Прага, 8 березня 2005 – Киргизстан, Таджикистан, Молдова – всі ці пострадянські країни оглядачі називали, коли говорили про те, де після України і Грузії може перемогти демократична революція. Одночасно спостерігачі критикували Сполучені Штати за використання сили на Близькому Сході для утвердження демократії. Ще місяць тому мало хто міг уявити, що саме на Близькому Сході підхоплять прапор Помаранчевого Майдану.
На площах столиці розбиті намети, десятки тисяч людей на вулиці, в основному молодь, але є представники всіх поколінь. Впродовж тижнів грає музика, люди розмахують національними прапорами і скандують: «Свобода, суверенність, незалежність». Солдати, яких вислали, щоб стримувати демонстрантів, приймають від них квіти. Від відчуття дежа-вю рятує хіба що яскраве сонце замість снігу та червоно-білі прапори із зображенням кедра. Це дерево є символом Лівану, де розвиваються ці події, тут його називають вічним деревом. Демонстранти в Бейруті не приховують, що на мирні довготривалі виступи їх надихнув приклад Помаранчевого Майдану в Україні, який вони впродовж тижнів могли спостерігати у випусках телевізійних новин.
До виступів ліванців підштовхнуло вбивство популярного анти-сирійського політика Рафіка Харірі. Від того часу учасники «кедрової революції», як події в Лівані називають у США, досягли значних успіхів. Вони змусили до відставки свій власний уряд та домоглися призначення дострокових виборів. Президент Сирії пообіцяв вивести свої війська, хоча б поступово та частково.
Звичайно, як наголошують оглядачі, впевненості ліванцям (подібно до того, як це було з українцями) додав той факт, що на їхньому боці була світова спільнота. Тиск на Сирію здійснювали не лише США, але і Європа, і навіть Росія висловилася за вивід військ.
Демократичні настрої охопили багато країн регіону, від Єгипту до Сирії. Тож оглядачі починають висловлювати переконання, що навіть у такій недемократичній частині світу, як Близький Схід те, що вони називають «силою народу» є набагато ефективнішим засобом змін, ніж військова сила. Оглядачі наводять паралелі з падінням Берлінського муру та «ефектом доміно», що тоді спостерігався у Східній Європі. Вони не виключають, що подібний процес може охопити і Близький Схід. «Якщо сирійського президента Башара змусять принизливо відступити, гадаю його перебування при владі буде недовгим», - вважає Надім Шегаді, сирійський аналітик у лондонському Королівському Інституті міжнародних відносин.
З іншого боку, навіть затяті антиамериканці, такі як, наприклад лідер ліванського ісламського руху Валід Джумблатт зізнається, що січневі вибори в Іраку змінили його свідомість. В інтерв’ю британській газеті "Scotland on Sunday" він говорить, що на початку був скептичним і навіть «цинічним», за його словами, щодо Іраку. «Але коли я побачив, як голосують іракці три тижні тому, я відчув, що це був початок нового арабського світу».
На площах столиці розбиті намети, десятки тисяч людей на вулиці, в основному молодь, але є представники всіх поколінь. Впродовж тижнів грає музика, люди розмахують національними прапорами і скандують: «Свобода, суверенність, незалежність». Солдати, яких вислали, щоб стримувати демонстрантів, приймають від них квіти. Від відчуття дежа-вю рятує хіба що яскраве сонце замість снігу та червоно-білі прапори із зображенням кедра. Це дерево є символом Лівану, де розвиваються ці події, тут його називають вічним деревом. Демонстранти в Бейруті не приховують, що на мирні довготривалі виступи їх надихнув приклад Помаранчевого Майдану в Україні, який вони впродовж тижнів могли спостерігати у випусках телевізійних новин.
До виступів ліванців підштовхнуло вбивство популярного анти-сирійського політика Рафіка Харірі. Від того часу учасники «кедрової революції», як події в Лівані називають у США, досягли значних успіхів. Вони змусили до відставки свій власний уряд та домоглися призначення дострокових виборів. Президент Сирії пообіцяв вивести свої війська, хоча б поступово та частково.
Звичайно, як наголошують оглядачі, впевненості ліванцям (подібно до того, як це було з українцями) додав той факт, що на їхньому боці була світова спільнота. Тиск на Сирію здійснювали не лише США, але і Європа, і навіть Росія висловилася за вивід військ.
Демократичні настрої охопили багато країн регіону, від Єгипту до Сирії. Тож оглядачі починають висловлювати переконання, що навіть у такій недемократичній частині світу, як Близький Схід те, що вони називають «силою народу» є набагато ефективнішим засобом змін, ніж військова сила. Оглядачі наводять паралелі з падінням Берлінського муру та «ефектом доміно», що тоді спостерігався у Східній Європі. Вони не виключають, що подібний процес може охопити і Близький Схід. «Якщо сирійського президента Башара змусять принизливо відступити, гадаю його перебування при владі буде недовгим», - вважає Надім Шегаді, сирійський аналітик у лондонському Королівському Інституті міжнародних відносин.
З іншого боку, навіть затяті антиамериканці, такі як, наприклад лідер ліванського ісламського руху Валід Джумблатт зізнається, що січневі вибори в Іраку змінили його свідомість. В інтерв’ю британській газеті "Scotland on Sunday" він говорить, що на початку був скептичним і навіть «цинічним», за його словами, щодо Іраку. «Але коли я побачив, як голосують іракці три тижні тому, я відчув, що це був початок нового арабського світу».
