Прага, 16 квітня 2005 року.
Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:
Ірина Халупа
Здоровенькі були дорогий слухачу, до вас завітала радіо “Свобода” з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. З вами Ірина Халупа.
Сьогодні ми поговоримо про художника Михайла Врубеля, чиї розписи прикрашають дві київські церкви: Кирилівську та кафедральний храм УПЦ Київського патріархату - Володимирський Собор.
А чому ми сьогодні говоримо про Врубеля, бо 14 квітня минуло 95 років від дня його смерті.
Мистецтво і реальність дивно перемішувались у долі Михайла Врубеля. Із цього примхливого переплетіння народився особливий “врубелівський міф”. Так, один з дослідників російського мистецтва початку ХХ століття Михайло Алленов відзначив дивний “паралелізм” реальної біографії художника Врубеля і літературного героя, музиканта Леверкюна з роману Томаса Манна “Доктор Фаустус”.
У житті Врубеля, як і Маннівського героя, були свої янголи і демони, сяючі вершини таланту і чорні безодні марень.
“Врубелівський міф” ще за життя митця став невід’ємною складовою київського духовного і мистецького простору. І донині “міф” змушує численних віруючих і туристів, котрі приходять до храмів Святого Володимира і Святого Кирила, уважно вдивлятися в обличчя врубелівських Мадонн з сумним немовлятком Ісусом на руках.
Люди, тамуючи подих, шукають відповідей на якісь свої питання в очах та обличчях Всевишнього і дванадцяти Апостолів. І не дивно, що для багатьох киян і гостей української столиці згадані вище храми уособлюються з Врубелем. Люди ідуть до цих храмів помолитись Богу і побачити біблійних героїв, чиї портрети блискуче виконав маляр.
Михайло Врубель належить до тих митців, яким пощастило. Сучасники його розпестили увагою – і до творчості, й до його особи, а саме життя припало на дуже цікавий період, коли мінялися століття і час напружився до крайньої межі.
Про Михайла Врубеля багато написано, він – один з найвідоміших європейських символістів. Та все ж і нині ми не в праві сказати, що таємницю творчості цього великого майстра розкрито.
Приблизно в той самий час, коли польський художник-символіст Яцек Мальчевський написав свою “Піфію”, на світ народився “Демон” Михайла Врубеля.
Ця паралель недаремна. За походженням батько відомого російського художника-символіста Михайла Врубеля – з польського роду. “Врубель” з польської означає – “горобець”. Про життя і творчість художника, який знайшов себе у Києві, розповість Оксана Пеленська.
Оксана Пеленська
Митець народився в місті Омськ у 1856 році. Родина була забезпечена. Батько – військовий юрист, часто міняв місце проживання. Саме звідти у Михайла багато яскравих вражень. І серед найперших – ті з України.
В Одесі Михайло Врубель закінчив гімназію, в Києві двічі жив і працював, а цілком, здається, бував там частіше, тікаючи від усіх під час загострення хвороби.
Михайлові Врубелю пощастило з учителями – в Петербурзькій академії мистецтв ними були Павло Чистяков і Валентин Сєров, але авторитетів Врубель ніколи не визнавав, він посварився не тільки з учителями, але також з Миколою Ге та Іллею Репіним.
Зате здобув право на власний голос у мистецтві. Це тільки одна з багатьох особливих рис творчої вдачі Михайла Врубеля. Як сучасники митця, так і ми сьогодні, на початку 21 століття, повинні сказати: все життя цього великого майстра балансувало на грані реального і дива, фантазії та правди, і де закінчувалось одне, а починалось інше – невідомо, зрештою, цього не міг збагнути і сам художник.
Доля обдарувала Михайла Врубеля надприродною пам’яттю і надзвичайною чутливістю, яка безкомпромісно відкидала фальш – в мистецтві й у міжлюдських стосунках.
Врубель найчастіше ходив у чорному костюмі і стверджував, що він – фаталіст і геній. Сучасники переважно погоджувались, адже у кого ще прізвище так схоже на Рубльова, а картини передвіщають долю.
Таким доленосним був, наприклад, Київ: “Зішестям Святого Духа” в цьому українському місті народився Врубель-монументаліст. Згодом він зауважив, що саме монументальна творчість була тим, чим йому треба було займатись. У Києві Врубель пережив і найбільшу трагедію свого життя – тут 1903 році помер маленький син художника.
Михайло Врубель був блискучим рисувальником, і як мало хто в малярстві володів кольором. Розповідають, що він любив пересипати в руці кольорові камінчики, розглядати їхній блиск, любуватись грою світла на гранях.
Мабуть, в його голові тоді народжувались якісь образи, а може тільки шукав духовної рівноваги. Адже природа дала йому бурхливу фантазію. Сучасники говорили, що всіх цих дарів одній людині, навіть талановитій – забагато. І справді, іноді здавалось, що сам Врубель немов би втрачає контроль над творчим процесом. Але це тільки миттєве відчуття.
Кожен мазок, кожен штрих лягали на своє місце, рука тремтіла не від сумнівів чи вагань, а від хвилювання і потреби передати мить, що зникає назавжди. Звідси наші абсолютно точні співвідчуття з митцем – захоплення від “Морської царівни”, радості й чистоти від його “Лебедів”, драматичної сили і незбагненної внутрішньої напруги біля його “Демонів”.
Врубелю вдавалось усе - рисунок, розписи, малярство, кераміка. На виставках в Росії й за кордоном символіка його образів хвилювала, зачіпала, тривожила. “Ось спробуйте, нарисуйте повітря на галузках”, - говорив майстер, і в пейзажах Врубеля воно є.
Відкрийте правду про людину – і це вмів Врубель. Серед його портретних шедеврів – зображення Надії Забіли – дружини художника, улюбленої співачки Римського-Корсакова.
Розповідають, що митець відразу закохався в неї, проте спочатку в її голос, а вже потім у саму жінку. В їхніх стосунках було багато романтики і стільки ж – драми.
Це передвіщав ще перший “Демон”. За 8 років до смерті його автор захворів тяжкою душевною хворобою, за 4 до свого кінця в 1910 році – осліп. Він втратив зір, та в миті просвітління ще сильніше відчував. Шкода лише, що Михайло Врубель не побачив, які натовпи збирають його картини на виставках, як годинами простоював біля них Пікассо і як перед його творами і нині люди стають навколішки.
І так уже століття Михайло Врубель перемагає демонів часу. Оксана Пеленська для радіо “Свобода”, Прага.
Ірина Халупа
Отже, у вісімдесятих роках 19 століття у Кирилівській церкві у Києві - це пам’ятка 11 століття - розпочали ремонтно-реставраційні роботи, мета яких - відкриття древніх фресок.
У місцях, де вони не збереглися, потрібно було зробити нові композиції олійного живопису. Також постала необхідність намалювати ікони для щойно побудованого мармурового іконостасу, котрий спроектував київський професор Адріан Прахов.
Саме він керував усіма ремонтно-реставраційними роботами Кирилівської церкви. Прахов вирішив запросити для цього художника з Петербургу. Він поїхав до північної столиці і звернувся за рекомендацією до свого давнього друга, викладача Петербурзької академії мистецтв Чистякова.
У момент їхньої бесіди хтось постукав у двері. За хвильку до кабінету зайшов невеликий на зріст русявий і блакитноокий чоловік. Чистяков при цьому сказав: “Ну що ж, на ловця і звір біжить”, і представив Прахову свого найталановитішого учня Михайла Врубеля. Невдовзі після розмови Врубель виїхав до Києва. Далі продовжує Ірина Перешило.
Ірина Перешило
Хвацьким франтом у чорному оксамитовому костюмі з коротким штанцями в панчохах та штиблетах заявився Михайло Врубель до Києва. Попри високу рекомендацію Петербурзького академіка, професор Прахов перед тим, як довірити юному митцеві написання ікон для іконостасу, запропонував йому спробувати свої сили у настінному живопису Кирилівської церкви, а саме – створити декілька настінних композицій у місцях, де древні фрески не збереглися.
Впродовж 5 місяців Врубель виконав кілька розписів, найбільший з яких – це “Зішестя Святого Духу”, він займає всю площу стелі церковних хорів.
Як поцінували тоді роботу митця? “Кирилівські розписи Врубеля – це предивна сторінка в історії мистецтва”, - так писав критик та режисер Олександр Бенуа, а професор Прахов визнав, що, як художнику-монументалісту, Врубелю немає рівних.
Говорить кандидат історичних наук Ірина Маргуліна.
Ірина Маргуліна
Врубель - природжений художник-монументаліст, і цей дар розкрився саме тут у Києві у Кирилівській церкві. Врубель, на думку мистецтвознавців, на сьогодні визнаний монументаліст один з кращих, а можна сказати, що найкращий монументаліст 19 ст.
І може останнє слово про творчість Врубеля ще не сказане. Такого як Врубель не існувало до нього і ще не з’явилося у світі.
Ірина Перешило
Якщо ви відвідаєте у Києві Кирилівську церкву, підніметеся на хори і розглядатимете найбільшу Врубелівську композицію “Зішестя Святого Духу”, зверніть увагу на відтінки, котрими художник передав білий колір вбрання апостолів.
Мистецтвознавці стверджують, що нормальне людське око зазвичай здатне вирізнити лише 7 відтінків білого. Врубель вирізнив їх кілька десятків. І тому його білий колір сяє перламутром річкової мушлі. І кожної години, залежно від зміни освітлення, все це виглядає по різному.
Можна просидіти масу часу у Кирилівській церкві, задерши голову і розглядаючи стилю церковних хорів, видовище цілком заворожуюче.
Але повертаюсь до подій у Києві більше як 100літньої давності. Якраз тоді було завершене будівництво собору святого Володимира, і після блискучої презентації свого таланту Врубель отримав пропозицію взяти участь у конкурсі на розписування внутрішнього інтер’єру храму.
Для цього художник виконав кілька ескізів: “Надгробний плач”, “Воскресіння”, “Вознесіння”. Сьогодні ці роботи є окрасою експозицій музею російського мистецтва у Києві.
Але тоді церковна комісія визнала їх занадто емоційними і геть не канонічними. Біографи Врубеля стверджують, що це рішення було найбільшим ударом для художника в його київський період життя і творчості. Невдовзі після цього він переїхав до Москви.
Щодо Прахова, думка котрого була далеко не останньою у рішенні комісії не на користь Врубеля, то він назвав ескізи художника прекрасними, але такими, що потребують храму у зовсім іншому стилі.
Автор книги про Врубеля Петро Суздельов пише, що ризикнути і призначити для таких робіт у соборі молодого художника, могла б особистість, не здатна на компроміси і цілком віддана мистецтву.
Прахов таким не був, тому без мороки для себе запросив розписувати Володимирський собор визнаного на той час московського художника Васнєцова.
Врубелю доручили виконання лише орнаментів, котрі нині прикрашають центральну праву наву. На ці дивовижні орнаменти сьогодні до Володимирського собору мистецтвознавці водять спеціальні екскурсії, а Олександр Бенуа називав їх дивними килимами, подібними до найкращих перських чи арабських.
За його ж словами, фрески Врубеля у Кирилівському монастирі будуть в історії живопису служити вічним докором на долю тих, котрим випадало розпоряджатися декоративними роботами Володимирського собору.
Як то кажуть “якби” не буває”, але все-таки якби київські церковники з тим же професором Праховим наважилися бути менш канонічними і більш далекоглядними, як колись папа Юлій ІІ сміливо довіривши Мікеланджело Буанаротті розписувати Сікстинську Капеллу, то у Києві, як стверджують мистецтвознавці, був би шедевр світового значення.
Але вся ця розмова ні до чого, бо в історії, як і в житті, “якби” не буває.
Ірина Халупа
Михайло Врубель прожив у Києві 5 років, і це були, на думку доктора богослов’я, професора Київської духовної академії УПЦ Київського патріархату Дмитра Степовика, найщасливішими роками його життя.
Київ був для нього тим, чим був Рим, Італія для німецьких чи британських художників. Дружив Михайло Врубель з відомими меценатами Терещенками та Ханенками. У Києві він був щасливий. Дмитра Степовика розпитував Тарас Марусик.
Дмитро Степовик
Як сибіряк за народження, адже він народився в Омську в 1956 році і приїхав в Петербург, теж холодне місто, для нього Київ виявився таким, як Італія для багатьох, скажімо, німецьких чи англійських художників, які туди приїздили.
Він був захоплений цим широким Дніпром, вже тоді стояв пам’ятник Володимиру, він дуже часто бував, і тому він дивився на Київ очима північної людини, яка приїхала на південь.
Ми тут українці вже звикли, що ми живемо в середній зоні, і це дуже вплинуло на його творчий почерк, на його творчий потенціал взагалі. Він провів тут найкращі роки його життя, і ці психічні розлади, які почалися у нього, коли він переїхав у Москву, у Києві зовсім не проявлялися.
Може були певні окремі деталі, відхилення. Скажімо, його особливе відношення до дружини Адріана Прахова, який був призначений основним консультантом при розмалюванні Володимирського кафедрального собору.
Він приїхав сюди, довго жив зі своєю дружиною Наталею Забілею. Побачивши, що якраз Врубель Михайло досить своєрідно ставиться до його дружини, він думав, що у Врубеля не все в порядку з психікою.
Але поза тим він був дуже людиною творчою, і в Києві, окрім знаменитих фресок, які він намалював для церкви святого Кирила “Зішестя Святого Духа”, до речі, намальована не в техніці альфреско – італійській, а намальована звичайними олійними фарбами.
Також “Пророк Мойсей”, “Два ангели з кадилом”, “Покладання в труну”, “Надгробний плач”, де він зобразив образ Наталії Забілої в образі Богородиці.
Також в іконостасі Кирилівської церкви образ Богоролиці – це явний образ Наталії Забіли, що і сьогодні викликає певні контраверсійні погляди.
Тарас Марусик
Поруч з роботою в Кирилівській церкві відомі його роботи над розписуванням куполу святої Софії, але особливо над оформленням Володимирівського собору. Там він правда працював у компанії художників, але я хотів б почути про його роботу у Володимирівському соборі.
Дмитро Степовик
Це був собор під особливим наглядом царя Олександра ІІІ, а потім Миколи ІІ, то була велика конкуренція, хто там буде працювати. Ви знаєте, собор, котрий буде знаходитися під наглядом самого царя.
Оскільки був призначений під керівництвом всіма розписами відомий російський мистецтвознавець Адріан Прахов, то він запросив першорядних художників, вже тоді дуже відомих Віктора Васнєцова та Михайла Несторова. І також два художники, вони російські, але польського походження, це Павло Свєдомський та Вільгельм Котарбінський.
І коли приїхав Врубель, уже склалася тепла компанія у Володимирівському соборі, його не допустили, хоч сам Прахов дуже хотів, щоб він щось намалював сюжетно, якийсь образ Святого. Але ні Васнєцов, ні Нестеров, ні Свєдомський з Котарбінським не погодилися, і навіть погрожували Прахову, якщо він опустить Врубеля, якого не любили.
Він вважався індивідуалістом, мав стиль малярства, що дуже важливо, не такий, як у них, а вчився багато разів у Чистякова в мистецькій академії, особливо його ідеалом був Олександр Іванов з його картиною “Явлення Хиста народові”. І цих обох художників київська ця група, яка працювала над Володимирським собором, не любила, тому того вихованця-учня теж.
І ось Прахов під тиском цієї четвірки все-таки певну роботу, бо Врубелю треба було за щось жити, він жив у центральній частині Києва, на сьогоднішній вулиці Десятинній, будинок цей зберігся. Він доручив йому розмальовувати орнаментальними сюжетами, орнаментальними композиціями дві нави: південну і північну, тобто чисто орнаментально.
Він був знаменитий орнаменталіст, і навіть ця картина “Дівчинка на тлі персидського килима”, які він намалював 1886 року, показує його людству та публіці, як великого майстра декорації.
А ця декорація у нього йшла від того, що він засвоїв, виник такий стиль у Німеччині: “сесесія”, “сесесіон” по-німецьки. І він застосовував це яскраве поєднання різних декоративних елементів, що відразу привертають увагу.
І якраз розписи його у Володимирському соборі на стінах і особливо на стовпах південної і північної нави, вони сьогодні вважаються класичними орнаментами.
Він використав основу візантійську, тобто давню українську, давню російську і давню візантійську, головним чином, бо звідти йдуть, в основному, орнаментальні мотиви. Але застосував їх у дуже неповторній манері, яку ніхто не міг повторити.
І тому сьогодні при реставрації Володимирського собору, яка вже відбулася недавно після 2000 року, якою особисто під спостереженням його святості патріарха Філарета жодної рисочки із малярства Врубеля не було порушено, лише були промиті всі його малярські праці.
І сьогодні всі, хто відвідує, може прийти у ці дві нави: південну і північну, і побачити, що за чудесне малярство було у Михайла Врубеля у цьому соборі, хоч він мріяв хоча б одну ікону намалювати для мармурового іконостасу. Але ця четвірка: Васнєцов, Нестеров, Свєдомський і Катербінський не допустили його до цієї роботи.
Тарас Марусик
До речі, хто на нього у Києві мав вплив? На нього, як на людину, на нього, як, можливо, на митця.
Дмитро Степовик
Вся київська публіка зустріла його з великою пошаною та любов’ю. Він відчув ту теплоту, яку він не відчував ні в себе на Батьківщині в Омську в Сибіру, ні коли він навчався в Петербурзі, ні після, коли він залишив уже Київ 1889 року і поселився в Москві, ніде він не відчував такої теплоти.
Найкращі були в нього відносини з двома досить заможними українськими родинами Іваном та Миколою Терещенками, відомими цукрозаводчиками українськими, а також з меценатами Богданом та Варварою Ханенками.
Він найчастіше бував у них вдома, вони запрошували його на звані і не звані обіди, і якраз теплота відносин цих двох заможних та надзвичайно інтелігентних делікатних родин заспокоїла таку трохи нервозну душу Врубеля.
Потім, коли він уже переїхав у Москву, почалися проблеми із здоров’ям. Він майже не виходив із психіатричних лікарень, і 1910 року він помер у віці 54 років. Це досить молодий вік.
Цей талант пропав, пропав він не тому, що не було у нього достатніх сил розгорнути свою, я б сказав, геніальну натуру, яка в ньому мешкала, яка в ньому жила, а через грубе і нелюдське ставлення до нього у тих містах, де він працював: у Петербурзі та в Москві.
А Київ для нього був ці 5 років з 1884 – 1889 рр. золотим періодом. І листи, які були опубліковані Врубеля до його родичів, показують теж його ставлення до України, до Києва, до українців. Він ніде не зустрічав такої доброти і теплоти в ставленні до себе, як у нашому місті Києві.
Ірина Халупа
Одна із найкращих робіт Михайла Врубеля це “Дівчинка на фоні перського килима”. Її можна побачити у музеї російського мистецтва у Києві. Врубель завжди був без грошей. Насправді, просто, коли заробляв, то страшенно швидко їх транжирив, і йому дозволили жити у кімнаті Володимирського собору. Там якраз відбувалися ремонтні роботи.
Звідки взялася ця картина, розповідає кандидат історичних наук, мистецтвознавець Ірина Марголіна.
Ірина Марголіна
Він створює там картину з християнським сюжетом “Христос у Гетсиманському саду”. Коли він написав цю картину, її побачив Васнєцова та Прахов, і щоб допомогти художнику, у нього постійно не було грошей на існування у Києві, вони домовилися з відомим нашим меценатом Терещенком, що він придбає цю картину. Той подивився, йому сподобалася дуже ця картина, і він сказав так, я її купую. Він не міг тримати гроші в руках, він взяв ті гроші і пішов до ресторану, після ресторану до цирку.
На той час у цирку гастролювала група італійських циркачів, серед них була наїзниця, дуже красива рудоволоса імпозантна жінка Анна Гапа.
Коли він побачив її у цирку, після завершення програми познайомився з нею, запросив її знову до ресторану, після цього повернувся до приміщення, про яке ми вже говорили, і там вирішив написати її портрет.
Але в його кімнаті не знайшлося вільного полотна. І він бере вже продану картину, знімає шар олійного живопису, і на цьому оновленому полотні він пише наїзницю Анни Гапи.
А зранку до нього в майстерню заходить Васнєцов, він не може розшукати попередньої картини. Він розбудив Врубеля і питає: де ж та картина, яка вже продана, її треба віддавати.
А той: “Картини вже немає, є нова, вона краща”. Терещенко відмовився взяти “Анну Гапу”, і Врубель опинився в дуже складному становищі: картини нема і грошей немає, бо їх вже потрачено.
І йому необхідно десь роздобути ці гроші. Він йде на Хрещатик, де тоді знаходився магазин поставника відомого Дахновича. Він знову просить його про грошову допомогу.
А той говорить, що він вже йому багато заборгував, що грошей немає, що він не може допомогти йому. І тоді на думку Врубеля приходить дуже така гарна думка, він пропонує Дахновичу написати портрет його дочки, Мані, так її звали.
У лавці було дуже багато коштовностей, килими... Її посадили на персидський килим, дали в одну руку кинджал, в іншу – троянду, прикрасили її коштовностями, і так народилася картина “Дівчинка на фоні персидського килима”. І саме ця картина дійшла до нас.
Ірина Халупа
За роки його перебування у Києві, полотна залишилися у Києві. Ці твори зберігаються у київському музеї російського мистецтва. Про ці роботи докладніше розповість старший науковий співробітник київського музею російського мистецтва Оксана Баришнова.
Оксана Бариш нова
Треба сказати, що київський період творчості Врубеля має надзвичайне значення для всієї творчості і для наступних його періодів. Тому що сюди Врубель приїхав дуже юним художником прямо зі стін академії мистецтв Петербурзької у 1884 році і, власне, тут він і сформувався як художник, тут виникли всі його образи, які потім стануть наскрізними у його творчості, зокрема образ “демона”.
Що стосується київського періоду, то київський музей російського мистецтва володіє великою кількістю робіт Врубеля, саме київського періоду. І головним, центральним серед них є полотно “Дівчинка на тлі перського килима”, а також кілька ескізів для розпису Володимирського собору, які були, правда, не реалізовані і залишені в ескізах лише.
Також в нашому музеї зберігається велика кількість начерків, зроблених в альбомах київських дам, київських людей, а також Врубель деякий час викладав малюнок і акварель, і в нашому музеї зберігається велика кількість так званих квітів.
Це натурні замальовки різних простих квітів, які відзначаються дуже високим рівнем виконання, віртуозністю. Це, можна сказати, головні твори.
Звичайно, якщо зупинитися на полотні “Дівчинка на полотні перського килима”, то вже в тлі цієї роботи відчутно, який саме принцип роботи Врубеля. Тобто вміння працювати з натури і в той же час засобами мистецтва перетворювати цей світ, здавалося б, знайомий та звичний.
Для цього полотна йому позувала дочка володаря з позичкової каси Маня Дахнович. Її він посадив на тлі перського килима, прикрасив тими коштовностями, які тимчасово зберігалися в тій касі, дав у руки кинджал і троянду, таким чином дівчинка перетворилася в якийсь символ такого кохання і смерті.
І найцікавіше не тільки ці зовнішні атрибути, які перетворюють її на цю принцесу східну загадкову, але й сам спосіб нанесення фарби, побудови форми живописної.
Саме в Києві у Врубеля з’являється манера зображення, яку він запозичує у дорогоцінного каміння, тобто він таким чином накладає мазки на полотно, що, здається, наче сама форма набуває гранчастих обрисів і переливається різними кольорами.
Самий такий підхід до побудови форми, до побудови кольору уже надає чогось надзвичайного, не баченого звичним речам, їх перетворює. Сформувалася саме в київський період така манера зображення, і більш такого розвитку набула вже в пізніші періоди творчості Врубеля.
Я є автором журналу, який вийшов у серії “Великие художники”. Журнал присвячений саме творчості Михайла Врубеля, і, власне, тут більша частина ілюстраційного матеріалу і опису інформації стосується саме нашої колекції київського музею російського мистецтва.
Ми періодично робимо великі виставки на 5 залів, де намагаємося показати всю ту колекцію, яка зберігається в нашому музеї, включаючи сюди навіть маленькі альбомні начерки, про які я вже згадувала.
А так повсякденно, можна сказати, завжди в нашому музеї можна побачити основні картини і основні графічні роботи, які стосуються цього періоду, київського періоду творчості Врубеля. Це “Дівчинка на тлі перського килима”, це ескізи до розписів Володимирського собору, а також основні акварельні роботи. Зображення квітів, а також портретне зображення. Наприклад, колекціонера Івана Терещенка, так званий “Чоловік у розшитому каптані”, які дійсно демонструють весь спектр творчості Врубеля під час його проживання в Києві.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”, я Ірина Халупа прощаюся з Вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Слухайте радіо “Свобода”.
Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:
Ірина Халупа
Здоровенькі були дорогий слухачу, до вас завітала радіо “Свобода” з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. З вами Ірина Халупа.
Сьогодні ми поговоримо про художника Михайла Врубеля, чиї розписи прикрашають дві київські церкви: Кирилівську та кафедральний храм УПЦ Київського патріархату - Володимирський Собор.
А чому ми сьогодні говоримо про Врубеля, бо 14 квітня минуло 95 років від дня його смерті.
Мистецтво і реальність дивно перемішувались у долі Михайла Врубеля. Із цього примхливого переплетіння народився особливий “врубелівський міф”. Так, один з дослідників російського мистецтва початку ХХ століття Михайло Алленов відзначив дивний “паралелізм” реальної біографії художника Врубеля і літературного героя, музиканта Леверкюна з роману Томаса Манна “Доктор Фаустус”.
У житті Врубеля, як і Маннівського героя, були свої янголи і демони, сяючі вершини таланту і чорні безодні марень.
“Врубелівський міф” ще за життя митця став невід’ємною складовою київського духовного і мистецького простору. І донині “міф” змушує численних віруючих і туристів, котрі приходять до храмів Святого Володимира і Святого Кирила, уважно вдивлятися в обличчя врубелівських Мадонн з сумним немовлятком Ісусом на руках.
Люди, тамуючи подих, шукають відповідей на якісь свої питання в очах та обличчях Всевишнього і дванадцяти Апостолів. І не дивно, що для багатьох киян і гостей української столиці згадані вище храми уособлюються з Врубелем. Люди ідуть до цих храмів помолитись Богу і побачити біблійних героїв, чиї портрети блискуче виконав маляр.
Михайло Врубель належить до тих митців, яким пощастило. Сучасники його розпестили увагою – і до творчості, й до його особи, а саме життя припало на дуже цікавий період, коли мінялися століття і час напружився до крайньої межі.
Про Михайла Врубеля багато написано, він – один з найвідоміших європейських символістів. Та все ж і нині ми не в праві сказати, що таємницю творчості цього великого майстра розкрито.
Приблизно в той самий час, коли польський художник-символіст Яцек Мальчевський написав свою “Піфію”, на світ народився “Демон” Михайла Врубеля.
Ця паралель недаремна. За походженням батько відомого російського художника-символіста Михайла Врубеля – з польського роду. “Врубель” з польської означає – “горобець”. Про життя і творчість художника, який знайшов себе у Києві, розповість Оксана Пеленська.
Оксана Пеленська
Митець народився в місті Омськ у 1856 році. Родина була забезпечена. Батько – військовий юрист, часто міняв місце проживання. Саме звідти у Михайла багато яскравих вражень. І серед найперших – ті з України.
В Одесі Михайло Врубель закінчив гімназію, в Києві двічі жив і працював, а цілком, здається, бував там частіше, тікаючи від усіх під час загострення хвороби.
Михайлові Врубелю пощастило з учителями – в Петербурзькій академії мистецтв ними були Павло Чистяков і Валентин Сєров, але авторитетів Врубель ніколи не визнавав, він посварився не тільки з учителями, але також з Миколою Ге та Іллею Репіним.
Зате здобув право на власний голос у мистецтві. Це тільки одна з багатьох особливих рис творчої вдачі Михайла Врубеля. Як сучасники митця, так і ми сьогодні, на початку 21 століття, повинні сказати: все життя цього великого майстра балансувало на грані реального і дива, фантазії та правди, і де закінчувалось одне, а починалось інше – невідомо, зрештою, цього не міг збагнути і сам художник.
Доля обдарувала Михайла Врубеля надприродною пам’яттю і надзвичайною чутливістю, яка безкомпромісно відкидала фальш – в мистецтві й у міжлюдських стосунках.
Врубель найчастіше ходив у чорному костюмі і стверджував, що він – фаталіст і геній. Сучасники переважно погоджувались, адже у кого ще прізвище так схоже на Рубльова, а картини передвіщають долю.
Таким доленосним був, наприклад, Київ: “Зішестям Святого Духа” в цьому українському місті народився Врубель-монументаліст. Згодом він зауважив, що саме монументальна творчість була тим, чим йому треба було займатись. У Києві Врубель пережив і найбільшу трагедію свого життя – тут 1903 році помер маленький син художника.
Михайло Врубель був блискучим рисувальником, і як мало хто в малярстві володів кольором. Розповідають, що він любив пересипати в руці кольорові камінчики, розглядати їхній блиск, любуватись грою світла на гранях.
Мабуть, в його голові тоді народжувались якісь образи, а може тільки шукав духовної рівноваги. Адже природа дала йому бурхливу фантазію. Сучасники говорили, що всіх цих дарів одній людині, навіть талановитій – забагато. І справді, іноді здавалось, що сам Врубель немов би втрачає контроль над творчим процесом. Але це тільки миттєве відчуття.
Кожен мазок, кожен штрих лягали на своє місце, рука тремтіла не від сумнівів чи вагань, а від хвилювання і потреби передати мить, що зникає назавжди. Звідси наші абсолютно точні співвідчуття з митцем – захоплення від “Морської царівни”, радості й чистоти від його “Лебедів”, драматичної сили і незбагненної внутрішньої напруги біля його “Демонів”.
Врубелю вдавалось усе - рисунок, розписи, малярство, кераміка. На виставках в Росії й за кордоном символіка його образів хвилювала, зачіпала, тривожила. “Ось спробуйте, нарисуйте повітря на галузках”, - говорив майстер, і в пейзажах Врубеля воно є.
Відкрийте правду про людину – і це вмів Врубель. Серед його портретних шедеврів – зображення Надії Забіли – дружини художника, улюбленої співачки Римського-Корсакова.
Розповідають, що митець відразу закохався в неї, проте спочатку в її голос, а вже потім у саму жінку. В їхніх стосунках було багато романтики і стільки ж – драми.
Це передвіщав ще перший “Демон”. За 8 років до смерті його автор захворів тяжкою душевною хворобою, за 4 до свого кінця в 1910 році – осліп. Він втратив зір, та в миті просвітління ще сильніше відчував. Шкода лише, що Михайло Врубель не побачив, які натовпи збирають його картини на виставках, як годинами простоював біля них Пікассо і як перед його творами і нині люди стають навколішки.
І так уже століття Михайло Врубель перемагає демонів часу. Оксана Пеленська для радіо “Свобода”, Прага.
Ірина Халупа
Отже, у вісімдесятих роках 19 століття у Кирилівській церкві у Києві - це пам’ятка 11 століття - розпочали ремонтно-реставраційні роботи, мета яких - відкриття древніх фресок.
У місцях, де вони не збереглися, потрібно було зробити нові композиції олійного живопису. Також постала необхідність намалювати ікони для щойно побудованого мармурового іконостасу, котрий спроектував київський професор Адріан Прахов.
Саме він керував усіма ремонтно-реставраційними роботами Кирилівської церкви. Прахов вирішив запросити для цього художника з Петербургу. Він поїхав до північної столиці і звернувся за рекомендацією до свого давнього друга, викладача Петербурзької академії мистецтв Чистякова.
У момент їхньої бесіди хтось постукав у двері. За хвильку до кабінету зайшов невеликий на зріст русявий і блакитноокий чоловік. Чистяков при цьому сказав: “Ну що ж, на ловця і звір біжить”, і представив Прахову свого найталановитішого учня Михайла Врубеля. Невдовзі після розмови Врубель виїхав до Києва. Далі продовжує Ірина Перешило.
Ірина Перешило
Хвацьким франтом у чорному оксамитовому костюмі з коротким штанцями в панчохах та штиблетах заявився Михайло Врубель до Києва. Попри високу рекомендацію Петербурзького академіка, професор Прахов перед тим, як довірити юному митцеві написання ікон для іконостасу, запропонував йому спробувати свої сили у настінному живопису Кирилівської церкви, а саме – створити декілька настінних композицій у місцях, де древні фрески не збереглися.
Впродовж 5 місяців Врубель виконав кілька розписів, найбільший з яких – це “Зішестя Святого Духу”, він займає всю площу стелі церковних хорів.
Як поцінували тоді роботу митця? “Кирилівські розписи Врубеля – це предивна сторінка в історії мистецтва”, - так писав критик та режисер Олександр Бенуа, а професор Прахов визнав, що, як художнику-монументалісту, Врубелю немає рівних.
Говорить кандидат історичних наук Ірина Маргуліна.
Ірина Маргуліна
Врубель - природжений художник-монументаліст, і цей дар розкрився саме тут у Києві у Кирилівській церкві. Врубель, на думку мистецтвознавців, на сьогодні визнаний монументаліст один з кращих, а можна сказати, що найкращий монументаліст 19 ст.
І може останнє слово про творчість Врубеля ще не сказане. Такого як Врубель не існувало до нього і ще не з’явилося у світі.
Ірина Перешило
Якщо ви відвідаєте у Києві Кирилівську церкву, підніметеся на хори і розглядатимете найбільшу Врубелівську композицію “Зішестя Святого Духу”, зверніть увагу на відтінки, котрими художник передав білий колір вбрання апостолів.
Мистецтвознавці стверджують, що нормальне людське око зазвичай здатне вирізнити лише 7 відтінків білого. Врубель вирізнив їх кілька десятків. І тому його білий колір сяє перламутром річкової мушлі. І кожної години, залежно від зміни освітлення, все це виглядає по різному.
Можна просидіти масу часу у Кирилівській церкві, задерши голову і розглядаючи стилю церковних хорів, видовище цілком заворожуюче.
Але повертаюсь до подій у Києві більше як 100літньої давності. Якраз тоді було завершене будівництво собору святого Володимира, і після блискучої презентації свого таланту Врубель отримав пропозицію взяти участь у конкурсі на розписування внутрішнього інтер’єру храму.
Для цього художник виконав кілька ескізів: “Надгробний плач”, “Воскресіння”, “Вознесіння”. Сьогодні ці роботи є окрасою експозицій музею російського мистецтва у Києві.
Але тоді церковна комісія визнала їх занадто емоційними і геть не канонічними. Біографи Врубеля стверджують, що це рішення було найбільшим ударом для художника в його київський період життя і творчості. Невдовзі після цього він переїхав до Москви.
Щодо Прахова, думка котрого була далеко не останньою у рішенні комісії не на користь Врубеля, то він назвав ескізи художника прекрасними, але такими, що потребують храму у зовсім іншому стилі.
Автор книги про Врубеля Петро Суздельов пише, що ризикнути і призначити для таких робіт у соборі молодого художника, могла б особистість, не здатна на компроміси і цілком віддана мистецтву.
Прахов таким не був, тому без мороки для себе запросив розписувати Володимирський собор визнаного на той час московського художника Васнєцова.
Врубелю доручили виконання лише орнаментів, котрі нині прикрашають центральну праву наву. На ці дивовижні орнаменти сьогодні до Володимирського собору мистецтвознавці водять спеціальні екскурсії, а Олександр Бенуа називав їх дивними килимами, подібними до найкращих перських чи арабських.
За його ж словами, фрески Врубеля у Кирилівському монастирі будуть в історії живопису служити вічним докором на долю тих, котрим випадало розпоряджатися декоративними роботами Володимирського собору.
Як то кажуть “якби” не буває”, але все-таки якби київські церковники з тим же професором Праховим наважилися бути менш канонічними і більш далекоглядними, як колись папа Юлій ІІ сміливо довіривши Мікеланджело Буанаротті розписувати Сікстинську Капеллу, то у Києві, як стверджують мистецтвознавці, був би шедевр світового значення.
Але вся ця розмова ні до чого, бо в історії, як і в житті, “якби” не буває.
Ірина Халупа
Михайло Врубель прожив у Києві 5 років, і це були, на думку доктора богослов’я, професора Київської духовної академії УПЦ Київського патріархату Дмитра Степовика, найщасливішими роками його життя.
Київ був для нього тим, чим був Рим, Італія для німецьких чи британських художників. Дружив Михайло Врубель з відомими меценатами Терещенками та Ханенками. У Києві він був щасливий. Дмитра Степовика розпитував Тарас Марусик.
Дмитро Степовик
Як сибіряк за народження, адже він народився в Омську в 1956 році і приїхав в Петербург, теж холодне місто, для нього Київ виявився таким, як Італія для багатьох, скажімо, німецьких чи англійських художників, які туди приїздили.
Він був захоплений цим широким Дніпром, вже тоді стояв пам’ятник Володимиру, він дуже часто бував, і тому він дивився на Київ очима північної людини, яка приїхала на південь.
Ми тут українці вже звикли, що ми живемо в середній зоні, і це дуже вплинуло на його творчий почерк, на його творчий потенціал взагалі. Він провів тут найкращі роки його життя, і ці психічні розлади, які почалися у нього, коли він переїхав у Москву, у Києві зовсім не проявлялися.
Може були певні окремі деталі, відхилення. Скажімо, його особливе відношення до дружини Адріана Прахова, який був призначений основним консультантом при розмалюванні Володимирського кафедрального собору.
Він приїхав сюди, довго жив зі своєю дружиною Наталею Забілею. Побачивши, що якраз Врубель Михайло досить своєрідно ставиться до його дружини, він думав, що у Врубеля не все в порядку з психікою.
Але поза тим він був дуже людиною творчою, і в Києві, окрім знаменитих фресок, які він намалював для церкви святого Кирила “Зішестя Святого Духа”, до речі, намальована не в техніці альфреско – італійській, а намальована звичайними олійними фарбами.
Також “Пророк Мойсей”, “Два ангели з кадилом”, “Покладання в труну”, “Надгробний плач”, де він зобразив образ Наталії Забілої в образі Богородиці.
Також в іконостасі Кирилівської церкви образ Богоролиці – це явний образ Наталії Забіли, що і сьогодні викликає певні контраверсійні погляди.
Тарас Марусик
Поруч з роботою в Кирилівській церкві відомі його роботи над розписуванням куполу святої Софії, але особливо над оформленням Володимирівського собору. Там він правда працював у компанії художників, але я хотів б почути про його роботу у Володимирівському соборі.
Дмитро Степовик
Це був собор під особливим наглядом царя Олександра ІІІ, а потім Миколи ІІ, то була велика конкуренція, хто там буде працювати. Ви знаєте, собор, котрий буде знаходитися під наглядом самого царя.
Оскільки був призначений під керівництвом всіма розписами відомий російський мистецтвознавець Адріан Прахов, то він запросив першорядних художників, вже тоді дуже відомих Віктора Васнєцова та Михайла Несторова. І також два художники, вони російські, але польського походження, це Павло Свєдомський та Вільгельм Котарбінський.
І коли приїхав Врубель, уже склалася тепла компанія у Володимирівському соборі, його не допустили, хоч сам Прахов дуже хотів, щоб він щось намалював сюжетно, якийсь образ Святого. Але ні Васнєцов, ні Нестеров, ні Свєдомський з Котарбінським не погодилися, і навіть погрожували Прахову, якщо він опустить Врубеля, якого не любили.
Він вважався індивідуалістом, мав стиль малярства, що дуже важливо, не такий, як у них, а вчився багато разів у Чистякова в мистецькій академії, особливо його ідеалом був Олександр Іванов з його картиною “Явлення Хиста народові”. І цих обох художників київська ця група, яка працювала над Володимирським собором, не любила, тому того вихованця-учня теж.
І ось Прахов під тиском цієї четвірки все-таки певну роботу, бо Врубелю треба було за щось жити, він жив у центральній частині Києва, на сьогоднішній вулиці Десятинній, будинок цей зберігся. Він доручив йому розмальовувати орнаментальними сюжетами, орнаментальними композиціями дві нави: південну і північну, тобто чисто орнаментально.
Він був знаменитий орнаменталіст, і навіть ця картина “Дівчинка на тлі персидського килима”, які він намалював 1886 року, показує його людству та публіці, як великого майстра декорації.
А ця декорація у нього йшла від того, що він засвоїв, виник такий стиль у Німеччині: “сесесія”, “сесесіон” по-німецьки. І він застосовував це яскраве поєднання різних декоративних елементів, що відразу привертають увагу.
І якраз розписи його у Володимирському соборі на стінах і особливо на стовпах південної і північної нави, вони сьогодні вважаються класичними орнаментами.
Він використав основу візантійську, тобто давню українську, давню російську і давню візантійську, головним чином, бо звідти йдуть, в основному, орнаментальні мотиви. Але застосував їх у дуже неповторній манері, яку ніхто не міг повторити.
І тому сьогодні при реставрації Володимирського собору, яка вже відбулася недавно після 2000 року, якою особисто під спостереженням його святості патріарха Філарета жодної рисочки із малярства Врубеля не було порушено, лише були промиті всі його малярські праці.
І сьогодні всі, хто відвідує, може прийти у ці дві нави: південну і північну, і побачити, що за чудесне малярство було у Михайла Врубеля у цьому соборі, хоч він мріяв хоча б одну ікону намалювати для мармурового іконостасу. Але ця четвірка: Васнєцов, Нестеров, Свєдомський і Катербінський не допустили його до цієї роботи.
Тарас Марусик
До речі, хто на нього у Києві мав вплив? На нього, як на людину, на нього, як, можливо, на митця.
Дмитро Степовик
Вся київська публіка зустріла його з великою пошаною та любов’ю. Він відчув ту теплоту, яку він не відчував ні в себе на Батьківщині в Омську в Сибіру, ні коли він навчався в Петербурзі, ні після, коли він залишив уже Київ 1889 року і поселився в Москві, ніде він не відчував такої теплоти.
Найкращі були в нього відносини з двома досить заможними українськими родинами Іваном та Миколою Терещенками, відомими цукрозаводчиками українськими, а також з меценатами Богданом та Варварою Ханенками.
Він найчастіше бував у них вдома, вони запрошували його на звані і не звані обіди, і якраз теплота відносин цих двох заможних та надзвичайно інтелігентних делікатних родин заспокоїла таку трохи нервозну душу Врубеля.
Потім, коли він уже переїхав у Москву, почалися проблеми із здоров’ям. Він майже не виходив із психіатричних лікарень, і 1910 року він помер у віці 54 років. Це досить молодий вік.
Цей талант пропав, пропав він не тому, що не було у нього достатніх сил розгорнути свою, я б сказав, геніальну натуру, яка в ньому мешкала, яка в ньому жила, а через грубе і нелюдське ставлення до нього у тих містах, де він працював: у Петербурзі та в Москві.
А Київ для нього був ці 5 років з 1884 – 1889 рр. золотим періодом. І листи, які були опубліковані Врубеля до його родичів, показують теж його ставлення до України, до Києва, до українців. Він ніде не зустрічав такої доброти і теплоти в ставленні до себе, як у нашому місті Києві.
Ірина Халупа
Одна із найкращих робіт Михайла Врубеля це “Дівчинка на фоні перського килима”. Її можна побачити у музеї російського мистецтва у Києві. Врубель завжди був без грошей. Насправді, просто, коли заробляв, то страшенно швидко їх транжирив, і йому дозволили жити у кімнаті Володимирського собору. Там якраз відбувалися ремонтні роботи.
Звідки взялася ця картина, розповідає кандидат історичних наук, мистецтвознавець Ірина Марголіна.
Ірина Марголіна
Він створює там картину з християнським сюжетом “Христос у Гетсиманському саду”. Коли він написав цю картину, її побачив Васнєцова та Прахов, і щоб допомогти художнику, у нього постійно не було грошей на існування у Києві, вони домовилися з відомим нашим меценатом Терещенком, що він придбає цю картину. Той подивився, йому сподобалася дуже ця картина, і він сказав так, я її купую. Він не міг тримати гроші в руках, він взяв ті гроші і пішов до ресторану, після ресторану до цирку.
На той час у цирку гастролювала група італійських циркачів, серед них була наїзниця, дуже красива рудоволоса імпозантна жінка Анна Гапа.
Коли він побачив її у цирку, після завершення програми познайомився з нею, запросив її знову до ресторану, після цього повернувся до приміщення, про яке ми вже говорили, і там вирішив написати її портрет.
Але в його кімнаті не знайшлося вільного полотна. І він бере вже продану картину, знімає шар олійного живопису, і на цьому оновленому полотні він пише наїзницю Анни Гапи.
А зранку до нього в майстерню заходить Васнєцов, він не може розшукати попередньої картини. Він розбудив Врубеля і питає: де ж та картина, яка вже продана, її треба віддавати.
А той: “Картини вже немає, є нова, вона краща”. Терещенко відмовився взяти “Анну Гапу”, і Врубель опинився в дуже складному становищі: картини нема і грошей немає, бо їх вже потрачено.
І йому необхідно десь роздобути ці гроші. Він йде на Хрещатик, де тоді знаходився магазин поставника відомого Дахновича. Він знову просить його про грошову допомогу.
А той говорить, що він вже йому багато заборгував, що грошей немає, що він не може допомогти йому. І тоді на думку Врубеля приходить дуже така гарна думка, він пропонує Дахновичу написати портрет його дочки, Мані, так її звали.
У лавці було дуже багато коштовностей, килими... Її посадили на персидський килим, дали в одну руку кинджал, в іншу – троянду, прикрасили її коштовностями, і так народилася картина “Дівчинка на фоні персидського килима”. І саме ця картина дійшла до нас.
Ірина Халупа
За роки його перебування у Києві, полотна залишилися у Києві. Ці твори зберігаються у київському музеї російського мистецтва. Про ці роботи докладніше розповість старший науковий співробітник київського музею російського мистецтва Оксана Баришнова.
Оксана Бариш нова
Треба сказати, що київський період творчості Врубеля має надзвичайне значення для всієї творчості і для наступних його періодів. Тому що сюди Врубель приїхав дуже юним художником прямо зі стін академії мистецтв Петербурзької у 1884 році і, власне, тут він і сформувався як художник, тут виникли всі його образи, які потім стануть наскрізними у його творчості, зокрема образ “демона”.
Що стосується київського періоду, то київський музей російського мистецтва володіє великою кількістю робіт Врубеля, саме київського періоду. І головним, центральним серед них є полотно “Дівчинка на тлі перського килима”, а також кілька ескізів для розпису Володимирського собору, які були, правда, не реалізовані і залишені в ескізах лише.
Також в нашому музеї зберігається велика кількість начерків, зроблених в альбомах київських дам, київських людей, а також Врубель деякий час викладав малюнок і акварель, і в нашому музеї зберігається велика кількість так званих квітів.
Це натурні замальовки різних простих квітів, які відзначаються дуже високим рівнем виконання, віртуозністю. Це, можна сказати, головні твори.
Звичайно, якщо зупинитися на полотні “Дівчинка на полотні перського килима”, то вже в тлі цієї роботи відчутно, який саме принцип роботи Врубеля. Тобто вміння працювати з натури і в той же час засобами мистецтва перетворювати цей світ, здавалося б, знайомий та звичний.
Для цього полотна йому позувала дочка володаря з позичкової каси Маня Дахнович. Її він посадив на тлі перського килима, прикрасив тими коштовностями, які тимчасово зберігалися в тій касі, дав у руки кинджал і троянду, таким чином дівчинка перетворилася в якийсь символ такого кохання і смерті.
І найцікавіше не тільки ці зовнішні атрибути, які перетворюють її на цю принцесу східну загадкову, але й сам спосіб нанесення фарби, побудови форми живописної.
Саме в Києві у Врубеля з’являється манера зображення, яку він запозичує у дорогоцінного каміння, тобто він таким чином накладає мазки на полотно, що, здається, наче сама форма набуває гранчастих обрисів і переливається різними кольорами.
Самий такий підхід до побудови форми, до побудови кольору уже надає чогось надзвичайного, не баченого звичним речам, їх перетворює. Сформувалася саме в київський період така манера зображення, і більш такого розвитку набула вже в пізніші періоди творчості Врубеля.
Я є автором журналу, який вийшов у серії “Великие художники”. Журнал присвячений саме творчості Михайла Врубеля, і, власне, тут більша частина ілюстраційного матеріалу і опису інформації стосується саме нашої колекції київського музею російського мистецтва.
Ми періодично робимо великі виставки на 5 залів, де намагаємося показати всю ту колекцію, яка зберігається в нашому музеї, включаючи сюди навіть маленькі альбомні начерки, про які я вже згадувала.
А так повсякденно, можна сказати, завжди в нашому музеї можна побачити основні картини і основні графічні роботи, які стосуються цього періоду, київського періоду творчості Врубеля. Це “Дівчинка на тлі перського килима”, це ескізи до розписів Володимирського собору, а також основні акварельні роботи. Зображення квітів, а також портретне зображення. Наприклад, колекціонера Івана Терещенка, так званий “Чоловік у розшитому каптані”, які дійсно демонструють весь спектр творчості Врубеля під час його проживання в Києві.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”, я Ірина Халупа прощаюся з Вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Слухайте радіо “Свобода”.