поновлення пам’ятника на могилі червоного командира, серба Олеко Дундича, знищеного невідомими варварами, не здійснили навіть місцеві комуністи.
Колишня влада на Рівненщині намагалась толерантно ставитися до ветеранів останньої війни з обох боків, міська та обласна ради ухвалили рішення про визнання УПА захисниками України. Однак матеріальна перевага, кількість виплачених допомог, була на боці радянських бійців. Нинішня, швидше всього, приділить максимум уваги колишнім упівцям. Це непокоїть літніх ветеранів-росіян, котрі і досі вважають повстанців “бандитами”.
В області діє Всеукраїнська громадська організація “Конгрес українців Холмщини і Підляшшя”, підтримувана нинішнім прем’єром Юлією Тимошенко. Це виселені зі своїх етнічних земель українці, котрі упродовж багатьох років і поки що безуспішно домагаються від нашого парламенту надання їм статусу депортованих та повернення майнових прав.
Нині борець за українське православ’я Василь Червоній пожинає плоди давніх суперечок за храми між київським та московським патріархатом. Час від часу йому нагадують про те, як перед дверима храмів заносилися сокири.
Слід врахувати, що саме на Рівненщині знаходиться один з найбільших в Україні Корецький жіночий монастир, а сам Корець є твердинею московського патріархату в області. У Дубні, Костополі, Рівному та Острозі існують невеликі польські громади, яким повернули їхні колишні культові споруди. Їхні парафіяни мають чудові стосунки з іншими церквами, більшість із них у побуті спілкуються українською.
Міжцерковна рада Рівненщини, утворена з ініціативи протестантів. До якої увійшли цусі християнські церкви, окрім Московського патріархату, нині поширила свою діяльність до столиці. Напруженими лишаються тільки стосунки з Московською церквою, священиків якої перед виборами змушували агітувати за провладного кандидата.
Ще один негатив. На Рівненщині тривають суди з місцевою пресою. Більшість позовів подані ще під час виборчої кампанії “нашоукраїнцями” - за недобросовісну агітацію. Однак є серед них і позови за образу честі й гідності. Скажімо, від Василя Червонія до редактора “Рівненської газети”. Суми позовів – від 10-и до ста тисяч гривень.
Перед своїм призначенням Василь Червоній обіцяв не зводити рахунки ні з тими, хто агітував за Януковича, ні з чиновниками, які чесно несли свій хрест, і не були причетні до фальсифікацій. Однак і в період виборів, і зараз часопис “Волинь” продовжує друкувати списки посадових осіб, які вчинили порушення виборчого законодавства, з зазначенням: “ … і незабаром можуть сісти на лаву підсудних” . А ще – публікує рішення зборів різноманітних громадських організацій на підтримку люстрації.
Одним із штрихів, котрі говорять про непоступливість нового голови, є його болісна реакція на призначення нового керівника обласного управління Міністерства внутрішніх справ без погодження з Червонієм. Василь Червоній заявив, що цьому призначенню не бути.
Червоній не боїться відтепер опозиційної партії регіонів, яку в області очолює колишній перший заступник голови облдержадміністрації Василь Берташ. Колишні керівники районів, котрі займали крісла депутатів обласної ради, поступово стають під помаранчеві знамена, формуючи перефарбовану більшість. Незламним лишився тільки міський голова Віктор Чайка, котрий після складної операції щойно повернувся до роботи. Несподівано на бік голови стали представники Народного Руху України, утворивши в Рівнераді опозицію представникам Української народної партії.
Опоненти Червонія закидають його команді непрофесійність. Його симпатики поважають його за послідовне відстоювання національних ідей. Його попередники просто зникли з горизонту Рівненщини, розуміючи, що під місцеву люстрацію вони потраплять навіть без схвалення відомого законопроекту.
Олекса Боярко
А тепер – дві експертні думки щодо різних аспектів етнополітичної ситуації на Західній Україні. Першим слово має музикознавець із Дрогобича Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Нещодавно стало відомо, що у Німеччині нині є 5 млн. безробітних. Їх число перебільшує навіть кількість передгітлерівської Німеччини. Десь по-людські німців навіть шкода. Не поїдуть сердешні безробітні Німеччини працювати посудомийницями чи прибиральницями у сусідню Італію чи Іспанію, як і не будуть вони працювати лісорубами чи будівля ними майстрами на всі руки у зовсім не сусідній Росії, не та ментальність.
Це українці у більш жорстких чи більш жорстоких умовах недавнього минулого рятували себе, свої родини і бюджет України заробітчанством поза межами її.
Чи вони відновлювали себе як нація? Безумовно, особливо галичани, як і мешканці, особливо більше західних регіонів України. Щоправда у їхньому національному консерватизмі певну роль відіграли таки фактори історичної наближеності для Європи, відповідно, віддаленості від Євразії, чи пак Азіопи.
Тому і йшов цей теперішній цікавий процес національного відродження в Україні із заходу на схід іта південь, дзеркально відображуючи похід татаро-монголів з півдня на захід і північ багато сот літ. Не хочеться узагальнювати і робити певні підсумки.
Не так давно в одному з містечок у буковинській Гуцульщині відбувався черговий гуцульський міжнародний фестиваль. Приїхало багато гостей, приїхали гості із Донеччини. Одна з гуцулок, що вже давно живе в Донбасі на питання: “Кого будете підтримувати в президентських виборах?” безапеляційно відповіла: “Як кого? Януковича, звісно”.
Коментар тут міг би бути такий, що етнічні чи субетнічні корені завжди відіграють вирішальну роль в осмисленні феномену національного. Міг би тут назвати принагідно кілька одіозних прізвищ автохтонів карпатського краю, що аж ніяк не додали слави українськості.
Відтак серед російськомовних чи росіян є чимало щирих патріотів України.
Олекса Боярко
Продовжує тему львівський історик Ярослав Грицак.
Ярослав Грицак
Як Галичина, так і будь-яка інша історична частина регіону України після помаранчевої революції відкриває свою цілком нову сторінку. Багато з тих речей, якими ми жили проблемами до листопада і грудня листопада-грудня 2004 року тепер виглядають інші або взагалі перестають існувати.
Що мені дуже вадливо для Галичини? Мені здається, що Галичина зараз являє собою зразок дуже сильно зорганізованого громадянського суспільства без вищих фраз, а реально. Бо я бачу, як люди пробують організувати стосунки з владою.
Дуже галичани хочуть, щоб цей зразок між владою і суспільством, який дав Майдан лишився не тільки в Галичині, але став певною нормою і для всієї України, тобто для багатьох публічних інтелектуалів, політиків. Це видно з їх заяв, публічних інтерв’ю.
Важливо, щоб той тон на Майдані не пропав на Галичині, а разом з тим став невромою для України. Майдан дуже сильно змінив фактично спосіб думання багатьох галичан, як і українців щодо галичан.
Я думаю, що треба забути про той спосіб мислення трошки зверхній, коли з галичан представляють таких дурнуватих перепрошую за слово, націоналістів, які тільки думають про прапор, про символіку, про такі інші речі.
На загал, мені здається, що що сталося дуже важливе є те, що у галичан з’явилося більше християнських чеснот, більше терпіння, більше зрозумілості, і навіть терпіння чисто по-людські багато речей терпіти.
Для мене такий символ, що сталося, то це величезна акція, яка на загал пройшла мало поміченої в Україні “Різдво у Львові” – це коли до Львова приїхало декілька тисяч, переважно молодих людей, студентів зі Східної України. Акція, яка мала неймовірний успіх.
Я був свідком, коли під час цієї акції зустрічалися прихильники Януковича і Ющенка, які гаряче дискутували, але мимо того відчувалося, що з обидвох сторін є дуже сильне бажання знайти певний компроміс і злагоду.
Тобто підсумовуючи, я думаю, що треба позбутися того образу галичан, які тільки живуть, ховають якісь “шмайсери” під стріхою, готові завойовувати Севастополь та все інше, насправді, появляючи щось нове. З’явилось таке страшне сильне бажання будувати дійсно нову Україну, в якій Галичина буде займати достойне місце.
Що саме цікаве, дуже відрадне явище для мене особисто, то зникла реакція існування для галицького автономізму, або так званого галицького сепаратизму. Дуже багато людей, які називали себе галицькими автономістами чи патріотами з нами були на майданах і захищали не Галичини, а Україну.
Олекса Боярко
Чи приречена Галичина і надалі бути “українським П’ємонтом”? Що взагалі потрібно Україні, щоб перетворити етнополітичне різноманіття її регіонів на джерело багатства сучасної української нації? Перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Український Захід відзначається здатністю використовувати своє географічне становище і перебування на культурному пограниччі для транзиту на схід України здобутків європейської політичної культури.
Серед її історичних складових – Маґдебурзьке право, свого часу поширене зі Львова до Києва і аж до Полтави, і представницька демократія, бодай і у формі парламентаризму Австро-Угорської монархії. Попри це, для перетворення Галичини з австрійської провінції на “український П’ємонт” галицькі русини мали спочатку усвідомити себе українцями і заручитися підтримкою київської Старої громади. Західній Україні традиційно притаманна орієнтація на цінності європейської цивілізації, у тому числі, на пріоритет суспільства щодо держави і особистості щодо колективу, на законність та свободу.
Для всієї України є важливим, зокрема, галицький досвід життя в умовах багатокультурності, толерантність, навички ведення суспільного діалогу та успішного узгодження протилежних інтересів, вміння поєднувати захід і схід.
Власне, класичним прикладом такого синтезу є греко-католицтво, породжене понад 4 століття тому прагненням ієрархів Київської православної митрополії долучити свою церкву до західного світу. У ХХ столітті ідея соборності України як синтезу її заходу і сходу мала у Галичині та на Волині не менше прихильників, ніж на Наддніпрянщині. Сьогодні усвідомлення громадянами України своєї національної ідентичності не менше залежить від реґіональних особливостей, ніж від загальноукраїнських закономірностей. Кожен шукає свій спосіб бути українцем на перетині сучасної нації та громадянського суспільства, на перехресті реґіональної та української ідентичностей.
При цьому на другий план відходять старі суперечки навколо спільного минулого або відновлення історичної справедливості чи навіть мовні проблеми. Натомість головним стає узгодження проекту майбутнього України як нормальної європейської держави, джерелом багатства якої є етно-політична та культурна різноманітність її реґіонів. Такої України, усі частини якої ще мають зійтися разом, як це трапилося в її столиці на Майдані Незалежності рівно 3 місяці тому.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 23 лютого 2005 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Етнополітична ситуація на Західній Україні після президентських виборів – такій темі ми присвятили нашу передачу.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Галичани пов‘язують перспективи України із майбутнім вступом держави до Європейського Союзу. У контексті руху до Європи постають нові виміри всеукраїнської ідентичності. Про це розповідає наш івано-франківський кореспондент Іван Костюк.
Іван Костюк
Уперше на Прикарпатті дискусії довкола можливостей вступу України до Європейського Союзу, які донедавна виглядали примарними, вийшли за межі лише розмов і переросли у впевненість. Україна має всі шанси із приходом нової влади радикально змінити свій міжнародний статус.
Для галичан зорієнтованість на Європу вже віддавна є само собою зрозумілим фактом. На цьому, зокрема, наголошує керівник громадської організації “Інститут розвитку міста” Віктор Кімакович: “Як на мене, з’явилася надія.
Надія з”явилась, що те бачення, яке існувало тут завжди, шо ми прагнули в Європу, хотіли там бути, тому що ми там були завжди, тепер є надія, що так станеться, що Україна вступить у НАТО, не буде нової залізної заслони”.
Після помаранчевої революції якісно змінились також стосунки між багатонаціональним населенням Івано-Франківщини. Можливо, уперше не декларативно, а реально люди відчули себе одним народом, який має єдину мету. І на перешкоді цьому не стоять мовні бар’єри чи культурні відмінності.
Про це говорить журналіст-політолог часопису “Анонс-контракт” Сергій Борис: “Я не хочу сказати, що все на разі зводиться лише до якихось мовних явищ. З’явились нові обличчя та нові радикальні вчинки. Є певні зміни в позиціонуванні себе відносно інших, що також дуже важливо. А цими іншими для українців є в першу чергу росіяни і в першу чергу для галичан поляки.
Щодо росіян ставлення не змінилося. Це традиційна толерантність і дуже критична оцінка політики Кремля. А от щодо поляків після Кваснєвського на майдані, то, без сумніву, ставлення до них покращилось. Отож, зміни є, але процес триває”.
Галичани виявляють все більше зацікавлення до поглиблення зв’язків зі східними та південними реґіонами країни. І це зацікавлення не лише в межах офіційних обмінів. Це прагнення зрозуміти, хто ж такі східні українці і що між Сходом та Заходом є спільного.
Усе це робиться для того, щоб країна була єдиною. І це аж ніяк не риторика, продиктована владою. Аналітики відзначають, що на Західній Україні поступово витворюється нова етнополітична ситуація, за якої західні українці переважно усвідомлюють, що рух держави до європейських структур можливий лише за єдності і спільної праці всіх, хто є громадянами України, незважаючи на національність та віросповідання.
У цьому контексті важливим фактором є толерантність галичан до інших народів. Це підкреслює Віктор Кімакович: “Ситуація в західних областях є специфічною: 98 відсотків тут українці, які розмовляють рідною мовою. Але Галичина завжди була толерантною до інших народів. Отож проблеми не існувало в минулому, а зараз тим більше не буде існувати”.
Політики місцевого рівня на Прикарпатті все більше говорять про те, як віднаходити нові шляхи для порозуміння між різними народами в межах однієї держави, наголошуючи, що нова політична ситуація, якісно нові зміни в країні вимагають нових підходів і плідного використання тих нових стосункіув та нового самоусвідомлення ідентифікації себе як одного народу, які народилися між людьми різних національностей під час помаранчевої революції.
Олекса Боярко
А на Рівненщині розгорнулася локальна революція, яку пов‘язують із новим головою обласної держадміністрації Василем Червонієм. З нами на зв‘язку журналістка Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко
Область, населення якої на 98 відсотків складається з українців, не залякали передвиборчі листівки з надписом “Україна – для українців”, розповсюджувані у церквах московського патріархату ніби-то від імені газети “Волинь”.
У надруковані в них заклики, дослівно: “гнати поляків, жидів і бульбашків”, схоже, не вірили навіть ті, хто спрямовував листівки проти Віктора Ющенка та його рівненської команди. Тож через 14 років боротьби до влади прийшла досі найсильніша опозиційна сила краю на чолі з Василем Червонієм. Про якого, як зауважив на представленні нового голови облдержадміністрації Роман Безсмертний, “говорять і хороше, і погане”.
Бо саме Василь Червоній щотижня з року в рік ініціював повернення з небуття історії нарощення й діяльності УПА на Волині. Це з його ініціативи віднайдені й впорядковані сотні могил, поставлені безліч пам’ятників повстанцям, крок за кроком видаються нові томи “Книги пам’яті і Слави Волині”.
І не без його участі пам’ятник радянському розвідникові Миколі Кузнєцову, споруджений за радянських часів перед міськрадою, опинився на одному з цвинтарів. Від першого в Україні пам’ятника Симону Петлюрі в центрі Рівного до днями спорудженого пам’ятника українському письменникові – волинянину Уласові Самчуку - Рівне змінюється, все виразніше нагадуючи співвітчизникам про свою роль у повстанській історії. А поновлення пам’ятника на могилі червоного командира, серба Олеко Дундича, знищеного невідомими варварами, не здійснили навіть місцеві комуністи.
Колишня влада на Рівненщині намагалась толерантно ставитися до ветеранів останньої війни з обох боків, міська та обласна ради ухвалили рішення про визнання УПА захисниками України. Однак матеріальна перевага, кількість виплачених допомог, була на боці радянських бійців. Нинішня, швидше всього, приділить максимум уваги колишнім упівцям. Це непокоїть літніх ветеранів-росіян, котрі і досі вважають повстанців “бандитами”.
В області діє Всеукраїнська громадська організація “Конгрес українців Холмщини і Підляшшя”, підтримувана нинішнім прем’єром Юлією Тимошенко. Це виселені зі своїх етнічних земель українці, котрі упродовж багатьох років і поки що безуспішно домагаються від нашого парламенту надання їм статусу депортованих та повернення майнових прав.
Нині борець за українське православ’я Василь Червоній пожинає плоди давніх суперечок за храми між київським та московським патріархатом. Час від часу йому нагадують про те, як перед дверима храмів заносилися сокири.
Слід врахувати, що саме на Рівненщині знаходиться один з найбільших в Україні Корецький жіночий монастир, а сам Корець є твердинею московського патріархату в області. У Дубні, Костополі, Рівному та Острозі існують невеликі польські громади, яким повернули їхні колишні культові споруди. Їхні парафіяни мають чудові стосунки з іншими церквами, більшість із них у побуті спілкуються українською.
Міжцерковна рада Рівненщини, утворена з ініціативи протестантів. До якої увійшли цусі християнські церкви, окрім Московського патріархату, нині поширила свою діяльність до столиці. Напруженими лишаються тільки стосунки з Московською церквою, священиків якої перед виборами змушували агітувати за провладного кандидата.
Ще один негатив. На Рівненщині тривають суди з місцевою пресою. Більшість позовів подані ще під час виборчої кампанії “нашоукраїнцями” - за недобросовісну агітацію. Однак є серед них і позови за образу честі й гідності. Скажімо, від Василя Червонія до редактора “Рівненської газети”. Суми позовів – від 10-и до ста тисяч гривень.
Перед своїм призначенням Василь Червоній обіцяв не зводити рахунки ні з тими, хто агітував за Януковича, ні з чиновниками, які чесно несли свій хрест, і не були причетні до фальсифікацій. Однак і в період виборів, і зараз часопис “Волинь” продовжує друкувати списки посадових осіб, які вчинили порушення виборчого законодавства, з зазначенням: “ … і незабаром можуть сісти на лаву підсудних” . А ще – публікує рішення зборів різноманітних громадських організацій на підтримку люстрації.
Одним із штрихів, котрі говорять про непоступливість нового голови, є його болісна реакція на призначення нового керівника обласного управління Міністерства внутрішніх справ без погодження з Червонієм. Василь Червоній заявив, що цьому призначенню не бути.
Червоній не боїться відтепер опозиційної партії регіонів, яку в області очолює колишній перший заступник голови облдержадміністрації Василь Берташ. Колишні керівники районів, котрі займали крісла депутатів обласної ради, поступово стають під помаранчеві знамена, формуючи перефарбовану більшість. Незламним лишився тільки міський голова Віктор Чайка, котрий після складної операції щойно повернувся до роботи. Несподівано на бік голови стали представники Народного Руху України, утворивши в Рівнераді опозицію представникам Української народної партії.
Опоненти Червонія закидають його команді непрофесійність. Його симпатики поважають його за послідовне відстоювання національних ідей. Його попередники просто зникли з горизонту Рівненщини, розуміючи, що під місцеву люстрацію вони потраплять навіть без схвалення відомого законопроекту.
Олекса Боярко
А тепер – дві експертні думки щодо різних аспектів етнополітичної ситуації на Західній Україні. Першим слово має музикознавець із Дрогобича Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Нещодавно стало відомо, що у Німеччині нині є 5 млн. безробітних. Їх число перебільшує навіть кількість передгітлерівської Німеччини. Десь по-людські німців навіть шкода. Не поїдуть сердешні безробітні Німеччини працювати посудомийницями чи прибиральницями у сусідню Італію чи Іспанію, як і не будуть вони працювати лісорубами чи будівля ними майстрами на всі руки у зовсім не сусідній Росії, не та ментальність.
Це українці у більш жорстких чи більш жорстоких умовах недавнього минулого рятували себе, свої родини і бюджет України заробітчанством поза межами її.
Чи вони відновлювали себе як нація? Безумовно, особливо галичани, як і мешканці, особливо більше західних регіонів України. Щоправда у їхньому національному консерватизмі певну роль відіграли таки фактори історичної наближеності для Європи, відповідно, віддаленості від Євразії, чи пак Азіопи.
Тому і йшов цей теперішній цікавий процес національного відродження в Україні із заходу на схід іта південь, дзеркально відображуючи похід татаро-монголів з півдня на захід і північ багато сот літ. Не хочеться узагальнювати і робити певні підсумки.
Не так давно в одному з містечок у буковинській Гуцульщині відбувався черговий гуцульський міжнародний фестиваль. Приїхало багато гостей, приїхали гості із Донеччини. Одна з гуцулок, що вже давно живе в Донбасі на питання: “Кого будете підтримувати в президентських виборах?” безапеляційно відповіла: “Як кого? Януковича, звісно”.
Коментар тут міг би бути такий, що етнічні чи субетнічні корені завжди відіграють вирішальну роль в осмисленні феномену національного. Міг би тут назвати принагідно кілька одіозних прізвищ автохтонів карпатського краю, що аж ніяк не додали слави українськості.
Відтак серед російськомовних чи росіян є чимало щирих патріотів України.
Олекса Боярко
Продовжує тему львівський історик Ярослав Грицак.
Ярослав Грицак
Як Галичина, так і будь-яка інша історична частина регіону України після помаранчевої революції відкриває свою цілком нову сторінку. Багато з тих речей, якими ми жили проблемами до листопада і грудня листопада-грудня 2004 року тепер виглядають інші або взагалі перестають існувати.
Що мені дуже вадливо для Галичини? Мені здається, що Галичина зараз являє собою зразок дуже сильно зорганізованого громадянського суспільства без вищих фраз, а реально. Бо я бачу, як люди пробують організувати стосунки з владою.
Дуже галичани хочуть, щоб цей зразок між владою і суспільством, який дав Майдан лишився не тільки в Галичині, але став певною нормою і для всієї України, тобто для багатьох публічних інтелектуалів, політиків. Це видно з їх заяв, публічних інтерв’ю.
Важливо, щоб той тон на Майдані не пропав на Галичині, а разом з тим став невромою для України. Майдан дуже сильно змінив фактично спосіб думання багатьох галичан, як і українців щодо галичан.
Я думаю, що треба забути про той спосіб мислення трошки зверхній, коли з галичан представляють таких дурнуватих перепрошую за слово, націоналістів, які тільки думають про прапор, про символіку, про такі інші речі.
На загал, мені здається, що що сталося дуже важливе є те, що у галичан з’явилося більше християнських чеснот, більше терпіння, більше зрозумілості, і навіть терпіння чисто по-людські багато речей терпіти.
Для мене такий символ, що сталося, то це величезна акція, яка на загал пройшла мало поміченої в Україні “Різдво у Львові” – це коли до Львова приїхало декілька тисяч, переважно молодих людей, студентів зі Східної України. Акція, яка мала неймовірний успіх.
Я був свідком, коли під час цієї акції зустрічалися прихильники Януковича і Ющенка, які гаряче дискутували, але мимо того відчувалося, що з обидвох сторін є дуже сильне бажання знайти певний компроміс і злагоду.
Тобто підсумовуючи, я думаю, що треба позбутися того образу галичан, які тільки живуть, ховають якісь “шмайсери” під стріхою, готові завойовувати Севастополь та все інше, насправді, появляючи щось нове. З’явилось таке страшне сильне бажання будувати дійсно нову Україну, в якій Галичина буде займати достойне місце.
Що саме цікаве, дуже відрадне явище для мене особисто, то зникла реакція існування для галицького автономізму, або так званого галицького сепаратизму. Дуже багато людей, які називали себе галицькими автономістами чи патріотами з нами були на майданах і захищали не Галичини, а Україну.
Олекса Боярко
Чи приречена Галичина і надалі бути “українським П’ємонтом”? Що взагалі потрібно Україні, щоб перетворити етнополітичне різноманіття її регіонів на джерело багатства сучасної української нації? Перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Український Захід відзначається здатністю використовувати своє географічне становище і перебування на культурному пограниччі для транзиту на схід України здобутків європейської політичної культури.
Серед її історичних складових – Маґдебурзьке право, свого часу поширене зі Львова до Києва і аж до Полтави, і представницька демократія, бодай і у формі парламентаризму Австро-Угорської монархії. Попри це, для перетворення Галичини з австрійської провінції на “український П’ємонт” галицькі русини мали спочатку усвідомити себе українцями і заручитися підтримкою київської Старої громади. Західній Україні традиційно притаманна орієнтація на цінності європейської цивілізації, у тому числі, на пріоритет суспільства щодо держави і особистості щодо колективу, на законність та свободу.
Для всієї України є важливим, зокрема, галицький досвід життя в умовах багатокультурності, толерантність, навички ведення суспільного діалогу та успішного узгодження протилежних інтересів, вміння поєднувати захід і схід.
Власне, класичним прикладом такого синтезу є греко-католицтво, породжене понад 4 століття тому прагненням ієрархів Київської православної митрополії долучити свою церкву до західного світу. У ХХ столітті ідея соборності України як синтезу її заходу і сходу мала у Галичині та на Волині не менше прихильників, ніж на Наддніпрянщині. Сьогодні усвідомлення громадянами України своєї національної ідентичності не менше залежить від реґіональних особливостей, ніж від загальноукраїнських закономірностей. Кожен шукає свій спосіб бути українцем на перетині сучасної нації та громадянського суспільства, на перехресті реґіональної та української ідентичностей.
При цьому на другий план відходять старі суперечки навколо спільного минулого або відновлення історичної справедливості чи навіть мовні проблеми. Натомість головним стає узгодження проекту майбутнього України як нормальної європейської держави, джерелом багатства якої є етно-політична та культурна різноманітність її реґіонів. Такої України, усі частини якої ще мають зійтися разом, як це трапилося в її столиці на Майдані Незалежності рівно 3 місяці тому.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
